Нічний гість
Глава 13 Шляхи
Сандер приніс друзів на свою батьківщину, щойно благословилося на світ. Здалеку могутні Драконячі гори ще чорніли, сяючи лише своїми крижаними шапками. Зовні їх неприступним пакіллям оточували грізні гострі скелі. Але як тільки Сандер пролетів над ними, подорожні ахнули, обвівши поглядом краєвид, що розгорнувся перед ними.
У квітучих смарагдово-зелених долинах, що тулилися до підніжжів величних гір, виблискували чисті прозорі озера. По скелястих виступах, ніби зіскакуючи східцями, квапилися донизу дзвінкі гірські потічки й струмочки. Вони спадали з високостей іскрометними водограями. Яскраві веселки примарними своїми місточками сполучали між собою річечки, що звивались по глибоких ущелинах.
На високогірних полонинах спочивали собі дракони. Малеча вибрикувала, ще вайлувато підскакуючи та ляскаючи незміцнілими крилами.
Мешканці Драконячих гір одразу помітили чужинців і пильно пасли їх очима, крутячи навсібіч своїми великими головами на довгих шиях.
Сандер спустився на центральне плато. Його тісно пообступали родичі. Вони з подивом розглядали незвичайних пасажирів. Ще ж бо жодного разу за багато-багато років нога людини не ступала на землі драконів!
Наперед з гідністю виступив чи не найстародавніший з роду - новий володар Драконячих гір. Його бронзова луска так потемніла за довгі тисячоліття, що він здавався майже чорним. Уважно вислухавши Сандера, він суворо допитав несподіваних гостей, а потім, трохи подумавши, дозволив їм зостатися лише на один день. Та й те за умови, що вони ніколи й нікому не розкажуть ні про що тут бачене.
- Сандере, а ти не зміг би віднести нас просто до магічного проходу, який провадить у світ Ларрі? - з надією поспитала Ліна, коли інші дракони вже повідходили.
Сандер, зажурено похитавши головою, із жалем відповів:
- Ні, драконам заборонено літати понад світом у тих місцях, де живуть люди.
- А хто це заборонив?
- Ті, хто створював наш світ.
- А хто вони такі?
- Ти прагнеш відповідей на свої мудрі запитання, - відказав Сандер. - А я ж іще замолодий їх давати. Звичайно, за нашими, драконячими, мірками. Але повір: цей закон - святий і непохитний для кожного з нас. Навіть володар Драконячих гір підкоряється йому беззастережно...
- Ну, як ні, то ні! - зітхнув Ларрі. - Законів треба додержуватись. Підемо пішки.
- Стривайте! - спинив друзів Сандер. - Я ще не все сказав. Річ у тім, що я не маю права донести вас до магічного проходу, але можу підкинути до підніжжя Вінценосних гір.
- Ти ж казав: заборонено, - почав був Полдо.
Але дракон йому перебив:
- Заборонено. Але звідси до Вінценосних гір місцевість іще не запосіли люди, отже закону ніхто не порушить. Про всяк випадок вилетимо десь під ніч, щоб не потрапити на очі якомусь випадковому блукачеві.
- А може, ми рушимо оце зараз, не чекаючи ночі? - запропонував товаришам Ларрі. - За день ми вже ого-го де будемо!
- Воля ваша, - буркнув Сандер. - Та коли підете пішки, згайнуєте днів із п`ять чи шість. А мені треба лише кілька годин... Там, унизу, місцевість не до прогулянок: болота, безлюдні рівнини. Лише поблизу Вінценосних гір починаються ліси. Там уже може трапитись і людський осідок.
- Певно, що ждемо до вечора! - погодилась Ліна й пильно подивилась на Ларрі.
Полдо з Фрідою теж чекали на його рішення.
- Це інша річ, - визнав юнак. - Я ж бо думав, що до Вінценосних гір не дуже далеко. Ти вже мені пробач, Сандере!
- Хай… - добродушно всміхнувся дракон. - Щойно смеркне - домчу вас умить!
До заходу сонця друзі блукали чудовими луками, милувались на іскристі водоспади, гралися з веселими малими дракончиками, що вміщувалися на долонях, пили чисту студену воду з численних льодовикових ручаїв. Грізні й могутні дракони-велетні виявилися цілком миролюбними. Вони здалеку розглядали Ліну й Полдо, а особливо Ларрі, бо Сандер усім розповів про те, як юнак одним помахом Небесного меча перерубав зачарований ланцюг.
