Корпоратив
«Нарешті додому. За вікнами таксі вже глибока ніч. Зимова. Холодна. Та про це вже можна не думати, зовсім скоро свята». Такими думками тішила себе Катерина Манірова, відома журналістка, що сиділа на задньому сидінні авто. Закінчився день і здавалося їй, що більше на сьогодні нічого трапитися не може. Таксі, замість службової машини, вимушений захід. Останній на сьогодні.
Проте помилялася.
На дорогу майже не дивилася. Слідкувала упівока. От зараз проїжджали яскраво освітлений ресторан. «Мабуть, корпоративи перед святами». ‑ Чомусь це неприємно кольнуло. Але довго не затрималося. « А що там таке трохи віддалік» ‑ пильне око зачепило темний силует, що вимальовувався на снігу.
‑ Зупиніться, будь-ласка, мені треба вийти.
Рішення виявилося несподіваним навіть для неї самої, але машина вже гальмувала. Довелося виходити. Раптом стало страшнувато. Та треба глянути. «Київські журналісти бачили й не таке» ‑ Заспокоювала себе. Вдавалося не надто.
«П’яний?» ‑ перша асоціація все ще обіцяла і дозволяла сподіватися. Але коли підійшла ближче останні сумніви розвіялися. Труп. Але чому тут? Чому на такому помітному місці? Питання стрибали швидше, ніж серце у грудях. Та розгоралася професійна цікавість.
«Треба викликати поліцію» ‑ говорив здоровий глузд. «Але ж тоді не вдасться роздивитися і проаналізувати все самій. А якщо тут матеріал для журналістського розслідування?». Це трохи здивувало і її саму. Але часу багато не було.
‑ Викличте поліцію. – Крикнула Катерина до водія, адже вже встигла відійти далеченько. А сама продовжила огляд.
«Чому досі ніхто не помітив? І що я сподіваюся з’ясувати?» ‑ дивувалася сама собі, доки таки не зауважила ще дещо незвичне. Чоловік був явно мертвий, але жодних зовнішніх ушкоджень не було. Як же він загинув? Отруєння? В ресторані? Але навіщо? Відповіді поки що не було. А зовсім скоро приїде поліція. Доведеться щось пояснювати. Може даремно зупинилася?
Та щось підказувало, що не даремно. Щось нове і неочікуване, але все ж неминуче. Так тривожно досі ще не було. Сама на себе злилася, але зробити нічого не могла. Та й ніколи. Патрульна машина вже освітила ніч сигнальними маячками. Що ж. Почалося.
‑ Що тут трапилося?
Патруль почав роботу. Які ж молоді. А таксист і досі чекає? Мабуть вже й пошкодував про те, що зупинився.
‑ Ви єдиний свідок? Доведеться поїхати у відділок, для з’ясування обставин.
Що ж. Цього треба було сподіватися. Але загадка вже й так не дала б спокою. Та чи вдасться щось тепер, коли доведеться «співпрацювати» з ними?
«Залежить щось і від мене» ‑ вирішила Катерина і пересіла в поліцейську машину. Таксиста вже не було. «Схоже втік ще до приїзду правоохоронців. Можливо й правильно» ‑ сумно зітхнула журналістка. Але вона відступати не збиралася. Щось вело вперед. Закликало. Щось не давало спокою.
Що? Поки не знала. Але відчувала. Надто чітко.
Тим часом ніч ніяк не закінчувалася. Допит починав втомлювати. Та й що могла розповісти? Небагато. Поки що. Та, зважаючи на посвідку преси й досить відоме ім’я, її все ж відпустили. Стало зрозуміло, що надалі інформацію доведеться здобувати самотужки. Та до цього не звикати.
‑ О, привіт! Ти чого тут?
Вивів із роздумів чоловічий голос.
‑ Костя? Давненько не бачилися. То ти тут тепер працюєш?
Катерина зрозуміла, що їй таки трішки пощастило. Перед нею стояв колишній однокласник і привітно усміхався. «Ось хто мені допоможе» ‑ вирішила журналістка. «Та для цього доведеться докласти ще трішки зусиль». Все ж це була вчасна зустріч. І доречна. Так вона сподівалася.
