Нічний гість
Глава 19 Західний вітер
По тому, як Камілл доповів на королівській раді про нову могуть Гіркана, вирішено було не гаяти ані дня: не можна давати чаклунові часу на випробування цієї снаги. Скликали найвміліших і найхоробріших розвідників далеких земель. Зібралося п`ять сотень - загін не великий, зате кожен у ньому вартий був десятьох.
Виступили проти ночі, не чекаючи наступного ранку. Без урочистостей і фанфар. Мовчки, з похмурими лицями, скерувалися гвардійці в бік охопленого кривавим полум`ям крайнеба, де багряний диск сонця поринав у розтоплене марево заходу. Мешканці столиці стривожено дивились услід загонові, поки остання його шеренга не розтанула в присмерковій імлі, що дедалі густішала.
Король іще довго вдивлявсь у темряву ночі, що поглинула його сина, друга і найхоробріших воїнів королівства. Елдуїн хотів був сам стати на чолі свого війська, але послухався слів Ларрі й Камілла: справді, хтось таки мусив залишитись у столиці й керувати справами держави.
На чолі загону верхи на гнідому жеребці їхав наступник трону Санфлауеру - принц Ларрі, ліворуч од нього рухалися Ліна й Фімбо, праворуч - Камілл з капітаном Орліном. Попереду темними силуетами бовваніли Фріда і Джерні.
Латники в цілому своєму бойовому обладунку ступали тісним строєм по п`ять чоловік у шерензі. Під їхньою твердою ходою стугоніла земля. Все даленішали обриси міста з його оборонними мурами, все смутнішими й пустельнішими поставали перед очима холодні вікна кинутих людських осель. Ліси обабіч дороги теж лежали мертвою пусткою - все живе повтікало звідси од полчищ Гіркана.
Ларрі з гіркою печаллю згадував тепер такі вже далекі-далекі дні, коли разом з Фрідою навчався у цих краях розпізнавати сліди лісових мешканців. Капітан Грем у цих юнацьких мандрах був незамінним товаришем - прилучав принца до навичок суворого похідного життя. Був йому також за найпершого і найвправнішого вчителя фехтування... Непрошені сльози набігли на очі, затуманили погляд тремким маревом. Соромлячись цього, юнак різко послав коня вперед, щоб ніхто із загону не завважив його розчуленості, що аж ніяк, на його думку, не личила командирові загону.
- Побачу, що маємо попереду! - гукнув до бійців.
Капітан Орлін рвонувся був королевичу навздогін, але Камілл спинив:
- Не квапся... Принц хоче побути сам...
- Але ж то мій обов`язок охороняти його! - спробував заперечити Орлін.
- Він має охорону надійнішу! - вказав Камілл на постаті пантери й леопарда, що немов із-під землі повиростали обабіч Ларрі.
Старий маг під`їхав тим часом до Ліни і, вирівнявши коня поруч з нею, спитав:
- Скажи-но мені, дитино, хто вчив тебе мудрощів світлої магії живої природи? Як воно сталося так, що юна дівчина панує над силами, яким до снаги протистояти найчорнішим чарам Гіркана? Таким, що перед ними виявилась безсилою вся біла магія Санфлауеру?
Ліна ледь усміхнулася й легенько знизала плечима:
- Моя мати - лісова мавка. Багато дечого перейшло мені від неї у спадок...
- Отже, вона тебе навчала?
- Ні, вона не встигла - її викрав Гіркан, коли я ще геть малою була... Викрав із нашого світу... Тож дещо з того, що я вмію перейшло до мене саме, без жодного навчання. Але багато чого зі світобудови пояснив мені і показав Батько всіх лісів. Саме він відчинив переді мною двері знань.
Камілл звів у подиві брови:
- О, то він, мабуть, чарівник з чарівників, коли зумів тебе озброїти такими неймовірними знаннями! І довго ця наука тривала?
- Науки не було. І він не чарівник.
- А хто ж? - дивом здивувався старий маг.
- Ну-у... він... просто Батько всіх лісів. Я не знаю, як це переказати словами... Батько всіх лісів був іще тоді, коли на Землі з`явилися перші рослини, перші дерева, і буде на білому світі завше, поки житиме хоч одне дерево. Він невмирущий. Вічний!
