Чарівна перлина. Частина-02
з рубрики / циклу «Чарівна перлина (повість-казка)»
Легкий ранковий серпанок повільно танув, звільняючи з полону нічних мрій ладні хатинки прокидаючогося села. Десь заполошно загорлав півень, що, мабуть, трохи проспав свій час. Заклопотано заквоктали кури. Спросоння брехнув старий пес.
На околиці села, біля скривленого стовпа з дошкою, на якій було написано "Шарпанівка", з лісових кущів вийшли парубок і хлопчисько. Підійшовши до таблички, Степан вирівняв стовп і уважно подивися вбік села.
- Тут сліди зникають, - промовив він. - Мабуть чорти десь у цьому селі ховаються...
- Як же ми їх знайдемо? – занепокоївся Левко.
- Побачимо… спочатку треба знайти притулок на деякий час.
- Але ж я в цьому селі ніколи не бував, і нікого тут не знаю, засумнівався хлопчик.
- То нічого, світ не без добрих людей – хтось та дасть притулок мандрівникам.
З цими словами Степан попрямував до ближчої оселі. Левко поспішив за ним.
На краю просторого подвір`я під великою розлогою яблунею розташувалися декілька вуликів, біля яких завзято порався міцний засмаглий чоловік у літах. Його волосся було щедро присипане сивиною. Неподалік від господаря сидів білявий пухнастий кіт і зосереджено вмивався, мружачись від задоволення. А біля самого тину стрибало і гавкотіло маленьке кудлате цуценя, намагаючись вловити спритного метелика, що наче дражнив його.
Кинувши оком на кота, чоловік промовив:
- О, кажуть, якщо кіт вмивається, мабуть гості будуть…
До тину підійшли Степан з Левком. Парубок першим привітався:
- День добрий, господарю! Хай вам Господь допомагає!
- Як би не боги, то, може б, і ви помогли, - посміхнувся літній чоловік, придивляючись до мандрівників.
- Та ми з радістю, - погодився Степан. - А якби ви нас пустили до себе на декілька діб пожити, то ми б вам відробили з щирим серцем, бо грошей в нас, пробачте, нема…
Господар уважно подивився на прибульців, щось собі тихенько мугикнув під носа, а потім запрошуючи змахнув рукою:
- Нащо вам гроші, як ви й самі хороші! Заходьте до господи…
Рипнули дверцята хліву, і на подвір`я вийшла жінка господаря, тримаючи у руках глечик з молоком. Вона зупинилася і з зацікавленням подивилася на парубка і хлопчика.
- Агов, Меланко, приймай гостей, якщо вони тобі до вподоби! - вигукнув господар.
Жіночка поставила глечика на лаву, витерла руки фартухом і привітно посміхнулася:
- А чого ж не до вподоби? Хлопці, наче, гарні. Парубок добрячий... як ти, Тиміш, у молодості був, коли ще на Січі гуляв.
- Ото згадала… були у кози роги, та стерлися... - відмахнувся чоловік.
- Заходьте вже до хати, - запросила Меланка. - Мабуть, зголодніли з дороги?
- Є таке трохи... - зізнався Степан.
Трохи соромлячись, він разом з Тимішем попрямував до хати слідом за господинею. Проте Левко затримався, бо дуже йому сподобався песик. Він захотів трохи з ним погратися. Ставши навколішки, хлопчик почав гавкати, удаючи з себе цуценя. Зрадівши, що в нього з`явився приятель, песик почав радісно бігати довкола хлопчика і раптом вскочив у калюжу біля тину. Бризки так і полетіли в обличчя Левкові. Від несподіванки хлопчик гепнувся на землю, розмазуючи болото по щоках. Саме в цю мить поруч пролунав дзвінкий дівчачий сміх. Левко рвучко повернувся і побачив неподалік дівчинку, яка сміялася, тримаючись рукою за тин.
Левко розгублено підвівся.
- І чого б це я реготав, як скажений?! - пробубонів він.
- Бо смішно ж… - відповіла дівчинка.
- Кому смішки, а кому нітрішки… йди собі своєю дорогою, та не заважай людям! - роздратовано скрикнув Левко.
Посмішка зникла з обличчя дівчинки. Вона розгублено подивилася на хлопчика, потім зневажливо знизала плечима.
- Те ж мені - велика гуля на рівному місці… - промовила вона, відходячи від тину.
- Бачили – невидальце з фуркальцем! Ач, яка пані знайшлася… - кинув їй навздогін хлопчик.
Дівчинка засмучено схилила голову і прискорила. Від цього Левкові стало якось не по собі. Він повернувся і побіг до хати.
Тиміш і Степан вже сиділа за столом, на якому височів полумисок з вареною картоплею, свіже сало, часник, розрізана хлібина і духмяні пиріжки.
Швиденько вимивши руки і витерши їх рушником, який подала господарка, малий нетерпляче сів поруч з Левком, не помічаючи, що Меланка дивиться на нього з доброю, але й трохи сумною посмішкою.
