Скандинавські сказання
частина IСказання про богів
ПОДОРОЖ КОРОЛЯ ГЮЛЬВІ ДО АСГАРДУ.
Одного разу в ті далекі часи, коли у Швеції царював мудрий і добрий король Гюльві, до нього прийшла з чужих земель нікому невідома мандрівниця. Вона так очарувала Гюльві своїми прекрасними піснями, що він запропонував їй в нагороду за них стільки землі, стільки чотири бики зорють за один день і одну ніч. Гюльві не знав, що Гевйон - так звали мандрівницю належить до роду великих богів, асів, і наділена їх чудовою силою.
До того, як прийти до Гюльві, вона довгий час жила в країні велетнів, Йотунхеймі, де народила чотирьох могутніх синів, які прийняли вигляд велетенських биків. Коли Гевйон привела їх з Йотунхейму і запрягла в плуг, вони відірвали від Швеції великий шмат землі і віднесли його в море. Там він утворив острів, що стоїть і донині і називається Селунд (Зеландія). Здивований Гюльві почав розпитувати Гевйон про її походження; почувши ж що вона з роду асів, глибоко задумався.
«Якими великими і мудрими повинні бути ці аси, якщо усе в цьому світі звершується за їхнім бажанням! – говорив він собі. – Але хто мені скаже, звідкіля береться їхня сила? Чи немає над ними богів ще більш великих і ще більш мудрих, яким вони служать і які за це наділяють їх своєю могутністю?»
Так думав Гюльві, і чим більше він думав, тим сильнішим було у нього бажання пізнати істину. Нарешті він вирішив залишити свій палац і мандрувати світом до тих пір, поки не знайде асів і не отримає від них відповіді на свої запитання. Щоб ніхто не узнав, хто він такий, Гюльві, який, як і багато інших мудреців, осягнув таємниці чаклунства, перетворився на старця, одягнув жалюгідне лахміття, взяв до рук палицю і під виглядом мандрівника відправився в путь. Довго блукав світом король Швеції, багато надивився на різні народи, був і на півдні, і на заході, і на сході, але, до кого б він не звертався, у кого б тільки не питав, ніхто не міг йому сказати, де знаходиться Асгард прекрасна країна асів, і як до неї попасти.
Так би і повернувся додому Гюльві, нічого не взнавши, але самі великі боги, яким завжди все відомо, провідали про його мандри і вирішили задовольнити його цікавість. І ось одного разу, коли Гюльві зморений і утративши всяку надію знайти того, кого шукав, самотньо йшов полями, перед ним наче з-під землі виріс замок надзвичайних розмірів і краси. Його дах здіймався до самого неба і яскраво виблискував на сонці. Придивившись, Гюльві побачив, що замість черепиці він викладений великими круглими щитами, зробленими з чистого золота.
«Мабуть, я вже прийшов до Агарду, - подумав він. – Жоден з земних царів не може бути таким багатим. Тут живуть боги, і мої поневіряння закінчились».
Він наблизився до замку і побачив на його порозі якогось чоловіка, який, сидячи на ньому, так майстерно перекидав з однієї руки в іншу дев’ять ножів, що сім із них весь час були в повітрі. Помітивши Гюльві, він відклав ножі вбік і спитав шведського короля, хто він такий і що йому тут треба.
- Я бідний мандрівник, і звати мене Ганглері, - з низьким уклоном відповідав той. – Ось уже декілька днів, як я збився з дороги, і тепер сам не знаю, куди я забрів і як мені повернутися до своєї країни. Я зморився і ослаб від голоду і спраги.
- Добре, Ганглері, заходь до цього замку і будь у ньому гостем, - сказав чоловік з ножами. – Я відведу тебе до наших королів. Вони добрі, і від них ти отримаєш все, що тобі треба.
Він встав і запропонував Гюльві йти за ним.
«Увійти я увійду, а от чи вдасться мені потім вийти?» - з острахом подумав уявний мандрівник, з тривогою оглядаючись на всі боки.
