Гнів дракона
Над горами тихо опустилось холодне марево сутінків. Двоє мандрівників, єдині душі, що перебували тут, у древній фортеці самотності, зупинились перед входом у широку, темну печеру.
Один із них, вже немолодий чоловік, із довгою бородою та мудрими очима, дістав із своєї торби невеликий мішок, і передав другому, ще зовсім молодому хлопцю, років сімнадцяти.
-Хелбране. Поглянь на мене. Ти точно впевнений, що зможеш?- Старий із хвилюванням поглянув у сірі очі парубка.
-Я вже все вирішив, Діраку.
-Подумай, просити милості у духів вогню набагато легше, і жертва їм потрібна, не настільки страшна. Соумри зжеруть тебе, якщо ти не зможеш вимолити у них милість.
-Не бійся, я давно готовий, ти сам це сказав, - Хелбран забрав мішок із рук старого, і повільно рушив у печеру, не обертаючись.
Темрява печери поглинула його. Якби не маленький іскристий кристал, серед її мороку взагалі б неможливо було щось розгледіти серед лабіринтів. В його слабенькому світлі, хлопець побачив кістки своїх попередників, розкидані по всій печері. Гучний потойбічний шум ехом пройшовся печерою. Його червоні, іскристі жаринки-очі, постали просто перед Хелбраном, а щупальці обвились навколо, загороджуючи вихід.
-Людинка…- Прошипів він, - із темної пащі його, струменів червоний вогонь, а очі загорілись ще яскравіше.
-Чого ти хочеш? Кажи.
-Я Хелбран. Твій новий хазяїн. Лізь у мішок, - Хлопець розкрив мішок просто перед чудовиськом і кинув його на підлогу.
Соумер розійшовся шаленим сміхом. Його щупальця заплелися густіше, а вогонь із пащі загорівся так яскраво, що вся темна постать чудовиська, постала наче у світлі дня.
-Як ти смієш? Людино, зараз ти живий лиш тому, що мені стало навіть цікаво… Чи ти знаєш, що жоден дух не служить людині за просто так. А ти прийшов сюди, і так нахабно звертаєшся до мене? Може, якби ти одразу впав на коліна, я б іще подумав, зважаючи на твою хоробрість, але зараз, ти просто помреш!
Хелбран кинув додолу свій кристал, і стиснув кулак.
Блакитне сяйво з його руки, на мить заповнило собою печеру, і серед гуркоту цієї енергії, загубився навіть крик болю соумра.
-Я пропоную тобі ще раз, дух, - Розпечені синьою енергією пальці Хелбрана, торкнулись чорної голови духа. Він поглянув у ті жаринки-очі, що тепер із подивом вдивлялись у сіру порожнечу його очей, і швидко спіймав другою рукою притягнутий наче магнітом мішок.
-Або ти служиш мені. Або вмираєш.
-Так.. так… хазяїне…
-Добре, - Хелбран відпустив соумра, і випростався перед ним, не приховуючи своєї зверхньої посмішки, - Як тебе звуть, дух?
-Аширон.
-Тоді, Ашироне, пам*ятай ім*я свого хазяїна, і поклянись служити мені!
-Клянусь, хазяїне.
Молодець, а тепер лізь у мішок. Шлях у нас довгий…
…
Дірак зрадів мов мала дитина, коли його новий учень вийшов із печери живим. А той лиш слабко йому усміхнувся, кивнув, і, закинувши мішок на плечі, покликав рушати додому негайно. Адже блукати горами соумрів вночі, дуже небезпечно.
…
Апокриф- найвеличніше місто імперії Абсалон, його столиця, осяяна безмежною величчю богині Іру- прародительки роду Ялдів. Купці та подорожні, вже за декілька верст могли розгледіти вогні його башт, світло сотень ліхтарів, та тисяч випадкових сонячних зайчиків, адже всі тутешні будівлі були щедро покриті різнокольоровими металами та блискітливим камінням, доставленим із шахт та копалень з усієї Імперії. Тільки зараз, тільки цього величного дня, його сяйво здавалось іще яскравішим… Її величність, Імператриця Брізе, після довгої жалоби, вирішила нарешті зійти, на законний престол. На головній площі, перед самим палацом зібралось майже усе населення. Під їхні крики та гуркіт, молода імператриця, оточена сотнями гвардійців, повільно вийшла з палацу. Ніби по тунелю, вона повільно крокувала священною дорогою, якою колись ходив її батько, і батькой його батька, і всі її величні предки, що їх обрала сама богиня Іру. Дійшовши до алтаря, Брізе повільно схилилась, поставши на колінах, перед монументом богині. Галасливий народ, затамував подих, очікуючи… Зараз богиня мала проявити свою волю, підтвердивши свою поруку над обраницею. Минули безкінечні хвилини.. Брізе, хоч цього ніхто і не міг помітити, нервово прикусила губу. Раптово, серед ясного неба, вдарив потужний грім. Велетенська іскриста блискавка вдарила просто у монумент богині, змусивши постать світитись яскравим сяйвом. Ще декілька митей, продовжувалось це диво, аж поки все не повернулось до звичного стану. Народ вийшов із оціпеніння: гуркіт та галас накрили столицю, а нова імператриця, обрана самою богинею, не змогла втримати свою усмішку. Для Абсалону почалась нова епоха. І нехай богиня, подарує цій величній імперії, безкінечні світлі часи, і довгі щасливі роки, новообраній імператриці Брізе.
….
В палаці влаштували гучний бенкет, куди запросили всіх аристократів Абсалону. Столи ледь не тріщали, під вагою святкових страв. У бенкетній залі розташували силу- силенну різнокольорових іскристих кристалів. Їх барвисте сяйво, що змішалося у дивному танку, причарувало собою не тільки людей, а навіть маленьких духів-кріксів, що злетілися з усієї долини. Імператриця радо прийняла всі привітання, та, посилаючись на втому, швидко покинула свято, заховавшись у своїх покоях, від цього безкінечного гамору, який її дратував. Імператриця вже майже заснула, коли у двері постукали три домовлених рази.
-Діраку, заходь!
Повільно причинивши за собою двері, Дірак пройшов до покоїв, і сів поруч із імператрицею.
-Теж прийшов привітати мене?
-Я як ніхто інший знаю, як ви не любите подібних речей, ваша величносте.
