Кодована Доля
На Ковчезі Вселеної. Гдава 10.Н Ковчезі весілля. Частина 9
Коли приїхали в село мама і тато Івана Антоновича нас зустрічали з хлібом коло воріт своєї хати і, поздоровивши їх завели нас в хату.
В хаті стіл для нас вже був накритий. Мама Івана Антоновича – Феодосія Іллівна запросила нас за стіл. Тато – Антон Афанасійович відкоркував пляшку Шампанського.
– Дорогі молодожони, Оксана й Іван, перший тост я підіймаю за вас, і поздоровляю вас із такою тріумфальною подією – одруженням, і бажаю вам великої любові та щасливого кохання, – поздоровив Антон Афанасійович.
Випили і закусили.
– Другий тост я підіймаю теж за вас, Оксана й Іван, і поздоровляю тебе, Оксана, із захистом дисертації на ступінь доктора біонічних наук, а тебе, Іван, із написанням романа «У ковчезі Душі». І бажаю вам міцного здоров’я, наснаги і творчого натхнення.
Випили і закусили.
– Третій тост підіймаю за ваше весілля, щоб воно відбувалося урочисто, – сказав Антон Афанасійович.
І вони побажавши смачного стали обідати.
Пообідавши Антон Афанасійович пішов запрошувати на весілля сусідів, а Іван Антонович пішов до друга, з яким в школі вдвох сиділи за партою. Іван Антонович поїхав у місто, а друг вчитися дальше не захотів і живе припіваючи. Має гектар огорода. Держе корову, дві кози, свиню, гусей, курей, голубів та кролів.
– Ти, Ваня в гості приїхав і прийшов провідати друга? – запитав Віктор.
– Вітя, я прийшов запросити тебе на моє весілля, яке почнеться завтра о дев’ятій годині і я приїхав до батьків, щоб згуляти весілля в селі, – відповів Іван Антонович.
– Поздоровляю, – сказав Віктор Олексійович. Потиснув руку і по товарищеські, обнявши притиснув ло себе.
– Приходь, а я пішов бо треба готуватися до весілля, – сказав Іван Антонович
– Трішки зачекай, – сказав Віктор Олексійович.
Віктор Олексійович взяв торбину, поліз на горище і взяв із гнізда четверо голуб’ят. Потім у сарай із двора загнав гусей і, спіймавши дві гуски відкрутив їм голову, а потім витяг із металевої сітки двох кролів і забив їх молотком по голові.
– Ваня, це мій подарунок, – сказав Віктор Олексійович і вручив торбину.
Іван Антонович, прийшовши у двір витяг із торби гусей і голуб’ят і віддав дівчатам, і вони стали їх патрати. А я з ним поїхав у магазин за спиртними і безалкогольними напоями. Коли привезли напої ми стали обдирати кролів. Дівчата закінчили патрати гусей та голуб’ят. Володимир Антонович, та Антон Афанасієвич різали гусей на шматки. Обдерши кролів, ми нарубали дров і розтопили плиту. Дівчата стали варити м`ясо.
– Тепер, мужики, підемо до мого друга, в якого я був на весіллі його сина і візьмемо в ного саморобний довгий дощатий стіл і два ослона. Принесемо і поставимо в саду, – сказав Антон Афанасієвич.
І ми пішли до нього. Зайшли і поздоровались.
– Друже, тепер твоя черга прийти до мене на весілля мого сина, – сказав Антон Афанасієвич.
– Поздоровляю тебе Ваня і тебе Антон, – сказав Василь Трохимович і, потиснувши їм руку обняв їх і по чоловічому притиснув до себе.
– Вася, приходь завтра на дев’ять годин, а зараз допоможи нам донести до мене твій стіл й ослони, – сказав Антон Афанасієвич.
Я і Ваня взяли стіл, а Василь Трохимович з Антоном Афанасійовичем, та Микола Антонович із Яковом Олексійовичем взяли ослони.
Ми принесли стіл та ослони і стали облюбовувати місце де їх в саду поставити. І поставили при виході із сада у двір під черешнями.
Василь Трохимович пішов додому. А ми повечеряли і полягали спати.
Проснувшись ми всі стали накривати стіл.
Прийшла дев’ята година і привела всіх запрошених і музикантів. Музиканти музикою відкрили весілля. Всі стали сідати за стіл і наливати собі напої. Хто наливав горілку, а хто наливав вино.
