Нічний гість
Глава 2 Ларрі
Далеко-далеко, у загадкових незвіданих світах, на щасливій і сонячній землі розташувалося прекрасне королівство Санфлауер. Його теренами плине широка річка Етері - матір безлічі дрібніших річок, річечок та озер, що прикрашають королівство. Несе вона чисті свої води до могутнього океану, даруючи сили всьому живому на землях Санфлауеру. Високі прадавні гори під крижаними шапками з трьох боків захищають королівство од холодних вітрів, а з четвертого – від берега океану, - прилітають теплі лагідні вітри, голублячи препишну рослинність.
Сила-силенна запашних квітів росте по всьому королівству, і привітне сонце зігріває щасливу землю.
Люди в королівстві жили мирно, займаючись науками, мистецтвом, ремествами та хліборобством. І, певна річ, мали межи собою магів. Але не було серед них чаклунів та чорнокнижників. Урядував королівством Елдуїн Справедливий. Підданці дуже поважали свого володаря за розум та справедливість.
Елдуїн мав сина - Ларрі. Усі в королівстві любили хлопчика, бо він не був розбещеним. Старанно вивчав науки, опановував фехтування і верхову їзду, осягав найтонші нюанси придворного етикету - одне слово, щиро навчався всього того, що годилося знати й уміти принцеві-спадкоємцю. А всі вільні свої години віддавав іграм з Фрідою.
А ще Ларрі полюбляв бувати у старого мага Камілла. Скільки прецікавих переказів і легенд той знав! Багато чого цікавого розповів Камілл своєму вихованцю про ті вже далекі часи, коли він разом з батьком Ларрі билися з могутнім чаклунам Чорної гори за незалежність свого народу, про двобої з чудовиськами та велетнями. Та найдужче припадали хлопцеві до серця розповіді про перших розвідників невідомих земель, про таємничих і загадкових жерців Нещадного Підземного Змія - Нгала, що живуть десь на півдні в заказаних простому смертному землях. Навіть сам Камілл про цих жерців щось тільки чув або коли-не-коли натрапляв на згадки про них у мудрих книгах. Все, що було пов`язано зі стародавнім культом Нещадного Змія, закривала темна завіса багатовікової заборони. Але старий маг усе ж передав Ларрі ті крихти знань, що їх збирав протягом цілого життя.
Ясна річ, юнак спізнав лише мізерну часточку стародавньої мудрості. Він не міг збагнути, чому Нещадний Змій - це подоба часу, а точніше (якщо вірити Каміллові), - це і є сам Час.
- Як же час може бути нещадним? - часто допитувався Ларрі. - Адже час - це щось таке, що існує саме собою і ні від кого не залежить.
- Настане час, і ти все зрозумієш! - усміхався маг.
Юнак мріяв, що коли виросте, то й собі зробить багато славних подвигів та чудових відкриттів. І бачив себе відважним дужим воїном, що без страху б`ється з цілими полчищами жахливих потвор.
На п`ятнадцятиріччя Ларрі (день повноліття за законами Санфлауера) Камілл запросив його в гостину. Коли той прийшов разом із Фрідою, з якою тепер майже не розлучався, маг провів обох до найдальшої кімнати свого житла.
Тут Ларрі ще ніколи не був. Тож зачудовано розглядав довжелезні полиці, від підлоги до стелі заставлені різноманітними книжками. Посеред кімнати стояв темний від часу дубовий стіл, поспіль зарисований таємничими письменами і позначками. На ньому лежав меч із довгим вузьким лезом та кришталевий флакон з якоюсь рідиною. Обіч - перстень з темним камінцем, а на кожному ріжечку стола горіло по свічці.
Камілл підвів принца до столу й урочисто промовив:
- Сьогодні, в день твого повноліття, я дарую тобі, Ларрі, синові Елдуїна, цього прадавнього меча. Він від перших розвідників Невідомих земель. Бережи його, і у найважчу хвилину він завжди допоможе тобі.
Ларрі з шанобливим трепетом взяв шляхетну зброю, поцілував клинок і гордо причепив до паска.
