03_ Володар часу
Частина №2 з рубрики / циклу «Таємниці зачарованої полонини (казки)»
Підбігли Фрутико з Лесею і теж схилилися над книгою, роздивляючись чудернацькі літери, які були наче живі. Вони повільно коливалися, постійно змінюючи свої обриси. Здавалося, що крізь них проступає темне полум`я. Але, помацавши сторінку, допитливий Фрутико не відчув навіть малого тепла – літери були холодні.
- Цікаво, - пробурмотів хлопчик, від збудження чухаючи свого допитливого носа. – Що ж то воно тут написано? Я такої мови не знаю… А ви?
Леся з Петриком тільки похитали головами, бо і вони нічого не могли зрозуміти, хоча вже і навчилися у дитячому садку дещо читати.
Можливо, це якась магічна книга? – припустила Леся. – От якби ми змогли розібрати, що тут написано, то, може, теж стали б чарівниками…
- Або чаклунами! – пошуткував Петрик.
- Ні, не хочу! Краще пошукаємо щось інше…
З цими словами Леся закрила книгу і віднесла її на місце.
Тим часом Фрутико з Петриком почали відкривати інші шафи і шухляди, що стояли уздовж стін. І чого вони там тільки не побачили! Тут була величезна підзорна труба, у яку, мабуть, можна було побачити, що робиться на місяці. Хлопчики спробували, було, витягти її з шухляди, але не змогли навіть поворухнути – така вона була важка.
В шафі знайшли великий плащ з синього бархату, розшитий сріблястими зірками.
Фрутико заходився його приміряти, удаючи з себе могутнього чарівника, але заплутався у довгих складинах, що стелилися по підлозі і гепнувся. Петрик зачепився за нього і теж впав, потягнувши за собою Лесю. Сталася купа-мала. Безтурботно сміючись, діти копирсалися у складинах і спочатку не почули наполегливого гавкотіння Брунді, що доносилося з першого поверху палацу.
- Стривайте! – скрикнула Леся, зупиняючи хлопчиків. – Хіба ви не чуєте, як Брундя лящить?! Швидше побігли до нього!
Звільнившись від важкого балахону, діти побігли униз.
Песик стояв у дальньому куту зали і, шкрябаючи лапкою по плиті, на щось там гавкав. Його хвостик збуджено тремтів.
Фрутико підбіг першим і погладив песика по голівці.
- Заспокойся, Брундю, будь ласка, - промовив він. – Чого це ти гвалт здійняв на весь палац?!
Але песик лише на мить глянув у бік Фрутико і знову почав гавкати і шкрябати лапою підлогу.
- Постривай, Фрутико, - насторожився Петрик. – Щось тут не так… Мені здається, що Брундя щось відчуває під цією плитою. Давайте, спробуємо її підійняти.
Петрик відгріб чоботом убік пил, і всі побачили мідне кільце, яке було втоплене у плиту.
- Дивіться! – зрадів Фрутико. – Це кільце призначене для того, щоб за нього можна було підійняти плиту. А для чого б її підіймати, якщо там нічого нема?
- Він нетерпляче ухопився за кільце і спробував підійняти плиту, яка від його зусилля лише слабко ворухнулася.
Леся з Петриком приєдналися до Фрутико і сумісними зусиллями вони таки відчинили хід до підземелля.
З темного отвору повіяло затхлим повітрям.
Фрутико замовк, очікуючи, що буде далі. Він уважно прислухався і ворушив носиком, принюхуючись до незвичайних пахощів, які долинали до нього з темряви.
- Ну, що будемо робити? – спитала Леся.
- Звісно, що! – бадьоро відгукнувся Петрик. – Сподіваюсь, що саме тут ми знайдемо розгадку позначки на стародавній карті. Уперед!