Брізе полегшено видихнула, - як добре, що ти в мене є. То навіщо ж ти завітав?
-Моя Імператрице, я розумію, що ви тільки но зійшли на престол, але справи не чекають. Завтра ви маєте внести пропозицію до Ради, щодо початку нової війни з Айвами.
-Діраку, я пам*ятаю про це. Адже ти вже казав мені, що це необхідно. І я тебе підтримаю. Сама богиня бажає смерті нечестивцям. Мій батько, хай прийме його Богиня, боявся війни. Але я не така.
-Надзвичайно радий це чути. Моя імператрице. Як вам відомо, в останній війні, я втратив своїх рідних, Їх кров на руках брудних нечестивців! Айвійська погань, із її дикою, руйнівною магією, несуть у цей світ лиш дисгармонію та хаос.
-Діраку, любий, я розумію твій біль, вони всі зникнуть. Даю тобі слово!
Старий широко посміхнувся, - У мене для тебе подарунок, - Він дістав із кишені невеликий перстень, інкрустований іскристим каменем.
-Я хочу, щоб цей перстень завжди був з тобою.
-Діраку! Яка краса!- Брізе одразу вихопила прикрасу з його руки, і легко одягнула на палець, - Неймовірно, він такий красивийя . Дякую!
-Ну що ви, моя Імператрице. Відпочивайте, завтра у вас важкий день.
-Ну Діраку, через твій подарунок, я тепер не зможу зімкнути очей, - Усміхнулась Брізе.
-Як же добре, що вам сподобалось, але я все таки мушу вже йти, до зустрічі, ваша величносте- старий лагідно посміхнувся, і тихо зачинив двері.
…..
Високий, міцний чоловік, із чорним неначе вугілля волоссям, повільно, з достоїнством та честю, вийшов на центр Сталевої арени. Його супротивник, такий же здоровань, але із каштановим волоссям, постав перед ним. Настала довга, гнітюча мовчанка.
-Я оголошую Битву честі! Сьогодні Рендал Нібелунг, та Голдаф Лонгрід, зійдуться у бою.- Король підняв свою правицю, зімкнув пальці у кулак, і з силою вдарив себе у груди, - Серце битві! Хай переможе сильніший!
-Серце битві! – заволали глядачі.
-Серце битві!- В унісон повторили воїни, із тим самим жестом.
Рендал, із вугільним волоссям, одразу кинувся вперед, з його пальців виринули потужні заряди, що з гуркотом розбились, вдарившись у енергетичні щити Голдафа.Рендал ненавидів перестрілки на дальніх дистанціях, тому одразу спробував наблизись ще ближче, ухиляючись від кулястих блискавок свого суперника, його фіолетові енергетичні заряди, зійшлися у протистоянні із зеленим вогнем Голдафа, а тим часом дистанція ставала все меншою. Зібравши енергію в кулаках, Рендал вдарив супротивника просто в утворений нашвидкоруч щит, розбивши його на друски. Під аккомпанемент грому та вибухів, Рендал наносив свої удари, збільшуючи енергію в своїх кулаках, так що блискавуи від них, накрили майже всю арену. Знесилений Голдаф упав додолу, прикрившись останнім енергетичним щитом, який ще встиг утворити. Розбивши його на друзки, Рендал вже приготувався нанести останній удар, але супротивник все ж видавив із себе ці гидкі слова.
-Здаюся, - Тихо промовив Голдаф.
-Не чую.
-Я здаюся! Ще раз викрикнув він, тепер уже на все горло.
-Приймається, відповів йому Рендал.
-Битву честі завершено! Вигукнув на балконі король. Переможець- Рендал Нібелунг.
Під шалені крики глядачів, Рендал повільно покинув арену, навіть не глянувши на переможеного ним супротивника. А тим часом над Гідеоном опустились сутінки. І тисячі електричних вогнів запалали у серці Айвійського королівства, вітаючи прихід ночі.
…..
Брізе повільно опустилась на кришталевий трон, глибоко вдихнула, і спробувала розслабити напружену спину. ЇЇ радники та генерали з благоговінням спостерігали за її величністю, зібравшись за круглим столом Ради.
-Генерали. Пан головнокомандуючий, та шановні судді. Як ваша Імператриця, я лиш декларую святу волю богині, і аж ніяк, не прошу вас із своєї волі. З часів останньої священної війни минуло 10 років. Десять довгих років перемир*я, які пішли на користь імперії. Наше військо зараз могутнє, як ніколи, а скарбниця переповнена золотом та ресурсами. Мій батько, покійний Дінір, хай прийме його Богиня, остерігався нової війни, бо ми ще не були готові. Але наш священний обов*язок змушує нас відновити наш похід на нечестивців! Нехай головнокомандувач підготує план наступу, я хочу, щоб він був готовий не пізніше вечора завтрашнього дня. Мобілізуйте військо, зберіть людей, цього разу ми не програємо невірним! Хай живе богиня!
Зал розійшовся бурхливими оваціями. Великий суддя Дірак, ледь-ледь, зовсім непомітно, кивнув імператриці, і коли її погляд дав зрозуміти, що вона побачила його підтримку, швидко покинув тронну залу, під гамір емоційних генералів та суддів. А разом з ним, ніби незначна тінь, до виходу пройшов і хлопець, що його привів із собою Великий суддя.
….
Давним-давно, ще до початку часу, як такого, існували два верховних бога-Іру та Урі. Темне та світле начало, - Рендал саркастично посміхнувся, і перевів погляд на новорбранців, - От тільки, ніхто вже не пам*ятає, хто з них хто, і чи справді вони такі вже верховні. Ялди думають, що Іру- світле божество, вони навіть присвячують всіх себе служінню, вони вірять йому, а їх імператор- втілює божу святу волю…Ці божества, як кажуть вони самі, через своїх підручних, - створили весь наш світ, всіх його мешканців, включаючи людей та духів. Але надзвичайно давно, тисячі років тому, люди розділились. Одні обрали шлях покори та служіння, а інші- шлях свободи та честі. Ялди живуть у мирі з незліченними духами: лісовими, морськими, духами вітру, вогню та холоду… Вони жертвують їм дари, і випрошують у них милість, за що ті дарують їм допомогу у всьому. Ці жалюгідні щури служать своїй богині, істинну природу якої вони навіть не знають, а нас- Айвів, вільних людей, вважають нечестивцями!