Старий маг тим часом узяв зі столу перстень, підняв його, підніс ближче до свічки і довго й уважно вдивлявся у темний камінь, насупивши кошлаті сиві брови, ніби чогось дошукувався. Здавалося, що він осягає зором якісь незвідані краї. Легка тінь промайнула його обличчям. Нарешті маг зітхнув і звів очі на Ларрі.
- Мій хлопчику, я сам зробив цього персня для тебе. Не дивись, що камінь у ньому такий непоказний. Зате коли поблизу прокинеться чорне чаклунство - він засяє і попередить про наближення сил зла та небезпеку.
Потім Камілл подав Ларрі кришталеву посудину зі словами:
- Половину сам надпий, а половину віддай Фріді. Це допоможе вам читати думки одне одного.
Ларрі відкрив флакона і випив з нього рівно половину, а те, що залишилося, обережно вилив на язик пантері. І вмить йому в голові ніби засвітилося, і голос Фріди стало чути так ясно, ніби вона справді розмовляла з ним.
Юнак щиро вклонився магові і розчулено мовив:
- Камілле, ти підніс мені дорогоцінні дарунки, гідні короля. Чим я зможу віддячити тобі?
Старий маг поклав руку на плече Ларрі і, дивлячись йому прямо у вічі, відповів:
- Твоя дяка - це чесне служіння своєму народові і державі. А особисто мені не треба нічого. Завітаєш часом у гостину до мене - щиро цим утішиш! - І Камілл весело засміявся, хитро примруживши очі.
Відтоді минуло майже три роки. Ларрі не кидав своїх наук та вправ, але тепер більше часу бував із Фрідою. Ходив з нею по навколишніх лісах і там навчався розуміти диких тварин, як розуміла їх пантера, вчився читати найнепомітніші сліди на опалому листі. Подеколи, примостившись десь понад струмком, юнак годинами розмовляв зі своєю вірною товаришкою.
За ці роки Фріда вже перестала бути грайливим кошеням - перетворилась на міцного і спритного звіра. Чорна і граційна, вона плавно рухалася заростями, нічого ніде не зачепивши та не порушивши, але іноді дозволяла собі мало не дитячі пустощі з Ларрі: бігала з ним наввипередки, смішно борсалася та перекидалася в траві.
Життя у королівстві точилося своїм трибом, ніщо не затьмарювало мирних днів Санфлауеру.
Та все ж лихо людей не минуло. З далеких окраїн королівства почали надходити тривожні повідомлення. Поповзли страшні чутки про якихось лютих прелютих істот, що про них ніхто ніколи й гадки не мав.
Елдуїн занепокоївся. Він вирядив загін гвардійців розвідати, що там до чого на кордонах держави. А за два тижні з цього загону повернувся лише один-єдиний воїн, на якому місця живого не зосталося від ран. Він розповідав щось дуже страшне.
З-за краю світу, де самі пустелі, болота та бездонні провалля, де все повите лихою чорною імлою, з`явився могутньої сили темний чаклун - Гіркан. Він привів за собою військо з хорбутів та грижлів, - потвор, що живуть по болотах та сипких пісках. Але найстрашніші з-поміж цих потвор - мурлоги. Вони - витвори чорної магії, і жодна зброя не бере їх. Мурлоги становлять особисту Гірканову гвардію.
Вцілілий воїн бачив їх лише здалеку, тож описати їх хоч приблизно не міг, але на саму згадку про мурлогів здригався, полотнів, а очі йому скляніли з переляку.
Жорстокий жах наліг на землі мирного королівства. Чорна воячина сунула поволі в бік столиці, винищуючи все живе на своєму шляху.
Король Елдуїн терміново скликав верховну раду і запросив на неї всіх придворних чарівників: йшлося ж бо про опір чорній магії. Три дні й три ночі тривала нарада, але ніхто не зміг нічого серйозного запропонувати, бо чаклунство Гіркана було дуже могутнім, і звичайна біла магія не могла його подолати.
Усі ці дні Камілла на засіданнях ради не було: він днями й ночами сидів поміж стародавніх книжок і манускриптів, дошукуючись у них способу протистояти Гіркану та його грізному війську. Камілл дуже схуд, очі мав запалені. Та він не втрачав надії щось таки віднайти. І не помилився: серед найдавніших книжок натрапив раптом на манускрипт, що зберігся ще з часів початку Всесвіту. В ньому й знайшлося те, чого Камілл так довго шукав. З ним він і рушив одразу ж до палацу.
