01_Мандрівка опівночі
Частина №1 з рубрики / циклу «Таємниці зачарованої полонини (казки)»
Поза відчиненим вікном в ночі завзято виспівували пісні веселі цвіркуни, радіючи теплому квітучому літу. На темному небосхилі лагідно мерехтіли далекі загадкові зорі, наче граючись у піжмурки. А в сріблясто-прозорому промені місяця, що падав крізь фіранку на підлогу дитячої кімнати, танцював тендітний метелик.
Маленькому Петрику не спалося. Він лежав горілиць, закинувши руки за голову, і мрійливо дивився у вікно. Інколи хлопчик тихенько зітхав, чомусь загадково посміхаючись.
Біля протилежної стіни у своєму ліжку ніяк не могла уговтатись його сестричка Леся. Вона крадькома спостерігала за братиком веселими хитруватими оченятами, намагаючись про щось запитати.
- Агов, Петрику, - нарешті не витримала Леся. – Ти чому не спиш?
- Щось мені не хочеться, - відповів хлопчик, знову зітхнувши. – Хоча вже давно ніч на дворі…
- Та й до мене теж сон не йде… - зізналася Леся і запропонувала: – То, може, ми трохи пограємося або помалюємо?
- І гратися теж не хочеться...
- А чого ж тобі хочеться? – здивувалася дівчинка.
Петрик рвучко підвівся у ліжку і, обгорнувшись простирадлом, мрійливо прошепотів:
- Пригоди!
- Якої-такої пригоди?
- Звісно якої – чарівної! Щоб побувати десь у загадкових невідомих краях – там, де ще ніхто не бував! Щоб була якась цікава таємниця…
Леся і собі підвелася, вмостилася зручніше і з зацікавленням подивилася на братика.
- Слухай, Петрику, а я знаю дуже кумедний віршик – якраз про загадкову таємницю!
- Ану, розкажи мені! – зацікавився хлопчик.
Леся весело блимнула очима і почала декламувати:
Десь за дивним лісом
Дехто проживає.
Кожний вечір дещо
Він кудись ховає.
Якщо хтось і знайде
Якось випадково,
Хай мені шматочок
Дасть обов`язково!
- От би побувати там і знайти оте саме загадкове "дещо"! – посміхнувся Петрик, коли Леся замовкла. – Мабуть, воно дуже цікаве…
- Мені здається, що це має бути якийсь казковий скарб… - додала Леся.
- Мабуть, піратський! – мрійливо примружився Петрик. – Але таке буває лише в казках…
Петрик з жалем махнув рукою, а потім узяв з тумбочки маленький мобільний телефончик, який знайшов сьогодні в кущах у парку, коли вони з Лесею поверталися додому з прогулянки. Щоправда мобілка була іграшковою, але зовні мала вигляд наче зовсім справжньої. Якщо натиснути на червону кнопку, то приємний жіночий голос казав: "Привіт! Як справи?" Проте, на жаль, більше ні до чого іншого цей телефончик не був здатний.
Хлопчик сумно зітхнув, роздивляючись іграшку:
- Ех, якби ця мобілка була справжньою, як у матусі, то, може, хтось нам і зателефонував би…
- А хто, наприклад? – зацікавилася Леся.
Петрик загадково посміхнувся і вже відкрив, було, рота, але не встиг відповісти, бо раптом на телефончику блимнув зелений вогник і пролунав голосний дзвінок.
Зойкнувши з несподіванки, хлопчик випустив мобілку з рук, і вона впала на ліжко, наполегливо блимаючи вогником.
- Що трапилось? – захвилювалася Леся. – І як ти зробив, що іграшковий телефон задзвонив?!
- Це не я… - розгубився Петрик. – Він сам…
- Як це може бути?!
Питання так і посипалися з Лесі, наче горіхи з драного мішка. Дівчинка зіскочила зі свого ліжка і швидко стрибнула до братика, намагаючись вхопити мобілку.
- Стривай! – зупинив Петрик сестричку. – Спочатку послухаємо…
Він обережно підняв телефончик, з недовірою оглядаючи його з усіх боків. Потім, натиснувши на кнопку, хлопчик підніс мобілку до вуха і почав уважно слухати. Його бровенята здивовано поповзли вгору.