Камілл замислено зітхнув:
- Що ми можемо знати про Вічність?!
Маг поринув у роздуми. Та невдовзі знову підвів голову і так подивився Ліні у вічі, немов хотів прозирнути їх до дна і там знайти здійснення сподівань:
- Ти така молода, але маєш такий глибинний зв`язок із живою природою. Чи було б тобі під силу відродити ліси Санфлауеру?..
- Спершу мушу визволити батьків. Для цього треба здолати Гіркана. Він мучить їх, бо хоче собі підкорити. Він дуже розумний, але не мудрий: ніяк не збагне, що сил живої природи підкорити не можна. З ними можна лише співпрацювати. І вони сприятимуть тим, хто цього прагне. Я допоможу Ларрі в боротьбі з Гірканом. І лише після цього зможу поговорити зі змертвілими лісами та спробувати збудити із забуття їхніх господарів...
- Таких немає, - коротко заперечив Камілл.
- Кого немає? - не зрозуміла Ліна.
- Господарів. Наші ліси господарів не мають!
- Такого не може бути, - розгубилася дівчина. - В моєму світі є Батько всіх лісів, є лісові мавки, є ельфи і...
- У нас нічого цього немає, - впав їй у слово маг. - У світі Санфлауеру нема Джерела життєдайної води, тож, мабуть, через це нема й усіх тих, про кого ти мовиш. Наші ліси дикі. Стоять сиротами, лише здіймають руки-гілля до неба. Стань ти їхньою повелителькою і господинею. Будь королевою лісів Санфлауеру!
- Я... не можу.., - ледве чутно прошепотіла дівчина.
- Чому?
- Бо мене вже запросили на трон...
- Хто? - Камілл аж посунувся в сідлі з несподіванки.
- Ельфи.., - Ліна сяйнула таким ясним усміхом, що старому магові здалося, ніби присмеркову імлу перетнуло сонячним променем. - Щоправда, я не погодилась. Але дедалі виразніше чую, що вони чекають. І не втрачають надії...
Камілл хотів був щось сказати, але попереду глухо загарчали Джерні з Фрідою та схарапуджено форкнув Ларрин кінь. А за кілька кроків спинився, як стій цілий загін - наче наткнувся на якусь перепону. Вона справді була. Упоперек дороги з одного її узбіччя до другого вишикувалася шеренга могутніх витязів у бойовому обладунку, що ряхтів проти місяця сріблястим полиском. Кожен з цих незвичайних воїнів мало не вдвічі перевищував на зріст будь-кого з досить-таки рослявих латників загону Ларрі. За зброю незнайомцям правили довгі двосічні мечі й короткі грубі списи з наконечниками, що мали майже при самій основі величезні гаки. За плечима в кожного круглилися блискучі, як свічада, щити без жодних емблем чи прикрас. Воїни-гіганти стояли мовчки і цілком спокійно. На обличчях не було ані зблиску почуттів, очі байдуже споглядали навколишній світ, проте, здавалося прошивали його наскрізь і могли бачити щось поза його межами, чи навіть поза гранями Всесвіту. Якоюсь нецьогосвітньою потугою бухало від цих таємничих незнайомців.
Капітан Орлін переривчасто засопів, потягнув із піхов свого широкого меча і став конем так, щоб затулити собою принца. Проте Ларрі випередив його, сам рушив уперед, виймаючи свою Небесну зброю. Велетні на це - ані руш. Зате боковим своїм зором юнак помітив якийсь порух на узбіччі дороги. Круто завернув туди коня, знявши над головою меча.
З плаского придорожнього каменя звелася дивна постать. Горішня частина її була оголеним тілом міцної будови чоловіка, м`язи якого ходили горами під лискучою, ніби наолієною, шкірою, спідня крилася під лускатою тканиною, що озивалася хрускотом на кожен рух. Ніде на чоловікові не було видно жодної прикраси, емблеми чи зброї - лише чорний обруч оперізував йому лисий череп, указуючи на належність до таємничої касти служителів культу Нещадного Змія. Ларрі вперше на власні очі бачив жерця Нгала, хоч багато чув про цей давнєколишній загадковий храм у Незвіданих землях. Жрець підніс правицю на рівень грудей і повернув її долонею до Ларрі. Юнак несамохіть, як загіпнотизований, повторив цей вітальний жест. Повівши лівицею в бік велетнів, жрець заговорив упевнено і неквапливо:
- Ці воїни підуть із тобою, принце. Вони допоможуть тобі пройти там, де самої мужності та відваги буде мало!
