25.02.2016 17:59
для всіх
117
    
  2 | 2  
 © Маріанна

Друкарська машинка

 

 

Осінній день сьогодні відповідав настрою. Дощ наче плакав разом з ним, Немолодим уже журналістом Юрієм, роковини смерті його дідуся. Як давно це було. Самому вже минуло сорок. А наче таки сьогодні знову був тим юнаком, що проводжав дідуся до місця останнього спочинку.

В око впала стара друкарська машинка. Єдине, що забрав з сільської хати, яка колись кожного літа привітно відчиняла свої двері для нього малого.

Спогади напливли потоком. Дідусь і бабуся завжди зустрічали у світі дитинства і безтурботних літніх канікул. Була там і річка, і друзі. Сад повний розкішних дерев дарував прохолоду і тінь. Дозрівали плоди, щоб восени потішити медовими грушками, солодкими сливами, пишними яблуками. Десь неподалік гули бджоли. Дідусь тримав пасіку.

Дні тоді були безмежні як море, повні по вінця, яскраві як веселка. Та всі вони були поруч із дідусем. Хлопець крутився хвостиком і в майстерні, і в саду, а дідусь ділився таємницями рослин, розповідав про життя бджолиної родини. Старий, тоді ще досить дужий і вправний, вмів повернути до життя будь яку річ. І це все сповнювало світ онука дивовижними чарами.

Та все ж, особливим днем була неділя. Доки бабуся поралася з варениками, Юрко просив розказати казку. Дідусь усміхався у вуса, гладив кущисті брови, саджав малого на коліна, і розповідав історії «про давнину». Їх, було, онук слухав як справжнісінькі легенди, що наближали неймовірне і неможливе.

А старий розповідав наче про буденні речі, як будували хату під солом’яною стріхою, обробляли землю, пекли хліб, як розважалися без радіо та електрики, святкували знайомі, і незнані свята і ще багато всього.

Думав, що забулося все. А от тепер пригадав. Навіщо волочив ту стару «друкарку»? І ноутбук має, і планшет. Де тут місце «раритету»?

Все одно друкувати не буде. Тільки спогади доймають. Хто б подумав?

Та раптом ці всі звичні питання здалися такими далекими і недоречними. Наче не він їх задавав собі щойно. Щось не складалося.

А хто б подумав, що працюватиме і досі репортером у маленькій газетці? І перспектив не видно. Хіба ж про це мріяв? Хіба цього хотів?

Оце вже ближче. Але як же не хотілося копирсатися в таких питаннях. Але ж було. Все могло б скластися інакше. А що тоді? Шанс втрачено? Чи ще ні?

Ото куди завело.

А колись же дідусь казав, як помітив його увагу до тієї машинки «Ще письменник виросте». Справді манила його та річ. Мирний стукіт клавіш. А під ними літери, слова. Наче двері в новий світ. Чи ж можна відкрити самому? Щоб історії приходили за його бажанням? Тоді не міг. А тепер?

Хотів. Вірив. Та потім віра кудись випарувалася. Вирішив, не для нього.

Та тепер друкарка наче запрошувала торкнутися клавіш, що давно мовчали. Чи ще не зламалися досі? Дістав. Спробував. Наче піаніно. Зовсім інше відчуття. Комп не зрівняється. Навіть фарба на стрічці ще не висохла.

Написав кілька слів. Далі пальці наче ожили і на папір градом посипалися слова. Давно забуте відчуття. Забуті спогади поверталися до життя. А може краще приховати? Та мовчанку вже порушено. Не зупинитися.

Парує в чашці чай. За вікном вже закінчився день. Здається, що й дощ припинився. Стукіт старої «друкарки» навіває спокій і розслабленість.

Може вийде яка оповідка? 

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 26.02.2016 08:22  Ольга Шнуренко => © 

Теплі спогади про дитинство завжди зігрівають, а раритетні речі в певних ситуаціях навіть допомагають...