Як запав присмерк і верхів`я гір облились пригаслою загравою, зібрались у дорогу. Попрощалися з предковічними господарями Драконячих гір, посідали на Сандера. Він розігнався і злетів угору. Ліна, Ларрі, Полдо і Фріда із жалем поглядали вниз на прекрасну казкову землю, що все даленіла. Там вони перебули чи не найчудовіший день у житті.
Поночіло. Густа темно-синя сутінь повила цілий простір між вершинами гір, приховала від очей квітучі полонини, бірюзові озера й кришталеві водограї. Останній багрянець танув на обрії. Густі хмари насувалися зі сходу, запинаючи небо темним покривалом.
Повітря було чисте й прохолодне. Щоб не змерзнути, друзі попритулялися одне до одного. Ларрі намагався затулити Ліну од вітру й ніжно обняв її. Фріда припала їм до ніг. Вона почувалась не дуже певно, позираючи з високості на землю, але силкувалась не виказувати цього.
Земля цілком поринула в нічну пітьму. Важкі свинцеві хмари позаступали зорі й місяця. Сандер летів, орієнтуючись тільки на власні, одному йому зрозумілі прикмети. Всі мовчали, роздумуючи кожен про своє. Ліна, пригрівшись коло Ларрі, задрімала. Їй снився сон...
Вона ступала довгим покрученим коридором, тримаючи в руках свічку та прикриваючи її од протягу. Відблиски світла безладно кидались по гранітних стінах підземелля, переплітаючись у таємничі символи та обриси небувалих істот. Від коридору то там, то там відгалужувались загадкові тунелі, з яких дмухало неясною, про те цілком відчутною загрозою. Там щось ворушилося, перекидалося, чіплялось до дівчини голодним зловорожим поглядом.
Ліна пильнувала свічки, намагаючись не думати про жаску пітьму за плечима, звідки долинало якесь тужливе бурмотіння та притлумлене зітхання.
Попереду, попід самою стіною, припавши до неї і спираючись на білу патерицю, стояв чорний горбань. Обличчя йому приховував низько насунутий каптур. Коли Ліна надійшла ближче, він мовчки витягнув до неї руку долонею догори. На ній лежав срібний кинджал із двома смарагдами в кістяному руків`ї та квіткою лотоса, викарбуваною на лезі. Дівчина несміливо потяглася до нього і взяла кинджалець, а горбань другою рукою так само безгомінно вказав напрямок уперед. Ліна підняла свічку вище й помітила, як за далеким закрутом сховалася чиясь спина, нагадуючи своїми обрисами...
- Дідусю! - зойкнула дівчина.
Відповіді не було. Дівчина озирнулася. На місці, де щойно стояв горбань, височіла кругла колона, що підпирала склепіння печери. Ліна кинулася вперед, і тієї ж таки миті просто зі стіни вийшло двоє страховиськ. Погрозливо здіймаючи лапи, вони посунули їй назустріч.
- Ларрі, на допомогу! - відчайдушно гукнула Ліна.
- Тихо, тихо... Заспокойся, я тут...
Дівчина розплющила очі й побачила Ларрі, що стирав сльози їй зі щік.
- Заспокойся. То не більше, як сон, - промовив він.
Ліна з подякою пригорнулась до юнака й ледь чутно вишептала:
- Дідусь живий! Я певна цього...
Та шум крил заглушив її слова, і Ларрі нічого не почув...
За кілька годин далеко попереду заясніло чимось білим. Воно дедалі ближчало.
- Що це таке, Сандере? - гукнув Ларрі.
- Вінценосні гори, - відповів дракон. - Вони майже такі давні, як і Драконячі.
У цей час крізь вікно в хмарах визирнув місяць та вибілив землю, що спала внизу. Чітко вималювались обриси гір. Вони височіли суворим строєм від берега океану й перетинали материк, тягнучись десь далеко на схід, зникаючи в далекій далині. Кожна вершина мала на собі льодовикову корону - звідси, очевидно, й постала назва Вінценосних гір.
Десь коло підніжжя кам`яних велетнів зблиснуло вогником, далі ще, ще...
- Край! Далі мені не можна, - повідомив Сандер. - Це світло людського житла.
Дракон почав обережно знижуватись, назираючи місцину, щоб сісти. Помітив широку галявину посеред лісових хащів і скерувався туди. Спустившись на землю, дракон згорнув могутні крила й завмер, дослухаючись. Навколо панувала сторожка тиша, тільки цвіркуни рясно подавали голоси та десь у гущавині застрекотала якась пташина.
- Прибули, - видихнув Сандер. - Тут і попрощаємось. Мені дуже кортить податися з вами, та закон - то закон.
