Світло у вікні
Нарешті можна перерватися.
Щось втомився я сьогодні. Цілий день з програмою бився. Чи то кави зробити? Ще, може, попрацюю.
Скільки років уже програміст, а за те й люблю свою роботу, що із задачками доводиться мати справу неабиякими.
Але щось я задумався. Чайник уже кипить, ніхто не заважає. І сусіди вже всі поснули. Середина ночі.
А що це там за вогник у вікні навпроти? Комусь також не спиться? Не вперше уже цілу ніч світло палять. Чи здалося?
А мене теж сон не бере. Останнім часом таке сниться, що аж мурашки по шкірі. Хоча й не вірю я, що ті сни щось означають. І не пам’ ятаю до ладу. Але такий неспокій, наче мушу згадати.
Та не звик я у передчуттях копатися. Роботи і без того вистачає.
Але таке відчуття, що з цим новим днем починається таки щось клопітливе і не надто приємне.
Не позбутися тривоги ніяк.
І про каву ледь не забув. Майже вистигла. Нічого, я й холодну вип’ю. Все одно тепер ні спати лягати, ні програму дописувати.
А світло все горить.
Що ж вони там роблять?
Чи то кожної ночі так? Завтра гляну.
Гаразд. Час би розвіятися.
Ніч така красива. Місяць. Зорі. Тиша.
От же ж найшло.
Чи то піти прогулятися?
Та ні. Скоро в двір виведуть собак. Та й не сприяє наш «колодязь» прогулянкам. Не піду. Залишуся тут.
Що ж мені все таки снилося?
Наче хтось щось сказати хотів? А я й не розчув.
От зараз прямо тут на кухні задрімаю. Як важко боротися зі сном.
А тим часом сіріє вже. Запалюються вікна у будинку напроти. Люди збираються на роботу.
Добре, що мені вдома можна працювати. Іти нікуди не треба.
Невже отак цілу ніч просидів? От же «мислитель».
Хто ж там живе? За тим вікном?
Я, звісно не нишпорка, але ж певні можливості маю. Можу розшукати дані. І все виясню.
Але навіщо?
А просто так. Для перевірки. Чи вдасться. А то якось не надто цікавим стає моє життя останнім часом. Так і звикнути можна. Мені того не треба.
О і сонце вже червонить скло.
Так новий день починається по справжньому.
Як же хочеться.
Ох. Як болить голова!
Знову за столом заснув.
Що це? День?
Майже вечір. Ще один день змарновано. І програма стоїть.
Хоч не снилося цього разу нічого. Вже добре.
І все ж. Що ж мене так зацікавило минулої ночі?
Та не важливо. Зараз не до того. Може пізніше? Хіба що пошукаю інфу про сусідів навпроти. Може щось і випливе?
От же звик я вже все одним кліком вирішувати.
Ні. Сьогодні не так. Піду туди.
Хоча. Навіщо? Що я скажу сусідам? Я ж їх не знаю.
Та пусте розпитаю тих, хто живе поруч. А навіщо прийшов? Щось придумаю. Все одно не втримаються. Щось розкажуть. А може і пригода яка намалюється.
Час збиратися. Як стемніє буде не так просто пояснити будь кому свою там присутність. Може й біль перейде.
Який там поверх? Дев’ятий, наскільки пам’ятаю. Домофон. Відкриють на першому.
Впустили. Так усіх пускають? Навіть не спитали нічого. Ага квартира вікнами на двір зліва.
Номер вияснили. Але туди поки рано.
Так. Почати варто з лавочок перед під’їздом? Зрештою, це давно знаний і перевірений метод. Цікаво, чи хтось ним користувався насправді?
‑ Доброго дня. А у квартирі сто чотири хтось є зараз вдома? Щось не відчиняють. А ми домовилися.
От же й не знав що можу таке наговорити. Хоч би старий мені повірив. Щось надто підозріливий.
І справді
‑ А ви до кого прийшли?
Так. Продовжуємо далі.
‑ Та знайомий мій має дещо віддати.
‑ Немає їх. Вже з місяць не видно. Може куди виїхали.
Ого. Схоже я тут не даремно.
‑ А біля їх квартири нічого підозрілого не видно?
Піду на ризик.
‑ Я, взагалі, на п’ятому поверсі живу, але не чув, щоб щось незвичне було. Попитайте сусідів з дев’ятого. Підозрілий хіба ви.
Оце так.
‑ Та ні. Мені просто дуже треба зустрітися і ніякого зв’язку. А раптом щось трапилося.
