Хмаринка
з рубрики / циклу «проза»
Сашко біг що було духу. Біг так, як бігав напевно тільки в далекому дитинстві. Перестрибував через кущі бур′янів, ті, що були занадто високі, відхиляв руками. Поглядом бачив свою мету. Он там за тими деревцями чекає відпочинок… ще трішки. Попереду знов кущ. Підстрибнув і раптом наче хтось пхнув його в спину рукою. Не втримавши рівновагу, Сашко впав у рослинність.
Хмара пилу, та дрібненьких насінин миттю накрила його всього. А ще втома.
Де вона взялася так миттєво? Ще кілька секунд тому він мав сили бігти будь куди і будь скільки, а тут втома. Чортівня якась! Думкою розумів, що має негайно продовжити рух, та стало так гаряче і задушно серед тих бур´янів, що схотілося просто хвильку полежати і подивитися у високу блакить неба.
А там… Хмаринка! Та до чого ж цікава вона. Форма хмаринки дулася, змінювалася, під дією вітру закручувалася, як дим від цигарки що курив тато. Тато… Спогад про батька колихнув в душі Сашка деякі напруженні струни. Не завжди вони знаходили спільну мову. Батько завжди був суворим. Побачити усмішку на його обличчі було дуже складно. Але Сашкові подобалося спостерігати за тим дійством, коли тато сідав на лавці в садочку, під грушкою і не спішно палив. Думав про щось своє, потаємне і палив. Або просто закидав голову в гору і пускав чудернацькі візерунки за допомогою диму, а Сашко тихенько спостерігав за цим процесом і ніколи не насмілювався підійти…
Ось напевно вітер вгорі змінив свій напрямок і хмаринка закрутилася в іншу сторону. ЇЇ краї змінили свої риси і стали досить гарно схожі на обличчя. І чиє ж то обличчя може бути? Можливо Іринки? Або Оленки? Та поки гадав про це хмаринка вже піддалася дії вітру і стала набувати іншого вигляду. Так це ж прапор! Дійсно формою хмаринка стала схожа на прапор, який розколихував вітер.
Ех, гарно було б так лежати і спостерігати за тією хмаринкою, та Сашкові вже бракло сил навіть відкривати повіки. На заміну втомі прийшло непереборне бажання сну. І хоч як не стукала десь в середині голови думка про рух, але тіло вперто не бажало нічого робити, тільки спати. Очі самі закривалися, в голові крутилися якісь незрозумілі образи і було щось ще… Сашко намагався вгадати що ж це так йому дошкуляло. Біль? Та наче б то й не боліло ніщо, так трішки пекло в грудях. Та то певно від швидкого руху і сухого повітря.
Очі вперто не відкривалися. Перед очима сизі хмаринки диму, що пускає тато. Що ж, мабуть таки відпочити трішки треба, хвилинку дві і досить.
Серед поля вітер колихав ціле море дородних бур′янів. Менш ніж за сто метрів від лісосмуги, серед цих заростей лежав хлопець. На спині, розкидавши руки і з заплющеними очима. Майже не помітний у своїй «рябій», військовій формі. Картуз під час падіння злетів з його голови і зачепився за гілку бур´янини. Вітер несильно хитав його… а на грудях у хлопці, повільно розпливалася хмаринка… червоного кольору. Вона змішувалася з темними плямами форми і ставала брудно-коричневою. Міліметр за міліметром вона наближалася до маленького синьо-жовтого прапорця на клапані карману.
Сашко спить. Міцно-міцно… А вітер вгорі чи то з пересердя, чи то з розпачу вмить шарпнув хмаринку і розірвав її на маленькі маленькі клаптики…