Пілігрими часу
частина Iз рубрики / циклу «ПРОЗА»
Вечоріло. По ледь помітній степовій дорозі, обабіч якої м’яко шелестіло ковилове море, гойдаючи на своїх хвилях, немов різнобарвних рибок, духмяні літні квіти, їхала, вщент завантажена кримською сіллю, чумацька мажара. Припечатуючи могутніми ратицями траву до землі, виказуючи всім своїм виглядом повну зневагу до вантажу, погоничів і незмінного пейзажу, жуючи та синхронно розхитуючись з боку в бік, не забуваючи при цьому час від часу розбавляти солодкий аромат літнього вечора різким запахом метану, мажару тягли запряжені в ярмо пара кремезних волів. Позаду них на мішках із сіллю, ніби білі привиди, в такт волам, сонно «вальсували» два сивих чумака. Від волосся і до нижнього краю сорочки палюче сонце, рапа та невблаганні роки вибілили їх зовні, надавши вигляду солоної тарані, що зашкарубла й зморщилася. І тільки відблиск останніх променів сонця в запалих очах та коливання полатаних шароварів на одному з них вказував на те, що життя ще тліє у висохлій плоті.
Але так здавалося лише на перший погляд, бо чим ближче наближалася мажара, тим більше ознак життя з’являлося у постатях і на обличчях чумаків.
Той, що сидів зліва, був на голову нижчий від собрата. Він мав сіро-блакитні очі, над якими крилами чайки злітали брови, що у поєднанні з довгим горбатим носом та майже не помітною під козацькими вусами тонкою смужкою рота, надавало йому хижого вигляду. І лише зморшки в куточках очей та пророслі крізь дірявий бриль кумедні сиві кучері виказували його веселу хвацьку вдачу. То був Андрій. В минулому козак, зірвиголова та найкращий коханець на Лівобережжі, як солодко зітхаючи, стверджували бабці у придніпровських селах. Козацькі походи та постійні переслідування ороговілих чоловіків загартували його тіло і заплямували репутацію. Тому він так і лишився неодруженим, але, попри це, мав майже у кожному подорожному селі кучерявого, горбоносого нащадка. Цей героїчний амурно-аморальний період життя Андрія тривав довгенько і скінчився лише тоді, коли він вже не зміг «воювати» та хутко втікати. Сприйнявши свої анатомічні зміни по філософськи, він покинув козацько-блударське ремесло і подався у чумаки, шукаючи більш менш постійного заробітку та компанії, до присутності якої звик впродовж грішного життя.
Поруч з ним, жуючи пишні вуса та схиливши голову, з якої звисало на масивні сальні груди пряме, стрижене під горщик волосся, дрімав Петро. Втягнувши чергову порцію метану, його сливоподібний, у глибоких кратерах ніс, ворушився виказуючи своє невдоволення, а на округлих щоках червоніло від припливу крові мереживо тонесеньких струмочків, які текли до очей і закінчували свій шлях під виступами масивних мішків. Над широким підборіддям синіли великі губи, що розтягуючись у посмішці, здавалося, діставали аж до кінчиків волохатих вух. Нижче увесь цей різнобарвний колорит плавно переростав у велетенський живіт, з-під якого витиналися, мов віхи, довгі худорляві ноги. Його вигляд натякав на те, що з колись могутньої статури Вовчиця Років безжально обгризла м`язи, при цьому чомусь проігнорувавши жир.
На відміну від Андрія, Петро був людиною спокійною та «домашньою». Проживши сорок років зі своєю Оленкою, вони знайшли у капусті двох синів - кучерявих та горбоносих красенів, та чотирьох, не таких гарних, пузатеньких доньок. Коли діти виросли і одружилися у Петрову хату працьовитий лелека приніс чотирнадцять онуків. Чому у Петрову запитаєте ви? А через те, що зяті трапилися йому хоч і працьовиті та бідні безхатченки, а сини були ледачі і як наслідок хитрі, тому й не спішили полишати затишне батьківське гніздо, потай сперечаючись за цей скарб. Тож не витримавши постійного галасу онуків, сварок дружини та скарг зятів з невістками, Петро подався у світи, не захопивши навіть бриля.
