Пілігрими часу
частина ІІІз рубрики / циклу «ПРОЗА»
Вражений Андрій прискіпливо оглянув роботу. На перший погляд усе було в порядку: колеса на місці, воли та сіль теж. Та його увагу привернула біла бляшанка, що тепер прикрашала заднього борта воза. На ній чорнів акуратно виведений незрозумілий напис:
494-14 ХО. А обабіч бляшанки примостилися два червоні трикутники, що виблискували в променях обіднього сонця.
- Що це? – згадавши «янгольські очі», насторожено запитав козак.
- Це оберіг! Без нього по майбутньому далеко не заїдеш! – поспішив з відповіддю мольфар.
- А від чого ж він оберігає? – не заспокоювався, явно нервуючи, Андрій.
- Від демонів з рябими палицями. Їх на цих чорних шляхах ой як багато! – терпляче пояснив відьмак.
- Що ж вони коять подорожнім ті демони? – вже встигнувши сполотніти, тривожно озвався Петро.
Відповідь мольфара ще більше засіяла зернами страху родючу душу «колоса».
- Вони перестрівають їх, зупиняючи чарівною палицею і відбирають гроші, крам, а то й маш…, мажари!
Серце Петра похололо:
- І що , немає на них управи?
- Управа є, - обізнано промовив чаклун. – вона живе у великих містах. Та демони, як подейкують місцеві власники самохідних возів, туди і відправляють частину своєї здобичі.
- Хабар! – раптом вистрілив Андрій. – І тут хабарі! Я, щоб отримати посаду обозного у своєму коші, отаману сідло татарчука віддав. А він, мене… по під кобилячого хвоста…
- Не віддав, а презентував. – перебив збудженого козака мольфар.
Ой, не треба ж було цього робити! Запальний Андрій відреагував миттєво:
- Стули свою козлячу пащеку, білобородий! Я не знаю, як воно зветься зараз,- забризкав слиною очі чаклуна козак, - але як би воно там не звалось: презе…, презе…, рватимуть його із рук жадібними пащами, обіцяючи золоті кургани. А як дійде до діла: «Січовий отаман не затвердили»…! От тобі і презе…! Тьху хабар!
Раптово хижий профіль, після секундної паузи, пом’якшав благоговіючи від спогадів.
- А сідло!? Що за краса була?! Шкіра – чорна, цупка! А які прикраси зі срібла?! Ну правда…, я його трішки понівечив шаблюкою, коли вузькопикого хазяїна виганяв… Раз! І аж до сідла! Так він і скочив з коня, сердешний - у два боки! Га-га-га!
Мольфар, що вже вимушено призвичаївся до різких змін козацького настрою, теж безглуздо підсміювався Андрієві:
- Хі-хі-хі! У два боки?! Хі-хі-хі! Оце так!
«Товариську бесіду» не до діла перервав зголоднілий голос Петра:
- То може вже, трясця вашій матері, поїдемо до шинку?
Андрієві вистачило одного погляду щоб зрозуміти, яка на них з мольфаром чекає біда, якщо вони негайно не принесуть «жертву» Петровому «циклопу».
- А й, справді. До біса балачки. Гайда на мажару!
За мить хворостина привела в дію м’язисті ноги покірних волів.
- Цоб-цобе! – хвацько вигукнув Андрій. – Вперед у майбутнє!
Мажара неквапливо посунула по ґрунтовій дорозі паралельно шосе, дрібно підстрибуючи на залишеній гусеничними тракторами колії.
За годину розпитувань та незрозумілих пояснень «властителі темпоральної спіралі часу» дісталися невеличкого придорожнього кафе з, явно перебільшеною, назвою: Трактиръ «У Мойши». Залишивши волів на розложистій стоянці, вони сміливо увійшли у кондеціоновану прохолоду прокуреного приміщення. Зважаючи на якість обслуговування та ціну на страви, що й близько не відповідала їх якості та свіжості, відвідувачів майже не було. Лише у закутках, мов щурі, вошколупились поодинокі п’янички. За полірованою барною стійкою, на дзеркальному фоні різнокольорових пляшок, виднілась згорблена постать хазяїна. Побачивши клієнтів, він хутко полишив благородну справу всіх барменів - розводити спирт водою і, зліпивши чергову посмішку, вийшов на зустріч.