Віддавши Фрутико ліхтаря, він приготував свою помпову рушницю і ступив на вузькі кам`яні сходини, які зникали у темряві. Фрутико йшов поруч з Петриком, висвітлюючи ліхтариком дорогу. За ними йшла Леся, а вже за нею, плигаючи зі сходини на сходину, чимчикував Брундя.
Чим нижче спускалися відважні мандрівники, тим темніше ставало навкруги. Десь наверху лишилася бліда пляма денного світла, а тут було тихо і вогко.
Дійшовши до кінця сходин, друзі зупинились.
- Довгий коридор сягав у темряву на два боки, і вони ніяк не могли вирішити, в яку сторону йти. Допоміг Брундя. Щось відчувши, він настовбурчив вуха, сторожко вдивляючись праворуч, а потім зробив крок уперед, нетерпляче поглядаючи на Фрутико.
- От вам і рішення, - з полегшенням зітхнула Леся. – Брундя вже вирішив за нас.
- Тільки потрібно бути обережними, тому що в такій темряві недовго і заблукати. – попередив Петрик. – Хто й знає, що там попереду… Може тут цілий підземний лабіринт! Як ми знайдемо дорогу назад?
- Брундя нас виведе! – заспокоїв Фрутик. – Він розумненький. До того ж у нас є ліхтарик…
- Але ж нема карти лабіринту. – заперечив Петрик.
Дивлячись на хлопчиків, Леся загадково посміхнулася і мовчки засунула руку у рюкзак, щось там напомацки розшукуючи. Потім з переможним виглядом вона витягла коробку з кольоровою крейдою і гордовито підняла її вгору.
- Усе дуже просто, - промовила дівчинка. – Ми будемо просуватися уперед до першого повороту. Там ми поставимо крейдою позначку і підемо далі. Потім, повертаючись назад, нам буде легко знайти шлях, дивлячись на ці позначки…
- Дійсно, дуже просто! – зрадів Фрутико. – Ти така розумненька… Як же це я сам не второпав до цього?!
- Яка різниця, хто з нас це придумав?! Ми ж друзі, тому повинні допомагати одне одному. Вірно, Петрику?
- Авжеж!
Як вирішили, так і зробили.
Брундя тупцяв попереду, постійно до чогось принюхуючись, проте тримався на малій відстані від Фрутико, який освітлював стіни підземілля променем ліхтарика.
Петрик з Лесею були просто в захваті од нинішньої пригоди. Вони з допитливістю і водночас з острахом роздивлялися навкруги. Вже декілька разів Леся малювала крейдою на перехрестях лабіринту стріли, які вказували напрямок для повернення.
Якось непомітно коридор скінчився. Попереду була стіна.
- Це якийсь невірний лабіринт. – образився Фрутико. – Ми йшли, йшли… а нічого не знайшли… Це нечесно!
Леся легенько погладила його, щоб заспокоїти. Хоча їй і самій було якось сумно, що пригода закінчилася, а ніякої таємниці не знайшлося – просто порожнє підземелля.
Але Петрик не став горювати. Поки Фрутико з Лесею сумували, він узяв ліхтарик і почав ретельно обшукувати стіни.
Неподалік від того місця, де зупинилися мандрівники, у стіні відшукалося невелике заглиблення. Посвітивши туди, Петрик помітив якийсь важіль.
- Йдіть-но сюди, шукачі скарбів! – покликав Петрик. – Чого це ви похнюпилися? Дивіться, що я знайшов!
Фрутико з Лесею підскочили до нього і теж зазирнули до ніші.
- Дуже цікаво… - задумливо мовив Фрутико. – І чого б тут у лабіринті був такий хитрий важіль? Для чого?..
Він обережно помацав важіль, а потім несподівано ухопив його і потягнув до себе.
- Фрутико! Що ти робиш?! – скрикнула Леся.
Але вже було пізно. Десь у потаємних глибинах підземелля щось гухнуло, глухо загуркотіло. По стінах пробігло малопомітне тремтіння.
Діти злякано притиснулися одне до одного. Навіть Брундя зіщулився і тоскно скавульнув.