- Даруй мені, шановний. Ти кажеш це так, нібито вже віддавна вирішено й виважено межи нами. А тимчасом, я не знаю навіть твого ймення, не кажучи вже про те, звідки ці воїни і чому прийшли мені на поміч. Незнайомців я під свої прапори не беру!
Жрець поволі звів очі, і на юнака бухнуло лячною глибінню стародавніх знань із чорних, як смола, зіниць. Проте голос храмового служника Нгала, як і перше лунав незворушно, навіть трохи відчужено, ніби він пояснював урок некмітливому учневі:
- Ти задаєш безглузді питання...
- Чому?
- Бо відповідь на перше знаєш і сам, а відповіді на всі інші тобі нічого не пояснять.
- Згода, я справді знаю, хто ти такий. Але як тебе звати? - стояв на своєму Ларрі. - Я не можу брати до себе незнайомців, яких досі й у вічі не бачив і як звуться, не знаю!
Жрець терпляче вислухав юнака, обвів спокійним поглядом насторожених людей. Лише на одне коротесеньке миття його очі блиснули - коли спинилися на Ліні й Каміллі, а далі знову поглядали холодно, і жоден м`яз не зворухнувся на безпристрасному обличчі жерця.
- Що тобі з мого імені? Я сам забув його багато століть тому. А що до того, звідки оці незвичайні воїни та чому хочуть тобі допомогти, то скажу просто: жерці Нгала ніколи нічого не хочуть, тобто не мають власного бажання робити те чи те. У нас немає жодних бажань чи власних уподобань. Ми лише чинимо волю Нещадного Змія. Він сам створив оцих примарних вояк і скерував їх сюди на поміч. І ні тобі, ні мені ані комусь іншому в світі непідвладним є рішення: брати чи не брати їх під свої прапори!
- Чом ти сказав "примарних"? Що слід під цим розуміти?
- А те, що усунути їх із чиєїсь дороги здатен лише той, хто їх створив. Жодна інша сила супроти них - ніщо. Навіть твій Небесний меч і магічні заходи твоїх супутників неспроможні вплинути на них. Спробуй сам, і матимеш певність.
Ларрі звів меча й легенько торкнувся вістрям оголених грудей одного з найближчих велетнів. Нічого не сталося. Ларрі натиснув. Лезо до половини вгрузло в тіло без найменшого спротиву. Ларрі смикнув меча до себе - ані крапелиночки крові не було на лезі. Навпаки, воно було сухим-сухісіньким і вилискувало проти місяця так, як вилискувало досі, - навіть не стуманіло, як то бувало завжди, коли на принца чигало щось недобре. Що ж до воїна, то він стояв, як стояв, байдужно позираючи перед себе, ніби все оце його жодною мірою не стосувалося.
- Отже, ти впевнився, - сказав жрець. - Ніхто з цього світу не зможе завдати цим солдатам ані найдрібнішої шкоди. Та й самі вони не здатні зашкодити нікому й нічому живому на цьому світі.
- Тож яка користь мені з таких вояків? - здивувався Ларрі.
- Вони вбережуть тебе і всіх, хто з тобою, від німих мешканців Похмурої долини. Нікому з простих смертних несила перейти її, але ці воїни допоможуть твоєму загонові. Тепер ти знаєш усе, що тобі належало знати!
Не прощаючись і не мовлячи більше ні слова, жрець ступив до придорожнього каменя, на якому кілька хвилин тому сидів. Звідкись із неймовірної далечіні долинуло ледве чутне гудіння. Земля здригнулася, і над каменем загус сріблясто-сірий кокон. Жрець пірнув туди, і вмить усе зникло, а понад землею поплинув стогін урваної басової струни, який невдовзі й затих, відійшовши за грань чутності людського вуха.
- Що ж нам тепер діяти? - розгублено звернувся Ларрі до Камілла. - Як подавати команди цим велетням?