- Яку звістку ти приніс, наш мудрий Камілле? - спитав не без надії в голосі король. - Що кажуть стародавні книги? Чи є засіб упоратися з лихом, що напосілося на нашу державу?
Маг обвів присутніх похмурим поглядом і мовив:
- Чорний чаклун Гіркан перевершив у своїх лихих чарах навіть наймогутніших жерців Нгала. Вони потай схиляються перед своїм нещадним богом, не прагнучи влади, а Гіркан тішить себе думкою, що він вищий од усіх, і вирішив поневолити всі світи. У нашому королівстві на сьогодні немає сили, здатної протистояти Гірканові...
Тривога пойняла присутніх. Король стиснув бильця свого трону так, що аж пальці йому побіліли, і ледве спромігся видихнути хрипатим від хвилювання голосом:
- Невже таки немає жодної надії приборкати лихого чаклуна?
Камілл пояснив:
- Ваша величність, зі стародавніх книжок я визнав, що чарівна могуть Гіркана робить його практично безсмертним, отже, невразливим для будь-якої зброї. Надає йому такої могутності глибинний вогонь смерті, що палає у його грудях. Проте… є живодайна вода на світі, здатна загасити цей лютий пломінь, але... джерело її не в нашому світі. Однісінька краплина цієї, і тільки цієї, води позбавила б Гіркана безсмертя, і тоді можна було б подолати його та його темні чари.
Елдуїн піднявся з трону і промовив втішено:
- Ми негайно спорядимо військо на розшуки цього джерела! Вкажи нам тільки, як його знайти.
- Це дуже непросто, - відповів маг. - На наше щастя, за п`ять днів настане ніч Великого Місяця. Саме такої ночі на кілька хвилин відкривається прохід до того світу, де б¢є джерело. Треба поспішати. Прохід лежить в найдальшому лісі, а ті місця, напевне, вже загарбало Гірканове військо. Тому великого загону виряджати нема рації: він хоч-не-хоч приверне до себе увагу ворога.
- Що ж нам у такому разі чинити? - стурбовано спитав король.
- Є тільки одна рада: до того світу має пробиватися хтось сам-один. Це дуже небезпечно, тому потрібен доброволець.
Камілл замовк. На мить запанувала тиша.
Ларрі відчув, що настала його пора - та, про яку він таємно мріяв з самого дитинства.
"Саме тепер, - майнула думка, - можна буде перевірити, чи гідний я честі тримати в руках меча перших розвідників Невідомих земель?"
І Ларрі ступив наперед. Обнявши поглядом цілий зал, він рішуче промовив:
- Піду я! Спадкоємець престолу не має права ховатися поза стінами фортеці, коли його країна в небезпеці!
Рядами радників і воєначальників перекотилася хвиля схвалення. Вони любили молодого принца, бачили в ньому гідного наступника Елдуїна Справедливого. Сміливе рішення Ларрі ще дужче зміцнило їхню віру в нього.
Король підніс руку, закликаючи до тиші, і мало не з розпачем звернувся до сина:
- А я сподівався, що матиму поміч од тебе тут у цю нелегку для Санфлауера годину...
- Батьку, ти маєш багатьох відважних і доблесних лицарів, готових щомиті стати на захист Вітчизни. Вони допоможуть тобі. А я мушу йти по життєдайну воду, бо інакше нам не здолати Гіркана. Хай це буде моїм випробуванням!
Камілл, поклавши руку на плече Ларрі, звернувся до Елдуїна:
- Ваша величносте, кращого воїна для такого походу не дібрати! Якщо вже Ларрі не впорається, то не здужає тут ніхто.
Усі принишкли, очікуючи, що скаже Елдуїн. А він сидів, поринувши в глибоку задуму, і тужлива зморшка перетнула йому чоло. Нарешті, десь із глибини душі, король видихнув:
- Хай буде так!
