Бімба
еротично-детективне сюрреалістичне оповідання
-Любий, дай-но мені трохи коньяку! Не вмикай світло, пляшка десь тут, біля ліжка... І тобі ось... Все, клади! Йди до мене, кохання моє!..
Ніч погойдується, мов стомлена акробатка на трапеції... Місяць софітом освітлює тісну кімнату зі старим диваном і наші оголені тіла на ньому...
Дивно... Щойно ми були єдиним цілим і вологість твого тіла у мить любовного екстазу була тим скарбом, віднайшовши який, уже нічого не прагнеш, ні про що інше не мрієш... І ось все скінчилось. Немов хмаринка на сонце, насунулась мить відпочинку... Чи ні, все ж не мить... Трохи більший незафіксований нами обома проміжок часу, у який ми провалились, мов у темну прірву...
Я виринаю з цієї безодні першим, ти ще ніжишся у ній, відчуваючи беззмістовну радість польоту, а я вже починаю збирати реальність до купи. Ось моє тіло, переплетене твоїм... Вже не таким вологим, проте якимось настільки ніжним, немов намащеним олією нічної пітьми зі збитим кремом світла ліхтаря за вікном... Я трохи поет у душі, тому дозволяю собі фантазувати оцими квітчастими метафорами... Смішно... Кому в нашій країні потрібна гарна поезія? Проза, проза життя. Що ж... Проза, то проза...
Разом з зібраним тілом у голові починають збиратись думки, що поховались десь під час еротичного сну по закамарках свідомості... Разом з ними надійшли тривога і відчуття невідворотності лиха... І думки про ОТЕ, ЩО сталось. І про те, що МАЄ СТАТИСЬ ТЕПЕР. Бо іншого виходу вже немає...
Мене завербовано. Я сам пішов на це. Ця безпросвітність життя зробила зі мною недобру справу...
Вони звідкілясь довідались про мене... І таки чимало знають. Звідки? Та тепер це вже не важливо... Бо вхід гривня, а вихід завжди дві...
- Хлопче, тут і справ усього нічого. До того ж ти охоронець отого палацу культури. І ніхто нічого про тебе не подумає. Доречі, дай-но мені свою мобілку. Про всяк випадок. Може, у тебе диктофон увімкнено... Дай сюди!
Я п"ю каву, хоча ось саме в цю мить з насолодою "заглитнув" би зо чверть пляшки коньяку. Я в якійсь прострації... Мені порекомендували поспілкуватись з цією людиною, дали телефон, ми призначили зустріч... Що ж так млосно мені? Він же звичайний, такий ось, як і я, щирий, привітний... Зараз він мені запропонує гарну роботу...
-Дивись, хлопче. У залі вашого палацу, де ти службу нестимеш у той день (знає! Все він знає...) буде така собі неформатна зустріч з депутатом Дідьковським... Чув про нього? Ну, неприємна особа, та й хто його любить... То і тобі любити його ні до чого. Дадуть тобі те, що треба, зробиш з тою штукою, що треба, тобі гроші на картку і котись з країни. І потім на банківський рахунок ще перекинуть. Паспорт є? Ото котися кудись на схід... Там життя дешеве. Схочеш- дівчинку якусь забави заради бери з собою. А ні- там з грішми знайдеш собі. І хай вам буде щастя...
Щастя... Саме те, чого у мене нема. І оця зима попереду. Холодна і порожня. Бо все розвалюється, як розвалюється цей світ у моїх очах уже багато років... От тільки- за що буде мені те щастя?.. Дідьковський же не сам прийде... Там зустріч буде, люди, охорона...
-БІмба (це вже зі сленгівського лексикону часів Майдану) сучасна, потужна дуже. Рознесе півпалацу вщент. Ну... З людьми звісно... А нащо тобі стільки живих свідків, хлопче? Вони і не відчують нічого... Така собі щаслива несподівана смерть... А ти в мить вибуху ВИПАДКОВО будеш у іншому крилі будинку. Підготуйся, як аргументуватимеш, де ти був у мить, коли... Та хто тебе там запідозрить... Ти ж просто охоронець палацу, ото ходиш собі, ходиш... До тіла Дідьковського тебе і не підпустять.
Я п"ю каву... Нащо їм отой вибух? Хто зна... Резонанс... Щось має з того початись. Не самий же той бісів Дідьковський настільки цінний, щоб ущент його з усіма?.. Та це таки точно вже не моя справа...
