Русалка
з рубрики / циклу «Збірка казок»
Ранок біля річки. Після холодної ночі все покрилося росою, а сонце ще не зійшло. Легкий туман покривав ледь помітні хвильки, що утворювали вітер і річка. З’явилася смуга рожевого сходу сонця. Дедалі частіше були ознаки того, що ця смуга – не звичайне кольорове небо, а сонячне коло.
Старенький рибалка у човні ледь не засинав за своєю вудкою. «Сьогодні не клює» – подумав він і тяжко зітхнув. Але він не збирався додому. Все ж сидів і дрімав.
Раптом у воді щось зблиснуло і пропливло повз човен. Десь подалі було видно золотий хвіст, що з’явився на поверхні води. Рибалка нічого не помітив.
Пройшли години. Старенький, ще раз засмутившись невдачею, повеслував до берега.
Сонце озолотило річку. Вся роса зникла. На поверхні води поволі розкрилися лілії.
Золотокоса – саме так звали її. Ту, таємничу рибу, точніше русалку, що раптово з’являлася і зникала.
Надходив вечір. Небо засунули хмари. Природа готувалася до грози. У цю пору навіть рибалки не приходили до річки. Це чудова пора для Золотокоси.
Дочекавшись повного і яскравого місяця, русалка насторожилась, але посміхнулася. Раптом річка завирувала. Хвилі піднімалися, а з неба лився сильний дощ. Річка на мить заспокоїлася і засвітилася золотом.
Вода раптово почала підніматися до неба. І було видно, що на ній, як на кріслі сиділа русалка. Хвилі раптом викинули її на берег і накрили водою. Почувся тихий зойк.
Вранці рибалка повернувся. Він побачив на березі кілька великих лусок.
- Що це таке? – здивувався він. Але його чекала робота, і він, ще раз здивувавшись пішов.
У кущах щось зашаруділо і вийшла знайома русалка, але з ногами. Золотокоса була вдягнена у недовгу блакитно-синю сукню, волосся, що сягало підлоги було зібране у кульку, а ще сховане під капелюшком, маленькі волоски звисали до плечей. На ногах були туфельки без каблучка. Її блакитні очі, як хмаринки світилися радістю, вуста розкрилися у посмішці, а її погляд просто зачаровував. Золотокоса стояла зовсім інша. Вона попрямувала до міста.
А тепер трохи більше про Золотокосу.
Їй було вісімнадцять.
Вранці вона готувалася до перетворення. Русалка давно вдивлялася в людей, дивувалася, що в них є ноги і вони можуть ходити. Словом, трохи заздрила їм. Навіть у річці їй було нудно. Хоч ходили люди, але у місті їх було дуже багато, там, куди мріяла потрапити Золотокоса. Тай як говорити з ними? Люди давно перестали вірити у казку. Лише деякі діти, що люблять читати, вірять. А у місті можна з кимось поговорити, подружитись… Але не русалці ж! Проте у Золотокоси були подруги-русалки, які навідували її і припливали не рідко із морів, річок, океанів(бо ніхто не живе саме у цій річці). Але люди – як каже русалка – зовсім інше. Та й нових друзів не може бути багато.
І ось, цього вечора вона із подругою Віолетою зачаклували на деякий час воду. Сталося те, що в той вечір. Золотокоса від падіння втратила луску, але то не було погано. У русалок постійно відновлювалася луска. Золотокоса отримала ноги. Але як вона торкнеться річкової води, знову стане русалкою. На землі ж – лишатиметься людиною.
Її життя змінилося. Рік вона вивчала людей, місто. Вночі вона поверталася до звичайного життя у воді. У вихідні, коли центр був майже пустий вона теж плавала, просила сестер припливати лише тоді.