* * *
Вечірня сутінь підкрадалася до міста. Ларрі, стоячи обіч батька на балконі королівського палацу, милувався заходом сонця. Останні сонячні промені прикрасили золотавим багрецем величні бані храмів. Сніжно-білі колони струнких палаців, немов доблесні воїни, виступали назустріч дедалі густішій пітьмі. А з неї - знизу, з міста - долинав надвечірній гамір. Рипіли вози, цокотіли копита коней - то поверталися з польових робіт люди. З боку Старої площі йшов відгомін музик: мандрівні актори скликали городян на вечірню виставу. Перегукувалась зусібіч варта, ладнаючись замикати на ніч головні міські ворота...
Елдуїн сумно зітхнув, звертаючись до сина:
- Ларрі, твоя мати, якби жила, пишалася б тобою! Вона подарувала мені нащадка, гідного бути королем, але сама померла при родах...
Батьку, ти кохав матінку?
- Так, сину… Бог свідок - завжди я кохав і донині кохаю лише її одну. Сподіваюсь, що виростив тебе і виховав саме таким, яким хотіла б тебе бачити мати. Ти рушаєш у дуже нелегку й небезпечну подорож. Я знаю: ти не з полохливих, але юності властива запальність. Тому благаю тебе: будь обережним, виважуй наперед кожен свій вчинок.
Король обняв Ларрі і додав:
- Прощавай! Зайди тільки до Камілла: він має тобі щось наостаннє сказати...
Ларрі відчув, що йому очі заходять непроханою сльозою, одвернувся і мерщій кинувся східцями вниз - туди, де на нього чекав старий маг.
- Хай боги бережуть тебе! – ледве чутно вимовив Елдуїн, проводжаючи сина поглядом, що світився сумом майбутньої розлуки.
Камілл терпляче чекав на Ларрі. Коли той наблизився, старий маг уважно оглянув свого улюбленця, задоволено гмикнув:
- Авжеж, згодом з тебе вийде таки справжній король! Але поки що послухай, що я тобі скажу. І слухай уважно!
Камілл заклопотано потер лоба:
- Знай, хлопче: твій меч здатний повалити мурлога насмерть, але тобі самому немає захисту від пазурів цієї потвори - жодна кольчуга не витримає їхньої твердості й гостроти. Як тільки прибудеш на місце - я його позначив на твоїй карті, - причайся й чекай. Сяйне твій меч голубим - це означає, що прохід розступився. Сміливо рушай уперед поміж двома білими каменями і нічого не бійся. Я не маю карти того світу, до якого ти потрапиш. Але зі стародавніх рукописів я довідався, що джерело життєдайної води знаходиться на острові Провидіння посеред величезного океану. Тобі самому доведеться шукати дороги до острова.
- Мені все ясно, вчителю. Я розшукаю джерело і повернуся, щоб визволити Санфлауер од нечисті. Фріда піде зі мною!
- Я вірю в тебе! - Камілл обняв Ларрі за плечі і схвильовано додав: - Тільки будь обережним. Не забувай: від твого успіху залежить доля Санфлауеру, а може й усього нашого світу. А тепер - вперед!
Ларрі скочив на коня й з місця погнав учвал. Фріда стрімкою тіню майнула за товаришем. За хвилину вони вже були поза міськими воротами й узяли напрямок до Окраїнного лісу. Незабаром вечірні сутінки вкрили їх, і лише ледь чутний цокіт кінських копит ще якийсь недовгий час долинав здалеку.
Міський гомін поволі вщухав. Один по одному гасли вогники у вікнах домівок. М`яка темрява огорнула й королівський палац. Лише у покоях Елдуїна світилося до ранку. Їхній господар мав розмову з Каміллом. Тривожна зосередженість облич свідчила про те, що розмова йшла про щось дуже важливе.
Тим часом у Камілловому кабінеті посеред великого столу на срібній підставці мерехтів голубим вогником кришталевий фіал, який витворив сам старий маг і сполучив невидимою ниткою із серцем Ларрі. Це був маяк життєвої сили принца.
* * *
Чотири дні скакав Ларрі до Окраїнного лісу, і весь цей час невтомна Фріда бігла за ним.
