Протест
Р.5 Два жебраки
Маргарита сама собі дивувалась. Що трапилось з нею за ті мізерні кілька днів? Це ж зовсім не схоже на колишню Сатніченко!
Таки відвідувала ватагу. Діти водили її по різним замкам, річкам, озерам, знаменитим колись пам’яткам культури(хоча, те, зазвичай, були руїни, адже місцеві вандали устигли вже все понищити). Та серце дівчини до того залишалось байдужим. Лише коли заходили в якесь спустошене місце, де відбулась або кривава розправа, або просто загинули люди від голоду й бідноти, то тільки тоді всередині Маргарити щось неприємно поколювало, і то зовсім трохи. Яке ж її серце все-таки черстве!
Почала читати ту «Волю»(після першої зустрічі з патріотами побігла на горище й узялась за неї). Україну бачила там всього декілька разів, та розмова з нею якось не в’язалась. Таки не була Маргарита націоналісткою, аж ніяк. Спочатку читала через цікавість, багато сміялась і з козаків, і з їхньої мови(бо таки ж уміла читать й на українській), але потім книга її доволі захопила, хоча Сатніченко нізащо не готова була в тому собі зізнатись та й з ідеями твору не погоджувалась.
Світолик пообіцяв, що покаже сьогодні їй дещо особливе. За його словами, саме побувавши там, вона змінить свою думку чи хоча б зуміє «бодай щось усвідомить». Тому Маргариті було вельми цікаво, куди поведе її компанія цього разу та що це за такеє «незвичайне місце».
Дорога. Путь. Пошарпаний, вже хтозна-скільки років не ремонтований асфальт ледве поблискував-мерехтів у світлі бляклого осіннього сонця. Ось-ось, ще трохи й вона дістанеться до схованки своїх нових, ну…скажемо так, приятелів. Всього кілька хвилин.
Стежину дівчині заступив якийсь дивний горбатий старець. Вдягнутий був у саме сіре лахміття, та й те страшно подерте й купу разів залатане чорними нитками. Голову й обличчя майже повністю прикривав шмат тієї ж тканини, тільки злегка виднілась потворна жовтувата шкіра незнайомця й дрібні, немов незрячі, сумні очиці. Простував якось дивно – наче зовсім наосліп, хоча, як помітила Маргарита, лише трохи недобачав. Дівчина уже хотіла гукнути йому за своєю манерою – мовляв, ворушися, жебраче, не бачиш хіба, хто позаду тебе простує? Сама Сатніченко, дочка благородного багача, нащадок шляхетного роду – не якась там обідрана бідачка! Та раптом старець запримітив на землі окраєць хліба, швидко схопив й пожадливо почав жувати. Маргарита здригнулась.
Вона й гадки не мала, як жив тепер простий люд. Не знала про те. Хоча… навіщо себе обманювать? Просто відмовлялась помічать. Не звертала уваги. Ані найменшої. А навіщо? Для чого їй зайві емоції, для чого хоча б якісь думки про інших? Тоді в душі одна огида, та й усе. Нема чого собі псувати життя чужими проблемами. Бідняки просто бридкі. І як узагалі хтось додумується їм допомагати? Вона б уже давно збожеволіла од такого товариства.
Сатніченко бридливо скривилась. Витягнула з кишені паперову купюру й різко швирнула на дорогу. «Нехай вже порадіє, – подумала. – І так у житті нічого не має. Може, те його остання надія. Та й тоді вже швидше піде й не буде очі мозолити».
Жебрак схопив гроші, миттєво роззирнувся й похапцем сховав за пазуху. Хотів кинутись у ноги Маргариті, та дівчина рішучим кроком подалась з того місця геть.
Коли вже майже дісталась до призначеного місця, помітила неподалік ще одного бідняка. Тепер то був уже молодий юнак, але також у якійсь жебрацькій одежині. Якось те все підозріло було. Може, це і є Матвієва вигадка? Типу, викликати в неї жалість, пробудити якесь почуття…хм…почуття милосердя?.. А що, той і не на такеє здатний! Дівчина зітхнула й байдуже витягнула стільки ж рублів, скільки й дідусеві та подала незнайомцю. Але він навіть не доторкнувся до грошей. Одразу окинув Маргариту якимось презирливий колючим поглядом й з обуренням в голосі мовив: «Видно по тобі, що багачка. То тепер мені подарунки вирішила робить? Змилувалась? А хіба не через вас люди не мають отих коштів? Хіба не ви розвалюєте країну? Звичайно, простий народ теж винен, що не чинить спротиву, та… Ні! Мені од вас, панночко, подачок не потрібно! Й копійки не узяв би! Сам якось зароблю та долю свою влаштую!»
А тоді зник десь у далині.