Друзі посходили на землю. Ліна підступила до дракона й лагідно повела рукою по грізній морді, розправляючи зморшки довкола його великих очей.
- Прощавай, Сандере, - невесело проказала. - Ти порятував нас од загибелі в Ущелині Сірих Тіней і допоміг дістатися Вінценосних гір. Щира дяка тобі від усіх нас!
- Яка плата, така й дяка! Ви ж бо мене першими визволили з полону! Шкода, що мусимо розлучитися.
- Мені теж шкода, - сказав Ларрі. - Але час плине, і нам треба поспішати. Може, ще колись іздибаємося з тобою. А як ні, то знай: я ніколи не забуду тебе і всього того, що ти для нас учинив! Лети здоровий, друже!
Полдо не мовив ані слова. Вони з Сандером обмінялись тільки поглядами, і моряк по-дружньому погладив драконові бік. Та й що мали казати - розлука завжди ходить попліч зі смутком.
Фріда потерлась об передню лапу дракона, а він лизнув її великим шорстким язиком. Обвівши товаришів останнім прощальним поглядом, Сандер махнув крильми й стрімко полинув у небо.
- Прощавайте! - долетів звідти його голос. - Пам`ятайте, що ви нікому не повинні розповідати про бачене у Драконячих горах!..
- Прощавай, Сандере! - хором гукнули друзі.
Величезна крилата тінь майнула над лісовою галявиною - тільки дерева зашелестіли від подмуху - і помчала на південь.
Сторожка тиша знов оступила всіх. Коли Сандер був поруч, Ларрі й Полдо почувалися спокійно й упевнено, як за кам`яною стіною. Тепер, зоставшись без такого могутнього спільника та оборонця, вони знову опинилися сам на сам супроти невідомих небезпек, що підстерігали їх на кожному кроці. Ворожий та похмурий ліс, здавалося, теж на щось чигав, пильно придивляючись до прибульців пітьмою глухих яруг та густих колючих чагарів.
- Нам треба туди, де ми помітили світло осель, - порушив мовчанку Ларрі.
Ліна застережливо зняла руку. Ларрі примовк. Вона стояла в напруженій позі, до чогось уважно дослухаючись. Юнак з моряком позавмирали, чекаючи на її слово, а пантера безшелесно майнула в гущавину - на розвідку. Вона оббігла, скрадаючись темним лісом, цілий терен навколо галявини, але нічого лихого не помітила. Так само непомітно, як зникла, Фріда знову вигулькнула на галявині й лягла Ларрі до ніг. Думкою доповіла юнакові, що поблизу все гаразд. Але всі чекали ще на слово Ліни - як вона вже подала знак, то ясно, що справді щось відчула чи почула. Юна мавка частенько чула й відчувала те, що було поза межами здібностей пантери, не кажучи вже про людей.
Нарешті, дівчина поворухнулася й стривожено глянула на товаришів.
- Що сталося? - спитав Ларрі.
- Я мала розмову з деревами, - відповіла Ліна. - Тут нам нічого не загрожує, але далі криється небезпека. Край Вінценосних гір зробили собі осідок дуже недобрі люди - так твердять дерева.
- То може якось обминемо це місце? - запропонував Полдо.
- Ні, це негоже! - рішуче заперечив Ларрі. - Нам не можна баритися! Я й так потерпаю, що спізнимось. Якщо Гіркан захопив Санфлауер, то ми вже навряд чи й зможемо до чаклуна підібратися.
- Я згодна з Ларрі, - сказала Ліна. - Понадто, що того небезпечного місця не можна обминути. Воно саме там, де пролягає єдина дорога на той бік Вінценосних гір.
- Звідки ти це знаєш?
- Дерева сказали.
- Отже, нема чого й думати, коли іншого шляху не видно, - вирішив Ларрі. - Ходімо до житла, але маймося на бачності!
Розсуваючи кущі, друзі заглиблювались у темний ліс. Ішли, орієнтуючись на шум морського прибою, і незабаром опинились на уривчастому скелястому березі. Десь унизу неквапливі хвилі облизували гострі кам`яні виступи, намагаючись їх позагладжувати, але тільки самі розбивались об гостряки і з розчарованим гарчанням котилися назад. Край самого урвища звивалася вузесенька ледь помітна стежина, що провадила до двоповерхового дерев`яного будинку. В ньому світилося одне вікно. На терасі в розчинених дверях стояв чоловік.
- Фрідо, сховайся й не показуйся, - пошепки наказав Ларрі. - А ми тут розглянемося, що до чого.
Пантера слухняно лягла на траву й ніби розтанула в темряві ночі. Ларрі, Ліна й Полдо попрямували до будинку.
