Щурячі перегони
Розділ 1
На околиці стародавнього міста Олександрів у мальовничому гаю серед старих довжелезних дубів стояв давно покинутий старий панський будинок. Ця двоповерхова цегляна садиба добре зберіглася, але навколо неї виросли непрохідні хащі чагарників та дерев. Вікна були закриті дошками та міцно-преміцно забиті цвяхами, а двері зачинені на замки, щоб жодна жива істота не змогла проникнути всередину. Люди давно забули про нього та вже ніколи не відвідували.
Одного разу тишу навколо будинку порушив голосний крик:
- Рятуйте! Допоможіть!
На галявину перед садибою вибігло сіреньке настрашене мишеня та слідом за ним стрибнув худий облізлий рудий кіт. Переляканий малюк вже втомився тікати від страшного хижака та вибився з сил. Він добіг до цегляної стіни будинку та забився у самісінькій кут. Розгніваний кіт наздогнав утікача і приготувався до останнього стрибка щоб схопити бажану добич, але зовсім несподівано мишеня провалилося у приховану нірку під самім фундаментом будинку. Воно покотилося по вузькому тунелю доки не випало на цементну підлогу підвалу та боляче вдарилося головою. Від удару у малюка потемніло в очах і він втратив свідомість.
Коли мишеня прийшло до тями, то замість холодної підлоги воно побачило, що лежить у теплому ліжку. А навколо нього стоять ще два мишеняти, які були вдягнути у такі саменький одяг, що носять люди. Вони знаходились у невеличкій кімнаті, де крім ліжка ще стояли стіл та шафа. На пластиковому ляльковому столі горіла свічка, яка освітлювала мишаче помешкання.
- Привіт, - сказав один з хазяїнів, самий великий, у зеленій куртці з гаманцями по бокам та чорних штанях, - Тебе як звати?
- Пузько, - відповіло мишеня, тримаючись від болю за голову. Він дуже здивувався коли побачив мишенят в одязі. Там, де він жив - у полі, тварини чоловічий одяг не носили.
- Ти, молодець. Хоробрий. Зміг врятуватися від Живоглота. Цей рудий злодюга життя нам не дає, - сказала маленька мишка у червоній сукні та в рожевій хустці, - До речі, мене звати Роза. А це мій друг - Товстунець. Він тебе знайшов, коли ми бавилися у підвалі.
Пузько здивовано подивився на високого та стрункого гризуна, який його врятував. Він виглядав зовсім не товстим, навіть навпаки був худорлявий та підтягнутий.
- Це мене ще з дитинства так прозвали, бо колись я був схожий на кавун, - пояснив Товстунець.
- Де, я? – спитав Пузько у нових друзів.
- Ти попав до нашого міста, котре має назву - Щурград. Ти зараз відпочивай, а потім ми тебе зі усіма познайомимо. Добре? – пояснила Роза.
- Добре, - погодилось мишеня та закрило очі.
Наступного дня Пузько з новими друзями: Розою та Товстунцем мандрували по щурячому місту, який вже дуже давно знаходився всередині покинутого панського будинку. У кожній його кімнаті знаходилось багато маленьких та великих будинків, зроблених з дерев’яних або паперових, з товстого картону коробок, в яких мешкали миші, щури та інші різні гризуни, тварини та птахи. Між цими багатоповерховими домівками, були побудовані підвісні сходи та доріжки, що їх з’єднували між собою та по яким прогулювалися по різним справам мешканці Щурграда.
Хоча вікна будинку ззовні повністю закрили дошками, але в середині було досить світло. Тому що скрізь горіли електричні лампочки: на стелі, на стінах та навіть у великих мишачих будівлях. У самій величезній кімнаті на першому поверсі розташовувався міський ринок, де продавалась їжа та різний старий мотлох, який гризуни знаходили та приносили з сусіднього міського сміттєзвалища. В інших кімнатах знаходилися різноманітні будиночки, де не тільки мешкали гризуни, а й працювали та займалися різними справами. В колишньому танцювальному залі знаходився урядовий квартал, у ванній кімнаті гризуни влаштували собі басейн. Між кімнатами були побудовані дороги, по яким їздили миші та щури на іграшкових автомобілях та мотобайках.
Пузько відразу зачарувався та здивувався всім тим, що побачив. Тому що він виріс у звичайному полі, у норці біля річки. Зазвичай мишеня дуже рідко ходило гуляти далеко від своєї нірки. Але Щурград йому дуже сподобався і він вирішив залишитись тут з новими друзями. Роза та Товстунець теж були не проти цього. Місця у старому панському маєтку було багато та вистачало всім. Крім гризунів тут ще мешкали кажани. Вони влаштували свої гнізда на горищі. А у панській лазні побудували собі будиночки морські свинки та якась дуже мовчазна видра.
