Балаклея
Частина 2Якогось дня негода лютувала на повну силу. Її брудні пасма розтріпувалися над селом мокрим снігом, який, падаючи на грунт, ставав підступно-чорною жужелицею. Хмари тьмяного неба збилися в одну непроглядну тину, з якої безнастанно сипалась холодна огида. Навальний вітер батожив зачумлені дахи, подвір’я і верхівки дерев, і здавалося, що ті голим гіллям надсадно квилили небу в благанні припинити жорстокі тортури погоди. Мати поралася на подвір’ї, носячись з усіляким начинням з одного кутка в інший. Її поперек був перев’язаний махровою хустиною, а руки посиніли від крижаних укусів біснуватої нечисті. Я то вибігав то вбігав назад до хатини і щоразу все нижче опускав голову в комір намагаючись позбутися липкого снігу, який підступно прилипав на щоки і нахабно завіювався за прочинені двері.
Раптом на подвір’ї з’явився батько. Він був нестерпно п’яним і хитався у фіртці тримаючись за її обидві створи. Таке часто бувало, що він до одурі напивався завидно і означало, що пройшла вдала оборудка зі здачі вторинної сировини. Я відразу помітив батька, а ще той навіжений блиск жорстокості в його посоловілих очах, який вивчив змалку. Жорстокості, що межувала зі сказом, виспрена алкоголем і доведена до відчаю безпросвітними злиднями та імпотенцією. Мати, знаючи такий стан батька, всіляко уникала його. Вона навіть в очі йому не дивилася. Лише покірно схилила голову на груди і занурилась в роботу. Він довго дивився на матір і його вилиці ходили ходором від скаженої злоби, огидно ворушачи сіру шкіру на кістлявому обличчі. Потім він похитуючись підійшов до матері, підняв з землі штахету (яка невідь як опинилася там) і уперіщив жінку у поперек. Мати від несподіванки впала на коліна і заквилила від болю. З її рук випали баняки, які вона хотіла вичисти піском з водою. Я враз кинувся до неї, та батько відштовхнув мене, як це бувало завжди. В такі хвилини дужче всього я ненавидів себе. Ненавидів за те, що я не можу захистити матір, що у мене не вистачає сили спинити п’яного батька і запобігти тому болеві, який він завдає їй. Все, на що я був здатен, це на шалений крик. Я верещав «не бий маму! Не бий маму!». Я зривав горло силкуючись криком зупинити його руки, які безжально нівечили найдорожчу мені людину. Я кричав до сказу, до сліз, до болю в м’язах. Кричав і по-дитячому відчайдушно бажав йому смерті бо твердо вірив, що тільки вона зможе його зупинити. І це зле бажання сина визріло на солоних наволочках невиспаних ночей; на розбитому посуді і потрощених меблях; на полотні скривавлених нічних сорочок і ранах материнської плоті та душі.
Батько вдруге замахнувся штахетою на згорблену від болю матір і з моїх очей рясно полилися сльози. Та раптом на подвір’я влетів Гай. Він у три кроки підбіг до батька, спритним ударом вибив штахету з його рук, а його самого схопив за горлянку, різко провернув і відкинув на паркан. Той розпластався на кривому ряді і повільно сповз прямісінько у багнюку. Гай допоміг матері піднятися і підвів її до порогу. Потім подав руку мені:
- Козаки не плачуть, - коротко і спокійно сказав він і так само раптово зник у негоду.
Я підійшов до матері, обійняв її і ми плакали разом. Батько борсався у багнюці не в силах піднятися і п’яно гелготав матірщиною на весь куток. Того разу мати сказала мені:
- Синку, як тільки матимеш змогу, тікай звідси. Кидай все і тікай. Немає тут тобі долі. Немає життя тобі в Балаклеї. Тут у тебе лише одна дорога, або смерть або, що ще гірше, ти станеш таким як він, - вона кивнула на батька. – А тобі треба жити. Жити! Розумієш? Мені ти нічим не допоможеш.
Потім ми пішли до хати. Батько скоро заснув на вулиці. Ми затягли його в середину, роздягли і поклали у ліжко.
