Нічний гість
Глава 18 Двобій
Новий командир королівської гвардії Орлін став на чатах при кабінеті, а Ларрі з батьком посідали до великого прямокутного столу з картами їхніх володінь. Невдовзі до них приєднався Камілл, що вже дав потрібні розпорядження служникам.
Ларрі переповів батькові й магові-наставнику історію своїх пригод на землях світу, в якому побував. Елдуїн і Камілл слухали його мовчки, лиш коли-не-коли зсуваючи з гніву або здіймаючи з подиву брови.
Як принц замовк, старий маг, замислено погладжуючи сиву бороду, проказав:
- Авжеж. Я чував про таємничих загадкових ельфів, але ще за років юності, коли щойно починав опановувати засади магії. Мій навчитель переказував мені про них багато чудових легенд...
- Але ж чому я ніколи й ні від кого в Санфлауері, навіть від тебе, Камілле, не чув нічого про ельфів? - здивувався Ларрі.
- Бо їх ніколи не було на наших землях. Ельфи населяють лише ті світи, що мають джерела життєдайної води. Тим-то, мабуть, і є такою сильною магія живої природи в тому світі, де ти побував. Шкода, певна річ, що ельфів немає у нашому світі...
Камілл тяжко зітхнув і, переплівши на столі сухі жилаві руки, ніби роздумуючи вголос промовив:
- Може, лісова мавка, що прийшла з тобою, зуміє осягнути своїм знанням світ живої природи Санфлауеру та відродити його. Я відчув у ній могутні сили... Після бою з Гіркановим військом ліси змертвіли - не доберу, як їх пробудити до життя. Може, прихід Ліни - це знак Всевишнього? Я побалакаю з нею. Звичайно, трохи пізніше. Хай перепочине поки що. А ти розкажи нам докладніше про свій останній герць із чорним чаклуном і про те, куди він подівся.
Юнак у деталях виклав перебіг бою свого загону з мурлогами та самим Гірканом. Не минув ані найменшої дрібниці. Розповів про самовідданий учинок відважного капітана Гулла, який ціною власного життя вирятував Ларрі і всіх інших од неминучої смерті, про те, як Ліна спромоглася пробудити й покликати на допомогу землю Санфлауеру, про те, як та озвалася на її благання та заходилася нищити й ховати в собі рештки несмертних нібито послугачів могутнього чаклуна.
- А що ж сталося із самим Гірканом? - спитав Елдуїн.
- Чорний вихор помчав його в бік Заокраїнного лісу й десь далеко аж поза нього.., - глухо проказав Ларрі. - Цілим єством своїм чую, що в ньому ще лишилася темна сила. Вона й порятувала його від остаточного знищення.
Напружено зціплені пальці старого мага ледь помітно здригнулися. Похмура тінь набігла йому на суворе лице.
- Що ж то за сила стала йому до помочі? - стурбовано пробурмотів Камілл. - Що ж воно таке, коли навіть життєдайна вода його до решти не поконала? За цим криється якась зловісна таємниця...
Старий маг зблід, як мрець, а дрібненькі краплини холодного поту густо зросили йому чоло. В горлі Камілла щось булькнуло, захрипіло - мало не до смерті перелякало присутніх, а він тільки зціпив пальці так, що аж кісточки побіліли.
- Мені негайно, - прохрипів він, - треба пробитись у чорні задуми чаклуна. Те, що навіть життєдайна вода не змогла його подолати, дуже мене лякає...
- Але ж це вкрай небезпечно! - схопився зі стільця Ларрі.
Камілл поклав долоню на руку принца і легенько стиснув її, ніби випереджаючи дальші слова юнака:
- Часом незнання набагато страшніше, ніж найжахітливіші подробиці про силу ворога. Краще стрітися з небезпекою віч-на-віч. Цього разу я буду обережнішим - не хвилюйся. Тільки довідаюсь, що там снує Гіркан, і зараз-таки назад.