‑ Що ж. Шукайте. Як так треба.
‑ Дякую.
От же ж неприємний дідок. Так і свердлить очима.
А тепер що? Знову на гору?
Чи до вечора почекати?
Ні. Піду зараз.
І чого вирішив, що усі сусіди знають свій під’їзд?
Надто мені незручно займатись такою справою. Не моє. Але ж так цікаво. Щось же має випливти? Чи ж я не справлюся?
Це вже схоже на виклик.
Так. Варто звернутися до тих, хто найближче.
Є хтось?
На дзвінок вийшла домогосподарка. Суджу по тому, що час ще робочий.
А може просто працює вдома?
Та мені зараз не до того.
Треба розпитати.
Вона підтверджує, що таки немає сусідів давненько, але біля х квартири нікого не було.
‑ Шкода, що не змогла вам допомогти. Схоже ви справді турботливий друг.
‑ Та не переймайтеся. Сподіваюся все владнається. А наразі, дякую і до побачення.
‑ До побачення.
Схоже інформація перевірена.
А вона симпатична. Така молода, кучерява.
Так, щось я відволікаюся. Стільки часу минуло, а інформації геть обмаль. Якщо вже взявся, можна було б і постаратися.
Куди ж я все таки вліз?
Ага. Значить там жила сім’я. Кажуть, що троє – тато, мамти з хлопчиком. І зникли. Всі.
Ну, те, що це нікого не здивувало, зрозуміло. Якби щось, то їх би шукали родичі.
А якщо родичі знають?
От забудько. Треба ж було спитати хто там родичі і де їх шукати.
Але хіба сусіди знають?
Та ні. Туди знову я не піду. І так довелося багато про що здогадуватися, щоб не викликати підозр.
Ні. Така задачка не для мене.
Та відступати пізно. Треба звернутися до інших джерел.
А поки мене чекає робота. Завтра треба надіслати програму. Та й з фірми звернулися за послугами системного адміністратора.
Тож, хоча часу мало, треба повертатися.
Ще трішки і мені почне здаватися, що за мною стежать. А пройшло ж лише два дні.
Тут усе швидко. Нічого не скажеш.
Нарешті, мій улюблений робочий стіл.
Для повноти картини не вистачає лише міцної, густої кави.
Сьогодні мені не до сну.
Ніяких жахіть.
Не зараз.
Який чудовий день для того, щоб пройтися вуличками старого Львова. Сьогодні у самому центрі мене чекають з програмками, що здатні привести комп’ютери фірми до ладу. Та й дані захистити. Мені довіряють.
Люблю проходити бруком повз саму Ратушу.
Площа Ринок щоразу по новому зачудовує навіть тих, хто прожив тут багато років. А знайомі статуї зустрічають як старі друзі.
Та щось я замріявся. Сьогодні четвер. Треба купити «Експрес».
Не надто подобається мені ця газета. Але давня звичка непоборна.
Та зараз все одно не час. Читати доведеться пізніше. Але чому ж тоді так кортить підглянути хоч одним оком? Що там може бути такого особливого?
Спершу робота. Здається уже прийшов.
‑ Що там у вас трапилося? Віруси?
‑ Схоже. Якась дивна реклама прийшла. А тепер усі ком’ютери самовільно вимикаються.
Треба глянути. Схоже справа серйозна.
‑ А що то за реклама була?
‑ Та якась клініка порушень сну.
Що?! Схоже ці сновидіння переслідують мене.
Чи просто я вже накручую і навіюю?
Треба зосередитися.
І все ж. Відчувається щось знайоме. Де я чув схоже? Треба згадати.
‑ Показуйте що там.
Так. Справді. Мабуть доведеться міняти операційку.
Та це не надто складно.
‑ Все буде гаразд. Виправимо.
Сподіваюся.
‑ Ну все. Роботу закінчено. Можете працювати. Тільки спам не відкривайте.
Воно не визначалося як спам і підпису не було. Але таки треба бути обережним з електронкою. Уже не раз переконався.
Чому ж мені здається таким важливим той лист?
Треба довідатися що о за новий вірус і чи не надходили такі листи комусь ще. А якщо так? Що б це означало?
Так. Зараз зібрати відновні диски і додому. Треба подумати. Надто багато накопичилося.
Дорога назад наче в тумані.
Як же довго плететься трамвай. Ще й той гуркіт.
Щось мене знову болить голова. Чи то мігрені?
Не зараз. Тепер так потрібно зосередитись.