- Пішли спочатку на ринок та підберемо тобі нормальний одяг, - запропонувала Роза.
- Навіщо? - здивувався Пузько.
- Тому що в нашому місті не прийнято ходити голяком. Зрозумів, село ти не чухане? - засміялася мишка.
- Добре, - погодився він та почухав ніс.
Мишенята вийшли з невеличкого дерев’яного будиночка та попрямували по довжелезною просторою та широкою вулицею. Пузько постійно озирався та дивився навколо себе. Скрізь ходили та бігали гризуни, які були одягнуті в різноманітні наряди. На перехресті стояв щур-поліцейський в капелюсі, білій сорочці та синіх штанях. В правій руці він тримав смугасту палицю, якою керував рухом автомобілів, що їздили по дорозі. Цей поважний щур свистів та зупиняв тих, хто порушував правила дорожнього руху.
- Нам сюди, - сказав Товстунець та потягнув друзів у вузький прохід між будівлями.
Вони вийшли в якийсь квартал с червоними дивовижними будиночками з широкими гострими дахами та повернули праворуч і вийшли до ринку.
- Це китайський квартал. Тут живуть китайські білі миші, вони дуже розумні після наукових дослідів - пояснила Роза коли друзі минули його. - Зараз підемо до моєї тітки Василини. Вона торгує одягом з дитячих ляльок та нещодавно хвалилася, що в неї новий товар.
На всьому ринку царював хаос та безлад. Всі гризуни горлопанили: одні нахвалювали свій товар, а інші торгувалися та спорили з ними. На торгівельних лотках продавали все: ляльковий одяг, зламані іграшки та запчастини до них, батарейки, ліхтарики, різноманітні прикраси. Поруч торгували їжею: цукерками, сиром, ковбасними обрізками та різним насінням. Одна стара щуриха в брудному халаті продавала смажене насіння соняшнику. У Пузька від його смачного запаху защемило у шлунку.
- Я їсти хочу, - сказав він друзям.
- На тримай, - поділилася Роза з новим другом шматком свіжого хліба.
- Дякую. Я обов’язково тебе поверну.
- Не треба. Якщо ти будеш працювати з нами, то завжди будеш ситий та жити у теплі, - додав Товстунець.
- Що ви робите? - поцікавився Пузько.
- Поки що тобі рано це знати, - відповіла мишеня та подивилася на свого напарника.
- Нам треба йти далі, - серйозно сказав Товстунець та продовжив йти серед торговельних рядів.
Зовсім швидко вони знайшли велику паперову коробку, яка була повністю наповнена різним одягом. Поруч з нею, ніби в магазині, стояли вдягнені ляльки: дві Барбі та три Кени. Торгувала всім цим скарбом – тітка Василина, худорлява та висока миша, яка була вдягнута в бальне біле плаття з червоними квітками на груді та блискітками на спідниці. В руках вона тримала мереживну парасольку та носила рожеві окуляри від сонця.
- Бонжур, бонжур моя люба, - зраділа вона, побачивши небогу с друзями, - Я дуже скучила за тобою. Ти погана дівчинка. Ти зовсім забула свою тітоньку Василину.
- Тітонько, вибач. Це все справи. То одне, то інше, - почала виправдовуватися Роза.
- Добре, моя люба, але пообіцяй мені провести зі мною наступні вихідні. Познайом мене зі своїми друзями. Товстунця, я добре знаю, але хто цей молодий мишенятко. Я бачу, що він не місцевий, - здогадалася продавчиня.
- Доброго дня, пані. Мене звати Пузько, - привітався гість та поклонився.
- Нарешті! Нарешті, моя небога зустріла вихованого хлопця! - зраділа Василина, - Зараз я тобі подарую чудовий костюм.
Продавчиня швидко зняла окуляри, відкинула геть парасольку та стрибнула в коробку з одягом. Вона стала шукати речі для нового друга небоги. Одяг став випадати назовні. Пузько знайшов шкіряну чорну куртку з металевими заклепками та вдягнув її.
- В мене є зовсім новий костюм Бетмена або Людини-павука, але без маски, - запропонувала Василина, - Не можу знайти куди її поділа. Ну ти не соромся. Бери, що тобі до вподоби.
- Дякую, - відповів Пузько та вдягнув куртку на себе, - Я обрав о цю. Вона дуже гарна.
- Добре, дарую її тобі, - погодилася тітонька Василина, - цю куртку колись носив Термінатор. Фільм та кохання моєї молодості. Який він був красень!
- Дякуємо, тітонько, - сказала Роза, - Але нам треба бігти. Прощавай.
Друзі попрощались з продавчинею та пішли далі.
- Чекаю вас до себе у гості, - промовила тітка Василина слідом мишачої компанії, яка швидко зникла у великому натовпі гризунів.