Маг устав. Погляд його, сповнений тепла, огорнув Ларрі. Потім Камілл обняв юнака за плечі:
- Я пишаюсь тобою, мій любий принце! Ти став справжнім воїном і мужчиною. Твої мандри, битви й злигодні загартували тебе. Наш король має собі гідного з кожного погляду спадкоємця! Бувай здоров! - Камілл дужче стиснув юнакові плечі, кивнув Елдуїнові і квапливо попрямував до виходу.
- Шануйся, Камілле! - мовив йому навздогін король, і в цих простих словах неприховано забриніла його щира стурбованість долею давнього і вірного друга.
* * *
Душа мага в кільці всіх захисних заклять, що їх він знав, швидко линула похмурим коридором у лабіринті підсвідомості до чорної душі Гіркана. Примарні почвари, роззявляючи свої бездонні голодні пащеки, тяглися до Камілла, але, наткнувшись на невидиму перепону, лише звивалися та корчились у даремних намаганнях пробити броню оборонної сфери. Якийсь час вони ще нюшкували за ним, але згодом розчаровано відставали. Попереду позначив себе вихід із тунелю. Маг сповільнив рух, намагаючись ухопити хоч якісь уривки думок чаклуна. Але ніде ані поруху. Діставшись виходу, Камілл обережно визирнув у лячно-порожній величезний і похмурий зал.
Те, що мало містити в собі Гірканову душу, було пустим-пустісіньким. Під високим склепінням, що тануло десь у пітьмі, не було нічого, якщо не брати до уваги великого чорного кристала, що зловісно виблискував непроникними для погляду поверхнями. Кристал височів на круглому попелясто-сірому постаменті заввишки наполовину людського зросту і ряхтів багровими переплетеннями чаклунських символів, які то спалахували, то поволі згасали на чорному тлі. Камілловому подиву не було меж.
"Якби Гіркан загинув, - напружено розважував думкою маг, - то те, що містило в собі його душу, мало б загинути. Отже, чаклун живий. Але в такому разі, де ж його душа?!"
Єдиний висновок із цього набивався сам собою: Гіркан послав кудись свою душу, і тепер, коли Камілл ітиме назад, він може натрапити на неї в темному лабіринті Гірканової підсвідомості. На цю думку старий маг здригнувся. Треба було чимдуж тікати звідси. Але загадковий чорний кристал приковував до себе зір, зачаровував химерною грою вогненних написів.
"Що ж це таке?!" - спитав себе подумки Камілл і ступив ближче до постаменту. Душа його завмерла. Багрові символи спалахнули й почали наливатися розтроюдженим жаром, наче хотіли вирватися з полону чорного кристала.
"Це пастка!" - блиснув здогад. Душа мага рвонулась до виходу, і тут Гіркан завдав справді жахливого удару: тисячі розпечених до білого голок уп`ялися в свідомість Камілла, роздирали і шматували її на клоччя. Він з болісним хрипом осів на підлогу. Пітьма гірським обвалом напосіла на нього згори, ховаючи під собою захисну сферу мага.
Камілл в останній момент усе ж спромігся втримати оборонні закляття, що вже почали були розсідатися по швах, і це врятувало йому життя. Та чи надовго? Маг опинився у пастці, з якої не було виходу.
Чорний морок обступив захисну сферу свідомості мага з усіх боків суцільною стіною. Пробитися крізь неї йому самому не стане сили. Камілл знав про жахливе закляття Предковічної Пітьми Хаосу і здригнувся. Ніхто й ніколи з тих небагатьох, хто знав про це закляття, не зважився б скористатися з нього навіть під страхом смерті. А Гіркан у лютій своїй озлісті вийшов таки поза межі дозволеного.
- От я тебе й маю, жалюгідний книжковий черв`яче! - пролунав несподівано голос Гіркана. - Я знав, що ти сюди приповзеш, щойно твоє щеня, отой принц Ларрі, доповість тобі про мою поразку. Але затям: поразка привела мене до перемоги! Я зламав Усесвітні запори і дістав доступ до безмежної могутності сил Предковічної Пітьми!! Порівняно з цими силами навіть могутність Нгала - ніщо!
Камілл почув, як волосся заворушилося йому на голові з жаху. Крижана стріла безнадії прошила наскрізь його єство.
