Ніч
Тринадцяте побачення
Ніч постає перед свідомістю людини далеко не як період доби з меншим рівнем освітленості, а скоріше як якась містична істота, яка вкриває своїм чорним крилом землю і виганяє в темряву своїх прибічників – голодних потвор, що змушені вбивати і калічити людей під прикриттям своєї непроглядної матері. Очі цих тварюк світяться божевільним вогнем всередині людських черепів, з нікчемною боязкістю шукаючих небезпеку в тому кутку простору, що є недосяжним для людських органів чуттів. Там же сотні запахів змішуються в один неподільний аромат передчуття смерті – коли хвоя нічного лісу починає пахнути шерстю вовка. В момент апогею переляку персоніфікована ніч затримує подих, притискає тулуб до землі, повільно випускає кігті в грунт, і цей момент – секунда перед стрибком хижого звіра – затримується на невизначений термін, рівно до того, як розширені зіниці жертви побачать перший промінь сонця або нерішучий проблиск штучних вогнів міста.
Окремий пункт – світло місяця. Під його срібним поглядом жодне кладовище, жодні хащі чи покинуті села не налякають так впевнено, як блідість і прозорість власної шкіри; відображення свого обличчя в дзеркалі в цей момент може залишити шрам на психічному здоров’ї на все життя. Символізм страху самого себе розбавляє абсурдність його появи в першому випадку, натякаючи, що найнебезпечнішій потворі неможливо безпосередньо поглянути в очі – лише використовуючи дзеркало можна собі уявити як виглядає той, кого треба уникати в першу чергу.
Славутич, 3.03.2016