- Ну, що там? Що?! – не витримала Леся. – Кажи скоріше, бо в мене вже терпець увірвався!
Петрик розгублено знизав плечима.
- Хтось мені щось каже, але як таке може трапитися? Це ж іграшкова мобілка…
- А може, вона чарівна?! – з захопленням вигукнула Леся, витріщивши оченята. – Давай, послухаємо, що там кажуть!
Хлопчик знову притиснув телефон до вуха і невпевнено запитав:
- Ало! Хто це зі мною розмовляє?
Леся теж притулилася до мобілки з другого боку і затамувала подих.
Десь на хвилинку у телефоні запала розгублена тиша, а потім діти почули зраділий хлоп`ячий голос:
- Ало! Ало! Говорить Зачарована полонина! Як мене чуєте?
- Добре чуємо… - здивовано відповів Петрик. – А хто це говорить?
- Мене звуть Фрутико. У Зачарованій полонині сталося лихо - нам дуже потрібна допомога!
- А що таке Зачарована полонина і де вона знаходиться?
- Зараз нема часу розповідати. – квапливо відповів невідомий хлопчик. – Якщо ви згодні допомогти, то все побачите на власні очі. Ну то як? Швидше вирішуйте!
Діти захоплено перезирнулися. Леся швидко-швидко закивала. Вона аж підстрибувала від нетерплячки і дивилася на братика, благаючи склавши долоні.
- Петрику, це ж така пригода, як ти мріяв! – прошепотіла вона.
Братик по-змовницьки підморгнув Лесі і відповів:
- Добре! Тільки не зрозуміло, як ми допоможемо, якщо навіть не знаємо, де знаходиться ваша загадкова Зачарована полонина, і як туди дістатися…
- Зачекайте, зараз я буду у вас! – радісно вигукнув хлоп`ячий голос. – Тільки не вимикайте мобілку, бо інакше я вас не знайду!
Блимнувши ще декілька разів, зелений вогник раптом згас. Але замість нього з`явилася крихітна іскорка жовтогарячого кольору, яка пульсувала, наче жива.
- А як цей хлопчик нас знайде? – раптом схаменулася Леся. - Ми ж йому навіть адресу не сказали!
- І справді! – розгубився Петрик. – Що ж тепер робити?
- А ти йому зателефонуй…
Петрик натиснув на кнопку мобілки, але почув у відповідь лише звичайне: "Ало! Як справи?"
- Будь ласка, покличте Фрутико... – заблагав хлопчик.
Але телефон мовчав, лише загадково блимав вогником.
- Нічого не розумію… - розгублено промовив Петрик. – Ми щойно розмовляли з отим невідомим Фрутико, а тепер мобілка знову стала іграшковою… Як це може бути?
Леся смішно зморщила носик, на якусь мить замислилась, а потім радісно сплеснула у долоні:
- А я знаю! А я знаю! – вигукнула вона, весело підстрибуючи у ліжку мало не до стелі. – Напевно, ми з тобою спимо і бачимо чудовий чарівний сон!
Петрик мугикнув:
- Слухай, Лесю, ти ж наступного року вже підеш до першого класу, а все ще як мала дитина! Не зчиняй гвалт, бо якщо батьки прокинуться, тоді нам дістанеться на горіхи!
Щоправда, Петрик так само наступного року вперше йшов до школи, бо вони з Лесею були близнюками. Але хлопчику дуже хотілося удавати з себе дорослішого.
Леся блимнула очима на двері спальні, а потім швидко заперечила:
- Якщо ми насправді спимо, то як тоді батьки можуть щось почути? Це ж тільки сон!
Вона ще хотіла додати щось смішне, але раптом замовкла, уважно придивляючись до іграшкової мобілки. Посмішка поступово зникла з її обличчя.
Жовтогаряча іскра почала блимати швидше й швидше, наче намагаючись спалахнути яскравим сяйвом. По кімнаті почали розходитися райдужні хвилі.
Петрик прожогом зіскочив на підлогу, обережно поклав мобілку на килим, а сам швидко повернувся до ліжка.
Загадкове сяйво дедалі ставало яскравішим, створюючи напівпрозору райдужну кулю, яка світилася зсередини сонячними променями. Це було дуже дивно, бо навкруги панувала ніч.
Діти злякано пригорнулися одне до одного, пильно стежачи за тим, що відбувалося з мобілкою.