Наприпочатку дороги їм ще траплялися раз у раз біженці: люди тікали до столиці од біди, що насувалася на них. Їхали на возах, ступали пішки; хтось штовхав поперед себе тачку з хатнім скарбом, хтось ішов без нього. До людей тулилися тварини - не лише свійські, а й дикі. З дерева на дерево і дедалі ближче до людей перелітало птаство, теж залишаючи рідні краї. Люди похмуро оглядалися назад і проводжали здивованими поглядами вершника, що поспішав туди, звідки всі перелякано бігли.
Поступово потік утікачів вичерпався. Коли-не-коли траплялись ще невеличкі гурти, але невдовзі не стало і їх. Протягом усього четвертого дня подорожі Ларрі не стрів на своєму шляху жодної живої істоти. Кинуті обійстя стояли сиротами, хати зяяли порожніми вікнами.
На п`ятий день Ларрі з пантерою добилися, нарешті, до позначеного на карті місця. У лісі панувала тиша. Порослі мохом стовбури великих дерев здавалися кам¢яними. Не ворушилася жодна гілочка, та що там гілочка - навіть листочок не шелестів. Не чути було пташок. І вітерець, здавалося, страхався залетіти сюди ненароком. Усе ніби позавмирало перед невідомою, але дуже лихою загрозою.
Ларрі пустив коня, і той перелякано кинувся навтікача. Біля юнака залишилася лише Фріда.
Разом вони увійшли в густі зарості і, обережно ступаючи, узялися уважно вивчати сліди на землі. Ось коли Ларрі знадобилося уміння слідопита. Витолочена трава, потрощені чагарники, обчухрана кора, глибокі борозни в землі - все це свідчило про те, що зовсім недавно тут пройшли полчища якихось чудовиськ. Сліди були цілком свіжі. Отже, треба було неабияк матися на бачності.
Ларрі умовним знаком наказав Фріді оглянути праву частину означеного на карті великого кола, а сам рушив ліворуч. Невдовзі він побачив два білих камені, що витиналися з-під землі, немов двоє велетенських ікол. Між ними залишався неширокий прохід.
Друзі влаштувалися поблизу і почали очікувати призначеного часу, поглядаючи на лезо меча.
Швидко заходила ніч. Навколо клинка з`явилося слабке блакитне сяйво. Воно ставало все яскравішим, і нарешті меч спалахнув сліпучим сяйвом.
Фріда стривожено загарчала. "Хтось наближається, " - почув юнак думку пантери. Ларрі підхопився і зробив крок до Білих каменів. Фріда нечутно ступала слідом.
Обіч з`явилися неясні постаті. Вони були ніби схожі на людей. Та коли присунулись ближче - спалахнули хижі жовті очі, вишкірились гострі білі ікла. У ту ж мить Фріда скочила на одного з мурлогів, бо це були саме вони, а Ларрі зітнув потворну голову другому. Падаючи, чудовисько зачепило юнака лапою, і груди Ларрі обпекло нестерпним болем. Зібравши всі свої сили, він кинувсь у прохід між каменями.
- Фрідо! За мною! – вигукнув він.
Ніби феєрверк вибухнув перед очима Ларрі. Все закрутилося, закружляло - і темрява огорнула свідомість юнака…
* * *
…Ларрі розповідав трохи хрипкуватим голосом, згадуючи і знову переживаючи усе те, що з ним сталося:
- Що було по тому, згадую лише як в тумані. Знаю тільки, що вперше отямився в незнайомому місці. Довкола шумів ліс, кружляла завірюха, нічого не було видно далі, ніж за п`ять кроків. Фріди ніде не було. Піхви од меча зникли. Я загорнув його в лахміття, що лишилося од подертої сорочки й рушив шукати хоч якогось притулку. Від рани я дуже підупав на силі. Ледве стояв на ногах. То велике диво, що я знепритомнів аж тоді, коли натрапив на вашу хату. Якби не ви, я б, мабуть, загинув тієї ночі.
Ларрі замовк, збираючись на силі. А тоді переповів те, що йому розповіла Фріда, поки Ліна її пестила.