Потяг зупинився на якійсь станції. Поцяцькований вогнями перон розтягся твердою рампою у зчорнілій клітині ночі. По ньому туди-сюди сновигали продавці, пропонуючи усілякі страви пасажирам, яки під монотонний стукіт коліс не здатні зімкнути очей. Мої колеги давно повернулися і засіли за карти. Пропонували мені, та я відмовився. Занадто сильно мною оволоділи спогади. Я відчужено дивився у вікно і ніби бачив, як з темені станції тривожно виниряють фари чорного автомобіля і невпинно наближаються до мене. Ось вони повільно пливуть, стають дедалі більшими, їхнє нахабне світло дужче засліплює очі. Здається я чую гуркіт двигуна і вже майже бачу суворі обличчя незнайомців, що крізь лобове скло підозріло дивляться на мене і одразу виносять вирок…
Я біг від бару до хижки відьмака не чуючи ніг. Багнюка з-під підошов залітала аж на потилицю. Кілька днів стояли морози і повітря було пекучим, як лід. Та я не відчував холоду. Напроти, по скроням цівками збігав піт.
Я забіг до хижки і почав кликати Гая:
- Дядьку, дядьку, ви тут?
Саме тоді я увірував якщо не в бога, то принаймні в якесь провидіння, що шляхом збігів та обставин приводить нас до чогось бажаного. Відьмак, закутавшись у плащ, спав на соломі лицем до стінки.
- Пуцьвірінок? – піднімаючись на лікті озвався він. – Що сталося?
- Там в барі якісь незнайомці, - я ледь міг говорити, серце шалено калатало і захоплювало дихання, - вони вас шукають.
- Звідки ти взяв, що мене?
- Їх той привів, про кого ви казали, пам’ятаєте, у смугастому картузі.
Тут Гай хутко підвівся і взяв мене за плечі.
- Так, пуцьвірінку, тепер заспокойся і опиши мені, кого ти бачив.
Вештаючись з хлопцями коло бару я бачив, як туди під’їхав чорний автомобіль. Він здався мені страшним, ніби у ньому їздила сама смерть. З нього вийшло четверо чоловік. На порозі бару їх зустрічав той самий моложавий канторщик у смугастому картузі. Вони усі обступили його і він їм щось говорив. Знову ж таки, моє природне чуття змусило мене підійти до них ближче і урвати шматок їхньої розмови: -« ось тут він сидів… він одразу здався мені підозрілим… одним ударом заламав руку… не знаю, де живе… треба селян розпитати…». Цього мені було досить. Я чимдуж чкурнув до хижки.
- Чорний автомобіль кажеш? – ніби про себе запитав Гай.
Він піднявся на ноги і нервово заходив по хижці мигцем поглядаючи у вікно.
- Скоро вони будуть тут.
- Хто «вони», дядьку? – перепитав я і невідомо чому до горла підступили сльози.
Вже тоді я відчував, що наближаються події, які заберуть з мого життя Гая. Заберуть назавжди. Саме тому моїй очі застелила прозора пелена відчаю і я ледь стримався, щоб не розревітись. У цю мить Гай звернув на мене свій погляд. Не знаю, що тоді він бачив у мені. Але раптом, вперше за наше знайомство я помітив на його зарослому обличчі щось невимовно живе і тепле. Здалося, ніби та борода і та скуйовджена купа сивого волосся розчинилися в просторі і переді мною виникла зовсім інша людина: огрядна, сильна, мужня і до самого серця вірна собі, але, водночас, глибокого нещасна. Я побачив, як засвітилося його чоло. Та те світло льодяниково відтіняв невідворотний рок, який надавав очам трагічного блиску.
Гай вийняв з нагрудної кишені невеличкий папірець та олівця, підійшов ближче до вікна і щось написав. Потім повернувся і тицьнув мені в руку цидулку.
- Ти казав, що хочеш втекти звідси? Тут адреса та ім’я людей, які допоможуть тобі. Знайди будь кого з них і скажи, що від Гая, запам’ятав? Там цього не написано. Від Гая, второпав?
Так я і дізнався його прізвище. І як я міг його не запам’ятати. Досі він був для мене відьмаком, чужинцем, заволокою, а найбільше, тим, хто приніс в моє життя надію. А звали його - Гай. Просто, звучно, коротко.
Я стояв перед ним, як він сам мене називав, пуцьвірінком, нічого не розуміючи і чомусь, страшенно наляканим. Тримаючи в руках цидулку я не те що про втечу не думав, я навіть кроку ступити не міг. Невже це кінець? Раптом він якось тривожно глянув на мене і було видно, що в його голові промайнула думка. Він запитав мене:
- Той вайло, що ображав тебе, як його в біса, Шваб, зараз в барі?