На терасі стояв самотою Мордах. Якесь лихе передчуття вигнало його сюди. Ще вчора в нього було все якнайкраще: здер із работоргівця грубу копійчину за спроданих піратів, позбувся капітана Гулла та його розбишак, що хизувалися своєю непідлеглістю. Шинкар самовдоволено всміхнувся. Тепер грізний і гордий капітан, що так завжди брав на глум Мордаха, висить безпорадно в підземеллі. Вчора шинкар досхочу познущавсь із колишнього піратського ватажка на прізвисько Жах. Він тепер тільки й міг, що гарчати в безсилому гніві. Але сьогодні вранці слуги доповіли, що троє бранців утекло з хліва, пробивши дірку в скелястій стіні. Пішли до печерного лабіринту Вінценосних гір. Мордах за ними не погнався - добре знав, що звідти ще ніхто не повертався, так і гинув у плутанині підземних ходів. Отже, втікачі приречені.
- Шкода тільки, що зиску з цього жодного, - сердився шинкар. - Краще було б їх одразу спродати Глірові. Ну, та дарма. Що сталося, те сталося...
З боку берега загупало. Мордах примружився, вдивляючись у темряву.
- Кого це несе такої пізньої пори, цікавий я знати? - пробурчав він.
Невдовзі з пітьми виринуло три невиразних постаті. Як підійшли ближче, шинкар мало не задихнувся з подиву: однією з них була дівчина! Ще ніби й гарненька! Мордах сторожко розгледівся довкола, але нікого більше не завважив. Отже, їх усього троє!
Шинкар жадібно потер долоні: дівчина в цих краях була явищем рідкісним. За неї можна взяти добру сотню золотих. Тільки не треба квапитись. Варто зачекати на багатого купця. Мордах улесливо зігнувся й вишкірився люб`язно:
- Вечір добрий, шановне панство. А може, добраніч? - зажартував. - Прошу до господи. Перепочиньте, підкріпіться...
- Дякуємо, - обережно відповів Ларрі. - На жаль, не маємо ні часу, ані грошей. Чи не покажеш ти нам дороги на той бік гір?
- Показати можна, тільки ж куди його проти ночі? Дорога важка й небезпечна - можете попадати зі скель та повбиватися. Краще завітайте до шинку погрітися. До ранку перебудете та під`їсте трохи, а як сонечко зійде, я сам поведу вас на той бік гір.
Забачивши, що подорожні якось нерішуче затупцялися на місці, підсолодив язика:
- Хай уже буде, як буде: грошей я з вас не візьму, бо ж, самі сказали, не маєте. Але ж повинні люди ставати один одному до помочі в притузі, чи не так?
Полдо шепнув Ларрі на вухо:
- Ох, і не подобається мені цей шинкар! Одразу видно: крутій з крутіїв. Відколи це шинкарі грошей зрікаються? Та й морда в нього надто вже масна та підсолоджена, а очі - як у пацюка, так і нишпорять. Чує моє серце: недобрий це чоловік...
- Спасибі тобі, господарю, - почав був Ларрі, але Ліна впала йому в слово:
- Гаразд, ми трохи підночуємо в тебе.
- От і добренько, от і славненько! - заметушився шинкар. - Зараз усіх нагодуємо та спати повкладаємо. Заходьте! Все залагодимо якнайліпше - не пошкодуєте!
Мовивши це, він гулькнув усередину, кличучи гостей за собою. А Ларрі з Полдо аж повитріщалися на Ліну.
- З якого б то дива? - почав Ларрі.
- Я помітила в нього на паску кинджала - точнісінько такого, як мені Рідлер подарував. А може, це він і є?!
- Та ж твій кинджалець був у Снапера, а він.., - Полдо заникнувся на півслові й похилив голову.
- У тому й річ, - спокійно відказала дівчина. - Треба делікатно випитати, звідки він його має.
- Гаразд, - погодився Ларрі. - Ходімо.
Друзі зайшли до безлюдного залу й посідали круг столика в кутку.
Мордах весело клопотався чимось за прилавком і наспівував. Потім тричі гукнув, називаючи якісь імена, і до залу втелющилися троє здорованів з похмурими заспаними лицями. Ларрі непомітно поклав руку на руків`я меча, а Полдо пересунув на коліна лука зі стрілами. Шинкар півголосом щось наказав слугам, і ті зникли. Мордах із масною посмішкою поставив перед гістьми блюдо із тушкованим м`ясом та глек вина. Сам умостився навпроти й заходивсь мало не одверто-оцінювально розглядати прибульців.
