Березень
Він ішов ламаючи березень думками про неминучість.
Так хотілось піти туди, звідки немає вороття і…
Березень паскудний місяць, ніколи не знаєш чого від нього чекати.
Гілки ще не розбуджених дерев приводили його до тями, б’ючи боляче по обличчю, а ноги якось самі оминали баюри, лише коли оминути було неможливо він зупинявся, міняючи напрям руху, та не повертався назад.
Блукати.
Кров вдаряла у скроні, і гірка образа поверталась як маятник великого годинника, якого брат прислав з Америки, купивши десь на барахолці, перепродавши у великий будинок якимось скоробагатькам. Ох то мені оті великі будинки, чиїсь невдоволені амбіції, а чиясь спокута, іще незроблених гріхів.
А починалось усе так чудово.
Міні-готель у Трускавці скінчили, Михайло Володимирович, хоч і попив крові, та відпустив з миром, і розійшлися вони з Максимом кожен своєю доріжкою, а ні, дзвінок Максима з пропозицією нової роботи, теж у березні, та не склалося, у кожного свій черствий хліб.
Та чого бути того не минути.
Правда уже не Максим, а Богдан таки наполіг на тій роботі.
Християнська семінарія однієї протистанської церкви придбала будинок у Львові, і його потрібно було переобладнати під хостел, правда перед тим залити фундамент директору цієї семінарії під власний будинок.
Проживання і харчування передбачалось у семінарії.
На початок їх було четверо, Богдан, маленький, хитрий, завжди усміхнений чоловічок, їх з директором семінарії, Ярославом Богдановичем, поєднували давні, дружні стосунки. Володя, старший хлоп, який безнадійно боровся з алкоголізмом, Богдан його брав на об’єкти, вірячи, що Господь спасе таки його з отого гріха. Олег, молодий чоловік, який побував у СІЗО декілька місяців, після чого розійшовся з жінкою, напевно через зраду залишивши їй дочку, час від часу ходячи до церкви, де і познайомився з Богданом, а Богдан у церкві несе службу діакона. І він, непомітний чоловічок, який усе свідоме життя будує, отримуючи від самого процесу задоволення.
Усе почалося у серпні.
Вразив майданчик під фундамент, розміри скромної хатинки бідного директора семінарії, який існує з пожертв прихожан американських церков, двадцять п’ять метрів на двадцять, і то не все, фундамент, то «утеплена швецька плита», моноліт який лежить на тридцяти сантиметрах пінополістиролу, а пінополістирол на двадцяти п’яти сантиметрах піску, а пісок на п’ятнадцяти сантиметрах щебеню, і усі ті слої розділені геотекстилем. Плита армована, у ній проведені усі комунікації, включаючи роздільну каналізацію, теплу і холодну воду, опалення (уся плита, тепла підлога), заземлення, а під усім тим пирогом дренаж. Провівши нехитрі обчислення можна уявити яка кількість матеріалів перевезена вручну чотирма людьми, втрамбована і змонтована, без усілякого досвіду, і це за два місяці. Хтось один змушений був ночувати на майданчику, у нашвидкуруч збитій халабуді, їсти їм звичайно теж ніхто не готував, викручувались самі як уміли. Володя після енної двадцятикубової машини піску запив, не витримавши навантаження, і їх залишилося троє. У дощ і спеку, працюючи по десять, дванадцять годин, вони чекали, коли з Америки приїде господар тієї споруди. І він приїхав, маленький, амбітний чоловічок із втомленими очима, пройшовшись плитою, сказав, що претензій немає, і то й усе. Щось таки робиться з нашими людьми у тій Америці. Йому здалося що то не глашатай Божого слова, а Наполеон, і десь на підсвідомості зринула думка, « кожному Наполеону в океані життя приготовлений долею острів Святої Єлени», але він про всяк випадок спитав, - «пасторе, навіщо вам такий будинок?», нащо пастир відповів цитатою із святого письма про таку чесноту як гостинність, а вона неодмінний атрибут служіння пастора, чим не зняв того запитання.
Після приїзду духовної особи в семінарію почали з’їжджатися студенти, про роботу на хостелі уже ніхто не згадував, Ярослав Богданович наполягав на продовженні будівництва хатинки. З семінарії прийшлося з’їхати, так як місця для них не залишилось.
Утепливши так-сяк халабуду, організувавши нехитру кухню непомітний чоловічок після дванадцяти годин праці ставав до плити, виконуючи побажання своїх, як здавалося уже, побратимів, слава Богу досвід куховарити у нього сякий-такий був. Чекаючи на блок з Венгрії, хлопці провели комунікації та планування території.
Богдан займаючись організаційними питаннями зникав на кілька днів, то ж стіни зводили майже у двох. А далі армопояс, перекриття, конструкція даху. Закінчувалась осінь. Ярослав Богданович наполягав, щоб хатинку неодмінно накрили, правда черепицею, діло нехитре, коли б не сніжок та мороз на бантинах. Богдан узяв іще одного робітника, Віталіка, то ж до різдвяних свят хатинку пастора накрили. Олег отримавши візу чкурнув до Польщі. Щоб не втрачати даремно часу, хлопці встановивши вікна зайнялися внутрішніми роботами, електрика, сантехніка, перегородки, камін, утеплення, потолків, правда на штукатурку Ярослав Богданович узяв бригаду. І усе б нічого, якби не син Богдана, Богдан Богданович. Він займався реконструкцією квартири у Львові для якогось поляка. Непомітний чоловік відмовив йому у проханні змонтувати камін у тій квартирі, ото й усе.
Знаєте, березень такий місяць, коли домовляються про роботу.
Йому зателефонували у суботу, давня знайома, він колись будував їй хатинку. Надія Петрівна колоритна особа, мати десятьох дітей, ділова жінка із своєрідним поглядом на Божі благословення(щастя) вирішила будувати іще одну хатинку для сина. Усе б нічого, та слово за слово і він розказав їй про Божі благословення пастора, про те, що Господь благословляє і тих, хто «не приймає» дітей, і ще щось у такому дусі, і все.
У понеділок ніщо не віщувало грози.
Ось тільки Богдан вийшов у Львові, чого ніколи раніше не робив.
Ярослав Богданович з самого ранку привітав усіх благодаттю, отримав заказ на матеріал і з миром Божим сів у джипа.
День як день, вечір як вечір, та тільки джип на буд майданчику якось неприродно заскреготав, надто сильно стукнули його двері, і вечеря несподівано обірвалась.
Пастир « добрий» вигнав Віталіка геть з буди, Богдан,намагаючись натягнути маску здивування на обличчя, не зміг приховати посмішки у очах, а він стояв наче якийсь бовван, дивлячись як палають купюри на брудну підлогу.
- Ось твоя зарплата, - щоб завтра духу твого тут не було, - твій язик… - я кормив тебе пів току, і це твоя вдячність…
чомусь усе поплило, земля хиталась під ногами, плакав Віталік, просив не їхати у ніч, Богдан пакував у машину посуд і інструмент… а в голові товкло молотом за що?
Пані Надя знову подзвонила, Він лише спитав, хто був при тій телефонній розмові … Брат сестри.
Це з ним напередодні їздив Богдан Богданович до Польщі на закупи.
і того вечора Богдан Богданович сидів у джипі пастора…
Мотузка звисала з гілки старого дуба. Петля. Господи прости…
Телефон, як завжди невчасно.
- хто?
- Брате виручай, за три місяці табір, Богдан Богданович розкидав будиночок пообіцявши звести новий і кинув мене, а діти з Києва уже запрошені…
- завтра… у Моршині… буду…