Раптом у сяйві щось блимнуло, і з чарівної кулі просто у кімнату стрімко викотилось щось дивовижне – наче зелена купа, з якої в усі боки стирчало листя. Ця купа зупинилася на середині кімнати, вигукнула: "Йой!", а потім розгорнулась і піднялась на ноги.
Виявилось, що це був якийсь чудернацький хлопчик! На зріст він здавався меншим за Петрика і Лесю. Його трохи величкуваті вушка були витягнені і загострені доверху. А на допитливому веснянкуватому носику, здавалося, сиділа ціла купа різноманітних запитань. У веселих жвавих оченятах так і сяяло нетерпіння непосиди. Хлопчик був одягнений у дивовижну сорочку і штанята, немов пошиті з зеленого листя. На його ногах виблискували смарагдовими застібками черевики з кори дерев. Проте не це було найбільш дивним, а те, що голову хлопчика вкривало таке жовтогаряче волосся, що здавалось, у кімнаті зійшло сонечко. Це неслухняне волосся стирчало в усі боки і пломеніло, як стиглий помаранч!
На жвавому обличчі загадкового хлопчика з`явилася щира посмішка.
- Гоп-ля, от і я! – радісно проголосив він. – Давайте знайомитися.
Петрик здивовано кліпнув очима, а потім несміливо мовив:
- Мене звати Петриком, а це - моя сестричка Леся…
- А я – Фрутико.
Хлопчик швидко озирнувся навкруги. Здавалось, що його кумедний носик аж заворушився, наче принюхуючись.
- Йой, скільки у вас тут різного-цікавого! – з захопленням вигукнув він, роздивляючись у кімнаті, але раптом схаменувся і обережно запитав: - А крім вас, тут більше нікого нема?
- Ні, тільки ми з Петриком, - заспокоїла його Леся і в свою чергу перепитала: - А ти й справді прийшов до нас із Зачарованої полонини?
- Авжеж! – погордо підтвердив Фрутико.
- Розкажи нам, будь ласка, про неї…
- Це дуже велика таємниця! Але… вам я скажу, якщо ви нікому про це ані слова! Домовилися?
- Обіцяємо! – разом вигукнули Петрик і Леся.
- Добре. – Фрутико ще раз озирнувся, наче перевіряючи, чи хтось не підслуховує, а потім пошепки пояснив: - Зачарована полонина розташована високо в горах на чарівній планеті Флаверс.
- А де ж ця планета знаходиться? – здивувався Петрик. – Я такої назви ніколи не чув…
- Це тому, що ця планета знаходиться дуже-дуже далеко від Землі, і ваші вчені ще її не знають.
- Як же ми туди дістанемося? – запитала Леся. – Мабуть, ти прилетів до нас на космічному кораблі?
- А що це таке? – здивувався Фрутико.
- Ну-у… це такий корабель, який може літати серед зірок з дуже великою швидкістю…
Фрутико хитрувато посміхнувся:
- Космічний корабель нам не потрібен, бо летіти ним до планети Флаверс так довго, що і життя не вистачить!
- То як же ми потрапимо до Зачарованої полонини?!
- Є зовсім коротенька дорога – це чарівний зоряний шлях. От ним ми й дістанемося до планети Флаверс... Ну а зараз швидше збирайтеся, бо час спливає!
- Куди? – розгубилися Петрик і Леся.
- Як це куди?! – Фрутико аж підстрибнув від подиву. – Звісно, у Зачаровану полонину… Ми ж з вами щойно домовились, що ви нам допоможете! Чи, може, ви вже не хочете?!
- Ні, обов`язково допоможемо. Та тільки не знаємо як… - розгублено розвів руками Петрик. – Може, ти, Фрутико, спочатку розтлумачиш нам, що до чого?
- Як будемо у Зачарованій полонині, там про все дізнаєтесь. А зараз швидше вирушаймо, бо нас вже чекають!
Петрик з Лесею перезирнулися і, не кажучи більше ані слова, почали швидко одягатися. Лише на якусь мить дівчинка з сумнівом подивилася на двері і занепокоєно спитала:
- А ми встигнемо повернутися до ранку? Бо якщо мама і татусь побачуть, що нас нема, то будуть дуже хвилюватися…
- Поки ви будете на планеті Флаверс, тут час майже не зміниться. Так що ніхто й не помітить, що вас не було. – заспокоїв Фрутико дітей. – Ну то що, зібралися?