Вони пройшли цілий ряд розкішно прибраних залів, Кожен з них був розміром з міську площу, і в кожному стояли довгі столи, за якими сиділа незчисленна кількість людей різних племен і народів. Ці люди їли, пили або грали в кості і навіть не помітили шведського короля і його проводжатого. Нарешті, коли очі Гюльві вже зморилися від усього побаченого, вони увійшли до залу ще більшого розміру і розкоші.
Посеред нього стояло три трони, а на них сиділи три чоловіка величної зовнішності.
- Ось три наших царя, - сказав Гюльві чоловік з ножами. – Того, хто сидить на найнижчому троні, звати Хар, на середньому троні – Явихар, а на найвищому – Триді.
Тим часом Хар знаком наказав Гюльві наблизитися і спитав його, хто він такий і за чим він прийшов. Той повторив тремтячим голосом, що він бідний мандрівник, що його звати Ганглері і що він збився з путі.
- Не бійся нас, чужоземцю, - помітивши його зніяковіння, милостиво сказав Хар. – Заходь до будь - якого залу, сідай за будь-який стіл, їж і пий, що забажаєш, а потім лягай спати. Вранці тебе проведуть і покажуть, куди йти, щоб знайти свою країну.
Лагідна мова підбадьорила уявного Ганглері, і він, насмілившись сказав:
- Я вже декілька днів нічого не їв і не пив, я пройшов довгий шлях, але сильніше за голод і спрагу, сильніше втоми мене мучить цікавість. Дозволь спочатку задати тобі декілька запитань.
- Питай, чужоземцю. – відповів Хар, - і нехай я не встану живим з цього місця, якщо хоча б одне твоє запитання залишиться без відповіді.
- Питай, чужоземцю, - повторили за ним обидва других царя. – Питай, і ти узнаєш все, що хотів узнати.
І Гюльві почав питати. Година йшла за годиною, сонце почало хилитися на захід, а він все ставив і ставив свої запитання і на кожне з них зразу ж отримував відповідь. Так він почув про те, як був створений світ, як виникли велетні, боги і люди, як рухаються небом місяць і сонце, почув про славні справи і подвиги асів і про ту жорстоку боротьбу, яку вони ведуть з велетнями – хрімтурсами; узнав про страшних дітей бога Локі, про вовка Фенріра и про передбачення віщунки Вельви, почув, нарешті, про останній день світу, про сутінки богів. Коли ж він все це почув, раптом пролунав страшний удар грому, і він побачив, що стоїть знову один, у чистому полі.
І тоді Гюльві зрозумів, що царі, з якими він говорив, були богами, і вирішив повернутися додому, щоб розповісти людям про все, що він узнав під час своїх мандрів до країни асів. Його оповідь передавалася від батька до сина, від діда до онука і нарешті дійшла і до наших днів.
А узнав Гюльві ось що…
СТВОРЕННЯ СВІТУ.
Спочатку не було нічого: ні землі, ні неба, ні піску, ні холодних хвиль. Була лише одна величезна чорна безодня Гінунгагап. На північ від неї лежало царство туманів Ніфльхейм, а на південь – царство вогню Муспелльхейм. Тихо, світло і жарко було в Муспелльхеймі, так жарко, що ніхто, окрім дітей цієї країни, вогняних велетнів, не міг там жити; в Ніфльхеймі ж, навпаки, панував вічний холод і морок.
Але ось у царстві туманів забило джерело Хвергельмір. Дванадцять потужних потоків Елівагар взяли з нього свій початок і стрімко потекли на південь, падаючи в безодню Гінунгагап. Жорстокий мороз царства туманів перетворював воду цих потоків у кригу, але джерело Хвергельмір било не перестаючи, крижані брили росли і все ближче і ближче рухалися до Муспелльхейму. Нарешті крига підійшла так близько до царства вогню, що почала танути. Іскри, що вилітали з Муспелльхейму, змішалися з кригою що розтанула і вдихнули в неї життя. І тоді над безкрайніми крижаними просторами з безодні Гінунгагап раптом піднялася велетенська фігура. Це був велетень Імір, перша жива істота у світі.