- Шаленцю! - прохрипів старий маг. - Ти ж згубиш отак цілий Всесвіт!
- Ха! Що ж бо воно є, отой Всесвіт! Лиш дрібнісінька порошинка, якої й не побачиш простим оком у просторах нескінченної Вічності. А я, саме я, цією Вічністю керуватиму! Утямив ти це своїм куценьким розумом?! Такої могутті не снилося навіть богам!
- Не на себе сорочечку міряєш! - відповів Камілл. - Лише Той, Хто Створив Усе Суще, може керувати Вічністю, бо ж він і сам - Вічність!
- Годі старий. Не до тебе мені тепер. Маю справи нагальніші, аніж суперечки з нікчемою, що має себе за мага. Але скоро, і то дуже скоро я повернуся - хочу випити по крапелиночці твою білу душу. І питиму доти, доки вона не почорніє. Ні, доки не посіріє, - виправив себе з реготом Гіркан.
Усе змовкло. Тяжка брила безвиході налягла на Камілла нестерпним тягарем. Допомоги чекати не було звідки. Та й хто б то міг стати до змагань із Гірканом, що спізнав силі Предковічної Пітьми?!
* * *
Далека дорога верхи добре таки натомила Ліну, і вона залюбки скористалася з пропозиції перепочити. Заснула, проте, нетвердо, швидше навіть сторожко. І болісний поштовх у свідомості миттю поставив її на ноги. Десь у межах цього світу, почула вона, до лабетів чорних чар потрапила душа білого мага. Відгомін цього лиха хвилею пойняв простори її підсвідомості й постав у голові гнітючою загрозою. Дівчина хутенько вбралася і вийшла з кімнати. Тихесенько прочинила двері до покою Фімбо. Дідусь безжурно собі спав, не відчуваючи очевидно збурення магічного середовища. Дівчина так само тихо зачинила двері, щоб не стривожити дідусевого спочинку, і ступила на середину коридору. Один із гвардійців, що стояв на чатах при покоях гостей, залюбки попровадив Ліну довгим кружганком попід східним крилом палацу до білих мармурових сходів, що вели на внутрішнє подвір`я.
- Його величність і принц там, унизу, - ґречно вклонившись, пояснив гвардієць.
На внутрішньому подвір`ї, захищеному міцними високими мурами королівського палацу, ріс невеличкий і дуже затишний садок. Це було єдине місце на цілу столицю Санфлауеру, де після спустошливого урагану на деревах і кущах уціліло листя. Посеред садка у вінку з приземкуватих розлогих деревець тихо жебонів водограй. Його струмені били з білокам`яної чаші, вирізьбленої у формі розкритих долонь, і розсипались алмазними іскрами в повітрі. Край фонтану на широкій різьбленій лаві сиділи опліч себе король Елдуїн і його син - принц-спадкоємець Ларрі.
"Які ж бо вони схожі один до одного, - подумала Ліна. - Лише віком різняться між собою..."
Дивлячись на короля, дівчина збагнула, що бачить перед собою Ларрі таким, яким він буде, можливо, за тридцять чи сорок років, і посміхнулася. Король бо й справді був гарний із себе: шляхетної постави, ясночолий, мужньої будови, лицарської гідності...
Помітивши Ліну, що ступала униз сходами, Елдуїн і Ларрі припинили розмову, ґречно повставали і ступили їй назустріч.
- Даруйте, що прийшла некликаною, - схвильовано промовила дівчина. - Але я чую якесь зрушення в магічних сферах, пов`язане з чорним чаклунством! Мені терміново треба порадитися з кимось із досвідчених магів...
- Найкраще за все поговорити з Каміллом, - сказав король. - Але боюся, що тепер він не має часу.
- Але ж це дуже важливо!
- Річ у тім, - терпляче пояснив Ларрі, - що оце зараз Камілл намагається вивідати Гірканові плани, і його душа блукає лабіринтами підсвідомості чаклуна. Мені здається, краще його не турбувати, аж поки душа не повернеться в тіло.
- А-ах! - Ліна до крові вкусила себе за губу.