Запам*ятайте мої слова. Айвам не потрібні боги. Айви нікому не поклоняються. Ми вільні. Ми живемо тільки завдяки своїй силі, гордості та честі. Тому ви- ніколи не маєте забувати. Хто ви такі. Той, хто тікає від ворога- не Айв. Той, хто просить пощади- Не Айв. Той, хто боїться- Не айв!
Ви зрозуміли мене?
-Так, генерале!- Крикнули йому новобранці в унісон.
-Серце Битві!-Крикнув розпалений Рендел
-Серце Битві!-Відповіли йому воїни…
….
Декілька маленьких крилатих духів перелякано розлетілись, сполохані дитячим лементом. Величну лісову тишу знову порушив щасливий сміх. Хелбран, залишений споглядати малих, лише втомлено присів у тіні високого дерева, і стомлено заплющив очі.
-І де тебе так довго носить?- Промовив сам до себе хлопець, зовсім не чекаючи, на чиюсь відповідь. Лагідні сонячні промені зрідка торкались його, прошмигнувши поміж листя, засліплюючи чутливі очі. Хелбран так і не зміг заснути, лише поринув у далекі спогади та роздуми.
-Хелбране, подивись, а як цей зветься?- удар чийогось кулачка в плече, вивів його із роздумів.
Маленький різнобарвний дух, схожий на хамелеона, перекидався у руці хлопчика, ніби якась звичайна ящірка.
-Як же він там назвивався… От зараза, Дірак же казав мені..
-Це ортозух, - раптово обізвався Дірак, за їхніми спинами, - Хіба я не вчив тебе, а, Хелбране?
Він присів коло малого, і ніжно торкнувся до маленького духа.
-Це маленький дух лісу, він служить очима для великого Лісового, і сповіщає його, про прихід чужинців.
-Вау, він такий красивий, - Захоплено проворкував йому хлопчик.
-Авжеж, всі духи природи прекрасні. Іди пошукай ще, Діелю.
-Добре, майстре, зараз прийду, - Хлопчик одразу чкурнув кудись у ліс, залишивши наодинці Хелбрана та Дірака.
-У мене є для тебе новини, - Лагідна посмішка щезла з обличчя старого, тепер він не приховував свою занепокоєність.
-Які?
-Імператриця вже цілком готова до війни. Скоро почнеться вторгнення. Ти теж приймеш у ній участь, але працюватимеш в тилу. Завтра вирушаєш до одного з фортпостів Айвів, разом із невеликим загоном, ви маєте влаштувати диверсію, - підірвати вітряки, що живлять енергією їх міста.
-Діраку, -Хлопець зустрівся з ним поглядом, і на довгу хвилину настала гнітюча мовчанка.
-Я все розумію, хлопче. Але послухай мене, тепер ти більше не один із них. Ти і не був ним, я підібрав тебе сім років тому, ще дитям. Я виростив тебе, я навчив тебе магії гармонії. Ти не айв. І я це знаю.
-Діраку, я все ще пам*ятаю, як жив серед них. Я пам*ятаю лице матері, яка віддала життя, щоб я жив. І я чорт забирай вмію руйнувати! Моя справжня магія, це сила Айвів!
По траві, на якій сидів Хелбран поповзли безбарвні язики смерті, висушуючи всю траву навколо. Аж доки він не опанував себе.
-Це.. Аж ніяк не правда! Ти мій син! Вірний підданий Імперії, та Великої Богині! А якщо це не так, то ти не маєш права тут знаходитись! Зрозумів мене?- Очі старого палали шаленою люттю.
-Дірак..
-То ти йдеш чи ні?
-Піду…
От і добре. Побачимось за годину, раджу тобі вже готуватись. Старий різко розвернувся і пішов, з усієї сили намагаючись не обертатись. Хелбран не дивився йому у слід. Лиш мовчки зібрав у жменю попіл від засохлої трави, а холодний північний вітер розвіяв його по лісу.
…..
-Тату. Тату!
-Що, Ліз?
-Скажи, а соумри не повернуться?
-Повернуться.. Вони завжди вертаються..
-Але ж ти вб*єш їх?
-Розірву, на частини... Жоден з них ніколи тебе не дістане. Даю слово.
-Але ж тату, вони такі страшні і…
Рендал підвівся і мовчки обійняв Лізу, коли та вже почала схлипувати.
-Ліз.. Слухай, я розумію, все гаразд.. Але ти айвійка… Глянь на мене!- Він витер її сльози і глянув так лагідно, як тільки могли його сірі очі.
-Ти айв. А значить сильна. Сльози не допоможуть тобі в біді. Страх це лиш перешкода, що заважає твоєму розуму шукати вихід. А він є завжди, треба лиш роздивитись.
Добре, тату, я сильна, я… я зрозуміла.
-Більше не будеш плакати?
-Ні., не буду.
-Молодець. Тоді лягай вже спати, добре.
-Угу. Рендал вимкнув лампочку і тихо зачинив двері, пригорнувши дочку наостанок.
На балконі все ще стояло його улюблене крісло. І сяйво тисяч електричних вогнів айвійської столиці. Гідеон це справді величне місто. Він оточений велетенським муром з усіх сторін. Що захищає жителів від будь яких загроз, будь то Ялди, чи всілякі випадкові духи. Або навіть соумри. І хоч будинки були не надто великими, зробленими лише із каменю заліза та скла, але все ж таки вони були затишними.
Просто серед міста стояли вітряки. Їх було не так багато, як наприклад в енергопостах, але для автономного функціонування цього було цілком досить. Рендал узявся за свою книжку, і поринув у світ якогось древнього автора, що жив ще навіть до Багряної війни. Здається, його звали Хакслі, чи якось так, але Рендела не цікавили такі дрібниці. Десь всередині постукали у двері. Схопившись, генерал одразу пройшов у коридор і швидко відчинив двері.
-Вітаю, Генерале.
-Вітаю, - Рендал дещо здивувався, але швидко приховав це, і вираз його став як зазвичай, серйозним, - Що привело сюди короля Вільгельма?
-Справа дуже важлива. Я можу зайти?
-Так, проходьте.
Вони присіли за маленьким столом на кухні, і декілька хвилин просто мовчали, вибираючи тон майбутньої розмови.
-Слухай, Ренделе, - Нарешті розговорився король. Розвідники, повідомили мені, що на кордонах збирається велетенське військо імперії. Скоріше за все, вони атакуватимуть, вже найближчим часом. Мені треба, щоб ти повів мої війська, разом зі мною.
-Що? Повтори.
-Буде війна, велика. І мені треба допомога.
-Вільгельм… Хіба я не казав тобі. Що те перемир*я, це помилка?
-Я знаю. Але ми не могли продовжувати війну. Обидва наші народи були обескровлені нею.
-Ми могли б все закінчити ще Десять. Довбаних. Років. Тому!
-Перестань! Це було надто небезпечно. Ніхто не давав гарантій нашої остаточної перемоги, ніхто! Я вчинив вірно, і моя совість чиста.
-Ти вчинив як боягуз.
Я вчинив як Король, що думає перш за все про своїх людей!
Мовчання. Їхні сірі очі зійшлися у німому бою.
-Мені… мені потрібна твоя допомога.
-Та хіба ж я йшов на почин?
Король полегшено видихнув.
-Армія скоро буде на готові, чекайте наказу, генерале Рендал Нібелунг.
-Чекатиму, ваша величносте.
Вони потиснули руки на прощання, І Вільгельм, не промовивши більше ні слова, залишив будинок.
-Таточку! А що це за крики? До нас хтось приходив?
-Один мій старий друг. Все гаразд, доню, іди лягай. Все буде добре.
Рендал міцно обійняв доньку, і глянув кудись у далечінь, за міський мур, туди, де генерала вже чекала, його стара війна.
…….
Імператриця Брізе, ніяк не могла прийти до тями, лякаючи своїх бідних служниць, вереском і криками. Їй боліло, боліло до нестями, але ніхто, ні придворний цілитель, ні мудрець, ні навіть особистий провісник, не могли зрозуміти причину її болю. Чергове люстерко, подане їй служницею, було нею із тріском розбите, та викинуте з балкону імператорських покоїв. Тільки коли вона вигнала всіх служниць, цих ненависних служниць, їй стало трохи легше.
В гарячій молитві богині, вона питала у неї, чому та наслала їй такі муки, за що? Адже все вона робить правильно. Боліла рука. Та, на якій був перстень Дірака. О, мудрий Дірак, він би міг зрозуміти причину, але його нема, він зайнятий плануванням наступу. Осяяння. Розуміння.
Ось же воно. Їй болить, бо вони ще живі! Нечестивці. Зло. Богомерзенні айви. Як же вона їх ненавидить. Як же богиня їх ненавидить. Від шалених емоцій, вона розплакалась, не стримуючи схлипувань та сліз. Спустошення, яке вони принесли на землі Абсалону десять років тому, ось причина всіх поневірянь і страждань її підданних. А їх існування, це причина її власного болю.
Хай же вони здохнуть.. Хай же вони здохнуть.. Хай вони. Здохнуть…
……..
Команда з чотирьох досвідчених воїнів, та новачка, якого не надто полюбили з першого ж дня, повільно продиралася лісовими хащами, під прикриттям духів лісу. Нарешті, зупинившись на привал, їх командир Діган, заліз на одне з тутешніх дерев, і зумів роздивитись химерні споруди ворогів. Як же вони їх звали? Вітря.. Вітро… Вітряки.
-Залишилось зовсім недалеко. Будьте готові. Вони охороняються, - Спустившись на землю, проказав командир.
Очі у воїнів палали рішучістю. Дікур, невисокий, стрункий хлопець, запропонував одразу йти вперед, але Діган одразу зупинив його, і звелів команді готуватись до нічної вилазки.
Всі погодились, і, домовившись, швидко обрали собі підходяще місце для нічлігу. Хелбран ліг подалі від інших. Через його сірі очі, вони сторонилися його, бачили в ньому ворога. Айва. В імперії, завжди їх ненавиділи, в кінці кінців, така воля богині. Хоч ніхто вже і не пам*ятає, хто напав першим, і яка взагалі була першопричина тієї, першої їх війни… Духи покидають місця, де селяться айви, бо їх магія руйнівна. Вона поглинає енергію духів, поглинає живу енергію, і трансформує її на поталу айву. Ця хаотична сила, іде врозріз із переконаннями Ялдів, що живуть в мирі і злагоді з духами, та Великою богинею Іру.
Хелбран так і не заснув, і до самої вилазки, він не стулив своїх очей.
Загін непомітно прошмигнув поміж охорони, захищений прикликаним на допомогу духом вітру, Дігана. Малий дух, схожий на мініатюрне торнадо, гасив будь які повітряні коливання, що вони створювали, тож всі перейшли на мову жестів. В рюкзаках Дігана вже були заготовлені бомби. Пробравшись до першого вітряка, поміж провулків та вузеньких проходів між будинками, він встановив перший заряд. Дівак, із власним духом вітру в той же час, встановив і другий. Команда планомірно встановлювала заряди, не потрапляючи на очі ні охоронцям, ні мешканцям цього селища. Раптово, щось позаду них тріснуло. Діган, разом з усіма миттєво розвернулись, розгледівши малу постать дитини, серед будинків. Дівчинка вже було хотіла щось крикнути, але Діган одразу прикликав свого духа землі, і дитина безшумно провалилась під землю, у розлом, що одразу ж зачинився над нею.
-Що ти зробив?-Хелбран штурхонув Дігана рукою, і рвучко розвернув до себе. Погляд хлопця, направлений на нього, навіть без слів, заблокованих духом вітру,був зрозумілий.
-Відкликавши духа, Діган шепотом та жестами спробував сказати, що дитина перебувала поза радіусом його дії, і їх би розкрили.
Хелбран мовчав, він лише стиснув зуби, а пальці самі собою зімкнулись в кулак.
-Чого ти взагалі за неї переживаєш? Вона ж була Айвом. Ці заряди досить потужні, вони все одно рознесуть не тільки вітряки, але і все село разом з ними.
-Що ти сказав?
-Вони всі все одно помруть. Така їхня доля. Можливо, Богиня пробачить їм на тому світі, і навіть попри походження, їм буде подарований рай, за ці муки.
-Я згадав, - Тихо промовив Хелбран.
-Ти про що?
-Я згадав, що сказала мені мама. Вона тоді сказала, не забувати… Хто я такий!
-Діган підхопився викликати духа землі, але синя енергія Хелбрана, блискавками пронеслась по землі, заблокувавши його.
-Аширон!
-Так, Хазяїне! Жаринки- Очі Соумра вп*ялися у чотирьох переляканих ялдів, що кинулись тікати. В селищі піднявся жахливий галас і крик.
Хелбран підняв свою правицю, у напрямку втікачів.
-Зжери їх!
-Так, хазяїне! Аширон кинувся вперед. Його темна тінь, накрила собою Ялдів, не дозволяючи навіть крику втекти від голоду соумра. У селищі запалали вогні, але ніхто не встиг нічого помітити, хіба що тінь соумра, десь вдалині, але, мабуть, це були лиш ігри запаленої уяви, бо ж соумри ніколи не приходять поодинці, і ніколи, не жаліють людей.
…….
Тисячі імперських воїнів одночасно підняли руки до неба, в молитві до Богині. Серед широких рівнин прикордонних територій розташувалось величне воїнство, наводячи побожний страх на ворогів Верховної. Вкриті сталевими пластинами лати воїнів виблискували у вранішньому сонці. А інкрустовані іскристим камінням мантії магів світили своїм власним світлом, повністю винищуючи будь яку пітьму, серед їхніх рядів. Генерал Дішан стояв попереду інших. Стиснувши кулаки, він мовчки дивився на армаду своїх ворогів, що вже виставили військо їм на зустріч. Такі ж сталеві лати, але не відполіровані до блиску. А маги нічим не відрізняються від звичайних воїнів, хіба що відсутністю видимого спорядження. Голлю магією будуть битися, як завжди. Цього разу Імперія відповість, за всі свої поразки. За все те спустошення, що принесло Айвійське королівство в минулому, коли віроломно напало на них. Спільна молитва завершилась. Вороги підходили все ближче, і явно не збирались відступати. Дішаном було прийняте негайне рішення, про виклик духів, для руйнування основної лінії ворога. Імперські маги зійшлися у спільному заклинанні. Під їхнє бурмотіння у небі перед військом почала вимальовуватись тінь неймовірної за розмірами істоти, створеної із самого лише руйнівного вогню. Великий Елементал Полум*я постав перед військом, і жар від його тіла розійшовся повітрям, змушуючи імперців відсахнутися від власної зброї. Його вогненні крила розправились, винищивши траву на відстані декількох метрів, а з пащі виривались червоні язики від розпеченого до неймовірних температур серця. Вся Айвійська армада зупинила свій марш, побачивши його. Задоволений Дішан, помахом руки, направив духа вперед, на ворогів, а сам прийнявся спостерігати, одночасно заводячи декілька загонів у фланги.
Серед Айвів виникла лиш невелика затримка. Хтось розтупився, створивши невеликий тунель. Із жахом, Дішан роздивився його постать. Дракон. Рендал.. Дішан лиш міцніше зімкнув кулаки, і ненароком прикусив до крові губу. Ця тварюка ще жива…
Рендал не барився. Єдині слова, що він промовив, єдині, що вигукнуло військо перед лицем вогняного чудовиська, був одвічний клич Айвів.
-Серце битві. Рендал стрімко наблизився до духа, ухиляючись від його вогняних куль, все ж таки, він любить ближній бій. Стрибок. Вогняний промінь зійшовся із Фіолетовим енергетичним ударом.
Духа не стало. Розлетівшись на сотні малих іскор, він розчинився просто перед військом айвів під
Акомпанемент їх радісного крику. Більше нічого не стримувало айвів. Кіннота одразу вирушила на перехват флангових загонів, а основні війська просто рушили вперед. Все довкола заполонили крики убитих, тріск мечів, магічні вибухи, потоки енергій, та агонуючі стогони людей та прикликаних духів. Рендал- Кривавий дракон, ніби літав полем бою, винищуючи все на своєму шляху. Його розжарені енергією руки рвали як імперську сталь, так і астральні тіла духовних істот, від яких він черпав ще більше енергії. Загін імперських магів, що намагався прикликати ще одного могутнього духа. Був вщент вирізаний, але на самій лиш стійкості. Їм вдалося викликати якусь ефемерну багаторуку тварюку, що згубила життя не одного айва, аж поки її не розірвали декілька сильних магів. Дішан міг лиш чаклувати. Духи вітрів, що розкидали мечників, духи вогню, що палили кінноту, всі викликані ним істоти, кордоном постали перед ним, і його власним загоном магів. Рендал пробивався крізь них. Руйнуючи серця своїми блискавками, але дістатися до Дішана все ж не міг, і стараннями магів зупинився серед багнюки, полум8я та хаотичних енергетичних потоків, прикритий лише своїм власним щитом. Десь вдалині все ще громихав бій, кіннота айвів вже гнала дизертирів у лісові хащі за рівниною. Рендал доторкнувся до землі, вкритої свіжою зеленою травою. В мить, вся зелень біля нього засохла, ніби спопелилась, віддаючи життя йому. Магія айвів- це квінтесенція руйнування і смерті для будь чого. Наповнений енергією, він перекинув її у долоні, сконцентрував у кінчиках пальців, і направив всю свою силу у фіолетовий промінь енергії, випалюючи все живе на шляху. Десь там, без жодного крику, чи навіть попелу, розчинився Дішан. А його магит, перелякавшись, побігли кудись у хащі, гонимі кіннотою.
Рендал сміявся, і сміх його, щасливий і щирий, наповнив поле бою, переливаючись із криками, гулом, і плачем.
……
Налякані підступом смерті, духи, від зовсім малих до великих, зграями тікали з лісу, перетворившись у неймовірну різнобарвну та гротескну структуру в небесах. Пожежі, погроми та руйнування заполонили Імперію, змусивши людей полишати свої домівки, та шукати спасіння чи то серед вцілілих острівців лісу та скель, чи то серед кам*яних мурів столиці, оточеної військами ворога. Цього разу айви не зупинялись. Після страшної поразки Імперського війська, їхню пошесть ніхто не зумів спинити надовго, і там де пройшлись айвійські легіони, вже не лишались ні духів, ні міст, ні людей, - самі лиш руїни та пустка.
Дірак не став тікати. Йому вже не було що втрачати. Влаштований ним притулок для сиріт тепер пустував, полишений всіма його вихованцями. Можливо, вони зуміють врятуватись, серед скелястих гір та лісів, десь там, куди не дійдуть кляті богомерзенні айви. Він не знав. І вже не міг знати, бо сам влаштував своє покарання. Залишився сам один, серед пустої будівлі колишнього притулку. Залишився, щоб дочекатись смерті. Від рук Айвів, чи може, від блискавки його богині.. Дірак не знав.. Він лиш чекав, сидячи на ганку, і тихо чекаючи на розплату.
-Знаєш, я дарма прийшов сюди..-Хелбран з*явився безшумно, так, як навчив його рухатись він сам, колись давно.
-Хелбране.. Я думав, ти загинув разом із загоном! Від вас не було жодних новин, що сталося? На вас напали?
Дірак кинувся було обійняти його, але Хелбран зупинив його жестом. Дірак зупинився. В погляді сірих очей свого сина він прочитав ту печаль і біль, що розривали його, але все ще не вірив.
-Діраку.. Батьку.. Це я їх убив.
-Що ти таке кажеш? Ти не міг!
-Я не той, ким ти хотів мене бачити. Всі ці роки… я був тобі надзвичайно вдячний. Незважаючи на те, що я айв. Незважаючи на всю твою до них ненависть, ти дав мені притулок, дав мені свою хоч і не надто очевидну, але все ж таки батьківську любов. Моя вдячність не має меж, але..
-Синку. Ти.. Ти не айв, не смій такого казати!- Дірак позадкував, з його очей потекли невеликі, зовсім непомітні сльози.
-Не обманюй мене, і себе, - тихо відповів йому Хелбран.
-Айви.. вони чудовиська Хелбране! Вони відібрали у мене всю мою сім*ю! Ці тварюки, не заслуговують на життя! Вони мають померти! Як же ти цього не бачиш!
-Батьку! Я, один із них! Я виріс серед них, я пам*ятаю, як мені давала настанови, і пригортала до себе мати, я пам*ятаю, як батько казав мені, що я маю бути сильним, що я стану великим бойовим магом, як він.
-Але ж все це було в минулому. Адже я прихистив тебе, коли для них усіх ти помер! Це я твій справжній батько!
Мовчанка.
-Мене звуть, Хелбран Нібелунг. Я син Рендала та Емілії. І я помру, як їх син, а не твій.
-Тоді, у мене зовсім немає вибору, - Дірак витер сльози, і зімкнув руки у магічному жесті.
-Аширон! Темна тінь соумра з*явилась коло Хелбрана, розкривши свої іскристі очі.
-Які нака..- Аширон не встиг договорити, коли рука Хелбрана різко пробила його астральну плоть, діставшись до серця. В повітря полетіли сотні іскор та блискавок. Убивши соумра, хелбран поглинув його енергію, наповнивши нею свої жили.
-Я молю духа великої богині, дати мені свою силу, щоб здолати зло!- Крикнув Дірак, і богиня відкликнулась на його прохання, осяявши його золотавим сяйвом.
Вони зійшлися у бою. І світло від їх зіткнення заполонило собою ліс, на мить затьмаривши собою вечірнє сонце.
…..
-Як думаєш, скільки вони ще будуть триматись?-Вільгельм напружено розглядав карту, вивчаючи деталі розміщення військ, та регіони найбільшого спротиву.
-Зважаючи на наш впевнений наступ, цього разу треба було одразу штурмувати Апокриф, не тримаючи цю беззмістовну облогу, - Рендал підняв очі, очікуючи реаакції, - ми могли б просто зараз почати приготування до атаки, я не хочу, щоб ця війна знову затягнулась.
-В столиці розміщені найсильніші війська імперії. Ми втратимо величезну кількість людей, і це при тому, що успіх нам не гарантований.
-Навіщо ти знову це робиш?
-Що?
-Невже не навчився на помилках минулого? Ми могли закінчити цю війну, - В голосі Рендала зростало роздратування.
-Ти розумієш, наскільки це буде важкий штурм?
-Прекрасно розумію. Більше того, я буду в його епіцентрі, на відміну від тебе.
-Рендале, я саме через це і не хочу, іти на такий крок. Скажи чесно, тебе цікавить тільки помста за дружину і сина? Подивись мені в очі і скажи.
Рендал не на жарт розізлився, на мить його переповнили емоції, але він утримав їх в собі, змусивши серце заспокоїтись.
-Я навіть не знаю. Загинули вони, чи ні. Після тієї атаки, вони просто зникли.. Я вже давно їх поховав, в своїх думках, зараз мною керує лише раціональний підхід.
-Я ж бачу, що ти брешеш.
-Припини, Вільгельм, ти сам знаєш, що це необхідно. Досить сидіти,і чекати на невідомо що!
-А ти не думав, що у тебе все ще є, що втрачати? Як думаєш, твоя дочка буде рада почути, що її батьку загинув у битві? Вона буде рада почути, що в неї більше не залишилось взагалі нікого, а Рендале?
Рендал відвів погляд, і замислився про щось, намагаючись не звертати уваги на німе запитання короля.
-Ще тиждень облоги, -Рендал видихнув і розвернув свій погляд на короля, в його погляді знову заіскрилась рішучість, - Скажи ялдам, що якщо вони не капітулюють, на наших умовах, ми почнемо штурм.
-Добре. Хай буде так.
Мовчанка.
-І ще. Я не загину в цій битві. Я обов*язково виживу.
-Я знаю, Рендале. Ти повинен.
….
Різкий біль немов від десятка кинжалів, змусив Дірака знову опуститись на подушку. Він ледве зумів розплющити очі, а тепер навіть не може нормально підвестись. Хтось перев*язав його рану, і навіть наклав якусь цілительну магію, але від магічних поранень, завданих айвійською силою, це мало чим могло допомогти. Хіба що час, і спокій. Декілька разів до нього заходила Нура. Ця жінка була дуже доброю, вона постійно змінювала його бинти, і ніколи не нарікала, хоч він і не скаржився. Навіть не перебивав її історію. Коли вона розповіла, що його, непритомного, практично через увесь ліс приволік до будинку якийсь дивний молодий хлопець із сірими айвійськими очима, Дірак ще довго обдумував це, втрачаючи зв*язок із реальністю. Хелбран тоді пішов, залишивши його цим людям, а вони навіть не звернули увагу на очі. Просто відпустили його, і прийнялись за лікування немічного старого, що взагалі вже не мав би жити.