Того ж дня під лівою пахвою Іміра з’явилися хлопчик і дівчинка, а від його ніг народився шестиголовий велетень Трудгельмір. Так був покладений початок роду велетнів – хрімтурсів, жорстоких і підступних, як крига і полум’я, що їх створили.
Одночасно з велетнями з криги, що танула виникла велетенська корова Аудумла. Чотири молочних ріки потекли з дійок її вим’я, даючи їжу Іміру і його дітям.
Зелених пасовиськ ще не було, і Аудумла паслась на кризі, облизуючи солоні льодяні брили. В кінці першого дня на вершині однієї з цих брил з’явилося волосся, на другий день – ціла голова, до кінця ж третього дня з брили вийшов могутній велетень Бурі. Його син Бор взяв собі в дружини велетку Беслу, і вона народила йому трьох синів – богів: Одіна Вілі і Ве.
Братам-богам не подобався світ, в якому вони жили, не бажали вони і зносити панування жорстокого Іміра. Вони повстали проти першого з велетнів і після довгої і жорстокої боротьби вбили його.
Імір був таким великим, що в крові, яка хлинула з його ран, потонули всі інші велетні, втопилася і корова Аудумла. Лише одному з онуків Іміра – Бергельміру вдалося збудувати човна, на якому він і врятувався – разом зі своєю дружиною.
Тепер вже ніхто не заважав богам влаштовувати світ за своїм бажанням. Вони зробили з тіла Іміра землю у вигляді плаского круга і розмістили його посеред величезного моря, яке виникло з його крові. Землю боги назвали Мітгард, що означає «середня країна». Потім брати взяли череп Іміра і зробили з нього небесний купол, з його кісток вони зробили гори, з волосся – дерева, з зубів – каміння, а з мозку – хмари. Кожен з чотирьох кутів небесного купола боги згорнули у формі рогу і до кожного рогу посадили по вітру: в північний – Нордрі, в південний – Судрі, в західний – Вестрі і у східний – Аустрі. З іскор, що вилітали з Муспелльхейму, боги зробили зорі і прикрасили ними небосхил. Частину зір вони закріпили нерухомо, інші ж, для того щоби взнавати час, розмістили так, щоб вони рухалися по колу, обходячи його за один рік.
Створивши світ Одін і його брати задумали його заселити. Одного разу вони на березі моря знайшли два дерева: ясен і вільху. Боги зрубали їх і зробили з ясеня чоловіка, а з вільхи – жінку. Потім один з богів вдихнув у них життя, другий дав їм розум, а третій – кров і рум’яні щоки. Так з’явилися перші люди, і звали їх: чоловіка – Аск, а жінку – Ембла.
Не забули боги і велетнів. За морем, на південь від Мітгарда, вони створили країну Йотунхейм і віддали її у володіння Бергельміру і його нащадкам.
З часом богів стало більше: у старшого з братів, Одіна, народилося багато дітей, вони побудували для себе країну високо над землею і назвали її Асгардом, а себе асами, але і про Асгард і про асів ми розповімо вам пізніше, а зараз послухайте про те, як були створені сонце і місяць.
МУНДІЛЬФАРІ І ЙОГО ДІТИ.
Невесело жилося першим людям. У всьому світі панувала вічна ніч, і тільки тускле, мерехтливе світло зірок трохи розсіювало темряву. Сонця і місяця ще не було, а без них на полях не зеленіли посіви, а в садах не цвіли дерева. Тоді, щоб освітити землю, Одін і його брати добули в Муспелльхеймі вогонь і зробили з нього сонце і місяць, найкраще і найкрасивіше з усього, що їм коли-небудь вдавалось створити. Боги були дуже задоволені плодами своєї праці, але ніяк не могли придумати, хто ж буде возити небом місяць і сонце.
В той самий час жив на землі чоловік на ймення Мундільфарі, і були у нього дочка і син надзвичайної краси. Мундільфарі так ними пишався, що прочувши про прекрасні творіння богів, назвав свою дочку Соль, що означає сонце, а сина – Мани, тобто місяць.