- Зачекай хвилинку! – вигукнув Петрик.
Він прожогом кинувся до шафи, де знаходилися іграшки, ухопив на всяк випадок іграшкову помпову рушницю, що стріляла різнокольоровими фарбовими кульками, і начепив її на плече. Потім трохи поміркував і додав ще бінокля, якого повісив на шию. Тепер Петрик виглядав як справжній завзятий вояка, який зібрався у похід.
Леся ж, як і кожна дівчинка, чепурилася біля дзеркала, уважно роздивляючись свій наряд.
Тим часом Фрутико з зацікавленням озирався навкруги. Від захоплення він аж рота роззявив. Раптом, щось помітивши, він став на коліна і швидко заліз під ліжко.
Нарешті Леся задоволено посміхнулась, крутанулася на одній нозі і проголосила:
- От тепер можемо відправлятися!
Петрик глянув навкруги і розгублено спитав:
- А куди ж подівся Фрутико? Він же щойно був тут…
Саме у цю мить з-під ліжка долинуло якесь підозріле шарудіння, щось засопіло, грюкнуло, чхнуло, а потім з`явилось личко Фрутико. Незвичайний хлопчик трохи пововтузився і виліз з-під ліжка, тримаючи щось у руці.
- Що ти там робив? – здивувалася Леся.
- Та я тут… оце… як його? – Фрутико ніяково знизав плечима, а потім рішуче розкрив долоню. – Ось, знайшов!
Він тримав у руці маленький електричний ліхтарик.
- Дуже цікава річ! – з захопленням вигукнув він. – Я ще такого ніколи не бачив...
- Якщо тобі подобається, то бери собі, - сказав Петрик. – Ми тобі даруємо!
- Дякую! – зрадів Фрутико. – А як воно називається і для чого?
- Це - електричний ліхтарик… якщо натиснути кнопку, то з нього з`явиться промінь світла.
- Чарівний "лектарик"… - мрійливо промовив Фрутико і, швидко сховавши знахідку у кишеню, проголосив: - А тепер відправляємось у подорож!
Він узяв Лесю з Петриком за руки і ступив у сяючу кулю.
Барвистий серпанок розступився, і діти опинилися на зоряному шляху. Великі і маленькі зірки, наче метелики, закружляли довкола них, закручуючись у чарівну спіраль, що вела кудись в необачну далечінь. Спіраль оберталася все швидше і швидше. Зоряний шлях спалахнув райдужним сяйвом, розгортаючись під ногами. Він підхопив маленьких мандрівників і стрімко поніс їх уперед.
Не встигли Петрик з Лесею отямитися, як в очі блимнуло яскраве сонечко, і діти замружилися від несподіванки. А коли розплющили очі, то побачили, що опинилися на зеленій галявині в оточенні велетенських дерев.
Але дерева були не просто великі, здавалося, що вони здіймали свої верхівки аж до самого неба. З їх зморшкуватих стовбурів звисав сивий мох, наче волосся прадавніх старців. А вузлуваті гілки простягалися в усі боки, наче намагаючись закрити собою усе навкруги.
- Такого дива я ще ніколи не бачила! – вражено промовила Леся. – Такі величні дерева існують лише у казках…
- Ти ж не забувай, що потрапила до чарівної полонини, - задоволено посміхнувся Фрутико. – Тут може бути все, що завгодно, навіть таке, що тобі й не снилося!
- А що, наприклад?
- Ну, мабуть, літаючі острови…
- Як це – літаючі острови?!
Петрик з Лесею аж роти пороззявляли від подиву.
- У нас тут є дуже непосидющі острівці, які люблять мандрувати. Ви їх ще побачите… - відповів Фрутико. – А зараз поспішаймо, бо вже друзі нас зачекалися!
Він змахнув рукою і з прискоками попрямував по піщаній стежині, що кружляла поміж пухнастих кущів, просто облитих білими квітами. Весело підстрибнувши, хлопчик заспівав:
Що за диво-полонина,
Зачарована країна?!
Гори, річки і луги –
Все казкове навкруги!
