Казуня
Казуня
Казка про маленьку казку
В одній грубезній книжці, що лежала у письменника на столі, жили собі казки. Лише остання сторінка залишалася чистою. Письменник довго думав, яку б то ще казку написати. А може, розповісти дітям казку про казку? Вона мала би бути і коротенькою, лише на одну сторіночку, отож найменшою у книжці. І назвати її можна було б просто і ласкаво – Казуня.
Але сама казочка чомусь ніяк не йшла йому на думку. Він довго крутив ручку в руці, а казка не пишеться. Не пишеться і край. Лиш вийшов на аркуші малюночок малої цікавої дівчинки. Ось вона, мала Казуня.
Ну й нехай чекає свого часу. А сам вирішив прогулятися – може, щось та й придумається.
Книжка залишалася лежати на столі біля самісінького вікна. Казки відпочивали, бо в цей час ніхто із дітей не гостював у них на сторінках. А мала, ще не написана Казуня, все у вікно заглядала, бо ж ніколи ще не бачила того світу, що за шибками. Сонячні зайчики стрибають по підвіконню, хмарки у небі гойдаються, вітрець-пустун із ними в піжмурки грається... І Казуні дуже захотілося побувати у тому гарному світі. А, особливо, он із тим метеликом на квітці погойдатися, з горобчиком по травичці пострибати та ще багато чого.
Вона тихенько висунулася із книжки, із своєї білої сторіночки, і стрибнула на підвіконня, а з нього – на подвір`я, якраз біля дощової калюжі. Зазирнула у неї – і здивувалася: у небі було синьо – і в калюжі теж, у небі сонечко – і в калюжі сонечко...
Аж тут горобчик Цвірінько: «Цвінь! Цвірінь! Калюжу кинь! Летімо в синь!».
«От і добре! В синь!» – зраділа Казуня. Цвірінько підставив їй крильце і вони піднялися у небо. А там Веселочка місточок до річки проклала, щоб водиці набрати. Цвірінькові і Казуні дуже сподобалися срібні Веселчині відерця, і вони, звичайно, допомогли їй наповнити дощову комору в небі. Аж раптом веселковий місточок почав танути, бліднути – і пропав. Хмарки розбіглися хто куди, а сонечко милувалося своїм чисто вимитим личком.
Цвірінько знайшов черв`ячка, щоб поживитися. А Казуня огледілася і побачила намисто, котре дощик розсипав, бігаючи босоніж по землі. Квіти, трави –все у намисті. Казуня і собі вирішила назбирати. Тільки одягти його не змогла. Усі намистинки чомусь зливалися в одну велику. Але вона зовсім не засмутилася. Бо ж якраз метелик на квітці гойдався. Вона і собі погойдалася. Добре як! Аж тут вітерець необережно дмухнув – метелик злякався і полетів геть, а Казуня скотилася вниз, якраз під ніс тому вусатому, котре до сонечка оченята мружило. Закриє оченята – немає сонечка, відкриє – є сонечко. Он як! І коли перед ним несподівано появилася Казуня, кошеня подумало, що то мишка, котрої воно ще жодного разу не бачило.
- Мяу! – сказало воно. –Ти мишка?
- І зовсім не мишка, – відповіла казочка.
- Я Казуня.
- Про мишку? – знову запитало кошеня.
- Ні, про казку, Але письменник мене ще не вигадав, – відповіла Казуня.
Кошеня відвернулося, бо його зовсім не цікавила казочка, де не було жодної мишки. Казуня на якусь хвильку пошкодувала, що вона не про мишку. Але тут тітонька квочка Кудкударочка розкричалася на всеньке подвір`я, скликаючи своїх непосидючих клубочків під своє крило. І що вони там робитимуть? Казуня і собі спробувала пропхатися туди. Гамір, писк, штовханина. Аж, нарешті, все втихомирилося. Курчата позатуляли оченята, і Казуні стало зовсім не цікаво. Коли вона виглянула з-під крила, то побачила: сонечка на небі не стало, метелик на квітці не гойдається, а сама квітка чомусь пелюстками затулилася, Цвірінько мовчить, а на землю якась сіра пелена опускається. На подвір`ї тихо і пусто.
А як же я? А де моя книжка? Казуня зовсім не знала, як потрапити туди.
- Тітонько Квочко! Я, мабуть, заблудилася. Ви не знаєте, як потрапити до книжки? – запитала Казуня.
- Як потрапити до курника – знаю, а до книжки – ні. Запитай у нашої Мурочки, –порадила тітонька Квочка.
- Пані Мурочко! Ви не бачили книжку? – знову запитала Казуня.
- Ой? Що? Де? Мишку? Вибачайте, вже біжу. Біля шпарки якраз її стережу, –скромно проказала Мурочка і побігла ловити свою мишку. Зовсім Казуня розгубилася. Аж тут якраз корівка Мумуся з пасовиська поверталася. «Ану, ще її запитаю», – подумала.
- Добра корівко, ви не знаєте, як мені книжку відшукати?
- Ні, я такого не їм. Для мене трава найсмачніша. Запитай у нашого Бровка, –відповіла корівка.
Бровко, висолопивши довгого язика, саме звідкілясь повертався.
– Пане Бровку! – питає Казуня. – Ви часом книжки не зустрічали?
– Ні, я за таким не ганяюся. От якби кісточку... Запитай про це у мого господаря. Ось він іде. Шукає чогось. Він у мене пись-мен-н-н-и-й.
–Письменник! – зраділа Казуня. – Його-то мені і треба. Бо живу у його книжці, на останній сторіночці.
Письменник ішов повільно, задумався над чимось і, здається, зовсім нічого навколо себе не бачив.
– Я тут! Я тут! – кричала Казуня. – Я ваша! Ота маленька, найменшенька!
Письменник здивовано підняв брови і дуже зрадів, побачивши свою казочку. Якраз-то її він і шукав. Радо взяв її за руку, втомлену, але безмежно щасливу, підвів до книжки, відкрив останню сторіночку і...
Ви вже, мабуть, здогадалися.
Так, саме так. Казуня все про себе сама і розповіла. А письменник записав. І ще багато різних історій розповідали одне одному Казуня і письменник. Казуня розповідає – письменник пише і пише. Письменник розповідає – Казуня слухає. А історії які! Не вірите? А ви відкрийте книжку з казками. І там обов`язково зустрінете і оту коротеньку, найменшеньку Казуню.
м. Львів, 14.02.2019