- Мурлогів було не двоє, як мені здавалося, а значно більше. Коли я зник між каменями, прохід замкнувся, і вони не змогли піти по моїх слідах. Не пробігла за мною і Фріда. Зачаївшись у чагарях, вона побачила, що мурлоги поділилися. Частина з них залишилася сторожею при Білих каменях, а декілька кудись подались. За тиждень вони повернулися і привели з собою здорованя, що мав зміячу голову. Судячи з того, як мурлоги коло нього упадали, це був сам Гіркан. Він порозкладав півколом якісь магічні символи і заходився чаклувати. Поступово простір між каменями ніби загус і перетворився на темну завісу. Тоді Гіркан ступив крізь неї. Мурлоги подалися за своїм володарем. За останнім з них обережно прослизнула і Фріда. Опинившись в цьому світі, вона негайно сховалася. Припильнувавши Гіркана та його челядь, Фріда визначила, що ті шукають моїх слідів, і кинулась до мене. Що було далі, ви вже знаєте...
Ларрі замовк. Ліна не зводила з нього стурбованого і разом з тим захопленого погляду. Їй дедалі дужче подобався цей юнак із відважним серцем.
Фімбо глибоко замислився, сидячи з приплющеними очима. Дивлячись на нього, можна було припустити, що старий заснув, але це було зовсім не так. Коли він звів, нарешті, погляд на юнака, у його очах і близько не було спокою.
- Не радісну звістку приніс ти нам, чужинець. Якщо воно й справді все так, як ти кажеш, таки доведеться нам звідси тікати.
Фімбо підвівся, окинув кімнату сумним поглядом.
З малих літ і до сивин він жив у цій хаті і любив її, як живу істоту. Тут він зростив сина, тут пройшло дитинство Ліни. Старий лагідно провів долонею по стіні, начебто розпрямляючи зморшки, які бачив лише він.
Може, здалося йому, а може й ні, але він наче почув, як хатина прошепотіла: "Я вірю: якби не лихо, ти б не кинув мене…"
Старий зітхнув, ще раз невесело поглянув на рідне житло, що мусив тепер кидати, й рішуче скомандував:
- Ладнатись у дорогу! Негайно!
Удвох з Ліною вони хутко поскидали на лаву те з харчів і речей, що слід було взяти з собою. Дівчина лишилась у кімнаті, щоб допомогти спорядитися Ларрі, а старий пішов запрягати коня.
За годину усі були готові. Вмостилися в санях і вирушили.
До найближчого поселення малося три дні дороги. Днина стояла ясна. З усіх боків втікачів обступав заметений снігом ліс. Пишні ялини поспускали своє розлоге віття мало не до землі, і варто було ненароком зачепити його саньми, як на голови сипались цілі снігові кучугури, а визволене гілля радісно злітало вгору. Допитливі вивірки визирали зі своїх жител, з цікавістю роздивляючись мандрівників. Горобці здіймали метушню, сподіваючись од людей на якийсь поживок. А сорока, примостившись на грубезній гілляці, що аркою нависла над дорогою, витріщилась на товариство просто-таки нахабно. Проте, коли подорожні під`їхали ближче, вона чмихнула з гілки і полетіла уздовж дороги, репетуючи на цілий ліс, одне слово – сорока та й годі…
Нічого цього, здавалося, не бачив і не чув Фімбо. Він сумно дивився на теплу й затишну свою рідну хату, аж поки вона не сховалась у видолинку. По якомусь часі старий звернувся до Ларрі:
- А не можна нам, хлопче, їхати до селища. Якщо оті, як їх там у біса.., мурлоги шукають твого сліду, то вони за нами до самого села й припруться. Лихо буде велике! Люди по наших краях мирні, битися не вміють, та ще й з такими, що їх, як ти казав, і зброя не бере... Звернімо краще до гори Піднебесної. Там через Південну ущелину можна на той бік гір перебратися. Може, серед каміння оті нелюди загублять наш слід - не те, що ось на снігу, - Фімбо вказав на дві чіткі лінії од полоззя.
- А де у вашому світі знаходиться океан? - спитав Ларрі.
- О! Дуже далеко звідси! По той бік гір. Десь поза пустелею і навіть ще далі, - Фімбо збентежено кашлянув. - Сам я в тих краях ніколи не бував, але від людей чув, ніби за пустелею тягнеться старий-старезний і великий-величезний ліс. Як його перейдеш, тоді й ступиш на берег океану.