Мені варто знайти когось хто б допоміг.
Але кому можна довіряти?
Кому можна розказати, що раптом вплутався у якусь чортівню?
Самому дивно, що закортіло стати «нишпоркою».
Чи як назвати те, чим я займаюся? І схоже вже насправжки.
Поки що доведеться самому. Не звик я «працювати в команді». Хоча хтось може і назвав би це «браком довіри».
Вдома стало легше. Біль голови минув. На якийсь час?
Хоч так.
Що ж там в тій газеті, що аж проситься до рук?
Знову передчуття?
Швидко перебігти по сторінках. Так і є нічого цікавого.
Але, стоп.
Реклама. Та сама реклама в куточку сторінки:
«Вас турбує безсоння? Сняться кошмари? Прокидаєтеся втомленим? Звертаєтеся у клініку «Здоровий сон». Тут найкращі спеціалісти допоможуть вирішити будь які проблеми зі сном. І нехай безсоння вас не турбує».
Оце так. Випадковість?
Занадто багато вже випадковостей набралося. Тут щось інше. Зрештою це й так відчувалося. Але тепер певність зросла. Таких випадковостей бути не може.
А чи не в цій газеті десь місяць тому була стаття про якийсь науковий експеримент пов’язаний зі сном? Як вона називалася? Здається «Сновидіння на замовлення».
Начебто відкрито механізм виникнення сновидінь і спосіб впливу на них. Як там звали того професора, в якого брали інтерв’ю? Професор «псі»?
Ага. Як психолог.
Але ж дослідження ще не завершені. І наче б то до завершення було далеко?
Чи не так?
Знайти б ту статтю.
Хіба до Славка звернуся. Він там працює, може й пам’ятає те інтерв’ю.
А якщо і ні, то про ту клініку з реклами мусить знати.
Треба йому подзвонити. Скажу, що безсоння мучить, а при нагоді і про те дослідження розпитаю.
Він мені не відмовить. Принаймні не мав би.
Щось все збільшується моя тривога.
Неспокій скоро переросте в паніку.
Надто нереальним все виглядає.
Але може це лише моя фантазія? Ще ж надто рано робити висновки.
А до висновків я ще й не наблизився. Стільки часу змарновано.
Але ж то не моя вина.
Може й з’ясується щось. Тоді видно буде.
Ой не хочеться мені поспішати. А може й взагалі не лізти? Може це не моя справа?
Та ні. Вже вліз.
Та й не боягуз же я?
Сам собі виклик кинув. То ж треба довести.
А чи буде цьому кінець?
І якщо буде то який?
Та наразі ще не кінець. Далеко не кінець. Схоже, що це тільки початок. І скоро стане цілком зрозуміло, що ж то почалося. Розгадка вже зовсім близько.
Але для цього потрібна додаткова інформація. Потрібен дзвінок.
Хоч би Славко відгукнувся. І не здивувався. Давненько ми не бачилися. А з такими проханнями я ще взагалі не звертався.
Як це розказати?
‑ Алло. Привіт Славку. Треба зустрітися. Я щось повинен тобі розповісти. Ти зможеш?
На тому кінці запанувала мовчанка. Схоже таки застав зненацька. Та не на довго.
‑ Через годину? Біля редакції? Гаразд буду.
От і все. Тепер це залежить не тільки від мене. Але як розповісти? Чи ж він повірить? Треба, щоб повірив. Інакше ніяк. Тільки де ж знайти ті слова?
Та роздумувати все одно ніколи. Там все вирішиться. Або й ні. Але чекати більше не можна.
Як же не хочеться тратити час на транспорт. Він їде так довго. Та пішки все одно довше вийде.
Маршрутка зупинилася прямісінько біля видавництва «Вільна Україна». Значить «Експрес» вже зовсім поруч.
Чому мені так неспокійно? Це ж просто розмова.
А от і він. Підтягнутий і худорлявий. Майже не змінився.
‑ Привіт Ігорку. Радий тебе бачити.
‑ Привіт Славку. Ти вже додому? Як у тебе справи?
‑ Та все гаразд. Але ж ти не про це хотів поговорити? Розповідай, що там в тебе таке термінове? Я ж чую по голосу.
Такий же швидкий і проникливий. Нічого від нього не приховаєш.
Але, може, зараз воно й на краще?
‑ Ти не знаєш що то за «Клініка сну», реклама якої була у вашій газеті? Чи хто подавав ту рекламу?
Ось так. Сказано. Поки що достатньо.