- Шалом, уважаемые гости! Проходите, проходите! Вот за этим столиком вам будет удобно. – Ввічливо привітався він.
Андрієві, його постать видалася дуже знайомою.
Корчмар був точнісінько такої ж статури, як і козак! На його гарне горбоносе обличчя з обох боків, з-під єврейської ярмулки, звисали довгі пейси. А дивився він, на здивованого чумака, булькатими, до болі знайомими чорними очима його стародавньої неперевершеної коханки Целі!..., що багато років супроводжувала свого, торговця усіляким крамом, батька, який, у свою чергу, завжди ескортував з обозом козацькі походи.
Краще розгледівши клієнтів, корчмар (точнісінько як Андрій) округлив очі і, смачно плеснувши себе по ляшках, гукнув у просмажене та закопчене черево маленької кухні:
- Сара! Детка! Шоб я так жил! Они, таки опять снимают сериал! И судя по ихним шмоткам и гриму - на этот раз, исторический.
На його бурхливі зойки із кухні викотилася у білому засмальцьованому халаті і, такого ж вигляду хустині, чорноброва та червонопика дружина. Професійно сфотографувавши клієнтів рентгенівським поглядом, що виявляє наявність та потенціальну кількість банківських знаків у кишені, вона винесла вердикт:
- Мойша, моя покойная мамочка таки стопроцентово была права – ты неисправимый идиёт! Где ты увидел здесь артистов? Ой вэй - это же бомжи с киностудии Довженко. И они, наверняка, мигрируют к морю. Я права? – звернулась вона за підтвердженням своєї гіпотези до Андрія.
- Угу! – підписав смертний вирок смачному обіду той.
- Нет, ты посмотри на это! Я таки опять права! Мойша, покажи гостям на виход! – давала вона настанови чоловікові, вже грюкаючи сковорідками в затісній кухні.
Привітна маска хутко злиняла із обличчя хазяїна і він суворо промовив до, (вже небажаних) клієнтів, намагаючись бути якомога тактовнішим:
- Гаспада, ви слышали мою Сару? Так что без лишнего кипиша очистите залу. И…
Мольфар, що теж добряче до цього часу зголоднів, жестом заткнув діру у прорваній словесній загаті корчмаря. Цей жест починався витягнутою у бік хазяїна генделика рукою, а закінчувався тугим жмутиком фіолетових папірців, що грайливо погойдувались у тонких пальцях. Мова шинкаря, спотикнулася об цей жмутик, і він на секунду замовчав, візуально оцінюючи суму. Потім, знову натягнувши на себе затерте опудало хлібосольного господаря, жваво, не відриваючи погляду від грошей, вигукнув:
- Сарочка, при всём моём уважении к твоей покойной мамочке, я имею тебе сказать, что она таки ошибалась!
- Это в чём же? Будь любезен, сделай объяснение. – донеслося з кухні.
- Я не идиёт! А вот ты таки круглая дура! У этих уважаемых господ столько денег, шо я думаю, они сегодня взяли кассу Международного Валютного Фонда!
Жирна кулька стрілою винеслась до (вже поважних) гостей і буквально потягла їх у бік засмальцьованого пластикового столу, який червонів, за неохайних хазяїв, розтертими плямами кетчупу.
- О, Моисей! – безупинно насварювала себе Сара. – Да, куда же смотрели мои глаза! Да шоб им таки лопнуть, если они перепутали таких крутых господ, с какими то, пардон, бомжами…!
Самобичування жінки, що затяглося, м’яко зупинив Мойша:
- Сарочка, ша! Не мети пургу у мозги этих господ, шо имеют несметные капиталы у своих глыбоких карманах. Закрой хлеборезку и принеси им лучшее наше фирменное пакушать. И бистро!
Жінка, почувши про бездонні «капітальні» кишені, прожогом кинулася до кухні, звідки негайно закалатало посудом, потім застрочив кулемет ножа для нарізки, а після багатообіцяюче зашкварчало.
