Протест
Р.4 Рута
Вона повільно прямувала стежиною з трьома величезними пакетами, повністю забитими продуктами. Маргарита була сердита. Дуже.
Її відправили запокупками. Як завжди, саме її. Могли б замовити через Інтернет, як всі нормальнв люди й доставили б до будинку покупки всього за декілька хвилин. Але мама запевняла, що така їжа небезпечна й шкідлива, а всі речі - несправні. От же ж! Ненька... Чому вона так все ускладнює?! А батечко ж весь час тільки те й робить, що згоджується з її думкою та не сміє свою виразить. По правді, справами в місті керувала саме матір, а не Констянтин Анатолійович. Частенько ж відбувались в домі сварки. І все через непокору Маргарити, її норовливий пихатий характер. Та деколи докори Розалії Борисівни були зовсім недоречними й необов`язковими.
Маргарита купила продукти, певно, на весь тиждень(саме стільки доручила їй принести додому мати), три нові журнали й прилад для визначення в крові шкідливих домішок. Це було потрібне татові, адже в нього розвинулась дивна хвороба, спричинена забрудненням кисню в атмосфері. Небезпечні часточки незрозумілим чином проникали в кров через шкіру, забруднюючи її й викликаючи ряд інших серйозних захворювань. Пізніше ці небезпечні речовини потрапляли до головного мозку та всіх органів тіла, вражаючи найбільше вражаючи зір та нервову систему. Зазвичай, такі люди були кволі, тихі, вразливі, не мали власної думки, залежали від інших. Їх мало цікавило щось крім дріб`язкових особистих речей, вони були до всього байдужими. А втрату зору від цієї хвороби не могла вилікувать навіть найкраща корекція, чи то ті окуляри-цілителі, в яких зір піднімався — надновий винахід у галузі медицини. Вчені нічого не могли подіяти й розгублено розводили руками. Лише й дали хворобі назву — небулапатріам. Містичним було й те, що зазвчиай хвороба вражала саме знатних багачів, тому в народі, між собою, простий люд йменував її хворобою небезгрішних або Божою карою(деколи й відплатою Немезиди або просто Немезидою). Старий прилад для визначення стадії небулапатріам у батька зламався, тому-то й довелось Маргариті шукати по аптеках інший(рідкісна ж то штука!).
Тепер йшла по дорозі й обмірковувала те все. Невже...невже небулапатріам — справді відплата за якісь вчинки? Невже уе так Всевишній і Україна їх так покарали? Бо ж на ум спадають лише одні гріхи...
"Чому я така неуважна?!". Маргарита мало не перечепилась через когось. Вона злісно підвела очі й побачила...Петрова. Точніше, не тільки його, поряд було ще кілька дітей. Як дівчинка здогадалась, то й була їхня команда.
"Хехею і це ті активісти? — єхидно всміхнулась Маргарита. — Нікчемні й малі, вони ж не здатні нічого змінити! Навіщо взагалі сподіваються на щось?"
— Ей, Матвіє! — зневажливо гукнула. — Міг би бути уважнішим? А то через тебе і справді важливі люди постраждають!
Петров здивовано звів очі на дівчину. На коротку хвилю замислився, а тоді так самио глузливо мовив:
— О, то вже такі аж важливі? Щось не зовсім я в тому певен!
— Але ж...він...він же не Матвій! Це ж Світолик!
Всі ошелешено застигли. То був вигук одного малого хлопчака, опецькуватого й страшенно енергійного, та все-таки з добродушними дитячими іскорками в блакитних очах. Саме в ньому Маргарита впізнала того незнайомця, що бачали вчора зранку.
— Замовчи, Ярчику! — нахмурив брови високий широкоплечий світловолосий юнак й розлючено схопив проворного хлопчика за вухо. — Чи ти не присягав, що не видаш таємниць організації?
— Ти... Ти ж сам тільки що...— прошептав Ярчик й здивовано глянув великими очицями-блюдцями на свого "кривдника".
— Хтось пояснить мені, що тут робиться?! — перервала напружену атмосферу Маргарита російською, що так виразно контрастувала з українським мовленням дітей.
— Ну... Здається, доведеться розповіти, еге ж, браття? — невпевнено обвів поглядом решту Матвій.
— Та якщо вона уже стільки почула... — подала голос скромна руденька дівчина, чий колір волосся ну аж ніяк не поєднувався з її спокійним приємним характером.
— Тобі вирішувать, ти ж головний, — трохи цинічно всміхнувся завше непомітний невисокий чорнявий хлопець з якоюсь книгою в руках.
Матвій замислився. Ні, схоже, таки потрібно.
— А я проти! — вийшов на середину той самий грізний парубок, скоріш за все найстарший зі всієї ватаги. — Це ж Сатніченко! Самого мера донька! І ви плануєте розповісти їй свої патріотичні ідеї?! Хочете, щоб вона потім ще й все розповіла своєму батькові?! О ні, того вже я не дозволю!
— А що як Рита забажає приєднатись до нас? — нечутно писнув Ярчик, поспішно ховаючись за спину Матвія, усвідомивши, що сказав.