‑ А в тебе що проблеми зі сном?
Тепер доведеться зізнаватися.
‑ Давай сядемо на лавку. Схоже поговорити буде про що.
‑ Ого, може кудись підемо?
‑ Ні ліпше тут.
Людей менше. Ніхто й уваги не зверне. Подумають «козла» забиваємо. Угу. Саме так.
‑ Яка таємничість. Схоже проблеми дійсно є.
‑ Та. Просто сни погані сняться. Голова болить Не висипаюся. А кому ж про таке розкажеш як не другу?
‑ Спасибі за довіру. Знаю я твою клініку. От тільки шукати її не раджу.
Схоже я звернувся куди треба. Саме туди мені й треба.
‑ Але чому?
‑ Небезпечне то місце.
Навіть так? От і ниточка. Клубочок змотується. Тепер я точно туди піду.
А може не доведеться?
‑ Слухай, а проблеми зі сном у тебе справді такі серйозні? Може би снодійним обійшлося?
Схоже намагається «зіскочити» з відповіді. І що тепер?
‑ Та ні. Снодійним не обійтися. Воно не врятує від жахіть. І ще (от не хотів би казати) відчуваю я, що ті сновиддя особливі.
‑ Відколи це ти надаєш таку увагу снам? Віриш, що вони щось означають?
Повірив би і ти, якби таке наснилося. І якби знав більше.
‑ Не вірю. Відчуваю.
‑ І що ж ти відчуваєш?
От жартівник. Схоже витягне все. Але ж не зразу?
‑ Справа серйозна. Наразі все, що тобі треба знати, що то не просто сни. Я впевнений. Ти мені допоможеш?
‑ Схоже, тобі справді потрібна та клініка. І навіщо, розповідати не хочеш. Принаймні точно не все.
Правильно зміркував.
‑ Але я тебе попередив, що то не звичайний собі санаторій.
Та це я й без тебе вже здогадався.
‑ Скоріше лабораторія.
Що? Та сама? Зі статті?
‑ Яка лабораторія? Що там досліджувати?
‑ У нас стаття була про дослідження сну, які проводив професор Макаров.
‑ Доктор «псі»? Але ж дослідження припинили?
‑ А от і ні.
‑ Звідки знаєш?
‑ А хіба випадково у нас зникли два журналісти, один з яких займався саме цією темою? Як думаєш?
Не випадково
‑ І їх ніхто не шукав?
‑ А кому шукати? У одного родина мала б, але не стали. А інший холостяк.
‑ А журналістське розслідування?
‑ Редактор заборонив.
Оце так. Тут точно щось є.
‑ Але ж тобі таки цікаво?
‑ Розкусив. Я якраз зібрався зайнятися цією справою.
Он як. А то «небезпечно, небезпечно».
‑ Значить тепер ми разом.
Куди ж він подінеться. Я вже не зупинюся.
‑ От ми домовилися. Тепер розповідай, що знаєш.
Тепер розмова буде довгою. Але ж я знав, що не помилився. Маю невичерпне джерело інформації. І професійного помічника. День можна вважати досить плідним.
А про найголовніше ледь не забув.
‑ І ще одне. Журналіст, що зник, не жив на (і я назвав ту саму адресу, що не давала спокою. Адресу із світлом у вікні).
‑ Так. Але це зовсім не той, що брав те інтерв’ю. Зовсім не причетний. Хіба що друг. Але звідки ти знаєш?
А то я маю відповідь на це питання? Вгадав?
‑ Мабуть інтуїція.
‑ інтуїція адрес не надає. Розповідай.
Що ж. Тепер те світло не лише моя таємниця. Тільки як би обережніше?
‑ Той журналіст мій сусід.
‑ Справді? Ти не розповідав.
Я й сам не знав. І не здогадався би. Якби не випадок, безсоння і цікавість. Таке життя.
‑ Я дізнався про це нещодавно.
Він теж мене не знав. Що ж тепер?
‑ Ми не надто спілкувалися.
Славко не балакучий? Не схоже.
‑ Він якийсь дивний був перед зникненням. Наче схвильований. Щось хотів розповісти.
Але не наважився. Що ж це було? Якби сказав, було б тепер простіше.
‑ А з другим зниклим він у яких був стосунках?
‑ Та дружили, наче.
Схоже, що зникнення якось поєднані. Це точно. Але чим? Клінікою?
‑ А якщо справді у тому інтерв’ю вся справа?
‑ Схоже на те.
І тут я дещо помітив. Хоча вже і добряче стемніло.
