16.02.2019 02:14
Без обмежень
48 views
Rating 5 | 2 users
 © Марія Деленко

Заробітчанка

Заробітчанка


Стояла на подвір’ї… У тихе надвечір’я спадали роси. Вечір, узявши тайстрину, готувався у мандри. Так рідно пахнуть матіоли…Сонях повернув голову до золотого величезного колеса, яке поволі котилося за овид. І здавалося, що обабіч нього Жароок розпалив величезне вогнище, відблиски якого сягали хмар, і від того небозвід наче купався у тому рожевому світі. 

Десь налаштовує струни маленький сільський скрипаль – коник-стрибунець. Прозумкотіла запізніла бджілка, повертаючись у вулик. У виярку ще не сміло тьохнув соловейко. І така туга огорнула серце, такий нестерпний біль, що переходив у розпач. Що робити? Що робити? Як бути? Тут усе таке близьке, таке рідне. Он стежка поміж верб, наче стрічка. А ген за пагорбом зеленіє ліс, у якому на зелених галявинах сліди її дитинства. А за ставком – рідна хата, там донечка, там синочок прийшли у світ радістю-втіхою. Там…о там так багато…

***

Після трудового дня село готувалося до сну. А вона ніяк не могла зрушити із того подвір’я. Стояла, мов укопана. Тут усе її учительське життя. Те, про що мріяла з дитинства, те, що без меж полюбила. Той дитячий сміх, і ті пустощі, і ті широко розплющені оченята, коли на уроках зуміла здивувати. 

Шкільне подвір’я, дзвоник, книжки, діти… Невже я усе це повинна залишити?! Це назавжди, чи я ще повернуся і зможу тут працювати?... Лиш коли? Рік на заробітках не врятує сім’ю. Потрібно ж оплачувати навчання доні, женити сина, допомогти придбати житло. Ой та ще багато чого, на що учительської зарплати ніяк не стане. Та й у сільській школі чи багато заробиш? Усі ж працюють з неповним тижневим навантаженням. А ще ж попереду децентралізація, котра остаточно позбавить села молодих сімей. Та вже і тепер, як кажуть люди, багато хат-пусток: бо ж роз’їжджаються селяни почужинах у пошуках заробітків. І пригадалося, як баба Фрузя розповідали, що українці залишали рідні землі і шукали щастя за океаном у далекій Канаді. Ніколи не думала, що знову прийде в рідну хату оте «заробітчанське колись». 

***

Соловейкова пісня срібними дзвіночками падала у вечірню тишу. Так гарно довкола. Місяць викотився на всеньке небо, котре, здавалося, підпирає гора Радич, розсипались зорі, перлами ясними падає в трави роса. Чи ж є ще десь така краса? «Лише у нас на Україні…» пригадалися слова пісні. А вона ж так любить співати! Скільки тих свят у народному домі проведено, скільки переспівано, скільки пережито і радості, і смутку. Але це не була така нестерпна туга, яка зараз осіла на серці. Ще раз у розпачі оглянула шкільне подвір’я, підвела очі до небес, торкнулася поглядом таких рідних зір, вдихнула п’янкий трунок літнього вечора, настояного на мальвах, матіолах, косариках, зозулиних черевичках і, наче проснувшись, швидко поспішила додому.

Ніч тишею падала в трави. А соловей розсипав дивні дзвіночки у долоні літа. Кучерявій вербі вітер ніжно розчісував коси, шепталися яблуні, світлячки миготіли то тут, то там малесенькими ліхтариками. Місяць уповні дивувавсяКрасі.

***

У вікні домівки горіло світло. Заглянула за фіранку. Мама сиділа за столом, схиливши голову. Ой мамо, та чому ж вам не спиться? Та як його спати, коли завтра її доня поїде у незнаний чужинський світ! А вона ж так гордилася нею, так раділа, бо завжди на селі учитель був поважною людиною. 

Мамо! Все буде добре, не я перша. Скільки наших людей працює у світах, – прошептала стиха, а в самої на думці: а хто ж наших батьків доглядатиме…та чому ж ми так довго стоїмо на колінах перед світом? Мальовнича, калинова, квітуча моя земля, а поля з кожним роком заростають бур’янами. Не годен селянин лопатою та мотикою обробляти ті рідні терени, бо копійки коштує праця його. Отак убогість прийшла у села, де більшість старших чоловіків від безвиході у чарку заглядають, і плачуть зневажені дружини, і тікають світ за очі діти… Стала у молитві перед образом Богородиці. «Матінко Божа, дай здоров’я дітям моїм, матері та мені душевного спокою в тій невідомості, що чекає за межею. Ангели Божі, бережіть мою донечку, мою радість Іринку, вона вчиться у медичному інституті у Львові, так хочеться, щоб ніколи її не чекала доля заробітчанина. А моє синов’ятко, мій золотий хлопчик, ой як йому бути! Страх паралізує материнське серце. Невже це дійсність? Ніяк не хочеться вірити, що у 21 столітті ще можлива така нерозумна жорстокість: непідвладні розумінню знущання одні над одними на тій дикій неоголошеній війні, смерть дітей, руїни, невже люди не можуть знайти спільної мови, порозуміння, це чимось нагадує середні віки. Оте жахіття на порозі рідної хати стукає злісно у двері. Багаті не віддадуть своїх синів. Героями стають сини простих українських родин, Сини України… Стомлена прилягла біля мами. Вона мовчала, бо плакала серцем.А ніч у запаску збирала зірнички, щоб ранок зустріти на порозі у завтра.