Ларрі одсунув глека. Мордах удав, що не помітив цього руху неприхованої недовіри. З привітною посмішкою спитав:
- Звідки ви та що робите в наших краях?
- Подорожуємо, - коротко відповів юнак.
- Дивне місце обрали ви собі до подорожі.
- Чому?
- Бо краї тут дикі й небезпечні. У мене вам, певна річ, ніщо не загрожує, а от далі...
- А що ж там далі страшного?
- Тут скрізь повнісінько розбишак і піратів. Та й не без диких звірів...
- А вам не боязно, що й на вас нападуть? - спитала Ліна.
- Де вже там, дівчино? Кому я потрібен, торгівець із незаможних?! Зайвої копійчини не маю. Який з мене розбійникам пожиток?
- Проте кинджалець у тебе на паскові у срібних піхвочках та з гарними двома смарагдами на руків`ї, - зауважив Полдо. - Такий, мабуть, на грубі грошики потягне.
Шинкар на мить розгубився, очиці його забігали. Але враз отямився і знову осміхнувся:
- А воно ж і не мій кинджалець. Мені його цими днями один морячок залишив як заставу за борг. От я й ношу його на паскові, щоб не загубити ненароком.
Друзі перезирнулися. А Ларрі спитав:
- Не пам`ятаєш імення цього моряка?
- Він мені не назвався.
- Як таке може бути? - здивувався Полдо. - Лишив тобі до схову таку коштовну річ, і ти навіть не знаєш, як чоловік зветься? Дивна штука...
- Ну то й що? - уперто правив своєї Мордах. - Ваших імен я теж не знаю, одначе ви ось сидите собі в моєму шинку без грошей!
- Може, він звався Снапером? - з надією в голосі спитала Ліна. - Такий високий, дужий, ясночубий, з короткою бородою?!
- Чого ви до мене причепилися? - розсердився шинкар. - Ніякий він не високий та не ясночубий, а невисокий, лисий та ще й одноокий!
- Можна мені поглянути на кинджал ближче? - спитала Ліна. - Він такий гарний...
Мордах зневажливо подивився на дівчину, хвильку загаявся, а потім знехотя таки відчепив кинджала та подав їй. Ліна лагідно взяла зброю до рук та повернула проти світла. І навіч побачила обриси лотосової квітки. Сльозами зайшли дівочі очі. Вона притулила кинджальчика до грудей і тремтячим голосом попросила:
- Скажи-но, чоловіче добрий, а не мовив тобі той моряк, де він роздобув оцього кинджальчика?
- Нічого такого я від нього не чув! Та й не питався! Що мені до того, де він його взяв? Мені аби платили за борги! - скипів раптом Мордах і простягнув руку по кинджал.
Полдо перехопив цю руку.
- Стривай-но добрий шинкарю! - твердо наголосив він на слові "добрий". - Спершу дай відповідь на запитання.
Мордах таки випручався з чіпких морякових рук та відскочив од столу. Важко дихаючи, він зіперся об прилавок. Очі йому пойнялися недобрим полум`ям. Він чутно свиснув. І до зали вмить удерлися мордахові челядники з сокирами та списами.
- Нічого тепер не скажу! - зловтішно просичав шинкар. - Самі довідаєтесь від того моряка, як опинитеся разом з ним у льоху! Візьміть оцих голодранців та прийміть ланцюгами! - гукнув до слуг. - Тільки з дівчиною акуратніше - дуже цінний крам! Як попсуєте - по сім шкур із кожного здеру!
Челядники, брязкаючи зброєю, кинулися до жертв. Полдо ступив у куток, прикривши собою Ліну. Перекинувши стола, Ларрі вихопив меча й кинувся назустріч нападникам. Ті з несподіванки подалися назад, з острахом поглядаючи на юнакову зброю, що сяяла голубою блискавкою. Вони не звикли до опору тих, хто потрапляв до лабет підступного шинкаря.
- Уперед, боягузи! - зарепетував Мордах. - Їх бо тільки двоє, дівчисько поза рахунком!
З дверей випнулося ще кілька шинкаревих прислужників. Підбадьорені підмогою, челядники знову рвонулись уперед. Але наткнулися на дуже серйозний опір. Свиснула Полдова стріла, і один з нападників упав мертвим. Ларрі зробив випад - і ще один поповз до стіни, затискуючи глибоку рану в грудях. Далі ще один упав од юнакового меча. Але ворогів було багато, надто багато, а знадвору вдиралися ще - кожному кортіло запобігти ласки свого пана.