Три дні поневірянь у сусідньому шинку звели його з Андрієм, котрий, як з`ясувалося у дводенній хмільній бесіді, теж отримав від «хвойди Долі» гарбуза. Після короткої тижневої наради, що витрусила останні їхні гроші та здоровий глузд, уже побратими, порішили стати на солоний, сповнений пригод шлях чумацтва.
Їхні пригоди розпочалися зразу ж на порозі шинку, коли на Петра накинувся з лайкою та кулаками хазяїн, вимагаючи за останню балабайку горілки, на той час уже не існуючі гроші. Майбутній чумак трохи поспостерігав бійку низенького шинкаря зі своїм великим животом і ним же, як лантухом, притиснувши нападника до одвірок, одержав першу «гучну» перемогу. Потім він, мов чапля, переступив через знеславленого ворога, маючи намір знайти на подвір’ї свого товариша Андрія, який завбачливо першим покинув шинок під приводом «стриножити коня». Та, підступний мов гадюка, шинкар примудрився таки на останок схопити «переможця» за чобіт, і той сторчака полетів у п`янку прохолоду літньої ночі. Краєчком ока Петро встиг помітити, як шалено крутнувся у небі Чумацький Шлях. Він інстинктивно напружив останки побореного горілкою тіла, приготувавши їх до жорсткої зустрічі з землею. Але рандеву з Терра Інкогніто не відбулося! Замість нього верхня частина м’яко занурилася в запашне сіно, живіт боляче зустрівся з бортом мажари, а ноги несподівано поволоклися по землі. « Куди ж мене – до пекла, а чи в рай?» - спалахнула і негайно потонула у горілчано-адреналіновому ставку остання думка Петра, після чого він провалився до бездонного урвища хмільного сновиддя, де за ним ганялися, вимагаючи гроші, ненависні родичі й, схожий на аспіда з пекла, шинкар, одягнений чомусь у спідню білизну йог дружини Оленки.
Прокинувся Петро через добу на викраденій Андрієм, і ним таки керованій, мажарі шинкаря, що вже, поскрипуючи не мащеними колесами, тяглася за могутніми волами до Сивашу, загубившись у безкраїх просторах Дикого поля. Похмелившись схованкою хитрого хазяїна мажари, яку винюхав у сіні горбатий ніс Андрія, та зрозумівши, що він знову послизнувся на гарбузовій скибці, яку підклала «невгамовна хвойда», Петро, вже твердо, вирішив скуштувати чумацької долі. От з тих пір, майже сім років, він і піряв мажарами сіль із Криму по всій Україні зі своїм не завжди вірним, і не завжди побратимом, Андрієм.
Описавши історію виникнення цього дивного тандему, я повертаю вас у духмяну Таврійську ніч, точніше в момент її народження.
Колесо вскочило у вибоїну і, невдоволено скреготнувши, поскакало в траву, розлякуючи коників та метеликів, що прилаштувалися там на ночівлю. Мажара струснулася і завалилася на один бік, скинувши, мов необ’їжджений жеребець, сонних чумаків у дорожню пилюгу. Вайлуватий Петро, не розуміючи що коїться, спробував підвестися. Невдало обравши за опору довгий ніс побратима, він щосили потягнув за нього. Андрій, якому до цього снилася гарненька польська панночка, розцінив це по своєму:
- Ляхи! Ляхи! - заревів він, не розплющуючи очей. – Ану, бісові діти, скуштуйте козацької шаблі!
