Спогади
Сьогодні день спогадів. Для мене, щоправда, він розтягнувся на довгих три роки. Невже й справді три?
Та сьогодні згадую не тільки я. Згадує країна. Кожен своє. Для кожного свої сльози і свій біль. Там у Києві все нагадує. Хай пам’ять не спить.
Я ж не забуду ніколи. Хоча й тут. Там був Він. Там залишився. А тут усе нагадує про те, що Він мі МІЙ!
Був.
Таке коротке слово. Як постріл. Та ділить життя на дві половини.
Не постріл. Вибух. Розриває на шмаття.
Полегшало за три роки?
Ні. Не полегшає вже ніколи.
Кожен куток. Кожна річ дихає Ним. Живим. Веселим. Добрим.
Марні сльози скапують на порожню подушку.
Єдине, що ще живе, що не спинилося – біль.
Не хочу його глушити. Не хочу забувати. Не можу залишити. Адже усе вже не так. Все не так як колись.
Рік. Другий. Третій.
Чому тоді все не скінчилося й для мене?
Адже ж і справді. Скінчилося.