- Гадаю, - відказав старий маг, - що командувати ними не треба. Не звертай на них уваги - вони самі знають, як їм шикуватися та що робити...
- Вони таємничі, їхня природа мені незрозуміла, - додала Ліна. - Але я добре чую, що вони не криють жодної загрози для нас.
- Ну, коли так, - розважив Ларрі, - то ми робитиме своє, а вони хай роблять своє. Вперед!
Капітан Орлін, звівшись у стременах, гучно повторив команду Ларрі. П`ять сотень ніг дружно гупнули, аж у землі застугоніло, і загін рушив. Воїни-гіганти розступилися, пропускаючи принца і його дружину, а самі поставали обабіч збройних лав, ніби взяли загін під охорону. Гвардійці попервах нашорошено подивлялися на своїх чудернацьких супутників, але поступово звикли до їхніх розмірів, а далі вже й уваги не звертали на їхню безгучну присутність.
- Скажи-но, Камілле, - звернувся Ларрі до старого мага, - ти щось знаєш про Похмуру долину? І звідки отой жрець довідався, що саме в той бік стелеться нам дорога?
- Жерці храму Нгала знають усе і завжди. Але ніколи не втручаються у справи людей. В усякому разі в історичних хроніках Санфлауеру про це жодної згадки немає...
- Чому ж вони тепер одступилися від своїх правил?
Камілл розгублено знизав плечима:
- Не знаю. Але гадаю, що причина цього має бути дуже серйозною... Та найдужче непокоїть мене інше: чому жрець казав, що на нас чекає перехід через Похмуру долину? Я навіть не припускав, що вона стрінеться нам на шляху, а воно он як вийшло...
- Що ж такого лихого в цій долині? І хіба її не можна обминути?
Старий маг замислено поворушив губами - наче намагався щось пригадати або розважити, чи варто говорити про те, що він узнав з цього приводу, чи ні. Нарешті, пригладивши долонею свою довгу бороду, почав:
- З найдавніших часів з покоління в покоління переходить легенда про існування Похмурої долини, що пролягає десь у безкраї Невідомих земель. Ніхто зі смертних ще жодного разу не зміг її розшукати, а коли хтось і знаходив, то нікому про те довідатись не пощастило, бо ніхто й ніколи не повертався звідти. Лише коли-не-коли, може, раз на століття, а може ще й рідше з`являються на світі такі могутні чаклуни, яким підвладні некеровані сили пітьми. Ці чарівники - єдині, кому таланило побувати в Похмурій долині та повернутися звідти. Але вони кажуть лише те, що така долина є. А де вона і що там у ній, - нікому з простих смертних ані словом не зрадилися. Проте ходить чутка, що в тій долині животіють душі чаклунів - таких лютих і чорних, що їх навіть Світ Грішних Душ до свого лона не приймає. А ще я чував, нібито в Похмурій долині є істоти геть не з нашого Всесвіту. Вони безжальні й жорстокі до всього живого, накидаються на живих істот нашого світу й випивають із них життя. Невразливі ані до зброї, ані до звичайної магії... Можливо, примарні воїни з храму Нещадного Змія знають спосіб на ці жахливі витвори чужорідної магії. А щодо того, щоб обійти долину кружка, то на це піде, мабуть, не один місяць, а часу нам, як ти й сам гаразд знаєш, уже сьогодні бракує...
- Ясно, - підсумував Ларрі. - Нема чого сушити собі голови там, де немає вибору!
І принц з Каміллом повернули мову на інше: на те, як саме доведеться переминати Похмуру долину, намагаючись визначити міру небезпеки, що чекала на них попереду. Ліна до розмови не втручалася - поглинула у власні роздуми. Кінь під нею ступав рівно - лише ледь погойдувався, немов заколисував вершницю. Вона ж приплющила очі й цілком розслабилася, поклавшись на волю бурхливої течії неусвідомлених відчуттів і поодиноких видив, що час від часу перебігали перед її внутрішнім оком. Єдине, що Ліна чула виразно, - це те, що десь далеко-далеко попереду зачаївся Гіркан і пильнує кожного їхнього руху чи кроку. Звідти із заходу, тхнуло гарячим вітром, насиченим смердючими випарами гнилі та духом загрози, що крижаніла душу.