Закінчилася музика. І тамада – Олімпіада відкрила весілля.
– Слово наддається молодожонам, – сказала вона.
– Шановні, гості. Кожен із вас був на моєму місці і кожен говорив те що і я зараз буду говорити – сказала Оксана. – Дорогі мої, мама і тато, спасибі вам за те, що ви мене народили, за те, що виростили і за те, що я вивчилася. Бажаю вам міцного здоров’я і довголіття.
– Шановний, Іван Антонович, слово надається тобі.
– Дорогі мої,мама і тато, спасибі вам за все те, що ви мені дали для життя та ще спасибі тільки за те, що ви мене народили. А тепер послухайте
ще, що я про вас написав, – сказав Іван Антонович і став читати такі вірші:
МАМО!
Спасибі тобі життєдайнице, Мамо!
За світ, що, мов промінь краси, йде чуттями…
Все те, що дала ти мені – не замало!
І все це в бутті я доводжу до тями.
У пісні твоїй, мов сповитий в пелюшці –
Шукаю життя босоногого соску,
В словах, що порадила – трави цілющі,
В напученні – мудрість шляхетного соку!
Спасибі тобі за пісні, за поради,
За боже благання в герці життєвім,
За біль і тривогу, за сум і за радість,
За те, що ти й досі впливаєш суттєво!
ЕВОЛЮЦІЯ СЕЛА
І скільки б разів я не їздив провідать батьків, то село
Вже кожного разу для мене все гірше і гірше було.
Раніше на санях каталися діти у балку з гори.
Тоді був у балці глибокий ставок, а нині вже висох ставок
І зараз в селі вже нема золотої пори –
Це час еволюції взяв цю природу уже на замок.
ЗИМА
Природа засніжила майже під стріху…
Дорослим – на горе, а дітям – на втіху!
Знімаються двері засмученим татом,
Гукає хазяїн сусідньої хати,
Злетілись, неначе на поміч, ворони,
Мов каркають чорними плямами крони…
Вилазить татусь на замет по драбині,
Я всівся з лопатою в нього на спині…
У будці під снігом собака завила –
Про те, що жива ще вона заявила!
Розчистили сніг на подвір’ї до клуні,
Гора, що над яром, мене, мов чаклує!
Ще Сонце не встигло у сяйво одітись,
А з неї на санках спускаються діти!
Долати стихію не легко дається…
Та я вже веселий і тато сміється!
Того може й кажуть: « Як би не нещастя,
Тоді не було б у людини і щастя»!
СПАСИБІ, МАТУСЯ!
Ходив по Землі – як в міжзоряній ніші,
Де доля селянська дитинство щадила…
Спасибі, матуся, тобі найріднішій,
Що в долі селянській мене народила!
Я в місті крокую – воно найгарніше,
Де площа стріча феєрверками дива…
Тут праця натхненна і друзі вірніші,
Тут люба дружина і наша родина…
Іду по Землі – як в міжзоряній ніші,
Де доля моя в сталеварах ходила…
Спасибі, матуся, – скажу я вірніше:
Вже тільки за те, що мене народила!
ТОДІ
Давно вже батько хліб не крає,
Лежать оладки лиш з макухи,
А ще в зими не видно й краю,
Та й на посів пшениці з кухоль…
Є на столі ховрах печений, –
Лежить, немов кабась, жирнючий...
... Жилось тоді й не так плачевно,
Як нині на паях пріснючих!
ЧАС
Час тримає в очах колишнє:
Як есес, що в прищах,
Взяв на мушку батьків у вишнях…
Як з чужого плеча,
Я накинув шинелю сіру,
Щоб помститись як слід –
Аж за Одер петляли звірі
Закривавлений слід…
Час залишив в очах відкритих
Поза гратами вій:
Як вставали живі за вбитих
Із окопів у бій!
ПОЛИН
В засніженім полі, мов лісом, полин стоїть,
Його наламаю у в’язку — й до хати…
Він буде, як порох, в холодній плиті горіть —
Зварити вечерю надумала мати…
А я все ламаю, аж доки на сніг впаде
Весь залишок світла і темряви морок…
Отак і кінчався зимових канікул день —
Полинне життя прогоряло, мов порох!