Наступного дня Катерина подзвонила Кості. Намагалася не виказати нетерплячки і справжніх намірів. Розмова почалася як звично, необов’язкові питання, розповіді, аж доки не дійшла черга до того, що цікавило насправді. «Добре, що вчора не сказала, навіщо я там була. Принаймні не реальну версію.»
‑ А що там з тією вчорашньою справою про труп під рестораном? Що не чути? Вже щось відомо?
Почала обережно. Але приховувати не збиралися.
‑ Дещо вже з’ясували. Він був у тому ресторані. На корпоративі. Відбуваються допити. А ти чого цікавишся?
‑ Ти ж знаєш. Я люблю детективи.
«Чи ж він не знає, що я журналіст? Невже не допустить до інформації? Перевіряє?»
‑ А як же таємниця слідства?
Спитав скоріше як жарт. Але все ж…
‑ Та які таємниці між друзями. Ми ж друзі?
‑ Тоді краще поговорити не по телефону. Зустрінемося в кав’ярні через півгодини.
‑ Звичайно. Я прийду.
«Ось так краще. От і домовилися». Стало спокійніше. «Схоже, з цього може вийти непоганий матеріал. Або хоча б невеличка колонка». Очікування розросталися.
‑ Привіт.
«За короткий час зустріч все ж відбулася. Тепер побачимо, що вийде». Катерина налаштовувалася на важливу розмову.
‑ Привіт. Мені все ж цікаво, що такого особливого ти знайшла в цій історії. Хіба ж така вже сенсація? Адже, схоже, що не надто важливий той трупак.
«Хто знає…Все не так, як здається на перший погляд». Надії втрачати не хотілося.
‑ А хто він? Вже з’ясували?
«Я вже знаю хто, але ж навіщо поспішати». Все має відбуватися за чергою.
‑ Та якийсь топ-менеджер.
«А про фірму вже встиг дізнатися? Тут то і заховано дещо» – журналістка наче доводила собі власні можливості. Та відкривати карти ще не час. Краще розпитати більше. Може й проговориться, а то щось дуже насторожений. Це ускладнює завдання. А може тільки здалося.
‑ Ти знаєш як він помер? На корпоративі. В тому самому ресторані, біля якого його знайшли.
«Швидко ж впоралися» ‑ констатувала Катерина, а вголос запитала:
‑ А підозрювані вже є?
«Отруєння. Але таке явне? Хто ж наважився?» ‑ мозок журналістки вимальовував картинку.
‑ Здається, секретарка, але це ще не точно. Треба допитати.
«Секретарка? Хотіла б поговорити з нею першою. Якщо встигну».
Катерина поспішила закінчити розмову і вийшла на вулицю. Якраз натрапила на секретарку, яка кудись заклопотано поспішала. «Як її звати? Ліда, здається» ‑ пригадала вчорашні пошуки інформації з інтернету.
‑ Можна з вами поговорити?
Журналістка поспішила перехопити дівчину.
‑ Так. Звісно. Ви з приводу «того випадку»?
Секретарка намагалася говорити спокійно, але виглядала помітно схвильованою. Помітно і не для такого погляду, яким відома Катерина.
‑ Я поспішаю на роботу, але можемо поговорити по дорозі.
Спробувала уникнути розмови, але передумала. Катерина скористалася ситуацією і поспішила перехопити ініціативу.
‑ Гаразд. Мені також треба зайти на вашу фірму.
Хай трішки розслабиться. Так буде краще.
Невимушено, наскільки можливо, непомітно дійшли до мети. От і великий офісний центр впускає працівників. Але чи впустять туди журналістку? Катерина нервувала. Особливої інформації досі не було. А мати її необхідно.
Та, схоже, перепустка «преса» відкриває багато дверей. Перешкод з охороною не виникло. Можна роздивитися детальніше.
Хто тут найбільш готовий до спілкування? Здається, у відділі кадрів досить балакучі спеціалісти. Можна почати звідти. Інтуїція не підведе.
‑ А ви знаєте, що наша секретарка Люба проявляла настільки велику «цікавість» до покійного, що про це говорили майже всі в офісі. ‑ Метушилася від уваги відомої журналістки жвава кадровичка Світлана.