"Як із лігва гієни.., " - подумала Ліна.
Вона уявила собі при цьому постать змієголового чаклуна і здригнулася.
На шостий день дороги Заокраїнний ліс, яким рухався загін під проводом Ларрі, почав поступово змінюватися. Дерева, що досі поставали перед воїнами густою високою стіною, тепер дедалі рідшали і нижчали. То тут, то там траплялися скручені в гудзи криві стовбури та гілляки. А далі таких потвор усе більшало, і могутній ліс поступово перетворився на приземкувате плетиво змиршавілих дерев і кострубато-карячкуватої парості, яка становила собою щось суцільне й абсолютно непрохідне. Жовтаво-білувате коріння, порозчепірюване колюче галуззя, слизьке од гнилі шмаття кори, що позаростало клоччям волохатого сірого моху, - серце стискалося від самого погляду на все оце. Ліс, понівечений гидючим подихом Бурих боліт, потребував негайного лікування. Але гвардійці рушили на нього з мечами: треба було якнайшвидше вирубатися з чіпкого полону, що не давав руху. І таки вирубалися! Але куди?! На берег драглистої трясовини, що пролягла від Заокраїнного лісу до самого обрію на всі боки!..
Мідно-червоний, трошки ніби сплющений сонячний диск поволі вгрузав у безодню чорних зловісних хмар, що клубочилися важкими горбами на крайнебі при самій землі. Іржавий полиск від сонця, здавалося, загус на масній поверхні болота. То тут, то там із баговиння виступали великі купини, що нагадували випнуті хребти незнаних чудовиськ, наїжені щетиною дротянистої трави цеглястого кольору. Пошматованим клоччям повзли над болотяною рівниною смуги липкого туману, що намагалися вчепитися напівзотлілих кореневищ мертвих дерев і кущів. Де-не-де на поверхню із незмірних глибин здіймалися великі каламутні пухирі, що репалися з глухим прицмокуванням, поширюючи на довкілля огидний сморід.
- Оце то проруба-а-лися, - протягом вимовив Орлін. - Що воно таке?
- Бурі болота... - озвався голос Камілла.
Один із гвардійців підняв із землі замашного сукуватого кия і пожбурив його вперед. Кий гулькнув у сивий туман, а невдовзі долинув сплеск із-за найближчої купини. Тої ж миті тишу, що висіла над Бурими болотами, розпанахало дикими зойками, пронизливим вереском. Глухе гарчання, що йшло, здавалося, з самого дна величезного черева, перекотилося над баговинням і враз урвалося. У тиші, що запала після какофонії звуків, що роздирала душу, бринів тільки писк якогось настирливого комара.
І тут за густою стіною туману щось глухо гупнуло в болото і зняло сплеск, що перекотився гуркотом грому. Ніби скеля впала. Повільна глеювата хвиля накотилася на берег, жадібно лизнула його й подалася назад, ніби хотіла щось ухопити, та не вдалося.
Воїни полякалися, відступили. Кінь під капітаном Орліном заіржав і став дибки. Навіть Джерні з Фрідою бридливо пирхнувши, відійшли далі од баговиння.
- На нас чекає перехід через оце Буре болото, - виголосив Ларрі. - Ніхто з нас тут іще не бував і не знає, чого можна сподіватися в цих краях. Тому я хочу, щоб кожен сам вирішив: іде він зі мною чи ні. Має зважити цілком добровільно, чи йти в оцю трясовину, чи лишитись на березі. Питаю про це кожного з вас і востаннє: далі вибору не буде!
Стривожений гомін перекотився лавами гвардійців.
- Ми йшли воювати, а не топитись у багні! - гукнув хтось зі строю.
Капітан скинувся, шукаючи поглядом крикуна. Але дружина стояла пліч-о-пліч, ніби кожен у ній підпирав кожного, і мовчала, насуплено позираючи на командира.
- Агов, боягузе! - покликав Орлін. - А вийди-но наперед - не ховайся поза плечима товаришів!
Стрій хитнувся, наче ним перебігла хвиля, розступився і з нього виступив кремезний здоровань із предовгим мечем. Його широкі груди перепинали навхрест дві міцнющі шкіряні перев`язі, поспіль пообчіплювані найрізноманітнішими ножами.
