Чарівна перлина. Частина-04
з рубрики / циклу «Чарівна перлина (повість-казка)»
А Левко, сидячи в густих кущах, уважно стежив за подвір`ям відьми.
З хати вийшла Соломія, погрозливо дивлячись на Василину, яка йшла від колодязя до хати з повним відром води.
- Де ти шльондраєш, дівчисько?! Ховаєшся від роботи, як пес од мух!
- Та я ж худобі їсти давала, курей годувала, а зараз оце водички… - почала виправдовуватися дівчинка.
Проте Соломія нетерпляче перебила її:
- Клопот повен рот, а діла немає! Неси воду мерщій до світлиці і виливай у мій казан, що стоїть на столі. Тільки самого казана не торкайся!
- Зараз все зроблю, Соломіє…
Василина швиденько зайшла у хату, а Соломія, підправивши волосся на голові, трохи причепурилася, вийшла з подвір`я на вулицю і погордо попрямувала до шинку.
Левко проводив її поглядом, а потім нишком підкрався до хати і, зазирнувши у відчинене вікно, радісно прошепотів:
- О, то це ж саме та скриня!
У хаті напроти вікна стіну підпирала кремезна шафа зі скляними дверцятами. На її горішній полиці стояла та сама скриня, яку викопали вночі під дубом чорти. Посеред кімнати на великому круглому столі стояв великий казан з якимось чудернацьким різьбленням по боках. Біля столу був важкий дерев`яний стілець, на який Василина поставила відро. Потім вона сама вибралася на нього і почала підіймати відро на стіл. Але днище зачепилося за край столу, важке відро вивернулося з рук дівчинки і впало на підлогу, розливаючи воду.
Василина сіла на стілець, закрила обличчя долонями і заплакала:
- Що за вдача така в мене сьогодні? Все з рук валиться…
Левко лише на якусь мить замислився, потім рішуче змахнув рукою і прожогом заскочив у хату через вікно. Він підійшов до Василини, яка за плачем і не помітила його появи, і обережно торкнувся її плеча.
- Не плач, Василинко… Хіба ж то біда, як ллється вода?!
Дівчинка перелякано зойкнула, зіскочила зі стільця і відбігла убік, але впізнавши хлопчика, полегшено зітхнула:
- А… це ти, той сердитий хлопець… навіщо ти прийшов?
Хлопчик зніяковівши, сором`язливо схилив голову.
- Пробач мені, Василино, я й сам не знаю, що тоді на мене найшло…
Хлопчик посміхнувся і несміливо зробив крок до Василинки.
- Мене Левком кличуть… Ну то як, пробачаєш ти мені, чи як? Кажи, а то втоплюся!
Василинка грайливо посміхнулася, а потім, згадавши, схвильовано промовила:
- Та я тебе, як побачила, одразу й пробачила. Але ж тобі не можна тут бути, бо як повернеться господарка – біда буде!
Левко з гордовитим виглядом узявся в боки і зневажливо випнув груди.
- А я її не боюся!
- Левко, ти хоч знаєш, що вона вміє ворожити?! - сплеснула у долоні дівчинка. - Такого тобі наворожить, що на лобі вуха виростуть!
- Справжньому козаку усякі чари – все одно, що комариний чих! Ми й не таких бачили! - презирливо кинув хлопчик.
Василина поблажливо всміхнулася.
- Ач який! Якби жабі хвоста, то була б не проста…
Левко сердито зсунув брови, відчуваючи, що Василина з нього сміється. Проте дівчинка примирливо узяла його за руку і заспокоїла:
- Тобі, мабуть, і не страшно, а мене Соломія може у темній коморі замкнути.
- То я тебе захищу!
Василинка лише відмахнулася на його слова, підняла з полу відерце і подала його хлопчику.
- Краще допоможи мені. Я тут поприбираю, а ти води принеси…
- Гаразд. Я миттю… - з готовністю відповів хлопчик.
Він ухопив відро і прожогом вискочив на вулицю. Василинка лише посміхнулася і швиденько почала прибирати. Поки вона збирала ганчіркою воду Левко приніс повне відро. Він йшов трохи перекошений, але робив вигляд, що йому не важко.
Василина знову стала на стілець. Левко подав їй відро, і дівчинка вилила воду в казан, з якого несподівано зі злим сичанням вилетіла зеленувата пара. Діти з переляку аж відсахнулися.
- От бачиш, я ж тобі казала – це якийсь не простий казан… - вигукнула дівчинка. - Його Соломії шинкар подарував…
Левко трохи злякано поглянув скоса на казан, потім на шафу і, нарешті згадавши, запитав у Василинки, вказуючи на скриню:
- А що це у вас за скриня така дуже цікава?
- А хто його зна… - знизала плечима дівчинка. - Її Соломії чорти Пузань з Тупаком принесли…
Левко задоволено потер долоні.
- Ага, тоді це саме та скриня, що мені й потрібна. Ти хоч бачила, що у неї всередині?
- Та хіба ж мені хто покаже?! А що тебе так цікавить?
- Та є там одна така річ, яка мені дуже потрібна. От якби її якось тихенько забрати…
Дівчинка злякано взялася долонями за обличчя.
- Навіть і не думай про це, чуєш?! Бо біду накличеш! До того ж красти – це погано!
Левко гарячкувато ткнув пальцем, вказуючи на скриню.
- А воно, ну, те, що там усередині, твоїй Соломії не належить – чорти самі це вкрали зі старовинного скарбу!
- А ти звідкіля знаєш? - здивувалася дівчинка. - Втім, все одно до скрині не дістатися, бо дверцята шафи заговорені. Їх просто так не відімкнеш…
Саме у цей час з двору почувся якийсь галас, гупотіння, метушня курей. Василинка визирнула у вікно і злякано повернулася до Левка.