- Так, - не вагаючись відповів я. – Він завжди там.
- Ходімо, - наказав Гай і ми вийшли з хижки.
Йшли ми швидко. Я знову не поспівав за своїм другом, але не скулив, а терпляче біг солідом.
Навколо згущалася мертвота барв. Повільно розповзалася густа твань, масно вилискуючи брудною шкірою. Навіженим покидьком лупився об землю вітрюган. Крізь пройми дерев, що тряслися у негодяній пропасниці, нахабно вчавлювалося важке небо. Насуваючись здалеку, десь з-за траси, воно невпинно сповзало попелястими потоками на землю, намагаючись втиснути в забагнючене коло усю живину.
Так крізь цю невситиму чвирю твердою ходою йшов Гай й так само як тоді, по дорозі з бару, розганяв несусвітній морок холодного наброду своїм струменистим сяйвом. Я підтюпцем біг назирці і добре бачив те скісне світло, що розсипалося на вологих гульках дощу ще дужче, ніж минулого разу. Воно з надзвичайною потугою лилося з відьмака так, що увесь простір навколо нього світився у той час, коли інша частина світу загиналася від тортур мокрої зими. Вже коли я подорослішав, я часто порівнював те надзвичайне сяйво із золотавим переливом поля перед грозою, яке стає особливо насиченим на тлі ізчорнілих грозових хмар; або ж з моторошним спокоєм моря напередодні шторму, коли здається чути, як гудуть його найтемніші глибини, а на витончених гребінцях розмірених хвиль розплескується таке ж саме сяйво.
Та щось в його ході, все ж таки, змінилося. Вона стала неспокійною, смиканою. Він поспішав.
Ми дійшли до бару. Зайшовши в середину я одразу спіймав на собі непривітний погляд широкої, мов бодня, продавчині. За одним із столиків сиділа компанія, в числі якої із загіпсованою рукою знаходився вайло. Гай з хвильку затримався на порозі, швидко окинув залу, а потім впевнено направився до потрібного столику.
- Ти! – непоштиво вигукнув вайло, тільки-но забачив Гая. Він стрімко, наскільки це дозволяло його огрядне тіло підвівся з-за столу і стільчик позаду нього грюкнувся. Зокола відвідувачі звернули на нас свої дозвільні погляди. – Смерті шукаєш?
Я сховався з Гая і, здається, схопився за полу його плаща.
- Так, - спокійно відповів той, - шукаю. Ти хотів розтрощити мені черепа? Я дам тобі таку можливість. Бери з собою усіх, кого зможеш взяти і гайда за бар, там і поквитаємось.
- Ах ти, покидьку, - не вгамовувався вайло, - на понт береш?
- Я два рази повторювати не буду, - відрізав Гай і так зиркнув на нього, що той сахнувся назад. – Ти чоловік чи собака? Якщо не злякався, покажи, чого вартий ти і твої замурзані друзяки. Ось я, один, і ви. Більше нікого. Збирай допомоги, скільки треба. Я не відступлю.
Після цих слів із сусідніх столиків почали сходитись чоловіки. Насупивши чоло, вони чорною хмарою обступили нас з усіх боків.
- От і добре, - сказав відьмак озирнувшись. – Славна буде борня. Лише одна умова: кожен з вас по десять карбованців скиньте в шапку малому. Якщо здолаєте мене, він віддасть їх вам назад. А як ні, гроші наші.
- Ще чого! Ми тобі і так писок начистимо, - бовкнув хтось з оточення.
- Інакше не буде, - ствердно мовив Гай.
Охочих зчепитися з відьмаком одразу поменшало, але не набагато. Гай смикнув з моєї голови шапку і тицьнув у руки.
- Збирай гроші.
Я старанно обійшов бійців, підставляючи шапку, в яку ті кидали зім’яті купони.
Згодом, чимала процесія вийшла з бару і звернула за його ріг: шість бійців, Гай і з десяток глядачів. Я невідступно йшов за своїм другом перемагаючи в душі страх в перемішку з надзвичайним збудженням. Бійці поскидали фуфайки і картузи та закатали рукава сорочок. Гай твердим порухом руки відсторонив мене, а сам непорушно став у центрі кола, наче дикий вовк. З усіх боків хижо кружляла люто накручена боївка із шести чоловік.