Раптом ліворуч у стіні з`явилася розколина. Вона ширшала, розсуваючись вбоки і відкриваючи прохід. Дивна річ – з цього проходу полилося м`яке блакитне сяйво.
Наче зачаровані, друзі мовчки дивилися на це видовище.
Нарешті усе змовкло. Запала тиша.
- Давайте подивимось, що там… - пошепки запропонував Фрутико. – Цікаво ж…
- Тільки одразу домовимось, що нічого не будемо торкатися! – попередила Леся. – Бо хто знає, що може трапитися…
- Добре.
Один за одним діти обережно зайшли усередину загадкового приміщення. Воно було дуже високим, круглим і досить просторим. По стінах йшли чудні написи, дуже схожі на ті, що Петрик відшукав у старовинній книзі на другому поверху. Вище написів були намальовані планети і зірки. А під самою стелею просто у повітрі висіла велика сяюча куля, яка й давала оте саме блакитне світло.
Але не це було найбільш дивовижним.
У самому центрі приміщення під сяючою кулею висів величезний годинник. Сказати, що це просто величезний годинник, було замало. Він сягав майже до самої стелі.
Задерши голови вгору, діти розгублено дивилися на гігантський циферблат. На його стрілках могли б вмоститися, мабуть, з десяток великих птахів. Від циферблату донизу звисав маятник.
- О-о-о… - тільки й зміг вражено прошепотіти Фрутико.
- Не о-о-о, а ого-го! – виправив його Петрик. – Такого годинника, мабуть, і в музеях не знайдеш!
- Мені здається, що ним міг би користуватися лише якийсь велетень! – стиха промовила Леся. – Але я не розумію, чому він стоїть? Годинники повинні показувати час, дзвонити, коли вранці треба прокидатися, або коли потрібно йти у садок… А цей чомусь стоїть.
Фрутико з Петриком підійшли до маятника ближче, тримаючи руки за спиною, наче вони їм не довіряли, і почали уважно роздивлятися великий бронзовий диск, що був на кінці маятника.
- Мені чомусь дуже кортить сісти верхи на цей диск, наче на гойдалку, і качатися на ньому, - зізнався Петрик. – У нас в садку такої чудової гойдалки нема.
- То в чому ж річ?! – зрадів Фрутико. - Зараз і спробуємо, тим більше, що й мені кортить так само!
Він вже націлився, було, осідлати бронзовий диск, коли раптом занепокоєно загарчав Брундя, а від дверей долинуло якесь шкрябання і підвивання.
Рвучко обернувшись на звук, друзі побачили в отворі дверей незвичайну істоту. Вона була кошлата з голови до п`ят. Очі невідомої істоти зловісно виблискували, а розведені вбоки руки закінчувалися кривими пазурами.
- Йой! Що це?! – злякано скрикнула Леся.
Вона сховалася за Петрика, який зняв з плеча помпову рушницю і націлив її на страховисько.
- Киш! Киш звідси! – замахав руками Фрутико, намагаючись відігнати кошлату істоту.
Але вона загарчала і ступила крок уперед.
Тоді Петрик вистрелив з рушниці. Фарбова кулька вцілила істоті прямо в пику, забризкуючи їй фарбою очі.
Продираючи долонями очі, кошлате створіння кинулося до дітей, але нічого не бачачи, вдарилося лобом у маятник і гепнулось на підлогу.
- Скоріше тікаймо! – скрикнув Фрутико, кидаючись до дверей.
Перестрибнувши через розлючену істоту, діти вискочили з кімнати і дали такого драла по лабіринту, що й не помітили, як опинилися у якомусь невідомому місці.
Перед ними була стіна, а позаду відчувалося роздратоване сопіння невідомої істоти, що вже наздоганяла малят.
- Який жах! – вигукнула Леся. – Воно, мабуть, нас з`їсть?!