Ларрі, важко дихаючи, відступив у куток і, крутячи перед собою меча непробивним сонцем, голосно скомандував:
- Фрідо, до мене!
Гучний тріск перекрив раптом усі зойки та лайку бандитів. Вікно розсипалося на друзки, і над столами чорною блискавкою майнуло могутнє тіло пантери. Грізне гарчання роздерло тишу, що на мить запала була в залі, і Фріда кинулась на ворогів, шматуючи пазурами всіх підряд.
- Диявол! Чорний диявол! Ряту-у-йте! - залементували розбишаки, покидали зброю і рвонули навтікача, не розбираючи дороги, калічачи та затоптуючи один одного.
За кілька хвилин шинок спорожнів. Лише здалеку долинали переполохані зойки.
Фріда стояла посеред зали. Вона все ще гарчала та била хвостом. Ларрі, опустивши меча, підступив до неї, заспокійливо погладив, прошепотів кілька слів подяки. Фріда заспокоїлась, замуркотіла.
- Цікаво, а куди ж подівся наш добрий господар? - спитав Полдо і зазирнув поза прилавок. - Ще мить тому він стояв отут, і я цілився в нього.
- Мабуть, утік разом з усіма, - сказав Ларрі. - Гадаю, нам не варто тут затримуватись. Гайда!
- Стривайте! - спинила товаришів Ліна. - Шинкар казав, що має в льоху моряка, якому, мабуть, і видер кинджала. Пошукаймо його.
- Гаразд, - обернувся Ларрі до Полдо. - Ви з Фрідою побудьте тут на сторожі, а ми з Ліною зійдемо до льоху.
- Тільки ж мерщій повертайтеся. - заклопотано мовив Полдо. - Мені це місце геть не подобається...
Ларрі взяв ліхтаря, що його кинув один з розбишак і, тримаючи меча напоготові, відчинив двері до підземелля. В обличчя дмухнуло вільгістю й холодом. Юнак рушив слизькими кам`яними сходами вниз. Ліна пішла слідом за ним.
* * *
Від застояного просоченого вільгістю й пліснявою повітря нудило, паморочилось у голові. У вухах шуміло - немов десь поруч гарчало морським прибоєм. А Гулл тим часом висів на ланцюгах, кленучи на всі заставки Мордаха та свою власну необережність. Як він, досвідчений морський вовк, міг довіритися підлому шинкареві, здатному спродати всіх і все?!
Голова мало не репала од болю. Та в сто разів боліснішим було почуття сорому і власного безсилля.
"Мерзотник! Паскуда! Брудний пройдисвіт - Мордах! Зважилося, стерво, зняти руку на капітана Гулла! Я ще зведу з тобою порахунки!" - рвонувся щосили прикутий, та ланцюги тримали міцно. Гулл похнюпився, стомлено заплющив очі. Перед ними попливли образки з далекого дитинства. Ось він іще хлоп`ям із захватом розглядає кораблі край причалу. Далі неперевершена втіха першого в житті плавання - юнгою на торговельному флоті. Досвід і справжній успіх прийшли, як Гулл уже водив через океан великі кораблі або й цілі каравани. Як давно це діялось... Потім заколот на піратському судні. Гулл - ватажок банди морських розбійників. Охоплений полум`ям чужі вітрила, сплюндровані до канцура селища, цілі вервечки людей, спроданих у рабство, і - гучні гулянки по портових шинках... А ось тепер його самого заковано...
Болісна посмішка викривила губи піратові. На якусь мить полегшало від думки про втечу старого і моряка, що їх Гулл спродав шинкареві. Учора, коли Мордах із двома своїми підніжками прийшов знущатися з капітана, сходами прогупотіли квапливі кроки, і до льоху втелющився одноокий здоровило. Він аж захлинався від швидкого бігу, а єдине його око крутилося, як білка в колесі. Клацаючи зубами та заникуючись, ледве вимовив з переляку:
- П-пане х-хазяїне, бранці по-о-втікали!..
- Як-то повтікали? - спаленів Мордах. - Негайно половити!
- Н-не можливо...
- Що-о?! - зашкварчав Мордах як яєчня на сковороді. - Наздогнати! Упіймати! Бо коли ні - я тебе самого на цеп посаджу, як собаку!
Здоровило гепнувся навколішки, намагаючись обняти ноги хазяїнові, мало не плачучи заволав:
- Змилуйся, володарю! Втікачів тепер ніхто не наздожене. Вони продовбали дірку в скелі й повилазили в печерний лабіринт...
Мордах скривився, наче йому в зубах заболіло, пхнув ногою одноокого і вискочив із льоху. Челядник побіг за ним.