— Д-до нас?!! Серйозно?!! — ще більше розлютився хлопець. — ти хоча би розумієш, що плетеш?! Вона — донька мера! Вона — найяскравіший приклад російської націоналістки! Вона та, хто був за всі ті жертви, які загинули в багаторічній війні України за свою незалежність!!! І...і ти ще щось таке говориш?!!..
Запала тиша. Ох, яка ж те була гнітюча й неприємна атмосфера! Щось недобре муляло Сатніченко всередині, та дівчина й сама до пуття не могла визначитись, що ж те такеє було. Тільки й відчувала за собою якусь дивну, несказанну провину, яку й словами пояснить було не можливо.
Та все-таки Матвій оготався й стиха звернувся одразу до всіх:
— Досить. Якою б не була людина, не варто робити поспішних висновків, не познайомившись із нею доволі хороше, не зрозумівши внутрішнього світу. Хто зна, як те все буде в майбутньому. Можливо, зовсім по-іншому. Маргарито, — мовив до дівчини, — я не буду тобі розповідати все детально. Думаю, й сама уже чула про нас доволі багацько. Єдине, що мушу сказать — ми не здамося. Я, певне, лише й в те до кінця вірю. Вкраїнський народ не даремно скропив цілі століття своєю свобідною святою кров`ю, щоб отак просто піддатись. Стати по-справжньому невольними, кріпаками на службі в брехні й покірності ворогу та власній затуманеній душі. Бо якщо це станеться - що вже почало відуватись - ми повністю втрачені. Назавжди. А щодо імен... Ти ж знаєш, що в Росії якось уже вийшли з ужитку слов`янські імена(та й деякі, вже звичні нашому вуху грецькі) і їх навіть почали подекуди забороняти. Себто, це вже "не модно". Дивний же ви народ — росіяни! Здається, колись так палко відстоювали ідею повернення Русі, СРСР, так сказать, воз`єднання усіх слов`ян, а тепер указали давать лише якісь понакручувані й незрозумілі. То й ми придумали собі в команді нове прізвиська. Я — Світолик, це жвавий хлопчина — Ярчик, отой суворий юнак, але надзвичайної одваги патріот — Братислав...
— Але між соблю ми подеколи називаємо його Буревієм або Мовчаном, хе-хе, бо ж як розлютитьсяю то точно немов вітролом! А так, то зазвичай тихенько поводиться й навіть не...
Договорити Ярчик не зміг, адже Братислав дав йому добрячого потиличника.
— Заспокойтесь, хлопці! — миролюбно склав руки Світолик. — Не час тут для сварок. Братислав — найстарший серед нас, йому шістнадцять. Просто він хоче, щоб все було правильно, вірно та щоб ніхто не порушував законів команди. От є у нас ще Оксана, Олена, Михайло, Любава... Взагалі, одинадцятеро всього.
— І ви справді думаєте, що зміните щось?! Та ж це просто неможливо! — хихикнула Сатніченко.
— Може буть... Але ж спробувати потрібно, вірно?
Маргарита примовкла. Щось у словах Матвія примусило її задуматись — а чи справді істинною є її теперішня думка?..
— Слухайте... А що, як зробимо так? — раптом заіскрилась ідеєю дівчинка. — Якщо зможете переконать мене, що та ваша Україна настільки прекрасна, то вступлю у вашу ватагу, що вже поробиш! Згода?
— Е-е-е, не можна же ж так, панночко, — виступив наперед чорнявий хлопець, якого звали Михайло й подав їй книгу. — Хіба існує спосіб примусити людину любити її ж рідну землю? Ось, тримай. Дуже цікавий роман. В ньому більше зможеш довідатись про Україну та, напевне, щось таки зрозумієш.
Маргарита, згадавши дивну зустріч на горищі й книгу "Воля", як ошпарена відсторонилась від Михайла.
— Е...ні! — вигукнула вона. — Мені це ні до чого!
— Ну як ні до чого, значить, ні до чого, — дещо розчарувався співбесідник і заходився вкотре перечитувати роман.
— Згода, — раптово мовив Матвій. — Можеш приходити в будь-який час сюди, ми майже завжди неподалік. Та ми не агітуватимемо за Вітчизну, не будемо тебе в чомусь переконувать. Ми лише дамо тобі прочитати книгу, а от як ти її сприймеш, це вже од нас не залежить.
— Але ж вона відмовилась від літератури! — здивувавс Ярчик.
— Та не в прямому сенсі, дурнику! — розсміялась висока худенька веснянкувата дівчина в сірому кожусі — Слава.— Це такий образ, себто, ми розповімо Марго про Україну, покажемо багатство її землі, а далі вибір за нею.
— Ну... Добре, мені вже пора, — знічено прошепотіла Сатніченко, схопила пакети, а тоді глузливо кинула. — Бувайте, "вінницькі захисники!"
— До зустрічі, "Руто"! — вигукнув услід їй Ярчик.
Дівчина лише на мить обернулась, розчервонілась й побігла додому. А що, звучить гарно — Рута. Та й співзвучно її імені.