Гості розмістилися за круглим пластиковим хитким столом, сівши на такі ж, ненадійного вигляду, стільці. Хазяїн присів поряд, з цікавістю роздивляючись незвичайних візитерів. Чумаки, балансуючи на пластикових «сідалах», в свою чергу, мацали поглядами дивний гардероб корчмаря, що складався із: шапочки-ярмулки; одягненого, на голе худорляво-волохате тіло, затертого шкіряного жилета; китайського пошибу, джинсів з гордою лейбою «Lee» і синіх кросівок виробництва теж «китайської фірми» – «abidas».
- А шо, как сегодня погода? – тактовно запитав «обожнювач китайської моди», намагаючись розпочати бесіду.
Петро мовчав, сполохано зиркаючи довкола та жадібно втягуючи бараболячим носом дивовижні аромати їжі, що готувала короткорука Сара.
А ось патріотичним засадам Андрія не сподобалася дивна мова, якою гундосив корчмар.
- Ти куди це нас переніс? – гаркнув він на чаклуна. – Яка ж це Україна?! Це ж якась чужинська мова , чорта лисого їхній мамі у печінку!
Відьмака випередив охочий до балачок хазяїн трактиру:
- Уважаемый! Я вам имею сказать как специалист – берегите нервы, потому, как их мало у вас. Врачи рекомендуют! Я вам отвечаю! Ви сейчас имеете честь быть гостями богатейшей местности на мапе Украины! А именно – на её юге! Да обойдёт её всемирный кризис и да пребудет с нею вечное финансовое благоденствие!
Побачивши, як нервово засмикались, збільшившись у розмірах, ніздрі Андрія, мольфар поспішив втрутитись в розмову у якості міжчасового перекладача.
- Андрію, - м’яко повів він, вхопившись за козацькі кулаки, що вже почали скандально хрустіти. – Цей добродій, намагається ввічливо пояснити, що ми зараз перебуваємо там, де й знаходились учора.
Заплутаний мереживом слів козак, озлоблявся далі, виграючи сливоподібними жувальними м`язами:
- А де ж, три Господи…, ми були вчора?
- Где, где – в Караганде! – не втримався, від демонстрації свого хисту в римуванні, Мойша.
Погляд Андрія спопелив «нащадка». Тіло блискавично звелося на ноги, руки, що не вміли пробачати образ ні чужим, ні своїм, міцно стиснули поручні підхопленого стільця з явним наміром перетворити його за підтримки ярмолчатої голови на друзки. Але, настраханий погляд, колись палко коханих, бездонних очей Целі, зупинив йог. Не відриваючись від них, козак повільно поставив стільця на місце й сів. Мойша, що теж учув поклик родинних зв’язків, вирячівся на чумака.
Паузу, що непристойно довго затяглася, порушив мольфар.
- Друже, ми у Дикому полі. – Заспокійливим тоном заговорив він до Андрія. – На лівобережжі Борисфену.
Новий припадок гніву розфарбував горбоносе обличчя в буряковий колір. Тепер біда загрожувала чаклунові.
- Так ти, що хочеш сказати – нас повоювали трикляті турки з підлими ляхами? – по своєму інтерпретувавши ранкове побоїще та неповторний одеський жаргон, перекинув свій праведно-патріотичний гнів на мольфара козак.
Чаклун з жахом відсахнувся від столу і швидко заговорив:
- Та ніхто нікого не воював! Просто була велика міграція населення …
- Яка ще міг…срація? – не розуміючи чужинських слів кипів Андрій, - Прос…али козацьку Вольницю! Так?
- Уважаемый, не надо виражаться! У меня таки приличное заведение, а не кабак! – недоречно зауважив Мойша.
Його словеса навели козака на деякі миттєві роздуми, з яких він зробив, невтішний для хазяїна висновок:
- О! Або продали клятим жидам! – констатував Андрій, устромивши кістлявого пальця у живіт корчмаря, з явним умислом зробити тому харакірі довгим зашкарубло-жовтим нігтем.
Невідомо чим би все скінчилося, якби між Андрієм та Мойшею не виросла, наче шампіньйон з бетонованої підлоги, Сара. Її коротенькі, але жадібно-хапкі до поживи, рученята тримали щербату стару тацю, на якій виблискувала рослинно-хімічними жирами «фірмова (на сьогодні) страва». Вигляд цього «натюрморту» привів у дію голодну машину – Петра. Він одним поштовхом дужих рук грубо відправив обох сперечальників у холодні обійми пластику, поклавши край «антисемітським дебатам». Потім, не зважаючи на хрускіт стола під вагою живота, нахилився до переполоханої хазяйки і вправно вихопив тацю з їжею.
