Історія одного мрійника
1 Частина з рубрики / циклу «Збірка казок»
Давним-давно жив собі хлопець, і постійно поглядав на зорі. Він щоночі не міг відірвати погляду від неба, а мати його тільки гнівалась, що він витрачає час на безглуздя і мало працює. Хлопець працював помічником торговця. Його мати бажала, щоб він став багатим купцем, аби витягнув сім’ю із злиднів, як вона казала. Але хлопець ніколи не жалівся на життя, і не вважав його бідним: йому подобалась маленька оселя, де вони мешкали з матір’ю. Єдине що незлюбив найдужче – це ту ж-таки роботу.
А його сім’я справді не була найбіднішою: мати просто бажала мати більше, стати багатшою, на відміну від нього. В нього була мрія, яку він плекав з дитинства: він понад усе бажав стати моряком, мати свій невеличний корабель з вітрилами кольору ночі і поплисти кудись ген-ген за обрій подорожувати.
Але цю мрію ніхто б не назвав можливою.
Минали дні, і юнак не переставав дивитись на зорі, ніби чогось чекаючи. Одного дня до нього підійшла дівчина, дочка сусідки матері і запитала:
- Михайле, що тобі кажуть зорі, що ти так довго споглядаєш на них? – це мало б прозвучати як жарт, але парубок трохи похмурів, задумуючись, і сказав:
- Вони-то мовчать, Дано, мовчать. Але я знаю, що от-от скоро й заговорять. – дівчина лише сумно похитала головою.
А що мусила сказати? Він же давно не говорив з нею, геть не помічав її, лише зорі ті, зорі… Вона ж мріяла щоб він так само покохав її, як вона його… Але Дана не осуджувала Михайла. Навіть на мить повірила щодо зір, мовляв, якщо так, то вона почекає, коли вони «заговорять» до її коханого і опісля зверне його увагу на себе.
А дні йшли. Хлопець перестав помічати час, не слухав матір, не йшов до роботи, перестав їсти…
А коли Дана прийшла до Михайла вдруге, то геть перелякалась.
- Отямся, Михайле, отямся! Мішки під очима кажуть, що ти не спав і не їв, так скоро підеш з цього світу. – гнівалась дівчина. – Чи варті ті зорі твого життя? А небо?! Гарне воно то гарне, але не марнуй часу, йди вивчись і стань людиною! – Дана кричала, обурювалась… Але до хлопця не достукалась. Його матір виїхала в місто і сказала, що там і залишиться.
А він раптом став немов би стіною: нікого не чув, нічого не відчував.
Ота ніч була останньою краплею. Парубок поволі підвівся від землі і востаннє глянув на зорі.
«Що скажеш мені, зірка, що впала?» - почав він тихий монолог як завжди.
«Що мені скажете, зорі?»
«Снитесь ви мені, снитесь, а відповіді не даєте»
«Чи здійсниться моя мрія?» - він трохи чекає і знову промовляє.
«Чи побачу я своє щастя?»
Він завмер, зітхнувши, і рушив у напрямку річки.
«Спинись!» - голос змусив Михайла здригнутись.
«Зоре?» - ошелешено покликав він, злякавшись, що йому здалося.
«Так!» - відповів мелодійний голос.
Небо на мить спалахнуло, а наступної миті погасло, і юнак побачив перед собою сліпучо-білу дівчину, що в буквальному сенсі світилася.
«Навіщо ти кликав нас?» - спитала дівчина, чи, радше, Зоря.
«Якщо ти мене чула, то знаєш» - відповів той.
«Скажи» - наполягала зоря.
«Я хочу знати, чи моя мрія реальна» - сказав Михайло.
«Немає нічого неможливого» - відповіла Зоря.
«Але ж це не все, адже так? Бо заради кількох слів ти не чекав би так довго».
«Моя мрія занадто далека і я не знаю, як її втілити»
«Проклади шлях до неї, Зоре»
Зоря похитала головою і відповіла:
«Я не можу прокласти шлях до твоєї мрії. Люди самі вибирають його, щоб дістатись цілей. Іноді сам шлях важливіший за саму мрію…»
Михайло хотів щось заперечити, але Зоря не дала йому сказати:
«Та я можу тобі сказати, хто буде супроводжувати тебе в цій дорозі»
«Хто?»
«Вона йде сюди» - відповіла Зоря і зникла.
Парубок обернувся. Назустріч йому йшла Дана, тримаючи щось загорнуте в руках.
Вона спинилась, поглянула на хлопця і пожвавішала.
- От, їсти принесла. – простягнула вона щось загорнуте в теплий рушник.
- Дано, яка твоя мрія? – раптом запитав Михайло.
Вона намить знітилась, замовчала, але нерівним голосом промовила:
- В мене немає мрій, окрім мрії про… - вона затнулась. – тебе.
- Мене? – ошелешено запитав хлопець. – Ти про що?
- Ти ніколи не кохав, тому хіба зрозумієш? – вона сумно зітхнула. – В твоїх думках одні зорі, Михайле, і ніякого з того щастя не буде. – сказала вона так само, як і в дні до цього.
- Ти права.- сказав Михайло, а Дана підняла брови, дивуючись і питаючись себе, чи не почулось їй.
- Що, пробач?
- Ти права.- повторив хлопець.
- З зорей і мрій щастя не матиму. – він схилив голову і ледь чутно промовив: - Пробач.
Дана не знайшла, що сказати.