«Нехай всі знають, що й самі боги не можуть створити нічого більш прекрасного, чим мої діти», - думав він у своїй зарозумілості. Але, однак, трохи згодом і цього йому видалось замало. Взнавши, що в одному з поселень неподалік живе юнак, обличчя якого таке красиве, що сяє, як найяскравіша зірка, за що його і прозвали Глен, тобто блиск, Мундільфарі вирішив оженити його на своїй дочці, щоб діти Глена і Соль були ще красивішими за батька з матір’ю і всі інші люди на землі їм поклонялись. Задум гордія став відомий богам, і ось того самого дня, коли він збирався видати дочку заміж, перед ним не очікувано з’явився Одін.
- Ти дуже гордий, Мундільфарі, - сказав він, - такий гордий, що хочеш зрівнятися з богами. Ти хочеш, щоб люди поклонялися не нам, а твоїм дітям і дітям твоїх дітей і служили їм. За це ми вирішили покарати тебе, і віднині Соль і Мані будуть самі служити людям, будуть возити небом сонце і місяць, іменами яких вони названі. Тоді всі побачать, чи може їхня краса затьмарити красу того, що створено руками богів.
Вражений жахом і горем, Мундільфарі не міг вимовити жодного слова. Одін же взяв Соль і Мані і піднявся з ними на небо. Там боги посадили Соль у запряжену парою білих коней колісницю, на передньому сидінні якої було прикріплене сонце, і наказали їй весь день їздити по небу, зупиняючись тільки на ніч. Щоб сонце не спалило дівчину, брати – боги закрили її великим круглим щитом, а щоби коням не було жарко, вони повісили їм на груди ковальські міхи з яких весь час дме холодний вітер. Мані теж дали колісницю, на якій він повинен був ночами возити місяць. З тих пір брат і сестра вірно служать людям, освітлюючи землю: вона – вдень, а він – вночі. На полях весело зеленіють хліби, в садах наливаються соком плоди, і ніхто вже не пам’ятає того часу, коли у світі панував морок і всього цього не було.
ЕЛЬФИ І ГНОМИ.
З того самого дня, коли на небі вперше запалало сонце, життя на землі стало веселішим і радіснішим. Всі люди мирно працювали на своїх полях, всі були задоволені, ніхто не бажав стати більш знатним і багатшим за іншого.
В ті часи боги часто покидали Асгард і мандрували світом. Вони навчили людей копати землю і добувати з неї руду, а також зробили для них перше ковадло, перший молот і перші кліщі, за допомогою яких потім було виготовлено все інше знаряддя та інструменти. Тоді не було ні війн, ні пограбувань, ні крадежу, ні відступництва. В горах добувалось багато золота, але його не накопичували, а робили з нього посуд і домашнє начиння – ось чому той вік і називався золотим.
Якось одного разу, риючись в землі у пошуках залізної руди, Одін, Віллі і Ве знайшли в ній черв’яків, що завелися у м’ясі Іміра. Дивлячись на ці незграбні істоти, боги невільно задумались.
- Що нам з ними робити, брати? – сказав нарешті Ве. – Ми вже населили увесь світ, і ці черв’яки нікому не потрібні. Можливо, їх треба просто знищити?
- Ти помиляєшся, - заперечив Одін. – Ми заселили тільки поверхню землі, але забули про її надра. Давайте краще зробимо з них маленьких чоловічків – гномів, чи чорних ельфів, і дамо їм у володіння підземне царство, яке буде називатися Свартальхейм, тобто Країна чорних ельфів.
- А якщо їм набридне там жити і вони захочуть піднятися наверх, до світла і сонця? – спитав Віллі.
- Не бійся, брате, - відповів Одін. – Я зроблю так, щоб сонячне проміння перетворювало їх на камінь. Тоді їм прийдеться жити завжди тільки під землею.