- А що нам господиня приготувала?! – радіючи, запитало «дитя черевоугодного пороку».
- Ой вэй! Спасибо Вам гражданин, за то, что вступились за бедных евреев! Ви знаете какие сейчас времена? Что не случится – виноваты евреи! Гривна падает – мы виноваты! Новые выборы – опять таки мы! Жить стало тяжело …!? А кому сейчас легко? Нет, я Вас спрашиваю: а кому сейчас легко? – тараторила Сара, віддано дивлячись в обличчя Петра, з якого густо котилася на сорочку слина. Чумак нетерпляче, але ввічливо перебив її:
- Добре, матінко, добре кормилице! Досить тобі нюняти. Не ти перша, не ти і остання. Скажи краще, чим частуєш нас сьогодні. Що це за дивні страви?
- Стандартный завтрак - пюрэшечка, сардэля и салатик «оливье». Всё очень вкусненькое и свеженькое! – завчено відповіла хазяйка і, знітившись від очевидної «вкуснєнько-свєженької» брехні, хутко зникла на кухні.
- А з м’яса якого звіра зроблені оті, сарделі? – не заспокоювався збуджений (підсилювачами аромату) Петро.
Мойша, задля примирення з дратівливими відвідувачами, вирішив відкрити таємницю м’ясокомбінатів щодо технології виготовлення сардель.
- Дорогой товарищ! Я Вас умоляю! Да где вы видели мясо в наше время?! Им здесь и не пахнет! Эти, прости, Господи, - производители, совсем оборзели! Ви знаете, что они туда кладут? Нет? Так я Вам скажу! Это же сплошкая туалетная бумага и соя ГМО!
Андрій, що вже встиг скуштувати шматочок сарделі, вдавився й, гидливо скривившись, обурився:
- Я ж і відчуваю: якесь гім…о, а не ковбаса! Ти що, сукин сину, хочеш нас послідом нагодувати?
- Як на мене,смак пристойний. – озвався Петро, облизуючи вже порожню тарілку. – Їж, братіку, і не вередуй. А чим у вас, хазяїне, запивають оце…, ГМО?
- Як і у нас – хмільним пивом. – Озвався до цього не примітний мольфар. Він мовчки насолоджувався спогляданням дійства під назвою «Марні потуги дурнів зрозуміти будову Світу». – А що, мужиче, подай но нам пива!
- І тарані! – поспішив додати Петро.
- Вы хотите пива и тарани? Так их есть у меня! – жваво відкликнувся Мойша.
За хвилину пиво салютувало «заможним» гостям білою піною, що, стікаючи по одноразовим пластиковими келихам, утворювала на столі жовтуватий ставок, у якому плавала стара іржава тарань.
Петро жадібно накинувся на улюблений «поживок». Його, ще міцні, щербаті зуби діловито вгризалися в солону риб’ячу плоть, а сині від напруги губи всмоктували, мов насос, вміст келиха великими cпраглими ковтками. І тільки здоровецький ніс, що не приймав участі у трапезі, кумедно ворушився, переливаючись червоним мереживом судин.
Більш перебірливий Андрій скептичним ковтком примірявся до келиха, що холодцем трусився в долоні і виніс вердикт:
- Я так і знав! Теж ГиМиО!
Мойша образився:
- Ну что Вы, чистейший пастеризованный продукт! Шоб я так жил, кав Вы разбираетесь в пиве!
- Та ні. Якесь воно наче здохле… Не живе. – розвіяв надії хазяїна догодити перебірливим гостям Петро. – А горілочка, друже, у тебе є?
- О, граждане желают «ерша»?! Вы таки гурманы! – крізь зуби процідив хазяїн і зник, нахилившись під стійку.