Ларрі ще раз поглянув на слід, що його лишало на снігу полоззя.
- Таки так! - заявив твердо. - На село цим чудовиськам дороги показувати не слід. До того ж мій шлях іде у геть іншу сторону - до острова Провидіння, що лежить посеред океану. Отже, доїдемо до ущелини, а далі ми з Фрідою підемо самі. Гіркан зі своїми мурлогами подасться за нами, бо йому потрібен я.
- Гаразд, там подивимось, - погодився Фімбо. - А поки що їдьмо до Піднебесної.
Він скерував коня праворуч, і сани легко помчали лісовим прорубом.
Надвечір улаштували недовгий перепочинок, погодували коня, попоїли самі й рушили далі.
Голодні вовки цілу ніч гналися за ними, але тільки здалеку, побоюючись наближатися через Фріду. Вона, здавалося, геть не звертала на них уваги. Та щойно котрийсь із сірих розбишак підскакував ближче - лунало таке погрозливе гарчання, що вовк, підібгавши хвоста, кидався назад та аж скімлив зі страху.
Ліна не бачила всього цього. З головою пірнувши у дідусів кожух, вона солодко спала. Суто по-дитячому. Хоч дитиною вже не була. Тендітної будови й невисокого зросту, вона здавалась дванадцятирічною, а насправді їй уже виповнялося шістнадцять.
Дівчині ввижалося, ніби вона кудись летить на могутньому драконі. Ось погрозлива розбурхана хвиля накриває маленьке суденце... На піску лежить нерухоме тіло Ларрі... Чудова чарівна долина, скута ніби одвічним сном... похмурі безкраї болота... Усе це окремими картинками пропливало перед її очима. Потім якась дивна істота, напівжінка - напівптах, показує їй у величезному свічаді обличчя її матері й батька. Ліна кинулася була їм щось сказати, простягла руки, але перед нею враз постало щось чорне й страшне. Дівчина скрикнула і ... прокинулась.
Сани стояли край кам`яного осипу. Фімбо випрягав коня. А Ларрі розкладав речі та харчі по торбах. З-поза скелі вигулькнула пантера і, перестрибнувши з каменюки на каменюку, наблизилась до юнака, пильно вдивляючись йому в очі.
- Фріда розвідала хідник до ущелини, - сказав Ларрі. - Там немає нічого небезпечного.
- Дуже добре, - відповів Фімбо. - Швидше забираймося звідси. Як будемо по той бік гір, отоді й розважимо, що маємо діяти далі. Так, онучечко?
- Так, дідусю, - Ліна скочила з саней і підбігла до нього. - Тільки куди ж ти конячку нашу подінеш? Тут її кидати не можна. Вовків повно, та й оті страховиська сунуть слідом. Вона тут загине!
- А хто тобі сказав, що ми її кинемо? - усміхнувся Фімбо. - Сани, то таки лишимо, а конячку з собою візьмемо.
Коли позбирали речі та нав`ючили коня, Фімбо узяв повода і першим ступив на кам`яний осип.
Ларрі подав руку Ліні.
- Тримайся за мене. На цьому каміняччі враз ноги повикручуєш.
- Ти ж бо й сам ще нездужаєш. – спробувала заперечити дівчина. - Це тобі треба допомагати.
- Не бійся. Я тепер набагато бадьоріший, а рани геть позатягувались. Тож давай руку і гайда, бо відстанемо.
Допомагаючи одне одному, вони поспішили слідом за Фімбо. Старий вже чекав на них при ледь помітному вході до ущелини. Він занепокоєно поглядав у той бік, де лишилася рідна домівка. Там у небі кружляла ціла хмара чорних крапок, як буває бджіл над потурбованим вуликом.
- Вороння, - насупився старий. - Лементує. Мабуть, добре його наполохала ота нечисть.
- Далеко, - стиха озвалася Ліна.
- Не так щоб дуже й далеко, це тільки здається. Тут навпрошки недовго. Надвечір погань уже тут буде…
Фімбо ступив в ущелину. Юнак і дівчина за ним. Тільки пантера затрималась. Вона уважно слідкувала за воронячою зграєю. Та ось і Фріда прослизнула в ущелину.