З цими словами старий козак заповзято почав рубати «ляхів» лозиною, намацуючи їх у здійнятій баталією куряві. Петро у відповідь накинувся, як йому здалося, на польського лицаря, що жалив його кропивою…
Хвилин через п’ять, коли сіра хмара дорожнього порохна вляглася, поглядові байдужих волів відкрилася така картина: Петро сидів на Андрієві верхи, позбавивши його можливості рухатися об’ємним черевом, а можливості говорити - набитою у рота травою. Здивуванню товстуна не було меж:
- Ой, братику, це ти?! А де ж ляхи? – розгублено спитав він, по ведмежому «обережно» злізаючи з, майже, роздавленого, як хрущ під колесами підводи, Андрія.
- Му-му-му! – Видавив він з себе.
- Ого, як ті звірюки тебе! – бідкався Петро, висмикуючи траву та пасма вусів з рота товариша.
Тільки-но Господь руками Петра повернув дар мовлення Андрію, той з козацьким запалом, що не згасав ніколи в середині нього, як не гасне вогонь в середині трухлявого пенька, вилив на голову побратима потік прокльонів, приправлених відбірною лайкою усіх народів і країн, в яких він побував за часів служби на Січі.
Із цього вавілонського місива слів Петро зрозумів лиш те, що ворог ганебно відступив, не витримавши натиску його могутнього та, ще чомусь, кабанячого кендюха. Не маючи достатнього об`єму смальцю у голові, щоб образитись, він подав руку Андрієві, допомігши підвестися. Потім турботливо дужими долонями, мало не вибивши душу з худорлявого тіла, обтрусив пилюку з одягу друзяки.
- Му…му..! – ще не прийшовши до тями, заїкаючись від обтрушування, яке більше нагадувало нове побиття, промугикав Андрій.
- Що братику? Хочеш сказати, який я молодець, що відбив тебе від ляхів? – наївно запитав Петро, обіймаючи за плече побратима.
- Мурло безмозге! Ось, що я хочу сказати! Кнур з баранячою головою на тонких палях! – знову прорвало наче греблю Андрія, і він роздратовано струснув з плечей руку свого «рятівника».
Потім, погойдавши з розпачу сивими кучерями на обезбриленій голові, стелячи під ноги яскравий килим відбірної лайки, він повільно пошкандибав у ніжні обійми різнотрав’я, шукати причину своєї наруги – колесо.
- Ось і роби після цього людям добро, – ображено бубонів під свій, наче поїдений міллю ніс Петро, розвантажуючи з мажари важкі лантухи з сіллю.
Воли меланхолічно ремиґали траву, по своєму тішачись раптовому відпочинку. Ніч огорнула степ крилами мороку, засіявши небесну ниву бурштиновим насінням зірок, яке негайно проросло і зацвіло золотавими квітами, що вальсували у жаркому мареві повітря. Всі звуки раптово зникли і лише легесенький вітерець-пустун шарудів, пробігаючи м’яким колоссям ковили, що переливалися сріблом в світлі повного, стиглого Місяця.
Розвантажуючи десятий мішок і при цьому прорвавши його об край мажари, Петро зрозумів, що одному йому не впоратись. А тому секунду провагавшись, він з радістю облишив роботу до ранку. Повернувшись у той бік, де шаруділа трава від сліпих повзань на колінах, та час від часу виринали, виблискуючи в місячному сяйві дебелою дірою, старі козацькі шаровари, він гукнув:
- Андрію! Облиш полохати місяць своєю гарматою! Вранці знайдемо те бісеня! Іди краще повечеряємо! – і, перехрестивши живота, з філософським виглядом, додав: - «На все свій час, і на все воля Божа».
У відповідь йому, разом з грудкою землі, полетів дуже віртуозний прокльон, що мав у своєму складі хитросплетіння усіх кусючих чортів з дідьковою матір’ю. Петро, що звик до постійних сварок дружини та періодичних сеансів жорсткого масажу кочергою, пропустив цей монолог повз вуха. Потім він неквапливо назбирав кураю, сухого будяку та, діставши з мажари кілька брикетів засушених волячих «подарунків», за допомогою старого кресала розпалив невеличке багаття. Діловито понишпоривши у старенькій, засмальцьованій полотняній торбині, він злагодив на знайденому у пилюці брилі Андрія «вишукану» чумацьку вечерю.
