Хіба ревуть воли, як ясла повні?
Частина перша. Розділ 5-6 V
ТАЙНА — НЕВТАЙНА
Добре Чіпці у діда підпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби — по його літах і по його душі. Та не те, щоб і без користі. Дід брав за літо по п`ятаку од вівці. Шага давав на Чіпку та Грицька, та ще хліба мішків з п`ять, та ягнят двоє або троє на рік. Чого ще? На харч він собі заробляв, гроші йшли на одежу, ягнята — на прибуток.
— Слава тобі, господи, що ти зглянувся на наше безталання! — дякує Мотря богові. — А я вже не думала, щоб з його вийшли люди...
— Став розуму доходити, — одказує Оришка, — сам побачив, що треба робити... І мені, старій, довелося його хліба з`їсти... спасибі богу!
Отак радіють та богові не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднів, нужди, горя... І в хаті в них стало чепурніше, ясніше; і хліб не такий чорний та сухий; і каша до борщу не вряди-годи; а часом і сир на вареники... І одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не висіло та не бовталося старе гноття... І зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана — не світить гнилою, дірявою оселею; з-за хати хлівець визирав, льох чорніє... Уже завелась свиня з поросятком і овечат десяток. Уже лід паску є своє поросятко й своє ягнятко, і паска — біла... Достатків більше, й достатки кращі.
А тут ще, після смерті якогось бездітного, далекого Мотриного родича, зосталося їм днів на десять поля... Після судів та пересудів, — після двох мішків пшениці та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писареві, одсудили Мотрі землю громадою...
— Не журись. Чіпко, — каже, радіючи, Мотря, — тепер буде своє жито, й своя пшениця, і просо, й ячмінь, і гречка... Одберу місцину, картоплі насаджу, — на зиму буде!.. І к різдву загодуємо свиню... Сало продамо, м`ясо посолимо, ковбаси начинимо... Буде з насі Хай тепер наші вороги сміються, нехай цураються, минають!
Аж помолодшала Мотря, весела стала.
Чи все ж то такі щасливі та ясні дні колихали Чіпку? Чи все ж то одні удачі та радощі складали його молоду силу, котра так і пробивалася з-під його гострого погляду, смілого поступу?..
Ой, ні! Життя, — що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.
Першою такою колючкою в Чіпчинім житті була смерть бабина. Йому тоді тільки що сповнилось п`ятнадцять літ. Баба вже була стара-стара, як молоко біла, як сухар суха. Уже й літом з хати не вилазила, хіба у палючий день вийде було з хати, сяде на призьбі, складе свої сухі сині руки на колінах та й гріється проти сонця. А восени все жаліється та жаліється Мотрі:
— Оже, дочко, щось мені погано... Так погано, так погано! Чую, наче в мене всередині щось застигає; руками й ногами зовсім не володію, не знаю, чи й є вони в мене... Мабуть, це вже м о я за мною приходить...
Так казала Оришка звечора, а до світа — й богу душу оддала.
Лежить баба на столі в хаті. Хрест в руках, свічка в головах... Та ж баба — тільки очі заплющила, рот зціпила... Прийшов піп, дяк, зійшлися люди, взяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли... Мотря плаче. Чіпка не плаче... Йому тільки чогось страшно, жалко... — "Нема баби... — думає він. — Умерла баба... не буде більше баби... Смерть узяла бабусю... люта смерть... А що ж то за смерть? Хто знає?.."
Темна мара встала в Чілчиній думці, як страшидло яке, холодне, непривітне... Говори, дивись, — а тут... зуби зціпило, язик одібрало, очі заклепило... Кидають у землю, — темнота непривітная, німота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось і черв`як плазує — холодний та слизький, аж напинається, аж звивається, поспішаючи до тіла...
"Ух!.. гидко... страшно!..." Чіпка здригнув. "І від кого се? — запитувала його злякана думка. — Кажуть, від бога?.. Смерть від бога?.. темна німота... червивее від бога?!. Господи боже! невже це треба?.. І для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така добра була, до всіх добра... І так каратися?.. Чи для всіх воно однаково?.. Де ж тоді правда?.. Ой, ні, ні! тут щось та не так, — тут щось друге, інше..."
Задумався, загадався Чіпка... Зробився аж страшний, помарнів, похнюпився, дивиться якось чудно... Зведе оце на тебе очі — і нічого не бачить; клич його`— не чує... аж занепав. Уночі схопиться, — одягається, озувається...
— Чіпко! куди ти? — пита здивована мати.
— Га-а?
— Куди ти?
— Баба кличе... піду до баби..
— Та господь з тобою! Баби немає — умерла...
— А що ж ото?.. слухайте!.. — Та й наставить ухо, — слухає... — О-о-о-о! "Чіпко!.. Чі-п-ко!.." Чуете?.. — Зараз, зараз, бабусю... я зараз!..
Хапається, чоботи набуває, рядном напинається...
— Господь з тобою! куди ти? — хрестить і перейма його Мотря.
Почне його умовляти; роздягає його, роззуває... То він трохи й утишиться, сяде на лаві.
— Ляж, сину.
Чіпка поворухнеться, посунеться, трохи — сидить... Трохи згодом затіпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкі заводи плачу...
— Чого ти, сину, плачеш?
Мовчить Чіпка, плаче.
Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч він одужав, а з літами убирався в силу, — та вже ніколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку — котру він ніяк не міг розгадати... Він все хмурнішав та хмурнішав...