- Готовий розпрощатися з життям? – рявкнув з натовпу вайло, який участі в бійці не брав через поламану руку. – Зараз отримаєш. Всипте йому, хлопці!
Почувши таку команду бійці, ніби шакали, накинулись на Гая. Я затримав подих і отетеріло закліпав зволоженими від страху оченятами.
Та тільки-но бойова команда з’юрмилася навколо Гая, як одразу почала розсипатися. Перший упав навзнак після блискавичного удару в щелепу. Інший, пропустив удар ногою в пах і скорчившись, валявся обабіч першого. Як упав третій, я не встиг помітити. Гай ламав їх один за одним, при чому майже не рухаючись з місця. Рухалось його тіло, руки, коліна, лікті. А сам він, наче скеля, непорушно стояв у вирі борні, вправно відбиваючи та ухиляючись від ударів. Наступного противника він послав у нокаут зацідивши головою у перенісся. Лишилося двоє, які важко дихаючи, на мент відступили від Гая.
- Сцикуни! – волав вайло. – Чого відступаєте?! Та надеріть же йому зад в кінці кінців!
Та цього разу бійці не так спритно кидалися у бійку. Вони все ще небезпечно кружляли навколо. В раз Гай зірвався з місця і стрілою кинувся на противника. Схопивши його за шкірки він вправно підсік його, вчавив у землю і закінчив атаку сильним ударом в обличчя. Той розкинув руки в сторони і більше не піднімався. Скориставшись тим, що Гай у зігнутій позі, останній накинувся на нього ззаду і, зімкнувши руки в замок, почав душити. Та Гай видовищно перекинув його через себе, став коліном на горлянку, заніс кулак на його обличчям і люто закричав:
- Здаєшся?
Той ствердно прохрипів у відповідь і Гай відпустив його.
Він стояв сам, на тому ж місці, де й почалася бійка, а навколо нього нівечились від отриманих травм шість супротивників. Мої маленькі груди розпирала невимовна гордість. Я так хотів кинутися йому на шию і обійняти. Та не став. Частка Гайової стриманості передалася мені і я вже тоді ставав чоловіком, або як любив казати Гай – козаком.
Гай повернувся до роззяв спиною, підійшов і сказав:
- Нам треба йти, пуцьвірінку, часу обмаль, - потім взяв з моїх рук шапку і сховав зібрані гроші в кишеню.
Він знову хотів щось сказати, як раптом його очі округлилися, а рот видав хриплий сполох болю. Гай впав на коліна і я побачив, що одразу за ним стояв вайло з скривавленим ножем в руках. Триклятуще небо Балаклеї! Якщо в тобі, осоружному, жорстокому і біснуватому живе той, кому блискотять жовті баняки на верхівці нашої строї церкви, то чому ж ти не зупинило руку цього підступного звіра, який знехтувавши усіма правилами честі, так зухвало встромив лезо в спину мого найкращого друга? Невже все, на що ти здатне, це невтомно сипати холод і бруд на цю і без тебе брудну землю і позбавляти її таких ось синів, який зараз тримається за розпороту нирку і зціпивши зуби, перемагає біль?
Вайло оголив звірячий оскал і жирні губи розтягнулися в огидній усмішці.
Раптом Гай закричав. Більше ніколи я не чув такого крику. Ні лев, ні будь яка інша хижа тварина не здатна своїм природним риком нівелювати ту надривну силу людського голосу, коли він бринить на межі між життям і смертю, і його пронизливий звук судомно хапається за ту ледь вловиму стрічку, що їх розділяє. Він повільно піднявся і випростався у весь зріст перед вайлом, лице якого пополотніло від жаху. Гай вибив ножа з його рук і впився в горлянку обома руками. Вклавши у цей смертельний захват залишки сили, він нестримно стискав їх, не пам’ятаючи себе. Роззявкуваті глядачі полохливо подалися назад і німували, споглядаючи, як очі вайла повільно викочуються з орбіт, а його лице повільно сіріє. Я на смерть перелякався від побаченого і кинувся до Гая:
- Не треба, дядьку, пустіть його, пустіть!
Я смикав його за полу плаща і невпинно товк своєї: «пустіть його… пустіть…». Та Гай не чув мене. Його очі налилися кров’ю, він хрипів і з рота бризкала слина.
Та все ж, він пощадив його. Жбурнув об землю і ми пішли геть.