Одного дня Золотокосій стало зле. Серце сильно билося, а в горлі пересохло. Сонце пекло сильніше, ніж раніше і різало променями очі. Вся шкіра палала вогнем. Тому русалка швидко подалася до річки. З кожним кроком її сили вичерпувались, і коли вона була вже на березі, то впала і знепритомніла. Її омивали хвилі, і було дивно бачити, що людина перетворюється на русалку і знову, коли відходить хвиля стає людиною.
По берегу гуляв юнак років 19, на ім’я Святослав. У його очах був сум і злість водночас. Бо він хвилину тому посварився з батьком, що було зовсім неприємно.
Тепер він гуляв засмучений. І от, раптом побачив її. Людину, що перетворювалась на русалку, і з русалки на людину. В неї волосся було розпущене і омивалось водою.
Юнак, зрозумівши що це йому не здається і що дівчина чи русалка непритомна, побіг до неї.
Він побачив, що коли її омиває вода, то вона ніби почувається краще. Він взяв з берегу дівчину-русалку і зайшов з нею у воду, тримаючи на поверхні лише голову. Раптом її вії затремтіли і… розплющилися. Кілька хвилин Золотокоса приходила в себе.
Святослав, зрозумівши, що їй не потрібна допомога, поволі відпустив русалку і поплив до берега. Золотокоса, опинившись у воді подивилася на юнака, що теж дивився на неї і одразу зникла у воді.
- Ти знаєш його? – запитала Віолета коли вони опинилися далеко від того місця.
- Ні… – від тієї події в Золотокоси крутилася голова.
- Як почуваєшся? Я знаю від чого це може бути.
- Від чого?
- Від сонця.
- Так, треба бути обережнішою…
Золотокоса тільки через тиждень наважилась вийти на сушу.
Ранок. Роса ще лежала на листочках і поблискувала всіма кольорами веселки. Від цього ранок був прохолодний, а легкий туман додавав таємничості.
Золотокоса гуляла містом. Вона навмисне прийшла раніше, коли сонце ще не встало.
Святослав цієї ночі не спав. Він допоміг русалці?! Сама думка не вкладалась в голові.
Одного разу він помічав цю дівчину в місті. Мозок щось казав йому в протест, але ноги послухались відчуттю і він тихо вийшов з будинку.
Юнак побачив її. В білій легкій сукні. Волосся сховане, як завжди, під капелюшком. Вона стояла на стежці, що вела з міста до лісу, і не зводила очей із неба.
Золотокоса перевела погляд і теж бачила його. У нього лице було розгублене, але якесь… щасливе.
Русалка відвернулася. Було тяжко дивитися в його очі, в яких світилася закоханість. «Я якщо він розповість про мене?... Ні, він на це не здатен.» - прошепотіло щось в думках.
Святослав досі дивився на неї. І згодом наважився підійти. Він взяв її за руку. Вона підняла очі і знову сховала погляд.
- Яке твоє ім’я? – запитав він.
- Золотокоса… - вона обернулася лицем до лісу.
- Святослав.
Хлопець на мить завагався і ривком зняв її капелюшок. Волосся, мов золото, розсипалось на траву. Святослав забрав пасмо, відкриваючи обличчя, а другою рукою ледь підняв підборіддя дівчини. Вона знову подивилась йому в очі і цього разу не відвела погляд. В його погляді світилось те саме, що вона побачила в перший раз.
- Як можна закохатись людині в русалку? – прошепотіла вона, усміхнувшись і обережно забираючи його руку.
- Не знаю. – відповів юнак.
Золотокоса стривожено глянула на сонце і тихо зітхнула. Святослав зловив її погляд і повів її в м’які тіні лісу. Вона тримала його міцну руку, а він лише щось шепотів.
Сонце раптом втратило владу над русалкою. Святослав здійснив дитячу мрію і побудував будинок далеко від того міста, де вони познайомились, біля океану. А одного дня той океан і вечірнє сонце стали єдиними свідками одруження хлопця і молодої русалки, яка ніколи не стала такою, як розповідають в міфах про цих дівчат, народжених в океанах. Бо вона стала щасливою.