Тут не можна нудьгувати,
Тільки бігати, стрибати!
Щоб співати веселіше,
Поспішай сюди скоріше –
Будем разом танцювати,
Та ще й можем політати
В вишині, неначе птах,
На летючих островах!
Це – дитячих мрій країна,
Диво-дивна полонина!
З захопленням роздивляючись навкруги і підспівуючи Фрутико, діти швидко йшли слідом за ним.
Через деякий час стежка вивела мандрівників на узлісся, з якого відкривався чудовий краєвид.
Широка розлога полонина, осяяна теплим сонечком, з усіх боків була оточена височенними горами, що здіймали білосніжні верхівки до самого неба. Неподалік з великої печери на схилі гори вибивався кришталево чистий водоспад.
- Дуже цікаво. – промовив Петрик. - Мені здається, що цей водоспад якийсь незвичайний…
- Та де там! – озвався Фрутико. – Звичайнісінький собі водоспад. Такого добра в полонині – скільки завгодно!
Він задоволено посміхнувся, хитрувато примружив одне око і додав:
- А ще у нашій полонині є багато річок і струмків. Вони такі ж чисті і прозорі. Я вам потім покажу…
Раптом щось промайнуло над головами дітей, і вони аж поприсідали з переляку.
- Не бійтеся! – заспокоїв їх Фрутико, глянувши вгору, хоча й сам трохи налякався з несподіванки. – Це звичайний літаючий острівець. Ось самі подивіться…
Хлопчик свиснув. Тієї ж миті зверху знизився… маленький летючий острів. На ньому росла невисока, проте розлога пальма.
Леся з Петриком аж очі протерли – чи не примарилося це їм?!
Острів повільно знизився мало не до самої землі і зупинився, ледве-ледве погойдуючись у повітрі.
- Це вже зовсім казка! – промовив Петрик, протираючи очі. – Такого ж не може бути, щоб існували летючі острова…
- На планеті Флаверс усе можливо, а тим білш у Зачарованій полонині! – посміхнувся Фрутико і легенько відштовхнув острів, який полетів собі далі.
А маленькі мандрівники пішли уперед.
Через деякий час стежина обігнула високий пагорб, за яким діти побачили селище. Маленькі чудернацькі будиночки, що втопали у квітучих садах, були розфарбовані різноманітними веселими кольорами. Серед них не було двох однакових. Понад дахами майоріли святкові прапори.
- От ми вже й дісталися до місця! – проголосив Фрутико, вказуючи на домівки. – Дивіться, вас уже чекають усі мешканці нашого селища.
Коли мандрівники наблизилися, назустріч їм повиходили незвичайні мешканці. Усі вони були на зріст трохи меншими за Петрика і Лесю, хоча декілька (мабуть, по тутешнім міркам велетні) здавалися такими, як хлопчик. Мешканці селища носили жупани з квітів та чоботи з кори дерев. Їхні вуха, як і в Фрутико, були трохи витягнуті доверху.
- Діду Хорні, я рятівників привів! – радісно вигукнув Фрутико, вказуючи на дітей. – Ось вони – Леся і Петрик!
Наперед вийшов кремезний дідок з довгими сивими вусами, над якими пломенів ніс, дуже схожий на стиглу сливу. А з-під кошлатих бровей дивилися добрі й уважні очі волошкового кольору. Дідок радісно привітав прибульців:
- Щиро просимо до нас у гостину! Мабуть, стомилися після далекої подорожі?
- Ані крихітки! Мені все так подобається, що й вимовити не можу – з захопленням відповіла Леся. – Але скажіть, що ж тут у вас трапилося?
- Ехе-хе… - сумно зітхнув дідок. – Тут таке діло, що ми й самі не можемо збагнути в чому справа…
- Та чого там незрозумілого?! – нетерпляче вигукнув Фрутико. – Просто дощова хмарина залінувалася і не хоче працювати!
Дід Хорні суворо блимнув на нього очима і похитав головою:
- Чого ти вискакуєш наперед, як Пилип з конопелі?!
- Чого це я з конопелі?! – образився Фрутико. – Я тутешній, з Зачарованої полонини. От хоч би кого спитайте…
- Та знаю я, знаю… - відмахнувся від нього дід Хорні. – Ти помовчи трохи, поки я розповім нашим друзям, що до чого.
