Задзеркалля Кривих Дзеркал

…Коли я зайшов, він вже стовбичив біля стойки, мабуть, гуляв ще з ранку… Ми довго пили... А чи пили взагалі? Те, що думки плутаються – ще не доказ пиятики…

…Вечір, ми сунемо крутим брукованим узвозом. Узвіз, це ж – униз, а ми деремось вгору, чудасія… Обабіч дороги – темні древні будинки, де майже не світяться віконця.

… Якась кімната. Лампочка тьмяно висвічує хазяїна, який вже всівся за стіл, сховав обличчя у долонях. Дурна ситуація…

«Що це?» - питаю, аби не мовчати. – «Га?» - стрепенувся хазяїн. - «Оце» - показав на стіну. – «Подивись, якщо цікаво» - і знову обличчя у долонях.

Підійшов до стіни, придивився до єдиної прикраси – картини, яка виявилась великою фотографією.

Нічний пейзаж: темне небо, повний Місяць. На карнизі великого будинку, на тлі яскравого небесного диска, балансує молода дівчина. Її руки простягнуті вгору, вітерець розвиває довгу білу сорочку. Очі заплющені, обличчя теж спрямоване до нічного світила.

Вдивляюсь в обличчя і важко спираюсь на стіл.

«Де ти взяв це?» - «Сам зробив, через вікно».

Недавній знайомий рвучко підхопився: «Тобі цікаво? Чекай!». Він відчинив непомітні двері і щез. Згодом я теж зайшов у велику кімнату, яку освітлював лише повний місяць.

«Хочеш знати – дивись!» – з темного кутка на мене насувався скелет у розстібнутому піджаку. «Тримай!» - простягнув він кістляву кисть. Я машинально потиснув, відчувши гарячу живу руку, не скелет.

«Пробач, погарячкував. Я – винахідник-аматор. Оце, рука скелета описала напівколо, - моя майстерня, мій барліг. Якось вирішив стати невидимкою. Став, не до кінця, кістки залишились видимі. Видимі також і очі, як про це писав Уеллс.

Тиждень всепоглинаючого болю, особливо вдень. Чи переживу я чергові муки, чи ні – загадка. Вночі місячне світло трохи пом’якшувало страждання. На третю добу помітив на карнизі протилежного будинку якусь постать. У телескоп розгледів дівчину-красуню, яка повільно йшла з одного краю даху до протилежного. Вона рухалась синхронно з Місяцем, потім щезала у розчиненому вікні.

Мені здалось, що наші долі пов’язані: коли дівчина щасливо пройде свій шлях, то я переживу наступний день. Цієї ночі трансформація завершилась, а дівчина… вона зірвалась…

Я важко дихаю, мені перехоплює подих, питаю майже пошепки: «Чому не попередив, що вона ходить у ві сні?» - «Не міг вийти з дому, сьогодні, під гримом, зробив це вперше.» - «Ти мусив, будь що!». – «Та хто ти такий, щоб судити!» - зривається він.

«Вона моя наречена… Приїхав на заручини, а потрапив на горе… Під вечір вперше у житті зайшов у кабак».

«Маєш рацію, я повинен був спробувати, хоч би й вмер на власному порозі… Дивись, це – вона!» – він схопив бінокль, згодом, важко зітхнувши, опустив його.

Я й собі подивився – на тлі яскравого місяця поволі рухалась хмаринка…

«У мене не залишилось нікого» - тихо сказав скелет у піджаку.

«У мене теж» - промовив я.

Місяць поволі танув у вранішньому небі.

P. S.

«Привід планети людей» плине між світами. Слідом за ним рухається щось, схоже на білу хмаринку.

«Куди ж ви, обоє? Не додивились сон. Чому вирішили, що я загинула? Виявляється, що я ще й наречена? Чекайте!

Згущаються хмари, злітаються,

Сплітаються, розплітаються…

Енергетичних вихорів шал…

Задзеркалля Кривих Дзеркал…