Голодні язики полум’я, пританцьовуючи, тужилися дотягтися до харчів і хоч лизнути їх. Вони вже непомітно підповзли по сухим травинкам до бриля, та пильне око Петра вчасно узріло цей підступ. Його довга нога вдягнена у лахміття, що колись носило гордовите ім’я – чоботи, прогорнувши відсталою підошвою рівчак у землі, попередила злочин. Вогонь, злобуючи та плюючись іскрами у свого кривдника, невдоволено повернувся назад. Та, отримавши чумацького копняка, він не полишив своїх хижих умислів і тепер хвацько вихоплював із темряви нічних метеликів своїми зажерливими язиками, крадькома блискаючи яскравими спалахами в бік, такого жаданого, такого близького, і разом з тим - недосяжного бриля.
Наполоханий раптовим подихом вітру, вогонь запалав яскравіше, освітивши постать Андрія, що наближалась. Хода козака нагадувала тріумфальний в’їзд Цезаря в Рим після завоювання Персії. Єдине, що їх відрізняло це те, що Цезар їхав у золотих шатах на колісниці, а Андрій у передертих шароварах цурпелив колесо на собі. Та цей незначний факт вочевидь ніяк не засмучував козачину. З палаючими очима він возсів біля багаття і, витаючи в стані ейфорії, переможно проголосив:
- Знайшов!
Петро на радощах смачно вперіщив побратима в плече:
- От упертюх, таки знайшов його! Ну, молодець, братіку! – та секунду подумавши, розчаровано додав: - Чому тут радіти? Можна було б дочекатися ранку і не повзати годину в пітьмі на карачках.
Останні слова трохи приспустили «цезаря» на грішну землю та нагадали йому - хто його «плебес»:
- А бодай тобі..! Я не про колесо ! – зірвався на писк Андрій.
- А про що тоді? – пропищав, перекривлюючи його, Петро.
- А ось про що! – такою ж копійкою віддячив Андрій і, поставивши між багаттям і брилем дивної форми глиняний глечик, переможно завершив: - У траві знайшов!
Вогонь миттю облишив полювання на лускокрилих і зацікавлено, з осторогою, почав гладити пекучими, променистими руками знахідку, плавно просуваючись угору, від широкого роздутого дна до довгої та вузької горловинки.
- Що це? – вилупив очі Петро і схилився до знахідки так близько, що вогонь, скуштувавши смак його вусів, відсахнувся і незадоволено зашипів.
- А це, братику Петрику, найсолодше що є в світі! – радісно примружившись та піднявши руки до неба прошепотів Андрій.
- Що, мед? – по заколотницькому просичав Петро.
Руки Андрія, як пошматоване ядрами вітрило козацької чайки, опали вниз, боляче вдарившись об коліна, що гострими вершинами стирчали із шароварських гір. Такої дурості він не чекав почути… Навіть від Петра. Вулкан матюків заклекотав у нього в середині. Піропластичні потоки прокльонів вже підіймалася по гортані, а ніс засопів набираючи в ще могутні легені повітря… Та Андрій не довів діло до виверження і останнім зусиллям волі заставив себе проковтнути лайку разом з образою.
- Це скарб! – піднесено, намагаючись повернути зіпсовану урочисту мить, прокричав у степ Андрій.
Петро остовпів. В голові миттю промайнуло все його нікчемне, сповнене трудів та злиднів життя. А потім в очах, як на Великдень у Лаврі, засвітилося сотні свічок, і він, втративши свідомість, впав на спину у м’які обійми трави.