- Що сталося? Що скоїлося?! - стривожились Елдуїн і Ларрі.
- Гадаю, що Камілла спобігло нещастя, - прошепотіла дівчина, ніби їй ураз не стало сили проказати це вголос. - Де його тіло? Мені треба поглянути на нього негайно!
За час тривалої подорожі з Ліною, Фімбо та іншими товаришами Ларрі звик без слова покладатися на прочуття юної мавки. Тому не довго думаючи вхопив дівчину за руку і побіг до Каміллового дому, кинувши Елдуїнові тільки:
- Батьку, ми все з`ясуємо!
* * *
Відчинивши двері кабінету, Ларрі й Ліна завмерли на порозі. Камілл сидів, одхилившись на високе заднє бильце різьбленого крісла. Його тіло здавалося неприродно напруженим, ніби закам`яніло в момент найвищого піднесення. В побілілих з неймовірного зусилля пальцях старий маг стискав прозору кришталеву сферу, в центрі якої жевріла золотава іскринка.
Ларрі чимдуж кинувся був до свого наставника, але різкий вигук Ліни спинив його на півдорозі.
- Стій! Не торкайся його!
Голос мавки був суворий і рішучий. Юнак не зважився його не послухатись. Він ступив убік, даючи дорогу дівчині, і знерухомів у болісному чеканні - лише пильно придивлявся до кожного її поруху й аж тремтів од тривоги й надії.
Дівчина зосередилася, зняла руки над головою Камілла і поволі-поволеньки повела долонею над його закостенілим обличчям, повторюючи кожен його вигин, але не торкаючись до нього. По якомусь часі руки її знесилено впали донизу, і Ліна стала лицем до Ларрі. Раптова її блідість і темні кола попід очима злякали юнака.
- Усе страх погано, - сказала дівчина. - Каміллова душа потрапила до пастки, яку наставив підступний Гіркан, і тепер не може повернутись у тіло. Іскринка життя в кришталевій сфері ледь-ледь тліє, ти бачиш це?
Ларрі лише хитнув головою, неспроможний навіть на слово. Розгубився й перелякався з того, що сталося.
- Якщо Каміллова душа не повернеться найближчим часом у тіло, зв`язок урветься, тіло помре... Але найстрашніше не це. Найгірше те, що душа мага повік-віки зостанеться в полоні. Навіть страшно подумати, яких тільки тортур не зазнає вона в лабетах чорного чаклуна!
- Що ж робити? Чи можна якось допомогти Каміллові? - Ларрі з надією подивився на дівчину.
- Камілл не може сам вирватися з Гірканової кормиги. Мушу допомогти йому я...
- Може, краще мені це зробити? - вигукнув Ларрі.
- Ні.., - похитала головою Ліна. - Сила й відвага тут мало чим зарадять. Тут потрібні магія й хитрощі. І величезна осторога. Зробимо ось що: я зараз піду туди, де ув`язнено душу Камілла, а ти пильнуватимеш наших тіл і кришталевої сфери. Щойно завважиш, як життя повернулося до наших тіл, - строщи на місті Небесним мечем оцю сферу, бо слідом за нашими душами йтиме чорний морок чаклунства. Якщо ж ізнищиш сферу невчасно - ще перед тим, як наші душі повернуться до тіл, то Камілл і я загинемо. Якщо ж припізнишся хоч на мить, чорний морок вирветься зі сфери, і загинеш ти... Отже, пильнуй.
- Я зроблю все, як треба, роби своє спокійно, - запевнив Ларрі.
І дівчина серцем звірилась на нього. Вона стала обличчям до кришталевої сфери і поклала свої долоні поверх пальців Камілла, що заціпеніло стискали цю сферу. Тіло її здригнулося з неймовірного напруження, вигнулося й задерев`яніло, а поруч із золотавою іскринкою набагато потужніше спалахнула ще одна - зеленава. Ларрі до болю в очах вдивлявсь у сферу, обома руками тримаючи напоготові Небесного меча.
