Лабіринт
з рубрики / циклу «Соціалка»
Надворі щось схоже на дощ, якась сира і холодна мряка. Розмірковуючи над простором що нас оточує, щоразу впевнююсь, що світ не досконалий, все наше життя здається суцільною коробкою, яка складається з безлічі інших маленьких коробочок. Я прокидаюсь в крихітній квартирці, де на мене тиснуть стіни, і навіть не варто дивитися на стелю, я вже мовчу про те щоб підстрибнути. Стеля також тисне, я навіть не дивлюся на неї, але відчуваю як важко вона нависла наді мною, здається от-от зірветься, впаде й розчавить. Обережно просуваючись вузенькими коридорами намагаюсь не торкатися стін, не торкнутись щоб не відчути їхньої близькості. Надто мало місця, навіть здається що й чайнику теж мало місця у мийці поки я набираю воду. Кран ніби так і хоче зачепити його собою мов гачком і ніколи не випустити. Всі меблі ніби навмисне наставили свої кути і змушують маневрувати між ними, погрожуючи перекрити усі шляхи. Аж якось надто багато стін і кутів, малесенький лабіринтик з якого нема виходу. Відчиняю вікно щоб вдихнути ковток свіжого повітря, а звідти віє вологим холодом. Це зовсім не те, коли пахне морозом, зимовий мороз то зовсім інше, а від цієї вологи аж закрутило в носі. Навіть по той бік вікна все здається якимсь ворожим. Згадалось за батька, мабуть він теж шукав виходу з цього маленького лабіринту. Думав знайде його у вікні, та навряд. Вікно не двері, там не може бути виходу, воно всього-на-всього просто вікно, крізь яке можна лише дивитись, та й то, якби ж там було щось доброзичливе. Іноді туди не хочеться навіть глянути хоча б одним оком, я ж спробував контактувати з тим, що знаходиться з іншого боку. Нічого доброго з того не вийшло, поганого теж нічого не трапилось, але є якесь відчуття безглуздості своїх дій, відчуваю себе безпорадним. А це найгірше, коли ти не знаєш як бути і що діяти. Хочеться звідси скоріше вибратись, шукаю виходу і розумію що це не можливо. Проте хутко вдягаюсь і виходжу з цієї квартирки, виходжу й одразу опиняюсь в іншій коробці. Ліфт – маленька брудна коробочка приблизно метр на півтора. В ній дуже тісно і неприємно пахне, але це все-таки ліпше ніж спускатися сходами. На сходах аж ніяк не менше бруду та пилу, і там значно більше стін, суцільні стіни і кути. Щоправда на кожному поверсі є вікна. Ті вікна забиті довгими цвяхами щоб їх не можливо було відкрити. Вони дають достатньо світла, але те світло таке ж затхле й запльоване як і їхнє старе ніколи і ніким не мите скло. Штовхаючи важкі металеві двері хапаю обличчям холодну мряку. Вибігаю з під`їзду й чимдуж крокую мокрими вулицями осіннього міста навіть не озираючись довкола, бо скрізь видно одне й те саме, мокрий асфальт, калюжі, безлисті дерева й важке сіре небо, що теж здається ніби опустилося до самої землі. Опустилося і з`єдналось зі своїм відображенням у калюжах. Воно не пахне дощем і не ллється як навесні або влітку, а лише хитро розчинившись похмурою сірою мрякою непомітно лягає й тисне проникаючи геть усюди. Нарешті прийшов, сідаю в маршрутку де смердить старими водійськими шкарпетками, жлобами і соляркою, розумію що знову опинився в коробці. Мушу трястися в ній з-півгодини і от я вже на місці, мене чекає ще одна коробка, в якій я пробуду аж до вечора. Весь час мандрую з коробки до коробки, блукаючи безкінечними коридорами стін і кутів. Здається звідси не вибратись...
Київ, вул. Освіти, 13 листопада 2011 р.