‑ Глянь, за нами хтось спостерігає!
‑ Хто?!
‑ Та он за смітником.
Ет. Уже сховався. І коли тільки встиг?
‑ Може він ще там?
Що це випало на землю? Треба таки підійти ближче.
‑ Славку, присвіти мені телефоном.
От. Вже бачу. Ручка?
‑ Це ж його ручка.
Це Славко помітив.
‑ Ти певен?
‑ Жодних сумнівів. Її клацання завжди мене дратувало.
А що це ще? Поруч.
‑ Присвіти трішки вліво.
Ага, схоже якась візитка.
‑ Що там?
Зараз прочитаю.
Ага : «Пропонуємо незабутні вихідні. Нова розвага. Дауншифтинг за доступною ціною». І адреса з телефоном прописані.
‑ Схоже одного ми майже знайшли.
Та я б так не був впевнений. Поки що.
‑ Давай зустрінемося завтра і продовжимо. Сьогодні ще дещо треба глянути.
‑ Погоджуюся.
На цьому розійшлися. Але нестерпно довгий день не закінчився.
На візитці адреса видалася знайомою. Справді. Винники. Десь поруч «Оселя».
Ще одна випадковість?
Зранку ми були вже у Винниках. Славко роздрукував з мережі фото: Юрій Зошій і Сергій Глухів – журналісти «екстремали».
Планувалося показувати фото у «Дауншифтингу», а може й в «Оселі». Але все відбулося інакше.
Не встигли ми дійти до будівлі, що вказана на візитці, як зразу помітили Юрія. Хоча у ньому важко було тепер впізнати представника преси, але ж не Славкові.
‑ Яке щастя, що мене знайшли саме ви.
Радісно зустрів він нашу команду.
‑ Юрку, що з тобою трапилося?
Славко перехопив ініціативу. Зрештою, так і мало бути. Я тут не помічник.
‑ Все розповім. Тільки не тут. Ходімо скоріше.
Що за підвал він знайшов? Невже сам якесь розслідування веде?
Та те, що він розповів, якщо й скидалося на жарт, то не надто веселий.
‑ Я ледь не став убивцею.
Приголомшив від самого початку.
‑ Не вірите?. А даремно.
Та чого ж. Довкола і так забагато неймовірного. Останнім часом.
Але…
‑ Сергій мав стати моєю жертвою.
Продовжив Юрій.
‑ Це через того «доктора Сон»?
Здогадався Славко.
‑ Саме так.
‑ Шантаж?
‑ Спочатку навіювання. Шантаж уже після статті. Не першої. Другої.
‑ А де Сергій тепер? Де твоя дружина? Син?
‑ Ховаються. В надійному місці. Не можу ж я ризикувати?
Ну так. Звісно.
‑ А що за навіювання? І як ти не піддався?
‑ Вони таки вміють впливати на підсвідомість. Надсилають в комп’ютер програму, яка не руйнує файли, але після праці за таким компом вночі сняться дуже «особливі» сни.
Жахіття! Як і в мене. Схоже програма пересилається не лише на комп «пацієнта», але й на інші. Випадковим чином. Переважно ті, що поблизу. І вплив інший.
‑ Я вже давно уникаю сну. Якщо ж не вдається, то хоча б не сниться нічого. Та й подалі від мого комп’ютера програма не діє.
Вони розраховували, що не так легко наважитися кинути роботу і звичне життя. А особливо – комп. Прорахувалися.
І тут здивував Славко.
‑ Можеш більше не хвилюватися. Після того інтерв’ю багато змінилося.
Винахідник давно нейтралізований.
‑ А програма? А клініка?
Не вірив Юрій
‑ Клініку перевірять. Але без «доктора» програма нічого не варта.
Настав мій час.
‑ Програму я зламав.
Немало час витратив. Але таки зміг. Я теж на щось здатен.
‑ Нарешті ця історія закінчилася.
Зітхнули усі з полегшенням.
‑ Але, все ж, чому у вас горить світло?
Запитав я врешті.
Тут на світло вийшла жінка, яку Юрій зразу стис в обіймах.
‑ Люба чому ти тут? Знайомтесь. Моя дружина Ліда.
‑ Я тут, щоб з Юрком чого не трапилося. А світло не вимкнула, щоб злодії думали, наче хтось є вдома. Адже знала, що переховуватимемось недовго.
Оце так. Так просто?
І все одно здається, наче зараз хтось посміхнеться і скаже: «Вас знімала прихована камера».