Петрик зробив крок назустріч переслідувачу, закриваючи собою сестричку, і рішуче вистромив уперед рушницю.
Брундя біля його ніг голосно гавкотів, але що міг зробити маленький песик супроти тої кошлатої істоти?!
Тим часом Фрутико обмацував стіни, сподіваючись знайти ще який-небудь важіль, який відчинив би потаємні двері, щоб за ними можна було сховатися.
Ось вже неподалік блимнули очі страховиська. Воно зловтішно потерло долоні і простягнуло їх до Петрика.
І тут Фрутико знайшов таки важіль. Не довго думаючи, він з усієї сили натиснув на нього.
Щось клацнуло, гримнуло, і несподівано страхітлива істота кудись поділась.
- Розгублено перезирнувшись, друзі знову подивились уздовж коридору, освітлюючи його променем ліхтарика.
- Куди ж поділося це страховисько? – здивувався Петрик. – Я ж його тільки що бачив!
Він посвітив на підлогу і побачив якесь провалля.
- Звідки це узялося? – здивувалась Леся. – Ми ж щойно бігли тут, але нічого такого не було, бо інакше ми попадали б униз.
- А це я тут один важілець знайшов, - задоволено мовив Фрутико. – І натиснув на нього. Мабуть, після цього і відкрився підземний колодязь. Здається мені, що наш переслідувач вже десь там на дні…
Боязко підійшовши до провалини, друзі обережно зазирнули униз.
Там, на самому дні кам`яного колодязя сиділо кошлате страхіття і кліпало на них розгубленими очима.
- Так тобі й треба! – вигукнув Фрутико. – Щоб не кидався на нас, наче якесь дике страхіття!
- А яке ж воно може бути тут у підземеллі? – здивувалася Леся. – Звичайно – дике!
Раптом з колодязя долинув скрипучий голос невідомої істоти:
- Самі ви дикуни!
- Оце так да! – мало не гепнувся з несподіванки Петрик. – Воно, здається, вміє розмовляти…
- Може, воно дресироване? – припустив Фрутико.
- Сам ти, каплавухий, дресирований! – знову донеслося знизу.
- Ти диви, який грубіян… - Петрик задумливо почухав потилицю. – Але що ж нам з ним робити?
- Як що?! - обурено вигукнув Фрутико. – Це страховище на нас напало, мало не з`їло – нехай сидить тепер у цьому кам`яному колодязі, щоб не кидалося на людей!
Леся з сумнівом похитала головою.
- Ні, не можна залишати цю істоту у колодязі… Вона ж розумна...
- Була б розумна, не кидалася б на нас! – зауважив Петрик.
Кошлатий незнайомець у колодязі щось невиразно пробурмотів собі під ніс, але вголос нічого не сказав.
- Чуєте, воно ще й щось собі бурмоче? – обурився Фрутико.
Він схилився над краєм провалля і вигукнув:
- Агов, волохатий! Ти чому на нас кидався?
- Бо ви залізли туди, куди не потрібно…
- Це не тобі вирішувати, - посміхнувся Фрутико. – Може, ми у господаря спитали дозволу?!
- Брешеш!
- Звідки ти знаєш?
- Знаю, тому що я і є володар палацу!
Від цієї заяви Фрутико аж гепнувся на підлогу, розгублено кліпаючи очами.
Навіть Брундя замовк, наче зрозумівши, що його верескливе гавкотіння лише заважає друзям. Він сів поруч з Фрутико і почав старанно вичухувати собі щось за вухом – мовляв, це вже не мої справи, вирішуйте, як хочете.
Петрик з Лесею присіли біля Фрутико і почали радитись. Леся наполягала на тому, щоб визволити володаря палацу із провалля. Нарешті Фрутико і Петрик погодилися з нею.
- А як ми його витягнемо з колодязя? Мотузка ж залишилася разом з поні по той бік туманної стіни?! – згадав Фрутико.
- Може, ми спробуємо повернути важіль на місце і тоді днище колодязя підніметься вгору? – запропонував Петрик.