Через хвилину він тожественно поставив на (вже порожній стіл) трилітровий баняк чистого, не розведеного спирту. Цим жестом він планував примиритися з багатенькими запальними відвідувачами, а заодно й поглузувати із них, коли ядрений спиртяга скрутить у бублика їхні нахабні хохляцькі пики. Але його надії виявилися мертворожденні. Першим їх абортував Петро. Він обхопив баняк долонею і легко перехиливши його, вилив третину вмісту в безмежний простір залізного черева. Після такого трюку, трохи покривившись, він «загасив» спирт бокалом пива і проголосив:
- Ай, добра таки у жида горілка! Аж піт на чолі виступив! Мабуть первак! Ай, молодець шинкар!
- Я частный предприниматель… – тихенько обурився розгублений Мойша.
Андрій, намагаючись здивувати присутніх своїми вишуканими манерами, наповнив по вінця півлітровий пластик, потім акуратно взявши його попід вінця двома пальцями та, кокетливо відставивши мізинця, одним ковтком спорожнив його. Олімпом процедури стало прикладанням до вусів шматочка хліба і його легесеньке театрально-смакувальне понюхування.
- Клята горілка! – хрипло підсумував він «дегустацію».
Вражений побаченим хазяїн звернувся до мольфара:
- Уважаемый, а что же Вы не пьёте?
- Я в зав’язці. – коротко відрубав чаклун.
Мойша явно засмутився. Його плани напоїти та обібрати гостей до нитки летіли під три чорти з «Потьомкінської» кручі, дзвінко калатаючи ребрами по кам’яним сходам. Тож він вирішив взяти хоч те, що йому (вже) належало і якнайшвидше розпрощатися з «важкими» клієнтами.
- Ну, что же граждане, давайте я вас рассщитаю! – насторожено запропонував він.
- То добре. – спокійно відповів мольфар і простяг хазяїнові долоню з трьома кольровими папірцями.
Мойша пожадливо вихватив їх з наміром негайного перерахунку, але роздивившись ближче зблід від жаху. Його спітнілі пальці тримали посвідчення податкового інспектора!
- Что это? – заїкаючись спитав він.
- Ви що, читати не вмієте? – радіючи своїй дотепності перепитав чаклун. – А де ваш касовий апарат? Де папери на товар? Де «куточок споживача»? Га? Я вас питаю?
- Я…, я…, честное слово! Я…, я…! – незв’язно заплямкав Мойша.
- Що, я, я! Вівця ти з харчоблоку! Ти хоч уявляєш собі, хто ці поважні люди? – далі насідав відьмак.
Хазяїн перевів нажаханий погляд на «поважних людей», які, вже добре захмелівши, сперечалися за останні краплі горілки.
- Не имею чести… – випалив він перше, що спало на думку.
- Так знай же, нещасний, що з вусами – це наш новий старший пожежний інспектор, а товстун – головний санітарний лікар області! Второпав?
Мойша заголосив наче біля стіни Плачу:
- Вайдот! Простите господа, не признал Вас! Как я мог? Пусть я никогда больше не буду кушать белого хлеба, если я Вас обманываю! Пусть…
- Досить! – грубо зупинив його мольфар. – Краще подумай, як жити далі.
- Я всё понял! Девочки, сауна, массаж!? – вже трохи заспокоївшись, став перераховувати VIP послуги свого гадюшнику хазяїн.
- Поки що збери для невеличкого корпоративу випити і закусити, та завантаж у воза, а там буде видно. – наказав «податківець».
Через три хвилини засапана Сара відрапортувала:
- Всё в полном шоколаде! Я затарила Вашу бричку!
- Це добре. – зжалівся над хазяями «податковий інспектор». - А де ж дівчатка?
Мойша двічі плеснув у долоні, і з темного закутка зали з’явилися дві чергові повії. Вони, плавно фланеруючи поміж столиків, наблизилися до хазяїна-сутенера й завмерли, віддано чекаючи команди «Фас». Ці два «нічних метелики» скоріше були схожі на повненьку, із потертими крильцями, немолоду міль, що безнадійно маскує свій вік під товстим пластом дешевої, безталанно нанесеної косметики. Їх одяг не псував загальної картини і складався із пляжних капців, коротесеньких котонових спідниць та глибокопродекольтованих дешевих кофтин. Причому ні спідниці, ні кофтини явно не справлялися з покладеними на них функціями, тому дебела гола плоть безсоромно визирала на зовні, заставляючи здригатися її споглядачів. Загалом вони були, як кажуть, «на любителя» - гримучій коктейль екологічно-чистої колгоспної юності, ПеТеУшної молодості та Кримо-Римської зрілості.