Ми волочилися забагнюченою стежкою. Гай однією рукою спирався на моє плече, а іншою, тримався за поперек. Гай постійно повторював, що у нас мало часу, а я все ніяк не міг збагнути, куди ми так поспішаємо. Він важко дихав і щоразу стишував хід. Скоро Гай попрохав зупинитися і ми, зійшовши з дороги, присіли коло якогось дерева, перевести подих. Я допоміг Гаю опуститися на землю. Він відняв руку від спини і вона вся була вимазана кров’ю.
- Знає, куди бити, - вимовив Гай і боляче ковтнув слину.
Якийсь час ми мовчки намагалися прозирнути уїдливу сизу мжичку, що посипала навколишні поля. У грудях чоловіка хрипіло та булькало і, зрештою, він харкнув кров’яним згустком.
- Як ти там казав, пуцьвірінку, - раптом звернувся до мене Гай, - про теплу річку, що пахне стиглими травами? Здається мені, що я скоро її побачу.
Він говорив з заплющеними очима і по його обличчю пробігла ледь вловима тінь, ніби впала від крила невидимого птаха, що пролетів поруч.
Гай дістав з кишені гроші і протягнув мені їх в скривавленій руці:
- Це тобі на дорогу. Тут вистачить на все. А по-приїзду тобі допоможуть.
Тремтливою рукою я взяв їх, а потім розплакався, не в силах більше стримуватись і усим тілом припав до його мужніх грудей.
- Ну-ну, - тихо пробубнів він трохи зніяковівши від таких чуйностей, - козаки не плачуть.
- Тікаймо разом, дядьку, - схлипував я.
- Досить, пуцьвірінку, набігався вже, - загадково відповів Гай. - Нам пора. Ти, лишень, доведи мене до хижки, а далі я сам. Ще трішки лишилося, для козаків це не відстань.
Ми піднялися на ноги і рушили далі. Коли ледве дійшли до хижки, на дворі затягнулося вечором і небо повільно опускало сірі завіси. Гай все більше здавав і його лице стало білим. Дихав він з кожним кроком все важче і постійно харкав кров’ю.
Тільки-но ми увійшли всередину, як до моєї хати під’їхав той самий чорний автомобіль, якого я сьогодні описував Гаю. Було чути, як спочатку запищали гальма, а потім ляснули дверцята.
- От і все, - тихо, ледь ворушачи язиком промовив Гай.
Я посадив його на солому і не в силах був покинути.
- А тепер, біжи, пуцьвірінку, біжи.
Він злегка відштовхнув мене і я, якусь мить провагавшись, вибіг на вулицю і помчав у сторону траси. Зараз я розумію, що зрештою побіг тоді тому, щоб знову не розплакатись перед Гаєм. Вже тоді, у ту невимовно важку хвилину я подорослішав і не хотів показувати своїх сліз. Тим паче тому, хто зробив з мене чоловіка, або як він казав мені – козака.
За кілька метрів я озирнувся. Я побачив, як мій батько вказує чотирьом чоловікам на хижку, щось розповідає, емоційно жестикулює, а потім йде з ними туди. Вони стрімко пересікають наш город і наближаються до знайомих мені, похилених дверей. І тут, зненацька, простір знову розсікає той мужній крик Гая і до мене доноситься: «Біжи, пуцьвірінку-у-у, біжи-и-и!!!».
Я швидко повертаюся і біжу. Тікаю з Балаклеї у сльоту маршової ночі на вогні шосе…падаю у багнюку…піднімаюсь і знову біжу.
Ось і ранок забрикав краї неба першими рожевими фарбами. Скоро воно стане блаватно-світлим і розщедриться на добрий жмут сонячного проміння. Воно буде сипати його на трави, річки, луги і села. І буде новий день, нова надія і вічні переконання та цінності, які не підвладні ні часу, ні обставинам. Наш потяг скоро прибуде до місця призначення. Враховуючи описані вище спогади, для мене ця поїздка стала добрячою мандрівкою з минулого. І не дивно, що зараз я почуваюся втомленим, адже пройшло багато років відтоді, як відбулися ці події. Звісно ж, я багато можу розповісти про офіцера КДБ Андрія Васильовича Гая, який потрапив в опалу до своїх. Розповісти про цього дивовижно мужнього чоловіка. Та то вже буде інша історія. А цю пора закінчувати.
