25.06.2016 00:49
для всіх
117
    
  4 | 4  
 © Панін Олександр Миколайович

Страта ганьбою

Страта ганьбою

Уривок з фантастичної повісті «Естафета»

Ганьба тим, хто кричить «Ганьба».

З ефіру

* * *

На місці моєї публічної страти
Волошки, полин (на коліна вже стати?).
Зачитано вирок,
Зізнаюсь, що винна…
Пробачте усі (Може знову уклінно!?).
«Ласкавий» мій кате, ізнову чекаєш
Невже ані крихти
Ти жалю не маєш?
Запалюй багаття, роздмухуй кострище,
Хай буря
Розвіє моє попелище…
Чи хай у петлі
«оце»
вітер гойдає
(«Оце»… бо йому вже і назви немає)

Лише не затягуй цю мить на одвічно.
Моя голова… і рубай уже швидше!!!

Т. Белімова

...Моя дівчинко, ти міцно спиш, твою душу затягнули у чорні світи... Я зруйнував майже всі твої душевні кайдани, залишилось ще одне занурення, останнє…

…Зелені, порослі мохом стіни засвітилися, розплилися. Я знову кинувся у цю розмиту каламуть…

Виринув, придивився – щось, дуже схоже на «місце моєї публічної страти»*. Природний амфітеатр, утворений пологими схилами, які збігали до центра, до майданчика нерівної форми. На майданчику - високий поміст, гори хмизу, стовп страти. До стовпа прип’ята невеличка постать… дівчина.

Де я? Наче десь із гори. бачу оскаженілий натовп і одночасно знаходжусь поруч із жертвою. Мене ніхто не помічає, не чує. Я сам не бачу себе.

У цей час безліч однакових (клонованих?) пащек вивергають – «Ганьба, ганьба!». Ці слова б’ють навідліг, дівчина здригається від кожного, як від удару. У блакитних очах – відчай, безвихідь. «Допоможіть!» - б’ється у моїй свідомості, тріпоче над натовпом, звивається яскравими сполохами до чорного неба…

«Не вір, - кричу несамовито, беззвучно, але мене чують. Дівчина твердо стає на ноги, гордо дивиться у темінь натовпу.

І мов якась сила зрозуміла, що «страта ганьбою» зірвалася – миттєво спалахнув хмиз, грізно загуркотіло полум’я. У цю мить я згадав картину з вернісажу: натовп, полум’я охоплює постать дівчини у білому, а вона злітає над вбивцями.

Подумки надсилаю цю картинку крізь дим і язики полум’я… Вийшло! Дівчина вже летить вгору, до Місяця… Виття, гарчання людців… Усе гасне…


Я знову у землянці, поруч – дівчина, яка остаточно прийшла до тями: моя зникла, моя врятована Оленка.

«Оресте, - шепоче вона, - ти мене знайшов, врятував, я так чекала»…

«А я вас висмикнув в останній момент, аби занадто не барилися, - почувся голос діда Овсія, який неочікувано надійшов, - мені теж практика потрібна. Тепер, Оресте, треба добряче роздивитися у цій землянці, відшукати те, шо насилає морок»…


……………..


*Вірш Т. Белімової «На місці моєї публічної страти»

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 29.06.2016 15:30  оксамит => © 

Ой як мені сподобалось... Ну все все до останньої літерки...

 29.06.2016 09:08  Тетяна Белімова => © 

Олександре Миколайовичу, Ви знаєте, я з дитинства дуже люблю казки. Свого часу перечитала всі доступні - вдома і в бібліотеці. Найбільш привабливим у казці є те, що відділяє її від реальності - фантастичний елемент! У казках завжди перемагає добро, лицар завжди рятує дівчину від нечисті, бідний стає багатим, нещасний - щасливим)) От і Ваш вірш мені нагадує казку зі щасливим фіналом!
Дякую Вам за таке чудове поетичне прочитання))