- Мужчины, не хотите расслабиться? - прокуреним голосом запитала одна із «жриць кохання», не перестаючи римигати жуйку, покликану перебити «аромат» свіжого цибулево-горілчаного перегару.
Побратими одночасно скочили на ноги і, мов варені раки, вилупилися на виставлене для загального милування «добро». Такого не чекав побачити навіть гріхоблуд Андрій, а цнотливий Петро і по готі. Серця обох чумаків грудними литаврами вибивали заклик «До зброї!». Потоки крові, доведеної вогнем спокуси до стану кипіння, оминаючи дідівські тромби, миттю розтеклися по зношеним тілам, наповнюючи вогнем бажання усі живі (й не живі) члени. Сеча, неначе тараном, потужним струменем вдарила у сиві голови, вибивши звідти залишки сп’янілого розуму, а Біси, негайно встромили свої порочні роги попід чумацькі ребра.
- Йой! – одночасно вилетіло із роззявлених малозубих ротів.
Запанувала незручна тиша.
Бувалий мольфар прийшов на допомогу своїм онімілим «васалам».
- Що по чім? – діловито запитав він.
- Как обычно: м…. – без тіні сорому видала прейскурант одна з повій.
- Резинки предохранялки за отдельную плату, – додала інша.
Від почутого переліку послуг цнотливий Петро, що настругав зі своєю дружиною численних діток у позі «міссіонера», не встояв на ногах і гепнувся на стілець. Той, не перестраждавши ваги переповненого враженнями та гріховними бажаннями тіла, ображено скреготнув, ковзнувши по підлозі тендітними ніжками і луснув навпіл. Чумацька спина боляче зустрілась з полірованим бетоном.
- О Боже! Что с вами? – кинувся на допомогу «санлікарю» Мойша, подумки проклинаючи його до третього коліна за зіпсований стілець.
Петро, загубившись у просторі і часі, ніяк не міг знайти точку опори. З риб’ячими очима він йорзав ногами по підлозі. Посинілий від над зусиль, хазяїн генделика тягнув попід руки безвольне мішкувате тіло.
- Ну, что за народ, эти китайцы?! Ничего не могут сделать качественно! – гнівно скоромовив він, намагаючись перекласти провину за конфуз зі своїх скнаристих плечей, що зекономили на добротних меблях, на мільярдну армію «вузькооких бракоробів». – Да это таки полное фуфло – их товары! А вот моя тётя Клара…! Ви знаете мою тётю Клару? Нет? Так я вам имею сказать, что в Одессе она первая открыла атэлье в подвалах Малой Арнаутской! Там она день и ночь шила фирмовые джинсы. Ой вэй, что это были за джинсы?! Они были такие крепкие, что на них можна было по акватории буксировать баржи! И это таки правда! Пускай мне прямо в портрет плюнет наш многоуважаемый рэбэ, если я вру! А ви знаете, какой наш рэбэ…?
- Ні! І знати не бажаємо! – різко перервав словесну « діарею» Мойши, чаклун. – Підіймай його швидше, доки він не застудив свою олігархічну сідничну частину.
Нагадування хазяїнові про те, кого він тримає під піхви, а також пікантний аромат останніх, змусили його проявити нелюдську силу й звести таки на ноги, впольовану Купідоном, велитенську тушу Петра.
- Оле…! Оле…! – простягнувши уперед зімлілі руки, намагався покликати на поміч примарну дружину ошелешений чумак.
- Таки да! Оле, оле, оле,оле! «Динамо» чемпион!!! – наслідуючи рухам футбольних вболівальників, натхненно підхопив Мойша і зразу ж перелякано осікся. – Или Вы - фанат «Шахтёра»?
- Ні, Вони вболівають за турецький «Бешикташ»! – зайшовся реготом від власного дотепного жарту відьмак.
Це вивело Андрія зі стану сексуального нокауту.
- Турецький? – прогримів він.
- Девочки, не стоим, работаем, работаем! – попередив новий конфлікт корчмар.