- Йой! Це ж Пузань з Тупаком приперлися!
А хто це? - здивувався хлопчик.
- Та оті самісінькі проклятущі чорти! Тікай швидше, поки вони тебе тут не побачили!
Левко розгублено роззирнувся на усі боки.
- А куди ж? Як у двері, то вони мене побачать!
- Скоріше за мною! Там, у задній кімнаті є вікно у садок!
Василина ухопила Левка за руку і потягнула його у другу кімнату. Тільки-но за ними опустилася фіранка, як з двору до хати вперлися чорти, даючи один одному стусанів. Вони сперечалися:
- Чого ти лізеш своїм писком поперед мене?! - обурювався Пузань. - Я ж старший за тебе…
- Але я сильніший! - заперечив Тупак.
- Може й так, проте дурніший!
- Чому це? - здивувався рудий чортяка.
- Тому, що дурень тупий. Тебе ж і звуть Тупаком! Хіба не так?
Рудий розгублено почухав потилицю, а Пузань єхидно зареготав. Тоді Тупак розлючено повернувся до нього і кинувся у бійку. Зчепившись, чорти покотилися по підлозі з верещанням, з них тільки дрантя полетіло.
Тим часом Левко вистрибнув з вікна у садок. Василинка помахала йому рукою і додала, притишуючи голос:
- Швидше тікай, поки ніхто тебе не побачив…
- А я до тебе завтра прийду… домовились?!
- І не думай навіть! - замахала руками дівчинка. - Краще я тебе сама знайду… Біжи вже!
Вона закрила вікно, а Левко крадькома, ховаючись за стовбурами дерев, прокрався до сусідського тину. Перестрибнувши через нього, хлопчик на мить зупинився, роздумливо подивився на вікно, а потім зірвався з міста і помчав до хати Тиміша.
Поки Левко тікав від чортів, Соломія розмовляла у шинку з Хомою Цабекало. Спираючись на прилавок, вона трохи гидливо морщила носика і махала долонею біля обличчя.
- Щось у тебе, Хома, у шинку смердить, як у хліву. Наче тут у тебе саме свині живуть…
Цабекало швидко вискочив на середину шинку і почав розганяти повітря рушником. При цьому він улесливо усміхався Соломії і намагався здаватися дуже доброзичливим.
- Соломіє, серденько моє! - вигукував він. - Ти ж знаєш, хто по шинках ходить – усяка бидлота, п`янички, ледацюги і всяке таке…
- А нащо ж ти їх пригощаєш? Якби не наливав горілку, то оцей непотріб до тебе не ходив би…
Хома аж зробив крок до Соломії. Його пика розпливлася від самозадоволення. Він картинно розвів руками і солодким голосом промовив:
- То ж не за так, моє сонечко, не задарма, а за гроші! А чому п`янички?.. Ну... бо який же дурінь, крім п`яничок, буде за горілку останні гроші віддавати?!
- Ох і хитрющий же ти, Хома… ще й підступний… - посміхнулася Соломія. - І де ти тільки тих пиятиків береш?
Хома самовдоволено сплеснув долонями.
- Аби болото, а жаби будуть… А без хитрощів у нашому шинкарському ділі аж ніяк!
Цабекало поступово наблизився до Соломії, дивлячись на неї так, наче кіт на смажене сало і намагаючись обійняти дівчину.
- Соломіє, серденько, коли вже ти погодишся піти за мене заміж? Я ж по тобі сохну, вже хто й зна скільки!
Соломія зі сміхом викрутилася і відскочила вбік.
- Тю… не сіло, не впало, давай, бабо, сало… ти знову за своє?!
- А що ж мені бідоласі робити? Я тебе кохаю аж до нестями, так, що у голові паморочиться!
- Умій жартувати, та знай, коли перестати! - стрельнула оченятами дівчина. - Ти ж старий, а я молода – мені з тобою нудно буде…
Хома благаючи притиснув руки до грудей, майже згинаючись у поклоні.
- А ти скажи, красуне, чого тобі хочеться? Я все зроблю!
Грайливо відступивши, Соломія хитрувато посміхнулася.
- Піду я додому, потім пізніше поговоримо…
Соломія повернулася до дверей. Хома хитро посміхнувся їй услід, стиха промовив собі під носа:
- Одне "зараз" краще трьох "потім"… - і голосно додав навздогін: - А як подобаються помічники, що я їх тобі послав?
- Такі дурні, що аж ну! - пирхнула через плече дівчина і вийшла на вулицю.
Тієї ж миті улеслива посмішка зійшла з обличчя шинкаря. В його очах спалахнуло багрове полум`я. Цабекало у серцях так зціпив у кулаках рушника, що той аж затріщав.
- Ну, постривай, "серденько" – що має бути, того не минути! - погрозливо пробурмотів шинкар. - Недовго залишилося чекати. Вже скоро ти будеш моєю…
Він мрійливо замружив очі і благаючи протягнув руки до дверей. Саме в цю мить з вулиці у двері заглянула обшарпана коза з вінком із квітів на рогах. Вона щось їла, дивлячись на шинкаря дурнуватими очима, а потім мекнула.
Хома відкрив очі і з несподіванки аж відсахнувся, а потім з пересердя кинув у козу рушником.
- Пішла геть, цапова наречена! Тьху на тебе! - скрикнув чаклун.
Коза знову мекнула і втекла разом з рушником на рогах.
- А щоб тебе! - гарикнув Хома. - Ще й рушника поцупила…
Змахнувши рукою, він сперся долонею на руку і замислився.