Петрові знов марився сон. Він ішов квітучим яблуневим садом, за яким виднілися сім, підведених дьогтем, білесеньких хатинок. У віконцях, оторочених квітково-пташковими візерунками, з порозплющуваними об скло кирпами, визирали повмивані фізіономії його дітей та онуків. Вони радо вітали родича, запрошуючи помахами рук зайти до оселі. Петро посміхався у відповідь і, не зупиняючись, йшов далі до крайньої (найбільшої) оселі, на подвір’ї якої стояло три вгодовані коровиці, незмірний бугай і пара гнідих коней, запряжених у новесенького воза. Біля його ніг підлащувався, чомусь не сивий та облізлий, а кучерявий, мов вівця, Бровко, підштовхуючи хазяїна до свіжо витесаних дубових дверей. Петро слухняно прочинив їх і зачаровано завмер на порозі.
Посеред залитої сонячним сяйвом кімнати у величезному ліжку, на безкраїй пуховій перині, засланій гаптованими простирадлами, під кольоровою ковдрою, що розливалася усіма барвами веселки, вбрана у весільний віночок, лежала його Оленка. Вона була божественно прекрасна і молода, як того вечора, коли вони вперше стрінулися. «Тоді, - пригадав Петро, - її старші брати добре нам’яли мені боки, та ще й виламали зуба». Від таких спогадів біль зненацька пронизав його праву щоку, заставивши вхопитись за неї рукою… Оленка посміхнулася і, простягнувши до нього такі рідні та лагідні руки, поманила до себе. Петро, зриваючи на ходу лахміття, поповз по ліжку до єдиної і такої жаданої. Його булькатий ніс вже відчував аромат кохання, а губи тяглися, щоб возз’єднатися у божественному цілунку із найсолодшими устами в світі, як раптово з під ковдри виглянула голова зненависного шинкаря і, з словами «борги треба повертати», уперіщила йому ляпаса по лівій щоці худорлявою долонею. Від такого «сюрпризу» Петро скочив з ліжка і голозадо порачкував з хати. У дворі він лицем до морди зіштовхнувся із Бровком, який чомусь мав козацького оселедця і ходив на задніх лапах, від чого був вищим за господаря на голову. Підступно посміхнувшись, Бровко сказав:
- Борги треба повертати! – і ляпаснув Петра, вже, по правій щоці.
- Борги треба повертати! – ревів бугай, а за ним корови й гніді, по черзі частуючи хазяїна стусанами.
Нічого не розуміючий Петро, задкував до лілейних хатинок. Звідти випурхували діти, онуки, зяті з невістками і кожен силкувався «пригостити» пращура ляпасом. Не видержавши поглуми та болю, багатостраждальний «дебітор по життю» шугнув через сад навтьоки, але й там його ірраціональне та зухвале побиття не скінчилося. Яблуні тяглися до нього сухорлявим гілляччям і болісно шмагали по фізіономії:
- Покайся! Покайся! – гнівно пришіптували вони.
І раптом Петро, перечепившись об кореневище, яке чогось було схоже на руку Андрія, полетів сторчма додолу, з усього маху розчахнувши навпіл сухий порохнавий пень.
- Отямся! Отямся! – обурено загудів корч. Його друзки злетіли у повітря і плавно утворили сяючий лики Андрія, з якого, замість козацьких вусів, чомусь звисало довге тонке коріння. Обличчя козака наблизилося до Петра впритул так близько, що вуса-корені вп’ялися у гладку щоку, з неодмінним наміром прорости крізь неї. Потім з-під них розверзлася чорна однозуба діра, яка весь час пульсувала і прискалася слинявими гейзерами. Петро, вже напіввідкритим правим оком помітив широку долоню Андрія, що, описавши дугу, швидко наближалася, явно задумавши щось лихе … Полохливу тишу літньої ночі розпанахав дзвінкий звук смаковитого ляпасу. І чудо сталося – Петро воскрес! З палаючими, як у дівки від непристойної пропозиції, щоками, він сидів, витріщившись на поріділі від «героїчної бійки з ляхами» вуса Андрія. Здоровий глузд, повагавшись з десяток хвилин, таки повернувся у горшковолосу Петрову голову.