«Дєвочки» моментом відреагували на команду свого працедавця. Підхопивши «пожежника» попід руки, вони хутко зникли з його безвольним тілом за непримітними бічними дверима, на яких, у скотчевім окладі, красувався постер із зображенням рожевого, замизканого брудними руками Амурчика, озброєного луком та стрілою.
- Ой вэй! Что же вы стоите, уважаемые? В ногах правды нет. – торохтів Мойша, підсовуючи Петру два пластикових стільця, складених один в одного. – Вот пожалуйста – «двойной удар»! Выдержит даже лабуха Беню с Привоза! А Вы знаете лабуха Беню? Нет?! Так я Вам скажу – Лучано Паваротти просто отдыхает! Беня - Это феномен! Когда он сподобляется взять третью октаву, то…
Ніби для наочної демонстрації геніальних здібностей Бені з Привозу, тьмяну напівтишу кафе на шмаття розірвав пискляво-істеричний крик, епіцентр якого знаходився за дверима з Амурчиком. Все живе заклякло від страху. Далі події розгорталися зі швидкістю голлівудського екшину, не даючи фізичної можливості наляканим глядачам до кінця осмислити те, що відбувалося.
Щойно крик різко урвався, «амурні» двері з тріском розчинилися і, зірвавшись з петель, по правильній дузі полетіли у протилежний темний куток приміщення. Там вони акуратно приземлились поміж двох ранкових страждальців-алкашів, що тихо «медитували», вдихаючи пари свіжо зігнаного «не перваку» та приносили у жертву богам похмілля напівсухі бутерброди зі шпротами. Їх «вівтар» за одну соту секунди перетворився на місиво із пластику, скла та бутербродів.
-Твою адронного колайдера мать..! Таки рвонув! – зробив висновок з побаченого перший.
- Не думав, колего, що стріну армагедон «на суху»! – зітхнув другий.
В той час, як вибиті двері ще неслися астероідом до вищезгаданого столу, із червоної пащі кімнати, на карачках, виповз Андрій.
Його вигляд, мов пудова булава, шарахнув по макітрі і без того наляканого Петра, від чого подвійний стілець під ним крякнув…, але встояв.
Картина справді була, вищою мірою неждано-страховидна. Андрій, стоячи на чотирьох у одних лише шароварах, не тільки був схожий на захарчованого сухореброго коня, але й мав таку саму упряж та виконував такі ж самісінькі функції. На випуклооку від нелюдського жаху голову козака був одягнений чорний шкіряний наритник (кінська збруя), а у роті замість вудил червоніла яскрава червона кулька, вуздечку від якої гордовито тримала напівоголена «жриця кохання», що без сідла і сорому уярмила Андрія. Вільною рукою, вона щосили шмагала козака по дірявим шароварам шкіряним канчуком. Інша «королева автостради» силкувалася приборкати здичавілого «сухоребрика», тягнучи його за (одягнену в дірявий чобіт) ногу назад до «печери кохання»…
- Угу-гу-у-у! – роздував вени на шиї в такт полосуванням «старий лошак», намагаючись звільнитись від «жокея».
Аж тут, геройське взуття, не витримавши, чи то грубого поводження, чи стрибка у часі, розірвалося навпіл, і «королева» разом із трофеєм полетіла вглиб кімнати. Андрій, відчувши часткову свободу, кивком голови розірвав вуздечку і, продемонструвавши кілька «вибриків Росінанта», кулею вислизнув з-під целюлітно-липкого тіла. «Тіло», яке не очікувало від свого «сивого віслючка» такого галопу, боляче гепнулося об підлогу і залилося брудною лайкою.
Козак, мушкетною кулею, опинився під стільцем Петра.
- Братіку, урятуй від наруги! Розпусні відьми осідлали мене і заставляли… Ой, срам..! Ой, срам..! – невпинно кричав він, вужем звиваючись під стільцями.
Від цих зойків Петро ураз вийшов з оціпеніння і, схопивши «подвійний стілець», спочатку наніс «подвійний удар» по голові корчмаря, а потім залишками китайського «економічного дива» швиденько «зачистив» приміщення. Причому під «зачистку» підпали усі… Включаючи й мольфара з Андрієм.