Писати?! Навіщо?
з рубрики / циклу «проза»
Писати?! Навіщо? До безпам`ятства, до огидності тисне щоденність. Думки і почуття вкриваються блідо-зеленою пліснявою і гидко пахнуть.
Кожний ранок, відкривши очі так бажається побачити у новому дні щось світле, щире. але, як не новини неприємні, то люди не щирі, то погода казиться... І тоді все починається знову. Думки пліснявіють, посмішка гіркне, серце болить і знову, і знову, і знову.
З останніх сил тримаєшся, що би не сказати щось різке, непристойне, неприємне неприємним. З останніх сил робиш каву і сподіваєшся, що це саме той нектар, що дасть сил і витягне з дна, та кава кінчається, а все, що мало зникнути матеріалізується на денці філіжанки дрібненьким, темним осадом, як нагадування, що все в цьому житті має кінець.
І не так все безнадійно і безпорадно, коли п`єш ту каву не сам. Коли дивишся в очі людині, яка тебе принаймі поважає, і бачиш там відбиток своїх почуттів, відчуваєш тепло і стає трішечки легше.
А коли сам? Коли сам, то немає бажання ні до чого! Ні до кави, ні до чогось міцнішого. Коли сам, то розумієш, що життя по-тихесеньку тане, як отой брудненький сніг на дорозі, що, як не намагаєшся зберегти той сніг білесеньким, чистим, знайдуться люди, які перетовчуть його своїм брудним взуттям, заплюють без сорому і підуть шукати інше "чисте місце".
А тобі що залишається? Тільки "цідити" оте все потоптане, зплюндроване через свої нерви, душу, серце... І боротися з набутою через нечистоти блідо-зеленою пліснявою і давитись від її їдучого духу...
Ось тоді і настає час писати...
.gif "{#}")