-Тобі подзвонять. Зустрінешся. Отримаєш бІмбу і інструкцію, як її приводити в дію. Та не бійся ти. З тобою не вибухне. Стандартний заряд. Нова техніка. Вони, ці бімби, так одразу не вибухають... Чому саме ти? Не твоя справа. Втім... Скажу відверто- тебе дешевше найняти, ніж свою людину вводити у гру. Нащо тут профі. Елементарно все. Ти десь на екзотичному сході транші в банку отримуватимеш, а тут скоро таке завариться, що не до тебе, хлопче, буде- і сміється просто в обличчя, веселий такий хлопець... Як я колись..
-Гаразд. Давай бімбу!
-Чи ти справді дурний? Бімбу тобі дасть інша людина. Я її і знати не знаю- і сміється знов....
-Добре. Домовились. Подзвоните, куди підійти. Віддайте мобілу. Пішов я...
Знаєш, люба... Та зачекай!..- Ти знову затулила мені рота довгим напівсонним вологим поцілунком, і я, вже настроєний розказати тобі, у яку халепу вскочив, вирішив поки що відкласти цю розповідь. Твої тонкі ніжні пальці ковзнули униз по моєму животу і я здригнувся... Ми знову переплелись, немов в”юнки, руками і ногами, і в жазі до твого тіла я раптом подумав- а може все правильно? Може, усе у світі робиться правильно?..
Якщо доля дає тобі шанс, хапай його, бо іншого може не бути. А я вже кілька разів втрачав його, цей шанс, що випадав мені набагато частіше за інших...
Врешті-решт, якщо не я, то хтось інший. Все одно те, що має здійснитись, здійсниться неодмінно... Проте тоді нам з тобою, люба, вже не вигорить відпочивати під кондиціонером в готелі якоїсь невеликої східної країни. А от комусь іншому вигорить. До того ж я забагато знаю з тої миті, коли згодився на ту першу зустріч. Тому...
А далі...
...була друга зустріч, результат якої оно лежить у мене в рюкзачку, з яким я ходжу на роботу і в який кладу зазвичай окрім бутербродів свіжий рушник. Бо в клубі є службові душові кабінки з гарячою водою, як нараз поряд зі службовими туалетами, а ось тут, у цьому “клоповнику, який ми з тобою знімаємо у якості житла, гарячої води немає...
-Ну не пручайся, любий! Ти ж хочеш мене!..- голос твій ніби з якоїсь відстані... Відволікся, так...
-Яка ж ти гарна вранці...
-На те ми і коханці!..
-Хлопче, не бійся. Ніхто не “засіче” тебе. Ні з пеленгатором, ні з металошукачем. Ні з яким пристроєм не засіче. Бо це “бімба” нового покоління. У неї інший принцип дії. Вона з рідкої багатокомпонентної вибухівки..
Я з цікавістю розглядаю предмет... Це ж усього- навсього непрозора пластикова пляшка з рідким милом... Поверни кінчик, натисни, і вичавиться порція духмяної рідини...
-Це імітація... Обережно, придурку!- мене шарпнуло від різкого окрику хлопця- ти справді ідіот?.. Всередині капсула, розчавиш, реакція почнеться з розігрівом. Та не лякайся. Зараз на повітря не злетіли б, ні, але куди ти її викинеш? Вибухне за двадцять хвилин і рознесе будь-яких півбудинку! І тоді вже гарантовано, що з невинними людьми. А от на зустрічі з отим, кого “виконати” треба... з ким він там у вас у палаці буде... мабуть, невинних взагалі бути не може. Бо невинні на ці збіговиська не ходять, хлопче. Ну а охоронці отого, кого тобі “виконувати”... Шкода хлопців. Та знали ж, на що йшли, вони за це гроші отримують. Вчились вони на це. Та не довчились (сміється ще...) Не те, що ти...
Я зацікавлено дивлюсь на дивний предмет. Всього і справ- повернути, натиснути, покласти в туалеті біля стіни і відерцем прикрити, та папером туалетним присипати. Ніби нечемні люди накидали. Хто до бридкого використаного паперу доторкнеться?.. А туалет саме із залою межує...
-Все затямив? Легка в тебе справа. хлопче. Сам би все зробив, та “фейс-контроль” там, усі свої... Ти подумай краще, де у помешканні сховаєшся, щоб не запідозрили. Зрозумів? Ну то пішов я... Щасти тобі!..- хлопець підійнявся з-за столика і попрямував до виходу Такий же молодик, що і той, перший... Котрий ото вербував мене... Гарне життя у них, мабуть... Не те, що у мене... І я піду. Ось лише каву доп”ю. Дорога кава нині. І “халявна” до того ж... Хто не любить халяви? Навіть такі от люблять, як я...
Ти зараз уся така гарна... Казати? Не казати?
...уявляю, як ми йдемо босоніж якимось екзотичним пляжем... Майже голі... Я в самих шортах і ти у легесенькому платтячку, без трусиків... І я рукою просто от на ходу пещу твоє тіло. І нікому у світі немає жодної справи до нас. Нікому... Окрім когось, що ось вже удруге перевів суму на мій банківський рахунок. Все чесно. Та й навіщо обманювать? Для них це не гроші. І я людина розумна, не надто балакуча.
...довелось давати поянення. Та я сам жертва, був ось у будинку... До зали мене ніхто б і не пустив, металодетектор я пройшов, робив звичайний собі зовнішній обхід. Як і мій напарник, доречі. Йому не пощастило... Може, то він підривав?- так мабуть мене питатимуть... Та ні... Не думаю... То, мабуть, хтось з отих, що безпосередньо охороняли Дідьковського... Обличчя моє смикається після легкої контузії, вигляд у мене зараз, наче у недалекої людини... ТАК БУДЕ. ТАК МАЄ БУТИ.
-Слухай, люба... Та зачекай же!..
Пікантний я момент вибрав, щоб розказати тобі все...
Бо я зараз у тобі, і ми єдине ціле. І ти мовчатимеш. Бо любиш мене. Я знаю. погодишся. Бо іншого виходу у нас нема... Я не мав права тобі розповідати. Та я знаю, що ти не продаси мене. Ми вже три місяці разом. У мене ніколи ще не було такого дивовижного кохання... Певен, у тебе також... Тому я тобі усе розповім. Це наш джек-пот. НАШ З ТОБОЮ ШАНС НА ЩАСТЯ. І він має здійснитись. У цю середу. Ти мовчиш... Ні, ти тихо стогнеш... Від насолоди.
Після сексу, та ще й з коньяком, сон підкрадається непомітно...
Ти погодилась. Я це знав. Ти не могла не погодитись, відчуваючи мене в собі... Ти взагалі готова на все заради мене. Я відчуваю це.
І ось я ВИКОНАВЕЦЬ. Середа... Час пройшов миттєво. Я зараз маю виконати завдання. Я все зважив. Зараз я в туалеті. У мене є двадцять хвилин. Зустріч вже йде. Та яка зустріч? Жеруть канапки, п”ють коньяк і вино... Там у них усе накрито. Краще ото потруїли б їх- думаю я зі злістю... Я можу ходити лише зовнішнім периметром. І випустити мене зараз за межі палацу теж ніхто не випустить. Металодетектор, що його було встановлено, я пройшов, нахабно кинувши на стіл зв”язку ключів. Тут, у службовому приміщенні взяв свій газовий балончик і ніж. Це моя звичайна екіпіровка, ніякого пістолета у мене нема. І приміщення перевірялось. Так що з цим повний порядок...
Я перейшов з душової, куди заглядав оно щойно. до туалету. А може, просто зайшов... Ну, ото схотілося мені. Десь, звісно, камера мене фіксує, та тут, біля туалетів і душових, її немає... І це добре для мене.
Я присів і поклав просто на підлогу цю дивну “бімбу”. Перевів подих. Пора!!! Я повернув кінчик і з силою натиснув. Нічого не сталось. Та я все виконав, як треба. Поклав у куток, за відро, і притрусив туалетним папером. Усе. Справу зроблено. І у мене ще є у запасі двадцять хвилин. Я трохи погуляю, тоді зайду у підсобку в іншому крилі, ніби перевірити, чи все гаразд. І там затримаюсь. Я уявив, де мені безпечніше стати там. Якщо навіть увесь будинок рознесе, мене навряд уб”є. Там якісь короби з діловодством, щось ще. Замортизує. Все порядок.
Я вийшов. Ще є час пройтись... І зовсім мені оту камарілью не шкода. Я б міг бути вченим зараз, якби не знищили отакі от як ці, що зараз жеруть і п”ють, у моїй нещасній країні галузь промисловості, у якій я працював і навчався. І тепер я всього-навсього охоронець. То охорони мене Боже, бо я навіть благу справу роблю!..
...І раптом, коли спокій вже оселився в моїй душі, я почув з зали... ДИТЯЧИЙ ГОЛОС...
Господи! Коли ж вони встигли дитину привести??? Мабуть, коли я оті маніпуляції із бімбою в туалеті робив... У душі моїй щось обірвалось... Я навіть на мить втратив зв”язок з часом і простором. Все, що завгодно... Але... ДИТИНА!!! Невинна дитина... Хай увесь світ загине, але не мале дитя...
Що, що, що можна зробити? Закричати, що зараз вибухне? Тоді мені точно кінець. І чи одразу повірять? Та й паніка можлива... І чи встигнуть в паніці дитину вивести? Боже, Боже!!! Я нещасна людина!!! Час спливає!!! Спливає!.. Я просто відчуваю, що ось він витікає між пальців рідиною...
Стоп!!! Я рвучко прямую до туалету. Боже, мабуть у мене таки справді бігунка... Та це не важливо зараз... Я біля дверей. Та вони зачинені. ЗАЧИНЕНІ!!! Якийсь тип з охорони депутатьської, бачте, зайшов!!! Місця йому нема, оно ж у іншому крилі є шикарні загальні туалети!!! Господи...
Чи є у мене час??? Здається, вже проминула ціла вічність... Зараз я вишибу двері!... Ні. НЕ МОЖНА!!! Бо той тип щось запідозрить. А як і ні, все одно тоді відбудеться зведення рахунків між двома чоловіками і я нічого не встигну зробити. А час спливає... Боже, що ж мені робить??? Я ходжу, нервово погойдуючись, перед дверима клятого туалету і у вухах моїх відлуння отого радісного дитячого лементу...
Я зригнувся, бо двері відчинились надто рвучко... Дебелий дядько ліниво застібав пасок, безтурботно і дружньо посміхаючись мені, мовляв, вибач, хлопче, що зачекати змусив... Я заскочив усередину і рвучко зачинив дверцята на застібку.
Де, де, де вона??? Та ось же ж... На місці... Я вхопив і одразу ж відсмикнув руку!!! ВОНА ГАРЯЧА!!! Гаряча!!! Ось у чому справа. Я, натиснувши, мабуть розчавив усередині капсулу і почалася хімічна реакція з розігрівом... Скільки ж у мене часу?
Я дістав ніж і з усієї сили встромив у пружну пластикову оболонку. Вона виявилась зовсім не такою тонкою, як я уявляв... Ніж ковзнув по ній, та не пробив. Я вдарив з усієї сили удруге...
Гаряча рідина, схожа на густе мастило, порснула з дірки просто мені на руку і обпекла... Та я навіть не відчував цього...
Я чавив з усієї сили цю кляту густу рідину в унітаз... Вичавив частину... Спустив воду... Хто зна? Може, там ще досить усередині для вибуху?.. Я чавив і чавив знову... Хтось пройшов біля дверей, та я не зважав... Потроху я звільняв кляту "бімбу" від її смертельного рідкого заряду... Унітаз вкрився жовтуватою мастилоподібною плівкою... Та то пусте... Прибиральниця усе вимиє...
Нарешті все... Я викинув порожню "бімбу" у відро, що вже й справді було з використаним папером, притрусив тим, що валявся навколо. Прибиральниця винесе усе... І навіть не знатиме, ЩО САМЕ вона винесла... І лише тепер я побачив сильні опіки на пальцях і долонях...
Брудно лаючись я попрямував у коридор, до того місця, де висіла медична аптечка. Якийсь охоронець з команди отого Дідьковського занепокоєно спитав, що зі мною.
-Обпікся, блін! Перелив з кавоварки кип"яток на руки! Не бачиш, чи що?- зі злістю сказав я і почав незграбно бинтувати сам себе...
... Десь у залі лунав дитячий сміх...
...я виринув з безодні сну першим... З якоюсь важкістю в голові... З якимось дивним відчуттям, ніби якийсь час перебував у летаргії... Ти також випросталась усім тілом і потяглася до мене...
Може, то сон? Так, звичайно... Мені усе наснилось. Та й не могло такого бути, просто не могло!!! Хіба я, нормальна, порядна людина, міг піти на оте страхіття, що мені щойно наснилось? Як добре, що це лише сон!!!
-Слухай, коханий, у тебе щось із руками? Кип”ятком обварився на кухні? Я тобі опіки намастила, поки ти спав, у мене випадково від опіків гарна мазь віднайшлася... Голова болить? Від коньяку не болить голова. Ти просто трохи захворів, мабуть. Знаєш, мені зараз треба зникнути... На якийсь час. Так треба, і не питай мене, чому. Але я неодмінно скоро повернуся до тебе. У нас же з тобою таке неземне кохання. А зараз мені треба терміново піти. Вибач. Вибач, любий мій...
Двері зачинилися, я з важкою головою лежу сам на сам з відчуттям останнього поцілунку і з якимись непевними думками... Доречі, на календарі мобілки чомусь п”ятниця... А я думав, середа... Чи четвер?.. І опіки... Опіки... І щось непевне... Треба до рюкзачка зазирнути, там має бути ОТА річ з нічного жахливого сну... Нема. Значить її і не було. НАСНИЛОСЬ... І ти скоро повернешся до мене, кохана моя...
Серго Сокольник
2018