- Це ти?!! - дивом здивувався капітан. - От уже від кого не сподівався таких слів, як ти оце щойно виголосив! Клине, це справді був ти?..
- Хай хтось із присутніх спершу скаже, чи я хоч раз ховався за чиїмось плечима!
- Такого ніхто про тебе не скаже. І я не скажу! - твердо заявив Орлин. - тому ще більше не ладен збагнути, що це раптом з тобою сталося. Тебе щось укусило?
- Нічого мене не кусало.., - буркнув Клин, з-під лоба дивлячись на командира. - Але я звик битися з ворогами, а тут вони де?! Що я зі своїм мечем у цій драговині робитиму? Може, голови жабам стинатиму??
- Як судити з того ґвалту, що ми оце чули, то жаби тут саме до твого меча, - впав у розмову Камілл. - Отже, без діла не сидітимеш. Та й іншим буде не без роботи.
- Еге ж.., - правив своєї здоровань. - Якби ж воно звичайні потвори, то дав би їм доброго гарту та й край! А тут запевне якісь чаклунські витівки! Достеменно на зразок оцих...
Клин через плече вказав великим пальцем на мовчазних велетнів, що стояли собі незворушно.
- Якщо я вірно все зрозумів, то цих воїнів задля того й відряджено, щоб з різною нечистю битися...
Ларрі, без слова споглядаючи на те, що діялося, підняв руку, закликаючи до уваги. Коли всі замовкли, він заговорив:
- Я міг би просто наказати, і ти та й усі інші мусили б іти за мною хоч до чорта в зуби, бо ж я таки - принц! Але я нікого не хочу змушувати. Підуть зі мною лише ті, хто зголоситься з доброї волі на те, щоб повалити чорного чаклуна... Може, навіть ціною власного життя. Як не знищити Гіркана оце зараз, то по якомусь часі Санфлауер, а за ним і всі інші землі обернуться на такі самі мертві болота.
Юнак на хвильку замовк, схиливши набік голову, наче чогось дослухаючись, але скоро й випростався. Сувора зморшка перетнула його високе чоло.
- Я хочу, щоб ішли тільки ті, на кого я можу покластися, хто не підведе в останню мить! - додав він.
По цьому слові Ларрі повернув коня, не озираючись, з`їхав берегом до болота й рвучко зайшов у нього. Камілл, Ліна й Фімбо рушили за ним. Примарні воїни теж зворухнулись і попрямували за принцем. Капітан Орлін намірився був щось сказати, але передумав. Кинув тільки:
- Ех!..
А тоді махнув рукою, перевірив, як тримається приторочений до сідла спис, і скерував коня слідом за Ларрі. Єдино тільки скрушно зітхав та хитав головою, і плечі його зажурено похилилися.
- Та що ж це таке?! - несподівано обурився Клин. - Чи ми вже не гвардійці?! Як собі хочете, а я туди, куди й принц!
- Правду кажеш, Клине!
- Гвардія ніколи не кидала свого короля!
- Нумо за принцем Ларрі!
- Всі як один!
Знявши над головою свого предовгого меча, Клин сміливо зайшов у драговиння і вмить занурився в нього по груди. Інші гвардійці, намагаючись не відстати, по двоє-троє пішли за ним. А по якомусь часі на березі не зосталося нікого. Лише збрижена смуга на поверхні Бурого болота, що поринала в смердючий туман, указувала шлях, яким пішов загін під проводом принца-спадкоємця Санфлауеру.
* * *
Тоскне чвакання та хлюпання - оце було й усе, що порушувало тишу над застояним морем грязюки. Та й ті звуки не тримались довго - глохли, заплутавшись у ваті драглистого туману.