СОН
Я бачу село уві сні:
Воно, як колись, — у тополях!
Дорога із них вибігала,
Край нього звучали пісні —
Так юність верталася з поля…
І лунко, здіймаючи галас,
Із греблі пірнала в ставок…
І, змивши напругу буденну,
Ішла в сіновали спочинку…
А мати — у хаті в совок
Змітає пиляку щоденну
І каже: «Приїхав би, синку»!
ВІВЦІ
Коли виростав у селі, як підпасок,
Знав мову тваринного кличу…
І зараз, мов з руна неначе, я пасмо
На прядці уяви посмичу
І скручую в стрічку прозоре минуле…
І бачу: обідають тато,
І вівці жують у загоні…
А потім – вже тато неначе заснули,
Бо треба в жару й подрімати
В тіснім курені, на ослоні…
Було це давно, а здається неначе
Минуле ще й нині буває –
В уяві моїй, мов насправді, і зряче,
Немов наяву оживає!
БУЛО ДАВНО...
Було давно, а як згадаю, то ще й досі —
Земля пече, шпориш холодить ноги босі., .
Ішов до міста я, яким вві сні став марить,
А над моїм селом збирались слізно хмари.
Стояла довго-довго мама край городу,
А я в ріку життя вступав, не взнавши броду.
І познайомившись із робітничим класом.
Волів, щоб серце неньки в світі не погасло.
Давно було, а як згадаю, то ще й досі —
Земля пече, шпориш холодить ноги босі...
О, як я хочу знов вернутись в рідну хату.,
Як хочу, щоб стрічала край городу мати.
СТЕРНЯ
Щоб в ноги роззуті стерня не кололась,
Мов лижник, я ковзав густими рядками –
До батька вели в степ, неначе полоззя.
Ще теплий сніданок стискав я руками,
Йшов дим від комбайна. На дим я дививсь,
Мов батько, він кликав до себе під кряжем гойдливим,
Збирав колоски. Куріпок ловив...
...Ішов я стернею – лижнею до батька щасливим!
– Спасибі тобі, синок, за такі теплі вірші, – сказала Феодосія Іллівна.
– Спасибі, синок, що не забуваєш наші життєві історії і нагадуєш нам своїми душевними віршами, – сказав Антон Афанасієвич.
Музиканти стали співати такі пісні
ЛЮБЛЮ Я ТЕБЕ, УКРАЇНО
Люблю я тебе, Україно,
За вічного рабства окови,
За мову твою солов’їну,
За мужність, за дух непокори!
Люблю за дніпрові пороги,
За скіфські поля неозорі –
Де встали хрестами дороги,
Що навіть їм заздрили зорі!
Люблю булаву і калину,
Що створюють символ країни,
Люблю, як вродливу дівчину,
Незламну мою Україну!
Люблю за козацьку ту славу –
Січі незабутню перлину,
Що волю нащадкам послала
В тяжку предковічну годину…
Люблю я тебе, Україно,
Що рвеш диктатури окови,
Що в мові твоїй солов’їній
Майдановий дух непокори!
ЛЮБЛЮ Я ТЕБЕ, УКРАЇНО
Слова Ндрія Асиленка Музика Ніни Гузанової
Dm B Dm Dm
Лю - блю я те-бе, У - кра - ї - но, за мо- ву тво-
B Dm Gm C Dm
ю со - ло - в`ї - ну. За віч - но - го раб-ства о - ко -
Gm C A Приспів
ви. За му - жність, за дух не - по - ко - ри! Люб-
Dm B Dm B C
лю за дні - про - ві по - ро - ги, За скіф - ські по- ля
A Gm Eb Ab
не - о - зо - рі – де вста-ли хре - ста - ми до - ро - ги,
Gm Am Dm
що на-віть їм за - здри-ли зо - рі.
Героям небесної Сотні
НЕБЕСНИЙ МАЙДАН
Вони полягли, як герої,
В борні за країну Соборну!
Їх сила духовної зброї
З майдану звучала нескорно!
Не плачте, матуся і тато,
І більше скорбіти не треба –
Злечу я у гості – до хати
Із сотнею хлопців із неба!
Синочка і доньку побачу,
Почую нову Україну –
Від радості з ними поплачу
За мову її солов’їну!
Не плачте ви, батьку і мати,
Пишайтесь, що ми тут, як зорі!