- Добре. – погодився хлопчик. – Тільки кажіть швидше, бо я довго мовчати не зможу!
Старий тільки головою похитав і продовжив розповідь:
- Справа в тому, що в нашій полонині є лише одна дощова хмара, яка літає і поливає все навкруги…
- Літала! – знову не витримав Фрутико, нетерпляче пританцьовуючи. – А зараз почала лінуватися. От мені й цікаво, чого їй не вистачає? А ще мені дуже цікаво…
- Фрутико, помовчи хвилинку! – сердито тупнув ногою дід Хорні. – Всім відомо, що у тебе питання ніколи не скінчаються. То дай мені хоча б закінчити розповідь.
Хлопчик обома руками швидко затулив свого рота і трохи зніяковів, але не надовго. За якусь мить його очі знову виблискували від нетерплячки. Він мало не підскакув – так йому хотілося щось сказати.
А дідок тим часом продовжував:
- Дощова хмарина чомусь стоїть на одному місці понад горами, тому дощ ллє тільки там... А без дощу в полонині дерева починають засихати. Отака справа…
Дід Хорні сумно зітхнув. Усі мешканці Зачарованої полонини з надією дивилися на Петрика з Лесею, очікуючи, що вони скажуть.
- Слухай, Петрику, а може ми в хмару з твоєї рушниці стрільнемо?! – раптом запропонував Фрутико. – Вона злякається і почне літати!
- А де зараз ця хмаринка? – запитала Леся.
Усі разом повернулися до гір і витягли руки вказуючи на найвищу верхівку.
- Он там вона, біля Драконової гори! Бачите? – голосніше за всіх вигукнув Фрутико, підскакуючи догори, наче намагався ухопити хмарину руками.
Понад горами висіла пухкенька дощова хмара, з якої рясно сіяв дощик – це було видно навіть з такої відстані. Барвиста райдуга весело сяяла у міжгір`ї, куда падали краплини, але у долину вода не попадала.
- Петрику, ану глянь, будь ласка, у свій бінокль, - звернулася Леся до братика. – Що там таке?
Хлопчик підніс бінокль до очей і почав уважно придивлятися.
Здавалось, що дощова хмара тремтіла від напруження. На якусь мить вона трохи заспокоїлась, ніби-то набираючи сили, а потім знову смикнулася вбік. Але де там! Хмара не могла зсунутися з місця, наче була прив`язана дротом.
- Мені здається, що вона чомусь не може відлетіти з того місця, де зараз знаходиться, наче хмару щось тримає… - розгублено промовив Петрик, знизуючи плечима.
- Можна зазирнути у твою гляділку? Бо мені дуже цікаво! – попросив Фрутико.
Петрик зняв бінокль і подав його хлопчику. Той нетерпляче припав до нього, щось з захопленням мурмочучи собі під ніс. Фрутико подивився на далекий гай і змахнув перед біноклем рукою, наче хотів щось впіймати.
- Що ти там ловиш, Фрутико? – розсміялася Леся.
Хлопчик здивовано кліпнув очима, знову зазирнув у бінокль і знову спробував щось ухопити. Потім він розгублено глянув на Петрика і промовив:
- Нічого не розумію… Дивлюсь у гляділку – поруч сидить на гілці горобець. Я його – хвать! А його нема…
- Той горобець сидить далеко, а бінокль його просто збільшує. – пояснив Петрик.
- Тепер зрозумів! – зрадів Фрутико. – Цей біло…міно… як його? А, згадав - "бімокель" – це просто чарівна гляділка!
- Нехай буде так. – погодився Петрик. – Тільки зараз нам потрібно якось дізнатися, що трапилося з дощовою хмарою!
Мешканці селища розгублено перезирнулися і знизали плечима.
- А як це зробити? – розвів руки дід Хорні. – Ми ж не можемо залізти на хмару…
- А я знаю! – раптом заявила Леся. – Це ж чарівна полонина, тому потрібно побудувати чарівний літаючий корабель і дістатися ним до дощової хмари…
- Нащо ж його будувати, коли він у нас і так є! – радісно підскочив Фрутико. – До того ж ніякий він не чарівний, а зовсім звичайний.
- Де?
- То ви, мабуть, забули про летючі острова? Зараз все владнаємо! Зачекайте хвилинку…