***

Сонце колесом викочувалося на край-неба. Рожеве марево наповнювало кімнату, сад, квітник, далекий ліс. Вийшла на подвір’я, ступила босими ногами у ті срібні роси. Зірвала листочок м’яти, вдихнула такий рідний запах– запах рідної землі, маминих рук, дитячої купелі…

Все, пора виходити з дому. Геть думки невеселі. Звечора уже все було готове. Попрощалася з мамою, вдаючи веселу і безтурботну. Навіщо їй зайва тривога. Це ж вона тепер доглядатиме онуків, буде чекати зі Львова на вихідні. Лиш би здоров’я її не підводило. Серце стискалося в жменьку. Їхала доглядати чужу матір …А наші українські матері самотньо до останньої хвилі доглядають городи, квітники, господарство і онуків, рідні діти на чужині. І таких багато, і стає щораз більше. Мамо, матусю, рідненька, як я люблю вас. Так боляче ніколи не залишала рідне подвір’я.

***

Ішла дорогою, обабіч зарослі недоглянутих полів. Їх стає усе більше. Молодь кидає безпросвітні села. А у старших уже немає сил. Отак і ростуть бур’яни на родючій землі України. А ліс, ліс вивозять за кордон. І стоять розриті галявини, захаращені гіллям, та лякають пусткою…І де ж тепер житимуть вухаті сірі зайчики, сіроманці вовки та хитрі лисички із дитячих казок? Як вчити дітей любові до природи? У ній заговорила душа учителя. І тут же подумала, чи ще повернеться до школи. Не скоро. Не скоро повертаються ті заробітчани…

Петрові батоги, ромашки, червоні маки обабіч дороги звеселили душу. «Мої найкращі у світі ромашки у льолях біленьких, червоні паничі маки та синьоокі незабудочки, мій краю квітучий, моя Українонько, моя і радосте і смутку, ну чому така доля твоя і народу мого? Чому? Чому? Ну чому?».

Ішла. Щоб не плакати, заспівала пісню: «Тихо над річкою, Зіроньки сяють, Тихо по морю, Човен пливе. В човні дівчина…. Куди ж пливе мій човен? До якого берега пристане?»

***

Потяг рушив. Сиділа біля вікна. Швидко минали села, ліси, переліски, дороги. Скоро кордон. У вагоні людно. «Скільки ж то нас, українців, кидає рідну землю у пошуках кращого життя! А чому? Чому ми не можемо достойно жити тут, на Україні? Навчати, лікувати, шити, садити, збирати врожай, доглядати стареньких батьків? – сама себе питала, шукала відповідь і не знаходила. Роздивлялася кожне обличчя. Хтось жартував, хтось розповідав історії із заробітчанського життя, хтось жалівся на українських чиновників, хтось сперечався, доводячи свою правоту, здавалося, були веселі, але якийсь невидимий смуток ховався за тими розмовами. Щось таке незвичне було для неї, вчителя, бо ж за роботою ніколи і не виїжджала за той кордон.

***

Вже перевірено документи. Полегшено зітхнула. Усе в порядку. І ось за вікнами чужі вже верби і тополі. Озирнулася, шукала поглядом, де ще видно було українську землю. А там літня злива, дощ прив’язав хмари тонкими нитками до землі. Здавалося, дощовиця наздоганяла потяг. Дрібні крапельки постукали у вікна вагону, подумалося, що то рідна земля передавала вісточку дощем. Не відпускала… плакали вікна…тонкими цівками котилася вода… . 

Скоро сонце розсунуло дощові фіранки і вийшло радістю на синє полотнище неба. Веселиця перекинула свій місток із краю в край. Один кінець у річці Дністер, інший – у Сяні. А між ними – чиїсь долі…






м. Львів 15.01.2019




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 18.02.2019 00:56  Алла Мейта => © 

Прочитала, і ще довго носитиму у собі: щемно, красиво, до сліз... 

 18.02.2019 00:06  © ... => Каранда Галина 

Щиро дякую, пані Галино! 

 17.02.2019 23:00  Каранда Галина => © 

Давно не читала такого класичного стилю - багато описів природи, епітетів, метафор... хоч зараз у підручник з літератури)
А тема надактувальна... днями читала, що вчитель року, якій нагороду Порошенко вручав, на заробітки виїхала... 

 17.02.2019 17:13  Каранда Галина => © 

Бачу, що написано гарно. Зараз не маю часу, пізніше обіцяю прочитати.
Вітаю тут. 

Публікації автора Марія Деленко

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо