Піаністка
Частина друга з рубрики / циклу «Збірка казок»
Через якийсь час музика, здавалося, заповнила увесь простір, і з’явились вони: молоді дівчата в білих сукенках і хлопці в білих сорочках і такого ж кольору штанях.
Дівчинка впізнала їх, не злякалась.
Вони приєднались до кольорового світла, танцюючи. Але не на землі: в кожного за спиною були білі крила, які підіймали дітей в повітря.
Спочатку зникла стеля. Зорі на нічному небі світили не гірше молодого місяця. Потім стіни ніби розступилися і відкрили погляд до лісу, який завжди шумів за будинком. Через мить зникла підлога, і тепер дівчинка стояла на траві, продовжуючи грати. Вона зовсім не втомлювалась і не задумувалась, що грає: просто поринала в мелодію, ніби розчинялась в звуках.
Піаністка вже нічому не дивувалась. Коли вітер здійняв чорне волосся дівчини, а разом з тим поділ білої, нової сукні, дівчинка лише усміхнулась.
Танець дітей з білими крилами скінчився, світло лягло біля їхніх ніг і розтануло. Пальці піднялись над клавішами, нога відпустила педаль.
Останній звук повис десь у хмарах, поволі, неквапом стихаючи.
Коли він зник, весь простір потонув у глибокій тиші.
Стало якось незручно, незатишно, якось не по собі. Дівчинка відійшла від інструменту і підняла погляд на дітей. Вони всі чекали її. А вона, здається, чекала на них. Можливо, лише підсвідомо, в думках, а не у слові.
Одна дівчинка вийшла з гурту і легенько взяла за руку Піаністку. Та посміхнулась: щиро і відкрито.
- І моя мрія здійснилась? – запитала вона в дівчинки з крилами.
Та лише кивнула.
- Натхнення тобі! – засміялись усі діти, злітаючи в повітря.
Дівчинка дивилась на них, аж поки вони не зникли. Вона повернула голову назад: білі крила затріпотіли їй у відповідь. Піаністка змахнула ними: один раз, вдруге і усмішка її стала ще ширше.
Побажання «Натхнення тобі!» - було доказом навіть більшим, ніж її власні білі крила, того, ким вона стала.
Це був такий жарт: музі ніколи не треба натхнення, бо вона сама є ним.
Вона стала музою: знала кожного, хто зливався з піаніно й підтримувала їх.
Кожна дитина, підліток, дорослий, який вчив мову мелодії і прагнув її, отримував натхнення від своєї власної музи – Піаністки. Вона тихенько сідала грати за піаніно, які втомлювались, затишували звуки і тоді вони знову починали на повну силу співати. Піаністка не завжди була щасливою і усміхненою, яку її пам’ятали люди в своїх снах.
Бувало, вона плакала, сідала поряд з піаністом, який не бачив її, зате добре відчував, і грала з ним сумну мелодію, яка була початком якоїсь пісні про розбите серце. І той юнак плакав разом з музою, і на те мав ясну причину, а Піаністка – ні.
Вона сміялась і плакала музикою. Завжди поверталась до свого старого піаніно, яке нагадувало про весь біль, стоячи перед лісом, вже не в будинку. Та й ніхто не бачив його, бо це піаніно було її – Піаністки.
Сотні композиторів під її натхненням написали сильні твори, які змінили не лише їх, а й світ. Сотні музикантів не здались і продовжили у важкий для себе час грати через неї.
А вона сміялась. Сміялась і плакала, грала на тисячах піаніно і завжди згадувала своє минуле.
Піаністка завжди лишиться дванадцятирічною, скільки б не пробула часу у цьому світі. І для людей вона буде такою: нагадуватиме кожного, якого б не був віку, але завжди лишатиметься дитиною. Дитиною з білими крилами і білою сукнею. Дівчинкою з музики. Дівчинкою-музою. Піаністкою.