- Я згоден з тобою, - сказав Ве. - Але ми забули про земні надра – ми забули і про повітря. Давайте перетворимо одних черв’яків у чорних ельфів, чи гномів, як сказав Одін, а інших – у світлих ельфів і поселимо їх у повітрі між землею і Асгардом, в Льосальвхеймі, чи в Країні світлих ельфів.
Інші боги згодилися з ним. Так з’явилися у світі ельфи і гноми і дві нових країни: Свартальвхейм і Льосальвхейм.
Чорні ельфи, яких зазвичай називають гномами, невдовзі стали вправними майстрами. Ніхто краще за них не вміє обробляти дорогоцінне каміння і метали, і, як ви потім ще узнаєте, навіть боги нерідко зверталися до них за допомогою.
В той час, як їхні побратими працювали в надрах землі, світлі ельфи трудились на її поверхні. Вони навчилися вирощувати найкрасивіші і найароматніші квіти і з тих пір кожного року покривають ними землю, щоб вона була ще кращою і більш прекрасною.
НОРНИ.
Безтурботно і щасливо жили люди у золотому віці, але він недовго продовжувався.
Одного разу зі сходу, з країни велетнів, до Мітгарду прийшли три жінки. Одна вже була дуже стара і звали її – Урд – Минуле, друга була середніх літ, і її звали – Верданді – Сучасне, третя ж була ще зовсім юна і носила ім’я Скульд - Майбутнє. Ці три жінки були пророчі норни, чарівниці, наділені чудесним даром визначати долі світу, людей і навіть богів.
- Скоро, дуже скоро бажання золота, бажання наживи проникне до сердець людей, і тоді золотий вік закінчиться, - сказала старша норна.
- Люди будуть вбивати і обдурювати один одного заради золота. Багато славних героїв засліпить воно своїм блиском, і вони загинуть в боротьбі за нього, - промовила середня з них.
- Так, все буде так, як ви сказали, - підтвердила молодша норна. – Але настане час, коли золото втратить свою владу над людьми, і тоді вони будуть знову щасливими, - додала вона.
- Але жага золота оволодіє не тільки людьми, але і богами, і вони будуть теж проливати кров і порушувати свої клятви, - знову заговорила старша.
- Велетні почнуть війну з богами. Ця війна буде продовжуватись багато років і закінчиться загибеллю богів і велетнів, - сказала середня.
- Так, буде так, як ви сказали, але не всі боги загинуть. Їхні діти і ті з них, хто не винен в убивствах і відступництві, залишаться живими і будуть правити новим світом, який виникне після загибелі старого, - заперечила молодша.
І ось все у світі почало відбуватися так, як визначили норни. Поступово в серця людей закралася жадібність, жага наживи. Багато хто з них залишили свою мирну працю і змінили сохи і лопати на мечі і списи, щоб воювати один з одним, а разом з війнами на землю прийшли бідність і злочини. Сонце на небі продовжувало світити як і раніше, але ніхто під ним вже не був таким щасливим, як колись. Здійснилося і інше передбачення норн: між богами і велетнями почалася жорстока боротьба, яка продовжується і до цього дня. Безсилі досягти Асгарду і перемогти асів, хрімтурси – так, якщо ви пам’ятаєте, називають себе велетні – обрушили весь свій гнів на людей. Нащадкам Іміра, народженого із криги і вогню, підвладні всі ворожі людині стихії. Велетні посилають на землю мороз і засуху, бурі і град, а часом скидають з гір величезні лавини, під якими зникають цілі поселення. Щоб захистити Мітгард від їхнього нападу, боги оточили його високим кільцем гір, які вони зробили із брів Іміра, але велетням часто вдається перебратися через них, і горе тому, хто попадеться їм на шляху. Бажаючи згубити світ, хрімтурси нацькували на місяць і сонце величезних вовків: Сколля і Хаті. З того часу Сколль ганяється за сонцем, а Хаті – за місяцем, і Соль і Мані вимушені втікати від них до тих пір, поки не сховаються за горами. Лише одного із асів бояться велетні, і цей ас – бог грому Тор. Але тепер нам пора вже розповісти вам про Асгард і про асів.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
СРСР, 1970 рік