І будем завжди пильнувати –
Небесний майдан, – у дозорі!
Не плачте… саджайте калину,
Як символ добра для нащадків –
Держави майбутню перлину,
Щоб нищила зло безпощадно…
Вони полягли, як герої,
Нащадки козацького рожу,
Їх сила майданної зброї,
Як щастя – служила народу!
Героям «Небесної Сотні» присвячується
НЕБЕСНИЙ МАЙДАН
Слова: Ндрія Асиленка Музика: Ніни Гузанової
Am F Am G Dm
Во-ни по - ля - гли як ге - ро - ї В бор - ні за кра- ї-
Am G Dm Am
ну со - бор - ну! Їх си-ла ду - хов - но -ї збро - ї
F Dm G
З Май - да - ну зву - ча - ла не - ско - рно... Не плач - те,
ма - ту - ся і та - то, і біль - ше скор - бі - ти не
тре - ба – зле - чу я у гос - ті до ха - ти із сот-
не - ю хлоп - ців із не - ба!
Закінчилися співи і почали танцювати.
Я, Микола Антонович, Віктор Олексійович й Іван Антонович танцзали Гопака.
Потім ми з дівчатами танцювали Вальс і Мазурку.
І коли закінчилася музика тамада – Олімпіада Якимівна надала мені слово.
– Шановні, гості, я теж поздоровляю свого ліпшого друга з такою урочисто-тріумфальною подією і бажаю тобі, Іван Антонович, вічної любові, міцного здоровя і довголіття, а в творчестві натхнення та наснаги писати прозові та поетичні твори про любов, яку ти зараз прочитаєш у віршах, будь ласка прочитай, – попросив я.
Іван Антонович відкрив блокнот і став читати такі вірші:
ЛЮБОВ – ЦЕ ЖИТТЯ
Пришла несподівано в душу любов, як узрів я тебе.
З цієї ж пори я чомусь перестав узнавати себе.
Я мріяти став про майбутнє кохання з тобою в житті.
Я став перебірчивим в справах щоденних в сучаснім бутті –
І став я конкретно вже думать як далі з тобою нам жить?
І стала любов повсякчасно із нами вже поруч ходить
Й давати завжди нам потрібні у справах поради,
Щоб завжди булли ми охайні, кмітливі і раді!
ЛІТО ЛЮБОВІ
Любов завітала до нас і в серцях поселилась
І в нашім коханні вона, як і ми, веселилась,
І мов на горишці вмостилась, як літо,
Й пильнує із нього за флорою, як вартовий…
Уже й цвіркуни нам співають грайливим привітом,
Й лежить на столі вже кавун, як живий.
Уже й відсміялися соняхи – зерна темніють,
Й на чердаках вже голуб й голубка леліють…
…І ми із тобою в саду яблуневім гуляєм,
І наша любов теж у наших серцях визріває!.
Почалися аплодисменти, а коли вони закінчились заграла музика і почалися танці. Це будо Танго.
І коли закінчилася музика тамада – Олімпіада Якимівна надала останнє слово жениху – Івану Антоновичу і невістці – Оксані Афанасіївні.
– Шановні, наші батьки, сестри, брати і друзі, дозвольте мені щиро подякувати вам за сприяння по проведенню нашого весілля, а Вам шановні, запрошені гості, щиро подякувати за Вашу веселу участь у цьому весіллі і побажати всім присутнім міцного здоровя і довголіття, а в справах:сімейних, душевних духовних, фахових і матеріальних щоденних гараздів та задоволення! – сказав Іван Антонович і, підійшовши до своєї родини: батьку – Антону Афанасійовичу, – хазяїну цього двора міцно потиснув руку і по-синівські обняв, а маму – Феодосію Іллівну теж по-синівські обняв і поцілував руку. – А тепер шановні будемо збиратися в дорогу.
Оксана теж підійшла до своїх батьків і, тепло подякувавши, теж по дочірньому обняла їх і поцілувала.
Так закінчилося весілля
Всі зібралися і посідали в машини. Нас проводжали родителі Івана Антоновича. Задеренчали двигуни машин і ми поїхали по довгій сільській вулиці. А проводжаючі – Антон Афанасійович та Феодосія Іллівна стояли і в слід нам махали їх леліяні руки.
28. 06. 20018; 12:45. – 09 12. 218; 09:45.