- Звідкіля ж ви йдете і хто самі будете? - запитав
- Я з Нечаєва родом, звуть мене Степаном. А мандрувати пішов по світі, щоб грошей заробити, бо нема нічого гірше, як у злиднях жити.
- А малий тобі хто?
- Це – Левко. Я зустрів його у дорозі, і ми заприятелювали. Сирота він, нікого в нього нема, живе, як горох при дорозі: хто не йде, той і скубне…
Почувши слова парубка, Меланка крадькома змахнула сльозу і підсунула до хлопчика тарілку з пиріжками. Левко швиденько перехрестився, узяв пиріжка і, відкусивши чималий шматок, з повним ротом заперечив:
- Це ми ще подивимось, хто кого скубне! Он там на вулиці якесь дівчисько хотіло з мене поглузувати, та сама у сльозах пішла!
Меланка осудливо похитала головою.
- Це, мабуть, Василина – добра дівчинка. Даремно ти її образив. Вона така ж сирота, як і ти, а живе в приймах у відьми Соломії Шпинько, хай їй грець!
Левко спочатку з недовірою подивився на господиню, а потім похнюпився. Степан теж здивовано перевів погляд з Тиміша на Меланку і звернувся до неї:
- Це що, виходить, що у вас в сусідах відьма? А ви не боїтесь?
- Чого ж її боятися? - посміхнулася господиня. - Просто треба мати хоча б одного чорного півня, тоді відьми будуть обминати цей двір. Це така прикмета є в народі... До того ж мій чоловік бувалий січовик, а справжнім козакам нечиста сила нічого вдіяти не може!
- Тю… городить таке, що й на вуха не натягнеш… незадоволено пробурмотів Тиміш. - А от про півня – це правда!
Степан з Левком перезирнулися, і парубок знову поцікавився:
- Скажіть, будь ласка, а чи нема у вашому селі ще якоїсь там нечистої сили?
- Чортів, наприклад?! - нетерпляче додав Левко.
Тиміш уважно подивився на хлопців, обережно відповів:
- Є тут двоє дурнуватих чортів – Тупак та Пузань. Вони прислуговують Соломії…
- А нащо вони вам? Боронь, Боже! - захвилювалася Меланка.
Степан з Левком знову перезирнулися. Левко кивнув, погоджуючись. Тоді парубок почав розповідати.
- Ці чорти поцупили зі старовинного скарбу чарівну перлину, яка виконує бажання свого хазяїна. От ми й хотіли би цю перлину у чортів забрати...
- Вони ж нічого доброго з нею не зроблять, бо вони – нечиста сила! - гарячкувато додав Левко.
Тиміш хитрувато посміхнувся.
- А чого ж ви собі хочете?
- Левкові родина потрібна, бо не годиться людині на самоті жити, - відповів Степан.
Левко ствердно кивнув.
- А тобі, Степане, що потрібно? - поцікавилася господиня.
Парубок кривувато всміхнувся, знизав плечима.
- Та не дуже й багато. Трошки грошенят, щоб земельку купити, та й робити на ній. А то у мене в одній кишені пусто, а в другій зовсім нічого немає… Якби мені хтось позичив, я б відробив удвічі!
Тиміш неспішно підвівся, рішуче пристукнув долонею по столу, наче ставлячи крапку, і проголосив:
- Ну, що має бути, того не минути… Поживете трохи у нас, а там буде видно. Тільки до Хоми Цабекало - це наш шинкар, не звертайся. То вже такий кровопивця, що не дай Боже! Ще й з нечистою силою знається…
Тим часом на подвір`ї Соломії біля криниці, на колоді стояло відерце з чистою прозорою водою, над яким схилилася досить вродлива дівчина. Це й була сама господиня. Вона милується своїм відображенням на поверхні води, кінчиком пальця поправляючи бровенята. Посміхаючись сама до себе, Соломія приспівувала:
- Де ж ти милий – чорнобривий, роботящий і сміливий? Якщо любиш – то женися, а не любиш – відчепися!
До двору із сумним виглядом зайшла Василинка. Почувши її кроки, Соломія повернулася до дівчинки, взялася у боки і суворо зсунула брови.
- О, з`явилася вже нарешті! Де тебе носило?
- Я ж казала, що піду на Одарку подивитися у весільному вбранні... - відповіла Василинка і мрійливо додала: - Вона така красуня…
Соломія презирливо посміхнулася:
- Теж мені красуня! Як виглянула у вікно, то три дні собаки гавкали, а одна як придивилась, то і зовсім сказилась!
- Чому ти так, Соломіє? Вона ж хороша дівчина, - докірливо промовила Василина.
- Ти диви, яка заступниця знайшлася!
Соломія штовхнула відро з водою, і те перекинулося на землю. Вода вилилася, створивши калюжу.
- Краще води набери свіжої, а то вже скоро ропухи у відрі заквакають… - пихато промовила Соломія і пішла до хати.
Дівчинка зітхнула, підняла відерце і задумливо повернулася до колодязя.
- І що це з Соломією сталося останнім часом? Наче, підмінили її…