Ні, він не вважав помилкою, той перстень, із духом ненависті всередині. Це було необхідно, як і сама війна із богомерзенними айвами. Але він помилився. Жорстоко помилився із моментом. Імперія була не готова до цього. Імперія була ще заслабка. Це розумів ще колишній імператор, хай прийме його богиня, він був правий. Тепер, країна загрузла, у програшній війні, яку сама і розпочала. Ні, не країна, виправив себе Дірак, - це він її розпочав, руками Імператриці.
Дірак втомився, смертельно втомився обдумувати усе це. Його устами тепер промовлялися лише молитви.
Хай же славетна вседержителька, богиня Іру, дарує милість своєму народу. І знищить його ворогів… Навіки віків.
……
-Ніколи! НІ за яких обставин! Стоїмо на смерть! Помремо за Богиню!- Брізе кричала як несамовита, зовсім не стримуючи свого гніву.
Ніхто із членів ради, не міг і слово вставити, посеред її тиради, про необхідність знищення всіх до єдиного айвів, обмежуючись лише перешіптуваннями.
-Ви точно впевнені, що нам не варто прийняти їх пропозицію, і підписати мирний договір адже ми..
-Замовкни!- Брізе із нестримною люттю в очах, різала поглядом бідолашного Верховного суддю Діріка, що винувато втупився у підлогу.
-Ніколи, чуєте мене, ніколи, ми не підпишемо нічого, будемо боротись! До Кінця! На цих нотах .розлючена Імператриця завершила екстренне засідання ради, одразу полишивши залу. Тиша ще довго висіла, над трьома верховними суддями, які залишились, після зникнення Дірака.
-Не прийміть за богохульство, - Озвався Дісам, порушивши тишу, - але я думаю, що Імператриця в даному випадку прийняла необдумане рішення.
-Всі лиш мовчки кивнули йому.
-Можливо, нам варто, перейти до більш рішучих дій, - Продовжив Дісам
-Яких ще дій, що ти хочеш зробити? Невже зважився, на святотатсво?-Здивувався Діфір.
-В жодному разі, шановні, але ж ви самі бачите, що Імператриця не у найкращому стані.
-І тим не менше, вона лишається обраницею Богині, це її рішення, і воно остаточне, - Відрізав Діфір, під німе кивання Діріка.
-Що ж, тоді хай так і буде, - процідив крізь зуби Дісам, і поспіхом покинув залу.
…..
Тиша. Слабкі пориви весняного вітру злегка колихають зелені стебла трави, листя віковічних лісових дерев та білих квітів, якими усіяні підступи до зовнішньої стіни столиці.
Рендал вийшов у центр, і став перед своїми воїнами. Довгу хвилину не смів він перервати тишу, що завжди проводжала їх у бій.
-Той з вас, хто тікає від ворога- не Айв, - Розпочав він, не спускаючи погляду з їхніх сірих очей, -Той, хто просить пощади- Не Айв. Той, хто боїться- Не айв! Сьогодні, ми покажемо, хто ми такі! Ми прийшли сюди, щоб завершити цю війну, раз, і назавжди! Ми-Айви! За нами не стоять боги, нас не оберігають духи. Ми самі, вирішуємо, як нам жити на цій землі, так було завжди, і так буде вічно! Ваші серця, належать битві!
-Серце Битві!- Відповіли йому в унісон воїни, зруйнувавши марево тиші.
-Серце битві!- Крикнув їм у відповідь генерал.
І розпочався штурм.
Над стінами міста постали палаючі вогняні елементалі, розтрілюючи солдат вогняними потоками та згустками полум*я. Айвійські бойові машини, заряджені енергією магів, відповідали їм власним потоком пострілів. Серед снарядів та шаленого вогню пробивались численні бури, на один з яких застрибнув Рендел. В нього випустили кілька фаерболів, які лиш розпались, зіткнувшись з його щитом. Бойові маги Айвів заполонили небо шквалом блискавок та спалахів, що змішались із вогнем машин, вщент руйнуючи зовнішню стіну. Якісь із бурів вже дісталися стіни, їхні жала впились у неї, руйнуючи укріплене каміння. Рендал поспіхом зістрибнув зі свого, і рукою висмоктав енергію з трави, наповнивши дощенту свої руки. Від направленого імпульсу, бур пробив не тільки стіну, але і виставлені земляними духами додаткові загорожі. Десятки воїнів зайшли у місто, через створені проходи. В повітрі змішався брязкіт мечів, крики, гуркіт енергетичних ударів та вибухів. Десь розкидав каміння елементаль землі, відбиваючись від групи магів, його відірвана рука впола просто на імперських солдатів, що встигли видати лише приглушені крики. Рендал відкидався блискавками та зарядами, руйнуючи все на своєму шляху. Війська продирались все далі, в глибину міста, наближаючись до внутрішньої стіни. Декілька сильних магів зібрали свої сили, і їх загальний різнобарвний промінь зумів пробити широкий отвір у ній, відкриваючи шлях для атаки. Битва поширилась і на другу половину міста, несучи за собою руйнування та полум*я. Десь серед понівечиних будинків та диму, із глибини внутрішнього кільця з*явилась постать високого, молодого імперця, із сивим волоссям. На його обличчі не було жодних емоцій, наче ця битва не переймала його, була лиш тінню і фарсом, для його пошматованої душі. Чоловік дістав із за спини великий, сірий мішок, і повільно розв*язав його, випускаючи у світ своє чудовисько.