Довго-довго не діялось нічого, і юнакові з безруху аж руки потерпли. Та ось іскри зворухнулися, засвітились ясніше, немов наближаючись, і мало не водночас із цим у глибині сфери вигулькнула чорна цятка. Вона почала більшати, розростатися, перетворюватися на ворушку чорнильну кляксу. І ось уже її непроглядні крила, поволі розповзаючись усередині кришталевої кулі, націлились на яскраві іскри, намагаючись поглинути їх чорнотою. Вже понад половину змісту сфери затопило ворушкою пітьмою, коли тіло Камілла здригнулося, ніби прийняло на себе удар. Ожило й Лінине тіло. Не затримуючись далі ані на мить, Ларрі випхав мечем сферу з ослаблених пальців мага і щосили рубонув. Сфера розпалася на дві частини. Сліпучим зблиском ударило юнакові в очі. Він зажмурився. Зойк, сповнений шаленої люті й нестямного болю оглушив Ларрі, затопив йому тяму. Ноги хлопцеві підкосилися, і він, немов ганчір`яна лялька осів на підлогу, поринаючи в непам`ять.
* * *
Несамовитий згук струсонув палацом від похмурого склепіння до найглибших підземель. Обережно тулячи праву руку до грудей і погладжуючи її лівою, Гіркан корчився з болю не лише в ураженому місці. Нестерпно боліло все тіло, ціле його єство. А ще пекучішим за біль було почуття безсилої люті. Це ж неймовірно: ось уже вдруге придворний маг короля Санфлауеру вислизає чаклунові з рук! І хто йому допоміг? Та оте нікчемне дівчисько не з цього світу, ота лісова мавка! Це ж вона спромоглася зруйнувати потужні сторожові закляття, що тримали душу полоненця міцніше, ніж би тримали сталеві ланцюги. Гіркан зачув, коли Ліна відкрила Камілловій душі вихід із темниці, кинувся навздогін і вже наперед смакував мить розправи з душами обох. Але в момент, коли він вже готувався до неминучого, здавалося, тріумфу, на нього впав такий удар, від якого будь-хто з магів чи чаклунів мусив би прощатися з життям.
Еге ж, будь-хто, але не Гіркан! Зазнавши поразки коло Білих каменів, він у собі не зневірився. Зібравши рештки своєї снаги, що дуже швидко тоді танула, він таки спромігся порозбивати запори Всесвіту і дістати доступ до непогамовних сил Предковічної Пітьми! Хоч і порушив при цьому рівновагу світобудови, зате став наймогутнішим чаклуном в усіх світах, бо здобув право на Корону Пітьми. Вона дала йому владу над такими силами, на саму тільки згадку про які Всесвіт міг здригнутися. Та не приховано від Гіркана й другого боку медалі. Корона Пітьми, обдаровуючи когось усесиллям, обертала самого коронованого на раба, перетворювала його на німе знаряддя до здійснення власних, нікому не знаних і грізних задумів. Тому Гіркан постановив собі вдаватися по допомогу Корони лише в крайньому-крайньому разі, коли не стане вже іншого виходу.
Поступово чаклун заспокоювався. Біль у правій руці минувся, а про біль в усьому тілі від Небесного меча нагадував тепер лише легенький щем. Та з усією ясністю постало перед ним інше: король, маг і принц-спадкоємець, яких Гіркан сам так необачно втаємничив у нову свою потугу, за всяку ціну намагатимуться розшукати його палац і не зоставити від нього каменя на камені.
- Я чекатиму цієї зустрічі, як ще нічого й нікого не чекав, - глухо прирік собі Гіркан.
- А на тебе чекатиме зустріч, якої ти сам ніколи не чекав, - остання, - прошелестіло в просторі.
Гіркан смикнувся, закрутився на місці, панічно глянув на все довкола. Ніде нічого й нікого не побачив, одначе, не заспокоївся. Крижана зміючка страху проповзла йому хребтом і тугим клубком сплелася на потилиці. Цей клубок не відступить тепер довіку, збагнув Гіркан і затремтів. Він здогадався, кому міг належати отой віщунський шелест, але боявся зізнатися в цьому навіть самому собі...
.gif "{#}")