Гулл зостався сам. Його таки брали докори сумління за те, як він повівся зі старим та його сміливим товаришем, тож тепер зрадів з їхньої втечі. Гулл прикусив губу до крові і заскреготав од знесилля зубами: знову подумав про Мордаха. Ще горіли вогнем на його тілі пасмуги від шинкаревого батога, але найдужче дошкуляли капітанові плювки отієї гидоти. Хвиля сліпучого гніву знялася в грудях і затопила голову. Гулл смикнувся, намагаючись останнім зусиллям порвати ланцюги, і загарчав, як дикий звір.
У мить цього найвищого напруження капітан раптом почув чистий суворий голос, що лунав, здавалося, звідусіль:
- Приборкай свою гордоту, чоловіче! Згадай тих, чию кров та порушені оселі маєш досі на своїх руках! Благай у Всевишнього прощення, бо немає ліку твоїм гріхам...
Гулл розплющив очі й устиг помітити сяйво, що вже примеркало. Хвиля гніву скотилася, в голові пояснішало. Щире каяття й сором за сподіяне виповнили душу гіркотою.
- Господи! - заволав Гулл. - Прости мені! Дай змогу спокутувати свої гріхи...
* * *
У підземеллі нікого не було, тільки великі винні бочки товпилися попід вологими стінами.
- Де ж той моряк? - промимрив Ларрі.
Він помітив у кінці темного коридору дубові двері, замкнені на велику висячу колодку. Підступивши ближче, віддав ліхтаря Ліні, вхопив руків`я меча обома руками і з розгону рубонув по замку. Брязнуло. Колодка відлетіла. Розчинивши двері, Ларрі ступив до льоху. Дівчина пішла за ним, тримаючи ліхтар над головою.
Вони водночас побачили сильної статури чоловіка, розіп`ятого на стіні. Серце Ліні закалатало. Вона мерщій ступила наперед, простягаючи до полоненця руки, але, вздрівши незнайоме обличчя, стала.
Чоловік зі стіни з надією дивився на них.
- Хто ви є? - хрипким од хвилювання голосом спитав прибулих.
- Ми прийшли визволити вас. - сказала Ліна.
Ларрі підійшов до стіни і швидко поперерубував ланцюги. Незнайомець упав. Але скоро й підвівся, розтираючи зап`ястки.
- Хто ви, мої рятівники? - знову спитався.
- Побалакаємо нагорі, - відповів Ларрі. - Треба швидше забиратися з цього осиного гнізда!
Визволений не забарився рушити за юнаком і дівчиною. Зайшовши до залу, він перед усим схопив сокиру, що валялась на підлозі, і аж тут помітив пантеру, яка пильно стежила за ним. Незнайомець сахнувся, припав плечима до стіни й наготував зброю.
- Не лякайся, - заспокоїв його Ларрі. - Це Фріда. Вона з нами і нічого лихого тобі не зробить.
- Гм... славненька собі кішечка, - спустив сокиру незнайомець. - Мене звати Гулл. А як маю називати вас, любі мої рятівники?
- Мені на ймення Ларрі, оце ось Полдо і Ліна. Що ж до Фріди, то вже зазнайомилися...
- Зачекай-но! - сторожко вигукнув Полдо, здіймаючи лука. - Чи не той ти капітан Гулл на прізвисько Жах - верховода піратської банди?
Гулл, згорнувши руки на грудях, спокійно уточнив:
- Колишній верховода! Тепер такого зі мною не буде! Колись я був чесним мореплавцем, але життя склалося так, що став ватажком піратів. Я не прошу ні в кого співчуття, бо справді маю багато гріхів та злочинів на своєму сумлінні - за те мені Бог суддею! Але я щиро тепер каюся за сподіяне і, якщо ви мені повірите, зроблю все, щоб віддячити вам за визволення і допомогти. Може, цим заслужу хоч дрібку прощення за свої гріхи.
Він замовк, чекаючи на слово товариства.
Ларрі, Ліна й Полдо перезирнулися. А потім Полдо спитав:
- Чого це ти раптом подумав, що ми потребуємо чиєїсь допомоги?
- Бо ви люди, як я вже зрозумів, порядні, а тут, у цих краях, живуть лише грабіжники, пірати і перекуповувачі рабів. А ви, мабуть, зайшли сюди не з доброї волі, отже, потребуєте допомоги обізнаної зі станом справ людини. Небезпека тут на таких, як ви, чигає на кожному кроці. Я сказав. Щодо всього іншого - вирішуйте самі...