-Убий їх, - промовив імперський маг, і темна густа маса вирвалась у світ, розкривши свої іскристі очі. Соумер накинувся на айвів, смакуючи душами солдатів, наче делікатесом, а його чорне тіло розповзалось все більше, поглинаючи собою простір. Хтось відбивався енергокулями, кидався на нього із простим мечем чи списом, марно намагаючись зупинити звіра. Розпалений десятками поглинутих душ, Соумер врешті перестав розрізняти своїх і чужих, накинувшись на ялдів, розриваючи їх немов мурах, на своєму шляху. Його темряву на мить розрізало яскраве фіолетове сяйво. Ревучи від болю, соумер кинувся за своїм кривдником, руйнуючи все на своєму шляху. Рендал одразу повернув, прискорившись. Тварюка вже було дотягнулась до нього щупальцями, але в одну мить. Він розвернувся, розрізав їх енергетичними лезами, та стрибнув на дах, зусивши істоту піднятись за ним на будинки, в скаженій погоні. Прискорений магією, Рендал перестрибував з одного будинку на інший, практично не торкаючись долівки. Позаду його розкрилась велетенська, розпечена жаром паща. Готова спіймати і розірвати його. Рендал мигцем помітив боковим зором внутрішню стіну, що обмежувала верхнє коло міста, і стрімголов повернув туди. Соумер так само розвернувся всісм своїм тілом, ламаючи будинки, та хапаючи щупальцями імперців та айвів, розриваючи їх на шматки. Рендал зібрав майже всю свою енергію, і з силою стрибнув з найближчого даху, просто на внутрішню стіну. Соумер полетів за ним, пришвидшившись, його паща знову відкрилась, готова поглинути айва. Але зустрівшись із великим фіолетовим зарядом, він збився із курсу, і вдарився в стіну, ледь не зламавши її ущент. Рендал лише додав собі імпульсу, відштовхнувшись від неї, і на залишках своїх сил, приземлився у великому саду біля палацу, розкинувшись на землі, знесилений довгою битвою. Десь позаду нього хтось несамовито заплакав. Підвівшись на ноги, він помітив за собою налякані очі матері, і маленької дівчинки, що з усієї сили притислась до неї.
-Хтось досі не встиг сховатися…
Дівчинка раптово крикнула і різко відвернулась, побачивши у небі велетенське чорне тіло Соумра, що стрімко наближався до них.
-Тікайте звідси негайно!-крикнув Рендал і опустив на землю обидві руки, збираючи в собі всю енергію, яку тільки міг.
Та тікайте ж!- Він ще раз крикнув щосили, але вони лише сильніше притиснулись одне до одного, відвернувшись від чудовиська. Рендал прийняв своє рішення. Він миттєво висушив практично весь сад, перетворивши його в пустку. Соумер розкрив свою пащу, звідки вирвались язики червоного полум*я, а щупальця його закрили собою сонце, відкинувши тінь, на мертвий тепер сад.
Рендал різко рушив вперед, назустріч соумру, щоб бути якумога далі від них, в момент удару. За якісь долі секунди, вся поглинута ним енергію сфокусувалась на кінчиках пальців, вибиваючись фіолетовими блискавками.
-Гнів Дракона!-Крикнув з усієї сили Рендал, просто перед відкритою пащею чудовиська.
Велетенський промінь чистої енергії виринув з його долонь, пронизавши соумра. Залишки його велетенської чорної туші накрили собою сад, утворивши густу чорну завісу. Все змішалось, серед цього диму, крики солдатів, айвіських та імперських, короткі схлипування і гуркіт.
-Ну нащо ти пішла туди, Тіара, нащо …- Із очей матері досі стікали сльози.
-Його б там убили.. вони ж чудовиська, вони ж..
-Щоб я …ще… коли небудь… рятував Ялдів..-Рендал ніяк не міг віддихатись, і заледве тримався на ногах, ущент знесилений.
Жінка зустрілась із ним поглядом, але так нічого і не змогла вимовити. Лише мовчки вдивлялась, у сірість його очей.
-Генерале, ми перемогли! Імперці здались!-До них з усіх сторін сходились радісні солдати.
-Серйозно?-Повернув голову Рендал.
Солдат радісно закивав
-Ці недомірки таки капітулювали!
-Ура..- Ледь видавив із себе Рендал, востаннє кинувши погляд на ялдів, і спокійно рушив за солдатом. А над містом тим часом, опускались холодне марево сутінків.
……..
-Що ви робите! Як ви смієте!-Імператриця не стримувала своєї скаженої люті, але ніяк не могла вирватись із цупких лап своїх же солдатів.
-На жаль, ваша величносте, у зв*язку з вашою душевною хворобою, мені довелось вжити деяких заходів, - Широка посмішка з*явилась на вустах Дісама, - Ви просто мусите мене зрозуміти…
-Що в біса я маю розуміти?! Охорона, убийте його! Убийте зрадника!
-Вони не будуть вас слухати. Через вашу хворобу, рада суддів прийняла рішення, позбавити вас влади. А, оскільки, прямих нащадків у вас немає, вся влада у імперії, тимчасово передається Раді Верховних суддів, - Дісам ледь стримував сміх, - Але, так уже сталося. Жахлива трагедія, Спочатку ми втратили пана Дірака, який раптово зник, а потім і всіх інших суддів, крім мене… Треба буде. Влаштувати місячну жалобу, не менше…
-Ах ти виродок, мерзота!
-Ну все, заберіть її. Під жахливий вереск, імператрицю силою витягли із тронної зали, а Дісам тим часом, зручно розташувався на троні, відкинувшись на спинку.
-Накажіть військам капітулювати. Я хочу щоб вони негайно припинили супротив, і направте дипломатів до Вільгельма. Цю партію, ми вже все одно не витягнемо.
-Так, імператоре!-Служники негайно покинули залу, залишивши його наодинці.
-Це ж треба, мене не вбило блискавкою з небес…-Дісам поглянув у вікно, на свою палаючу у вогні столицю.
-Нова ера, починається просто зараз, - Широко посміхнувся імператор.
…….
-Хлопче, а ти голодний як вовк, невже ти справді один пішов у такі далекі мандри?
Жінка добродушно посміхнулась, і насипала йому ще одну порцію супу.
-Вибачте, якщо для вас це незручно..
-О, ні, нічого, залишайся, скільки хочеш. В цій дірі, серед бісових вітряків та полів, можна і з глузду з*їхати, а ти підняв мені настрій, своїм візитом.
Хелбран посміхнувся у відповідь, і знову зачерпнув ложку супу.
-Скажи, ну все ж таки, нащо тобі в столицю? Ти щось шукаєш?
Хелбран на хвилину замислився.
-Я… Шукаю батька, ми дуже давно з ним не бачились. А ще в мене була.. Тобто є сестра, вона вже мабуть зовсім.. Хоча не зважайте.
Жінка кивнула йому, і більше не питала нічого. Все і так було зрозуміло. На хлопця чекав довгий шлях..
-Я потім ще до вас повернусь, - неочікувано порушив мовчанку Хелбран.
-Звичайно, хлопче. Чекатиму на тебе, - усміхнулась жінка, вдивляючись у глибоку сірість його очей.
