Дзеркальний лабіринт
Дзеркалами обставлений маленький простір здається безмежним. Тисячі зображень розлітаються бризками коридорами, втікають за стіни, відбивають сонячні зайчики. І сліплять.
Навкруги озирнутися, скрізь тільки ілюзія. Одне і те ж саме відбито у сотнях скляних панелей.
Де ж справжнє? Хоч нитка? Хоч двері? Хоча вихід ще треба знайти. Та за що зачепитися оку?
Ні звуку, лиш сотня облич. Німих, без підказки, відбитків на гладенькій поверхні. Доторк. Лиш скло. Безпорадно кидатись у стіни дзеркальні. Безжальні. Провалитися в просторі. Час минає невпинно, та помітити тут неможливо. Скільки минуло?
Тільки б вибратися. Голова обертом. Орієнтир втрачено. А якщо не вдасться? Думку відкинуто зразу, безжально.
І все ж. Невже саме пошук виходу і був усім? Світом, реальністю, шляхом? Метою?
Мовчить лабіринт. Самотність німа. Тільки той, хто заплутався між переходами все ще марно шукає. Дзеркала відбивають тільки його обличчя.