Він зазирнув у провалля і звернувся до кошлатого незнайомця:
- Агов, шановний, не знаємо, як вас звати! Якщо ми піднімемо вас наверх, пообіцяйте, що не будете на нас кидатися…
Спочатку знизу долинуло вперте сопіння, але трохи згодом заспокоївшись, невідомий відповів:
- Домовилися…
Тоді Фрутико спробував натиснути на важіль, але той не піддавався. Йому на допомогу прийшли Леся з Петриком. Усі разом вони повернули таки важіль на місце.
Знову щось під землею загуркотіло, і днище колодязя почало повільно підійматися вгору.
Кошлата істота з-під лоба дивилась на дітей, але вже не погрожувала їм. Несподівано вона посміхнулася і промовила:
- А що, налякалися?
- Ще б пак! – відгукнувся Фрутико. – А навіщо ви нас лякали?
- Тому що ви якимось чином пролізли крізь туманну стіну до моїх володінь та ще й збиралися гойдатися на маятнику годинника часу!
- Скажіть, будь ласка, - попросила Леся. – Як вас звуть?
- Я – Володар часу! – гордовито відповів кошлатий. – Годинник часу, що ви бачили, може зупиняти час у моїх володіннях, закриваючи їх туманною завісою, крізь яку ніхто не може прослизнути…
Він розгублено глипнув очима на дітей.
- А як ви тут опинилися? Невже моя стіна вже не діє?!
- Заспокойтеся, - відгукнувся Петрик. – Ми просто пролізли під стіною підземним ходом.
- Ось воно що! – Володар часу ляснув себе долонею по лобі. – Як же це я не змикитив?!
- А вам не тоскно тут жити одному, без друзів? – знову спитала Леся.
Володар часу гордовито задер бороду, але за якусь хвилинку сумно зітхнув і зізнався:
- Це дійсно так… Раніше я про це не міркував, але зараз, дивлячись на вас, розумію, що без друзів жити сумно… Але де ж їх взяти, отих друзів?
- А ви увімкніть свого годинника, тоді зникне туманна стіна, і до вас почнуть приходити у гостину інші мешканці Зачарованої полонини. – запропонував Фрутико.
- І ми теж! – вигукнули разом Леся з Петриком.
- Ну, раз таке діло, то зараз це і зробимо! – з посмішкою вирішив Володар часу. – А ви мені допоможете…
- Як?
- Ви ж хотіли погойдатися на маятнику, то розгойдайте його – годинник почне працювати, і стіна зникне!
Так і зробили. Повернувшись у кімнату, де знаходився годинник часу, друзі розгойдали маятник і покаталися на ньому досхочу.
Брундя радісно гавкав і стрибав довкола них, але сам гойдатися не погодився.
Коли всі вийшли з підземелля, то побачили, що туман зник, а все навкруги осяяне теплим сонечком. Поприлітали пташки і почали співати радісні пісні.
Леся витягла з рюкзака ножиці і заходилася стригти Володаря часу, який так заріс волоссям, що його і справді можна було прийняти за якусь дику істоту. Коли Леся скінчила, то всі побачили веселого трохи повненького дідка.
Дівчинка подарувала йому своє дзеркальце, щоб Володар частіше у нього дивився і більше не заростав волоссям.
Брундя з недовірою дивився на якогось незнайомого діда, не впізнаючи у ньому того кошлатого, що гнався за друзями підземним лабіринтом. Лише ретельно обнюхавши його, песик радісно гавкнув і заспокоївся.
- Дякую вам, мої маленькі друзі! – проголосив Володар часу. – За те, що ви допомогли мені знову повернутися до сонця і відчинити мої володіння для усіх мешканців Зачарованої полонини, я хочу вам дещо подарувати…
Він хитрувато посміхнувся і кудись швидко побіг.