- Слава Отцю і Богородиці! Живий! – радісно привітав Андрій вороття глузду. – Ну й налякав же ти мене, брате!
З цими словами він відступив від Петра і сів біля знайденого глечика, мов турчин схрестивши ноги.
- Що скоїлося? – розпухлими від козацьких ляпасів губами, запитав Петро.
- Що, що – я знайшов…, - Андрій зам’явся, намагаючись підібрати слова, що не ввергнуть товариша у істерично-безглузду шокову пітьму. – Я знайшов горщика. Ну й припустив…, що можливо в середині нього… скарб, а ти, від жадоби, втратив свідомість і, запінившись, мов кнур, перед льохою, впав барилом догори.
Петро полегшено зітхнув:
- Так то був тільки сон!? Ох, чарівна Оленка! Ех, білесенькі хатинки! Ух, розпусник шинкар! – зойкав він, торкаючись по черзі палаючих щік.
- Та до біса шинкаря! - роздратовано і разом з тим збуджено відмахнувся Андрій. – Судячи з ваги моєї знахідки, там золота кілограма зо два!
Петро обережно взяв порепаними пальцями глечика під дно, підніс до голови і легенько струснув, намагаючись кошлатим вухом упіймати такий жаданий та солодкий дзвін чеканних монет. Та, замість цього, із вузької горлянки джбана, випорснула лайка, що характеризувала Петрову матір, як жінку не зовсім незайману та пристойну. Чи то від несподіванки, чи то не погоджуючись з атестацією нині покійної нені, Петро різким жестом відштовхнув від себе глечика, і той полетів у гарячі обійми зраділого багаття.
Андрій заледенів від нежданого вибрику свого, вже не товариша. Він осоловіло стежив за тим, як вогонь з неймовірною ніжністю заходився пестувати стінки несподіваного подарунку. Глечик, мабуть соромлячись палких домагань пломенистого залицяльника, взявся плямами смоляної сажі, потім пішов тріщинками і в самий неочікуваний момент раптово вибухнув, здійнявши куряву з диму та жаринок. Підхоплені переляканим вітерцем, жаринки салютом полетіли у зоряне небо перемішуючись з яскраво-холодним сяйвом байдужих до нічної «драми» зірок.
Це видовище аж до п’ят простромило крижаним мечем звіриного жаху плоть стріляного козака Андрія, і він зайцем відплигнув від багаття. Його хребтина вкрилася краплинами поту, що, підкорюючись закону земного тяжіння, повільно потекли донизу. Оминаючи посивілу чуприну, яка стирчала, мов списи козацької сотні, із вже знайомої діри, вони зрадницькою вогкою плямою проступали на геройських шароварах. Петро також не пас задніх. Продемонструвавши чудеса людської спритності, він одним стрибком подолав відстань між небезпекою та волами і тепер очманіло зиркав із-за могутніх флегматичних волячих туш.
Видовисько, що так переполохало хоробрих чумаків, істинно було жахливе. Із мішанини сажі, жару та кіптяви вискочив приземкуватий чоловік, одягнений у довгу, чудакуватого вигляду, свитку. Викаблучуючи на кривих ногах, він силкувався врятувати онучі від зажерливого полум’я, що вже смакувало ними. Білобороде, з качкоподібним носом обличчя, прикрите з гори дивним фетровим кашкетом, видавало такі гримаси, від яких кров у жилах бралася льодом. Не менш жахливі прокльони картаво сипалися з його прихованого рота і чомусь мали безпосереднє відношення до остовпілих чумаків:
- Бісові невігласи! А бодай вас лях трапив! Сто чортів вам у печінку! Що ж ви, злидні, накоїли?! Новесенькі онучі понівечили! Який нечистий вас напоумив глечика у багаття класти? Невігласи! Його ж треба було просто шкрябнути…!
