Родинне свято
Сьогодні ноги самі несли додому. Радість переповнює серце. Вона змогла! Вдалося! Списки офіційно і неоднозначно засвідчили, що Львівський університет імені Івана Франка поповнився новою студенткою.
Вдома чекають батьки, які готують в її честь щось особливе. Як це приємно, коли є з ким розділити це величезне всепоглинаюче щастя. Нарешті можна відпружитися від наполегливої і довгої підготовки, хвилювання іспитів і тривог про вибір шляху. Тепер нова дорога нарешті вигулькнула з-за повороту.
Перед очима постав знайомий з дитинства Стрийський парк, який завжди привітно зустрічав під кронами дерев.
Теплий літній день тішив світлом, блакитне небо було чисте від хмар, густі крони дарували тінь, а на озері звично і граційно танцювали лебеді.
Так хочеться погуляти довше, але час спішити. Вже, напевно, почали збиратися гості.
Домівка зустріла смачним запахом і маминою привітною усмішкою.
Швиденько накрили стіл.
Почали збиратися гості. То були мамині і татові знайомі, які прийшли з вітаннями.
Сонячний промінь зазирнув у вікно просторої вітальні, відбився від кришталевого бокалу в руках стрункого, ледь сивого чоловіка, що приготувався проголосити тост.
‑ Сьогодні ми відзначаємо вступ до вузу єдиної донечки родини Нечаєнків, нашої втіхи та гордощів, майбутнього рідної України! Оленочко, хай успіх буде поруч з тобою!
‑ Гарно сказано, Ярославе Григоровичу!
Слово взяла мама:
‑ Люба моя Оленочко, хочу побажати тобі, щоб ніколи не забувала, що носиш ім’я славетної Олени Теліги, що ти онука академіка Стожаренка, якого знищила радянська влада. Хочу, щоб побачила ти квітучу, сильну Україну і завжди тобі всміхалася доля на рідній землі!
Лунали тости, порожніли бокали, всміхалася Оленка.
Так приємно під захистом рідних стін, мудрих і проникливих очей з портретів, які зустрічали кожен крок, кожну перемогу і невдачу життєвого шляху дівчини.
Стільки годин і днів проведено за багатством книжок, які тепер затихли на полицях великих шаф.
Все звичне і таке рідне.
Стільки людей зібралося сьогодні, щоб розділити її радість і здобуток. А далі безхмарне дитинство перетвориться на самостійне доросле життя, доведеться самій внести вклад в розвиток великого роду. Чи вдасться? Страшнувато поки про це думати. Та й в обраному шляху сумніву немає. Попереду студентське життя, нові знайомства і пригоди. А це вже цікаво і може принести багато змін.
Та, поки триває свято і мрії переповнюють серце, хочеться вірити, що ті приємні побажання, які так щедро звучать сьогодні збудуться хоча б частково.
Хочеться, щоб цей день не закінчувався.
Але минає час. Непомітно збігають години. Гості розходяться.
От і все. Свято скінчилося. Починається нова сторінка.
Пам’ять, напевно, ще не скоро відпустить вечори за підручниками під пильним оком батьків.
Мама-філолог допомагала опановувати таємниці рідної мови і приховані лабіринти відомих літературних творів. Тато – історик, неабиякий вчений, захоплений своїми дослідженнями, теж знайшов час, щоб історія Батьківщини постала перед дівчиною в усьому різнобарв’ї і багатогранності.
Тепер хтозна, чи справилася б сама з непростим завданням.
Факультет було вибрано вже давно. Слово змалку зачарувало дівчину і дозволило переноситися в чарівний світ фантазій і казок. А ще цікавіше виявилося творити небувалу реальність самій.
А потім були перші поетичні спроби, які знайшли схвальний відгук у мами.
Коли вперше наважилася показати свого віршика, серце завмирало від очікування. Чи вдалося?
Та з часом зрозуміла, що все одно не відмовилася б від творчості.
Тепер випав шанс дізнатися як твориться справжнє мистецтво і які слова знаходять відгук у багатьох серцях.
За вікном кімнати вже темніла глибока ніч. Тільки зорі розривали темряву. Її зоря теж десь там. Хотілося вірити.
Будинок спав. А дівчину, як завжди мучило безсоння. Бурхливі почуття ніяк не хотіли влягатися. День вмістив у себе таку купу емоцій, що потрібен був час їх проковтнути.
Завтра можна буде прийти в товариство «Просвіта», про яке так багато розповідав тато. Тепер вона зможе по справжньому долучитися до тієї діяльності, яка так необхідна в цей складний і несподіваний час.
Україна перейшла в друге тисячоліття незалежною. Але це не кінець, лише початок нових можливостей. Стільки всього ще може бути.
Подих перехоплювало від планів і перспектив. Стільки сил і мрій наповнювали по вінця.
Тепер можна перевірити на що здатна сама. Прокласти свою стежку на тій дорозі, яку досі самовіддано, часто і з ризиком, торували її батьки.
Стільки цікавого, прекрасного і трагічного розповідали їй про країну, в якій пощастило народитися і жити. Скільки разів серце завмирало від щему і невиплаканих сліз. Горіло прагненням справедливості. Переживало болі рідного народу як власні рани.
Тепер і в неї буде власна сторінка, своя історія перемог і поразок.
Буде ще багато по переду.
Тепер вона студентка, а це зобов’язує.
Студент може багато.
Наскільки? Життя покаже.
Скоро.
Та це все завтра.
Мрія про університет мала і вагоміший ґрунт.
Тут навчалися і її мама і тато. Значна частина життя родини тісно пов’язана з цими стінами.
Напроти ранкове сонце загрузло в гілках густого затишного парку. Перед входом пильно дивився в очі перехожим кам’яний Франко. Серце стискалося під цим суворим поглядом.
Шлях до мрії був нелегким, хоча тепер, коли все вже в минулому, так уже не здається.
Оленка готувалася до вступних іспитів – тестів ще під час навчання в одинадцятому класі.
Складно уявити, наскільки далекою була б її мрія без турботливої і вдумливої батькової допомоги. Тато вмів робити історію живою, додавав до скупої інформації з підручників маловідомі факти, події, ділився знаннями і спогадами. З ним легко завчались дати. Та й відволікатися не хотілося. На відміну від переважної більшості вчених, Ярослав Григорович вмів розповідати цікаво.
Мама ж розповіла деякі таємниці, як легко розбирати речення і визначати віршовані ритми, що теж неабияк пригодилося на тестах.
Скільки ж хвилювання було, коли настав день першого екзамену. Оленка відкрила важкі вхідні двері і на мить завмерла перед широким холом з килимами і сяючими люстрами. Величні мармурові сходи, що ведуть нагору.