- Ти ж пірат! Як це тобі вірити?! - стояв на своєму Полдо.
- Тут уже воля ваша, - спокійно відказав Гулл. - Я не маю чим довести правди мовленого. Але коли навіть я був піратом, ніколи не брехав - завжди чинив усе відверто, хоч, іноді й жорстоко. Не знайдеться жодного навіть межи моїми ворогами, хто б міг закинути мені низість, боягузтво чи брехню... Рішення за вами - як скажете, так і буде!..
Ліна, яка під час розмови мовчки спостерігала Гулла, підійшла до нього і, показавши кинджала, спитала:
- Скажи, прошу тебе: де ти взяв оцю річ?
Гулл спохмурнів. Але з відповіддю не загаявся:
- В океані трапилось мені підібрати розбитків - якогось старого і моряка...
- Вони живі?! Де вони є?! - один з-перед одного вигукнули Ліна й Ларрі.
- Востаннє я їх бачив минулої ночі. А хто вони для вас?
- Це був мій дідусь і наш спільний товариш, - відповіла дівчина з вогником надії в очах.
- Он воно що, - зітхнув Гулл і стомлено сів.
Плечі йому похилилися, немов під важелезним тягарем. І він з гіркотою, не минаючи нічого, переповів усю історію свого знайомства зі Снапером і Фімбо. На закінчення ж додав:
- Сьогодні ж, невдовзі перед вашим приходом, я почув, що ваші друзі повтікали...
Запала напружена тиша. Полдо все ще зизом поглядав на Гулла. А Ліна мовила:
- Хоч і багато лихого ти вчинив, я таки йму тобі віри. Серце мені каже, що ти мовиш правду і щиро каєшся за сподіяне. Якщо й товариші мої повірять тобі, то можеш спробувати спокутувати свої провини добрими ділами.
Полдо із сумнівом знизав плечима. Всі подивилися на Ларрі, чекаючи на його рішення. Юнак глибоко замислився. І дуже став схожий на мудрого свого батька - короля Елдуїна, коли той був іще молодим.
- Ну що ж, - він пильно глянув у вічі Гуллові. - Хочу тобі вірити. Допомога нам справді потрібна. Пропоную тобі приєднатися до нашого загону. Попереду нас підстерігають небезпеки, а може й загибель. То ж маєш зважити сам - іти з нами чи ні.
- Я - воїн! - твердо заявив Гулл. - Небезпека - то моя стихія. Якщо ви берете мене, я піду з вами до кінця, яким би він не був. Ось тільки Мордахові боржок поверну! Де цей підлотник?
- Судячи з усього, - знехотя проказав Полдо, - він утік разом із своєю челяддю. За такої темряви шукати його по навколишніх лісах - марна річ.
- Тоді в дорогу! - скомандував Ларрі.
Побравши з собою дещо з харчів, усі дружно залишили шинок. Виходячи останнім, Гулл жбурнув на підлогу ліхтар, наче спалюючи за собою свої піратські мости. Скло порозліталось на скалки, і пойнята полум`ям олія розпливлась по вичовганому багатьма ногами дереву...
Друзі ступили в передранкову сутінь, що огорнула все довкола ще не дуже прозорим, хоч уже й посірілим після темної ночі серпанком. Недалеко відійшли, коли всередині Мордахового кубла затріщало полум`я, задвигтіло, а тоді вирвалося назовні палючими язиками, що жадібно поїдали дерев`яну будівлю, дедалі ширшаючи та набираючи сили. Спалахнув і дах, пустивши в небо цілу зливу вогняних метеликів.
Заіржали коні. Під їхнім схарапудженим натиском двері повалилися, і бідні переполохані тварини гайнули до лісу.
- Ех, даремно я не зміркував, - розсердився сам на себе Гулл. - Їхали б тепер кіньми...
- Що вже сталося, те сталося, - озвався Ларрі. - Підемо пішки.
Раптом з кущів вискочив якийсь чоловік. Репетуючи: "Золото! Моє золото!!" - він промчав повз них і гулькнув у двері охопленого полум`ям шинку. Це був Мордах. Добре підгорілий дах з тяжким стогоном упав у цю мить і поховав під собою збожеволілого від пожадливості шинкаря.
"Бухті Відчаю" та її господареві настав кінець.
Друзі ж, не перемовившись ані словом, попрямували вузькою стежиною, що крутилася поміж виступів стрімкого уривчастого берега, вбік Вінценосних гір. Кожен мав поза плечима клунок з потрібними в дорозі речами, роздобутими в шинку. Надія на зустріч із Фімбо й Снапером гріла їм серця.
.gif "{#}")