Доки Петро мужньо тримав оборону за волячою барикадою, Андрій першим прийшов до пам’яті. Він спритно підхопив знайдене колесо і, піднявши його тремтячими руками над головою, повільно посунув на ворога, готовий у будь-яку хвилину миттю відмовитися від геройства і, здіймаючи степом куряву, накивати п’ятами.
- Хто ти, людина, а чи Кат із Пекла? – задихаючись від могутніх обіймів страху, прохрипів Андрій.
Незнайомець роздратовано обтрусив сажу на довгополій свитці. Потім, з скорботним болем непоправної втрати, поглянувши на добре прокопчені та підсмажені рештки онуч, розгнівано відповів:
- О дурнуваті нащадки Адама! Завжди одне й те саме: «хто ти, що ти»!? Мольфар я! Зрозуміли, пеньки пустоголові? Мольфар!
Від цієї звістки приступ страху у Андрія пропав, залишивши на згадку безславний мокрий відбиток на «лицарських» панталонах і, такій же, «лицарській» гідності.
Роки, проведені у козацькій вольниці, змогли втовкмачити у його кучеряву голову скромний (найнеобхідніший для житія) запас знань, серед яких виявилися і розповіді про мстивих карпатських чаклунів, що звалися мольфарами. Зніяковівши від страмовиська за свою негідну поведінку та, вже тепер, побоюючись помсти від карликоподібного ворожбита, Андрій пожбурив колесо в траву і, намагаючись зліпити якусь подобу посмішки, широко розкинувши руки, з рішучими намірами примирницьких обіймів, пішов на нього:
- Вибач, братику, Куций попутав! Не гнівайся на нас!
Мольфар недобрим поглядом зупинив на півдорозі Андрія. Той, зрозумівши, що його спітнілі обійми зараз будуть недоречні, спробував виправити конфуз:
- Ой, сідай до столу, братіку! Скуштуй їдла, що Бог нині послав, двом дуже злиденним чумакам…, не розраховуючи на третього…, шанованого гостя! – з майже приреченою надією почути у відповідь відмову, солодко промурчав він.
Упиваючись своїм панівним становищем, чаклун, з гордим виглядом, неквапливо підсів до бриля.
- Ну що ж, подивимося, чим вас сьогодні обдарував Творець, – розчавивши козацьку надію досхочу повечеряти, прокартавив він і гидливо поглянув на «вишукану» трапезу.
Їдло таки було і справді вишукане. У прямому розумінні цього слова. Все: від чотирьох яєць, трьох морквин, двох цибулин, шматка пожовтілого сала, що, мабуть, бачило перше пришестя, і окрайця черствого чорного хліба, було розшукане Андрієм у коморі крайньої хати в послідньому подорожньому селі. Там же, тікаючи від праведного гніву хазяїна, що невчасно повернувся з поля, перелазячи через тин, козацькі шаровари одержали бойове поранення у вигляді діри на найпікантнішій задній частині.
- Так, не густо! – закінчивши оглядини «столу», констатував мольфар.
- Ди-ди…, доброго вечора! – заїкаючись, промимрив вітання осмілілий від перспективи залишитися голодним, Петро. На ватяних ногах, зігнувшись у три погибелі, від чого живіт погойдувався між високих ніг, він сумирно чекав на вердикт чаклуна, що вже майже хвилину свердлував його уїдливим поглядом.
- О, а це що за пузань? – відкрито насмішкувато прогигикав осмілілий мольфар.
- Та це, добродію, мій побратим Петро! – вступився за товариша Андрій. – Він хоч і великий, та добрий і сумирний! Нехай сідає, га?
- Сідай, пузаню! Дозволяю! – далі нахабнів непрошений гість.
Від таких слів здоровий глузд, що недавно повернувся у тіло Петра, став по частинах непомітно утікати знов, як тікає в ніч від батьківської опіки блудлива дівка. А разом з ним послабляв свою липку холодну хватку і страх. То ж черговий жарт про свиняче черево від міцних обіймів чумацьких долонь застряг у горлянці мольфара разом із, жадібно відгризеним, чималим шматком сала.