Пішов уже третій день, відколи загін почав продиратися крізь глеюваті, жадібно-ласі на людську плоть Бурі болота. За цей час не стрілося й разу чогось навіч жахливого, хоч з-поза туману частенько долинали страхітливі згуки. То грізне нутряне гарчання перекочувалося над поверхнею сонної трясовини і ставило людям волосся дибки на голові, то люте сичання величезних, якщо судити з сили звуку, рептилій змушувало багатьох ціпеніти на місці. У такі хвилини гвардійці відчували, як кігті жаху впинаються в потилицю та заморожують кров, паралізуючи тіло і волю. Та все ж ішли, куди їх провадив принц. На короткі привали, щоб хоч сухаря згризти та водою з фляги закропитися, злазили на слизькі горби, що де-не-де стирчали з болота. Миршава засмоктана рослинність, що іноді траплялася дорогою, не могла стати поживком хоч для малесенької ватри. Тому, ставши на перепочинок, перемерзлі люди, щоб хоч трохи зігрітися, тісно тулилися одне до одного. Зазвичай рішучі й хвацькі, тепер гвардійці почувалися непевно: невідомість і нескінченність дороги налягала на них тягарем.
А все ж люди йшли.
Ліна з Каміллом, прозираючи своїми магічно видющими очима товщу болота, непомильно віднаходили мілкіші місця, і військо, хай і перемучене, напівголодне й брудне, просувалося без втрат. Але часом перед ними поставали такі глибини, що навіть магічний зір не здатен там був засягти дна. Тоді доводилося звертати і обходити погибельне місце доти, доки не натрапляли на нову стежину.
Край одного з таких бездонних проваль Ларрі подав команду про привал. Місце було годяще. Декілька десятків горбів, розташованих недалечко один від одного та зарослих, хоч і миршавими й покрученими, а все ж берізками та колючим чагарником, могли дати притулок виснаженим воїнам, може навіть з ватрою.
Ларрі, Ліна, Камілл, Фімбо і капітан Орлін, як завжди зіступилися кружка на пораду, а Фріда й Джерні полягали поблизу. Вимучились вони чи не найдужче за всіх. Там де драговиння доходило людям по груди, звірі тонули в глеюватій масі, що не тримала їх на собі і водночас не давала пливти. Їм доводилось іноді відходити далеко вбік, перескакуючи з купини на купину, а іноді їх, перев`язаних мотузками, гвардійці тягли волоком. Певно що таке їм не дуже подобалося. Одначе терпіли.
- Скільки ж нам іще блукати по цьому багниську? - зітхнув Орлін. - Люди повиснажувалися до краю, а кінця болотам не видно...
Ларрі із запитанням в очах подививсь на Камілла. Старий маг замислено перебирав бороду, суплячи брови. Врешті здобувся на слово:
- Гадаю, за кілька день ми вже будемо на західному березі. У стародавніх хроніках подибуються згадки про Бурі болота. В одному місці навіть сказано, що через нього п`ять днів дороги. Не знаю, наскільки це точні дані, але сподіваюся, що незабаром ми таки станемо на твердий грунт.
- А хто ж складав оті хроніки? - поцікавився Фімбо.
- Колись за давніх-давен, ще перед тим, як ці місця запосіли чарівники Чорної гори, правителі нашого королівства посилали сюди загін воїнів - розвідати західні землі...
- Отже, хтось уже тут бував?! - не втримався од вигуку Орлін.
- Бував то бував, - сказав маг. - Але повернулося живими лише троє. Та й не сповна розуму, казали про них. Бо розповідали вони про таких кровожерних чудовиськ, яких іще й світ не бачив. Люди їм не вірили. А до хронік усе ж записали.
- Добре, що нам ті чудовиська не стрілися, - пробурмотів Фімбо.
- Нашій дорозі ще не кінець, - нагадав Камілл. - Треба бути готовим до всього. Але, звичайно, було б краще з отим жахіттям не здибатись. Воно таке стародавнє, що й магія супроти нього безсила, не те, що мечі... Хіба лиш Небесний...
- Але хтось таки ними керує, - зауважив Ларрі.
- Колись ці химери підкорялися стародавнім богам. Та відтоді минуло багато тисячоліть, і вони тепер хазяїв не мають. Чудовиська Бурих боліт нікого не слу...
- Зачекайте, - перебила Ліна. - Здається, я чую, як до нас щось наближається...
- Що саме? - швидко перепитав Ларрі й поклав долоню на руків`я меча.
- Не збагну.., - розгубилася Ліна. - Не можу схопити ані найменшої думки - лише безмежне почуття голоду!