«От звідки підозри в поліції. Так швидко. І так помітно. Надто помітно. Може вони й докази мають?» ‑ Катерина поспішала зробити висновки і аналізувала ситуацію. «Що ж тут можна довідатися ще» ‑ щось таки не давало спокою. Щось було не так.
‑ А з директором можна поговорити?
Треба було використати усі можливості, якщо вже місце злочину не доступне. Принаймні не настільки, як хотілося б.
‑ Можна спробувати. – Світлана як могла намагалася бути корисною.
«Але чи погодиться він на «інтерв’ю»? Хоча… Відмовити він не зацікавлений. Повинен би бути». – Катерина зважувала. І таки змушена була наважитися.
‑ Піду ще до нього. Він же був на тому корпоративі? – Рішуче рушила до кабінету.
Директор на розмову погодився. Казав, що нічого не помітив, що сам здивований хто б таке міг зробити. Але журналістка помітила у відстовбурченій кишені блістер від таблеток. Щось він їй нагадав, але що? Наразі не впевнена, та очі директора виказали, що побачила «не те». Значить треба вшиватися.
‑ Дякую, за розмову. До побачення.
«Цікаво, чи знає про це Костя?» ‑ послужлива пам’ять підкинула, те що шукала ще в кабінеті. Статтю відповідної тематики писала ще у минулому номері.
‑ Дозвольте ще декілька слів.
Люба зупинила вже біля дверей.
«Тепер ти сама прагнеш розмови». – Катерина вирішила, що це буде цікаво.
‑ Так. Давайте зайдемо в кав’ярню, що поруч. Все одно уваги ніхто не зверне.
Світлана погодилася.
‑ Тільки перед цим візьміть одну річ. – Зашепотіла вже на вулиці. В сумочку Катерини ковзнула важка чоловіча печатка.
«Ніхто не помітив» ‑ журналістка озирнулася. Але нічого підозрілого не побачила. Обоє вирушили в приміщення.
‑ Ви вже наслухалися, що тут про мене розповідають? Розносять плітки. ‑ Світлана скривилася від огиди.
‑ Так. Я кохала його. Але ж не чіплялася. Та й він одружений. – Відвертості давалися не просто.
‑ Мене заарештують? Але ж я не труїла. Я хотіла тільки…
Потік знову вщух. Катерина слухала.
‑ Я хотіла лише приспати. Звичайний клофелін. Наче напився. А вдома… Я ж вагітна. Не від нього, але… Ви зможете допомогти?
Сказане здивувало журналістку, та вона сказала тільки:
‑ Я спробую. Відійду на кілька хвилин. Треба зателефонувати.
Повернулася схвильована, але Любу заспокоювала. Знала, що тепер все буде добре. Розмова затягнулася допізна. Ще один день добігав свого закінчення. Ще одна ніч. Значить треба закінчувати. От тільки страшнувато якось. Але їй не звикати. Секретарка вийшла раніше. Катерина затрималася.
Вуличну темряву не долали слабкі ліхтарі. А треба було звернути в перехід. За спиною почулися чиїсь кроки. Скроню обпалив холод металу.
«Оце і все» ‑ вирішила жінка і сміливість її випарувалася.
Та почувся рятівний крик:
‑ Ані руш. Опусти пістолет!
«Костя! Не підвів. Не даремно дзвонила. Справжній друг» ‑ видихнула з полегшенням.
Нападником виявився директор.
«Нарешті все склалося» ‑ із втіхою подумала Катерина.
На допиті розповіла все. Як помітила знайомий блістер з кишені директора, а такі носять ті, хто вживає гормональні таблетки після операції зміни статі. Подзвонила другу провізору, який був братом покійного. Він і підтвердив, що брат питав про них. Оце й була та таємниця, яку намагався приховати директор, що намагався звільнити топ-менеджера. Але не встиг. Злякався, що той помстився б. Він же і підмінив клофелін Люби на сильнішу отруту.
‑ А докази на його печатці, яку він впустив у Любину сумочку.
Закінчила Катерина свою промову.
Директор почервонів від гніву.
«А тут історія більша, ніж на просту статтю».