- А добре таки, що ми витягли Володаря часу з того колодязя! – промовив Фрутико. – Він зовсім не злий, а навіть трохи кумедний.
Прогупотіли сходинами черевики, і трохи захеканий Володар часу зупинився біля дітей. У руках він тримав маленьку дудочку, мандарин і чудове овальне дзеркальце.
Володар віддав мандарин Петрику і сказав:
- Коли повернетеся додому і з`їсте цей мандарин, то візьміть з нього кісточку і посадіть у горщик з землею. Тоді у вас виросте маленьке мандаринове деревце, яке буде приносити вам стільки мандаринів, скільки вам забажається!
Потім Володар часу простягнув чудове дзеркальце Лесі:
- Замість того дзеркальця, що ти подарувала мені, я повертаю тобі інше. Це не звичайне дзеркальце. Якщо ти скучиш за своїми друзями у Зачарованій полонині, то подивись в нього і побачиш, де вони і що роблять.
Дудочку він віддав Фрутико.
- Навіщо ж мені дудочка, якщо я навіть грати не вмію? – здивувався хлопчик.
- По-перше: це не проста дудочка, а чарівна. Якщо ти подуєш в неї з одного боку, то відразу опинишся у мене, а якщо з другого – то повернешся додому. Зрозумів?
- А по-друге що? – нетерпляче нагадав Фрутико.
- А по-друге: тобі вчитися потрібно, а не скарби розшукувати! От і будеш тепер вчитися грати на дудочці.
Фрутико хотів, було, щось заперечити, але трохи поміркувавши, погодився з цим.
Прийшов час Петрику з Лесею повертатися додому. Але цього разу їм не прийшлося повертатися до чарівної галявини. Вони пообіцяли невдовзі знову прийти до своїх друзів у Зачаровану полонину і розпрощалися з Фрутико і Володарем часу прямо у палаці. Не забули і Брундю приласкати.
Нарешті Володар часу вдягнув на голову зоряний ковпак, промовив якесь чарівне заклинання і змахнув руками.
Зоряний вихор майнув перед очима Петрика і Лесі, і вони опинилися вдома.
Батьки відпочивали і нічогісінько не знали про те, з якої далекої мандрівки повернулися їхні діти.
Швиденько роздягнувшись, Петрик і Леся стрибнули у свої ліжка, загорнулися ковдрами і приготувалися засинати. Проте Леся не втерпіла і витягла з-під подушки чарівне дзеркальце, подароване Володарем часу.
- Щось мені так хочеться подивитись, що зараз робиться у Зачарованій полонині на планеті Флаверс! – сказала вона.
- Ну то глянь, де зараз Фрутико з Брундею. – запропонував Петрик.
Леся подивилася у дзеркальце. Його поверхня трохи затуманилася, потім прояснилася, і дівчинка побачила Фрутико, який стояв в оточені мешканців селища і щось з захватом розповідав. Поруч з ним, як завжди, безтурботно скакав Брундя, намагаючись щось там упіймати в траві.
- Фрутико з Брундею вже теж дома, - заспокоїлась Леся, ховаючи дзеркальце під подушку.
- Тоді будемо засинати. – вирішив Петрик, заплющуючи очі.
- Як так?! А віршика мені розказати?
Хоч як вже хотілося Петрику спати, але ж він не хотів ображати сестричку, тому пригадав маленький віршик про сон:
- Тук-тук…
- Хто там?
- Це я – сон,
Прийшов брати тебе у полон!
- У який?
- В казковий:
Іграшковий і цукерковий!
- Заходь,
Здаюся,
Бо цукерок я не боюся…
Повернувшись на бік, Леся лагідно посміхнулася і… заснула. А Петрик ще довго лежав горілиць, мріючи про те, які ще пригоди очікують близнят на планеті Флаверс попереду.
Але нарешті заснув і він, навіть не підозрюючи, що дуже скоро їм з Лесею доведеться знову поспішати на допомогу мешканцям Зачарованої полонини.