Цей неочікуваний поворот заставив шаровари удруге за вечір змокріти.
- Петрику, друже, благаю тебе, відпусти! – зазираючи в скляні від люті очі товариша, заголосив Андрій. – Він же за це нас на жаб перетворить! На хробаків!
- На жаб, на хробаків… - хрипів, майже втративши притомність, чаклун.
- Чуєш? На хробаків! Відпусти! Він же гарний! – Намагався достукатись до оглухлого, від калатання дзвону образи мозку Петра Андрій.
Проявивши невластиву йому логіку, при цьому не ослабляючи хватки, Петро констатував:
- Гарний мольфар – мертвий мольфар.
Від цих слів та дужих обіймів залишки повітря лунко вийшли назовні, десь іззаду і нижче спини чаклуна. Зробивши останнє зусилля, він видавив з конвульсуючого тіла:
- Пробачте! Пощадіть!
Маючи, як і всі українці, велике материнське серце, що приносить їм лише одні неприємності, Петро розчепив пальці. Мольфар, зайшовшись кашлем, мов куль соломи впав до ніг свого «милосердного» ката.
Через десять хвилин після закінчення екзекуції, «намісник Бога на Землі» докорінно змінився, перетворившись під тиском Петрових «аргументів», на добру, улесливу особу, яка залюблена в оточуючих більше, ніж у своє смертне тіло, і при цьому непомітно, у закутках чорної душі, відгодовує велетенську солодку жабу помсти.
Андрій, заспокоєний таким успішним перебігом подій, смакував, натертою об єдиного зуба, соковитою морквиною. Поруч нього «приземлений» мольфар сумирно дожовував відгризений до сутички шматок сала, а поодаль, на принесеному з мажари лантуху, як на троні, розлігся Петро. Його живіт, мов волохатий циклоп, лежав поруч, ліниво визираючи з-під задертої сорочки бездонною чорною дірою ока - пупа. На правах тріумфатора, власник «циклопа» розправлявся вже з третім яйцем, розбиваючи його об закопчений черепок від глечика.
Важка, гнітюча пауза явно затяглася і вже почала спотворювати «дружню» трапезу. Розуміючи це, Андрій дипломатично повів бесіду:
- Я ось що вам скажу. Як на мене, вечеря у нас пісна і дуже, дуже убога! А ще її так мало, що…, як на трьох чоловіків… ще й без горілки, то можна голодним заснути. - давлячись морквою в перемішку зі слиною, недвозначно поглядаючи у бік чудодія, процмакав він.
Зрозумівши підтекст та підтверджуючи вислів про злодія та шапку, мольфар проскоромовив:
- Харч пристойний та смачний! Слався Господи, ти мій!
Зірке козакове око вловило дивний факт: Петро, почувши ім’я Всевишнього похапцем, куцим жестом, осинив хрестом свого «циклопа», а чаклун скрутив дулі, поспішно сховавши їх у довгих рукавах свитки. Це насторожило Андрія і він почав настирніше насідати на «вже» відьмака.
- Був у нас на Січі один козак характерник – Мусій Вирвихвіст. Вічна йому пам’ять. Так я вам скажу, ото був чародій! Каменя міг на смажене порося перетворити, а пісок на горілку! Могутній був відьмак! Зараз таких немає. Ні, щоб зовсім нема… так є…, але таке, дріб’язок… Відьмачки. – Останнє було сказано в бік мольфара і з неприхованою насолодою.
Кожен із присутніх на «бенкеті» гостей (званих і не званих) відреагував на цей монолог по своєму. В той час, як живіт Петра нервово засмикався, реагуючи на «порося» і «горілку», чаклуна боляче хлиснуло по сідницях гордині: «зараз таких немає», а особливо – «відьмачки».
- Не кажіть, добродію, те, чого не відаєте! – сердито процідив він, витираючи замурзану салом бороду рукавом, в якому досі ховалась дуля. – Наймогутніші чарівники у світі ми – мольфари!