Усі сторожко пороззиралися довкола, і руки самі собою потяглися до зброї. І тут один з гвардійців махнув у бік широкого масного плеса, край якого усі стояли і в якому на Камілл, ні Ліна не бачили дна.
- Дивіться! - гукнув він. - Що це таке?
Спокійна досі трясовина заворушилася, заходила ходором, як жива. Величезна баня іржаво-каламутного пухиря здулася на поверхні й гучно репнула, викинувши хмару смороду. За нею ще одна, ще... А потім з болота виткнулася здоровенна почварна голова - така жахлива і страшна, що всі воїни заціпеніли. Вкрита кістяними пластинами, з яких спливала липка грязюка, голова поволі повернулася на грубелезній шиї у бік горбів і знерухоміла. Здригнулися та порозсовувались важкі зморшки, що прикривали троє величезних білуватих очей без зіниць.
- Воно сліпе.., - прошепотів Ларрі.
- Ні, - заперечила Ліна. - Воно нас бачить...
Ніби на потвердження її слів погляд більмастих очей упевнено вп`явсь у Ларрі, і голова посунула до нього. Поверхня глеюватої трясовини сколихнулася. То тут, то там з неї повиринали грубезні живі кільця, що переплітались у неймовірні вузли. Фонтани грязюки полетіли навсібіч, заливаючи горби та ноги людям.
- Ларрі, стережися! - гукнув Камілл, гарячково перебираючи в голові всі закляття та вишукуючи якесь прадавнє на цей випадок.
Далі все сталося - як оком змигнути. Наче прокинувшись зі сну, воїни заходилися кидати в чудовисько списами. Але ті трощилися об кістяні пластини, не завдаючи ані найменшої шкоди тому, в кого вони влучали. А чудовисько тим часом роззявило пащеку, обтикану ворушкими виростами, і свистяче сичання перекрило всі вигуки гвардійців. Над болотом знявся чорний блискучий хвіст завтовшки як добряча колода і одним порухом змів із найближчого горба всіх, хто там був. Відчайдушні зойки людей, які борсались у баговинні, заглушило ще лютіше сичання, що переходило в пронизливий вереск.
Камілл нарешті дібрав закляття, що мало знерухомити ворога, і тепер виголошував його. Ліна спрямувала всю свою розумову енергію, щоб пробитись до свідомості чудовиська та якось погамувати його, - старожитній з найстарожитніших мешканців болотяної глибочині навіть не звернув на них уваги. Його голова стриміла вже за кілька кроків од Ларрі, який чекав на неї, знявши над собою Небесного меча. В цю мить звідкись ізбоку вискочив Клин. Наче його хтось підкинув знизу, він злетів угору і впав на голову гада. Тримаючи свою довжелезну зброю обома руками, здоровань просунув вістря поміж пластини і щосили вгатив меча по саме руків`я.
Дикий зойк, що переходив у свистяче виття, розітнувся над Бурим болотом. Чимало гвардійців попадали від цього огидного звуку навколішки позатикавши вуха руками. Дехто знепритомнів. У декого пішла вухами кров. Фімбо ледве встиг підхопити Ліну, що вже почала була в нестямі осідати на землю. Камілл похитнувсь, наче його щосили пхнув хтось у груди. Фріда й Джерні судомно трусили головами. Тільки Ларрі стояв, мов скеля, і лише збіліле, як крейда, обличчя виказувало його неймовірне напруження.
Чудовисько смикнулось у конвульсії й почало осідати в безодню, звідки було вигулькнуло. Клин усе ще стояв йому на голові, намагаючись витягти загрузлого меча.
- Клине, зіскакуй! - прохрипів капітан Орлін.
- Ні-і, свого вірного товариша не кину! - озвався здоровань, із непогамовним шалом смикаючи вгору руків`я.
Гадова голова тим часом уже цілком занурилась у трясовину, що засмоктувала й гвардійця. Глеювата грязюка сягала йому вже паска. Ларрі схопив кільце мотузка й кинув кінця Клинові:
- Хапай скоріше!
Той послухався. І дуже вчасно. Якби не міцна мотузка, то не бачити б уже королівському солдатові білого світу. Ларрі разом з іншими на превелику силу, а все ж витягли героя на горб. А той гордовито зняв над головою меча і проказав:
- А свого вірного товариша я таки не кинув!