Не вспіло одно гаразд забутися — друга приключка приключилася, котра обізвалась на всім останнім житті Чіпчинім.
Чіпці минуло сімнадцять літ.
А Того самого року віковічні кріпацькі кайдани розбилися... Стояла рання весняна пора надворі. Рано-рано схопилося сонце, виграючи та висвічуючи червоним світом...
— Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце, — каже дід Улас, дивлячись на небо, — коли б ще дощу не було!..
Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одігнати, як почали хмари з усіх боків стягатися та й заслали, замазали небо... Незабаром воно й розплакалось... Зарядив дощ — дрібний-дрібний та густий, мов крізь сито... Спершу вівці наче зраділи — розкотилися по толоці, щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далі — як став дощ допікати — збилися дй-купи, посхиляли голови між ноги, та так цілий день і простояли. Гнати додому ніяк не можна: що з ними дома робити? А дощ — одно пере, одно пере... Не зосталося на наших вівчарях ні рубця сухого, а він і не думає переставати.
Посідали вони всі три під вербою. Сидять — пережидають дощ. Лиско й собі звився коло них бубликом. Сумні усі.
— Так оце, діду, й вам воля прийшла? — питає Чіпка діда, щоб хоч словом розважитись.
— Кому воля, а кому неволя! — сумно одмовля дід.
— Як саме?
— Так... Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало сліз та крові точили... хай ще два роки поточать!.. Ох, боже, боже! коли твій суд правий настане?..
— Та вам же все рівно, діду: ви давно вже вільні, — примовивсь Грицько.
— Вільні?.. Були вільні, поки волі не було... Ох!.. Робив, доки силу витратив та зуба в роті не стало-Тоді й з двору — геть на виступці! Не переводь даремно панського хліба!.. Спасибі, люди добрі зглянулись, а то б прийшлося тинятися, пропадати, як собаці під тином, — Христа ради руку простягати... А от тепер знову завадило: плати десять карбованців на рік!.. За віщо?.. з чого?.. Ти, кажуть, громадську отару пасеш, — рублів з півсотні виробляєш... Яких? де? Я — старець, нищий... Спасибі, люди змилосердились... Так — ні! І те їм оддай... а сам з голоду пропади... Прокляті! і суду на вас немає, й права!.. — гірко закінчив дід.
У Чіпки аж мороз подрав по спині: він ніколи не чув такого дідового голосу... Думка його закаламутилась; завихорилась; кров прилила в голову; він мовчав, боявся словом перервати дідове горе... Він сам не знав такого, а почував з дідової мови, що воно тяжке-тяжке...
Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. На душі важко, на серці сумно — аж мов нудно-Так буває тоді, як серцем чуєш якесь лихо, а назвати його не вмієш. Хвилини тоді здаються за часи, часи — за дні, дні — за роки... Черв`як швидше плазує, ніж такі хвилини... І хочеться вперед заглянути, подивитись — що з того буде, і страх обіймає, аж волосся на голові підіймається, серце каменіє...
Дід знову забалакав, наче сам до себе: "Ще мало людей забили, на той світ позагонили? Ще мало у мандрах пропало, мов їх земля проглинула?.. А з живих— трохи юшки поповарили?!. Так ще й до старця... Що ж з мене візьмеш?!. Я людям служу, громаді служу — за хліб, за спасибі... от що! Ну, беріть знову у двір, лежатиму та даремно хліб їстиму, та й годі... Беріть?.. Легко сказати — беріть! А степ?.. а вівці?.. Я привик до цього, як до рідного... Прощайте?! Щоб ви з своєю силою попрощалися!.. Вівця для мене — все одно, що людина: і їсть, і п`є, і боліє... тільки не скаже нічого, не вимовить!.. Хіба я не бачу, хіба я не знаю, як їм оцей дощ дозоля?.. Мені він не так дозоля: я вже стара собака, натерпівся всього... А он — ягня? Зігнулося, тремтить, змерзло. Бачу, бачу... Я б тебе коло свого серця обігрів, як дитину... Та не обігрію! Ворог наш бере мене од вас, щоб замучити... Йому ще трохи... Ще, бач... ще..."
Дід не зміг далі говорити... Дві гарячі сльози викотилось з його старих жовтих очей і розлилося по карбованому старістю та негодами виду.
Грицько сидів, рота роззявивши, — сам не знав, що йому казати...
Чіпка пильно дивився на діда — очей не спускав... Лице аж пополотніло; поза спиною мурав`я лазила; верхню губу мишка тіпала, а очі сухі-сухі — горіли, налиті сльозами пополам з кров`ю.
— Хто? хто?! — затинаючись, скрикнув він. — Хто одбере в нас діда?.. Ні!.. Ми діда не дамо, поки нас не вкладе!
Дід глянув і стрівся очима з палкими Чіпчиними.
— Пан одніме. Чіпко!.. він одбере, мій сину!.. У двір піду — старого недовгого віку коротати в неволі... покину вас... Усе покину: степ, овець... Лиска-сердегу...
— Не одбере він... ні! Хай тільки одбере... Я йому такого пущу півня!! — грізно каже Чіпка. Дід аж не стямився.
— Що це ти кажеш, сину? Чи ти маєщ бога в животі, а царя в голові?! Схаменись! Його спалиш, а через його й другі погорять... Йому ж тільки шкоди наробиш, він собі швидко знов вибудується; а то — убогі погорять, що, може, тільки й щастя, що свій захист є... Оханись, господь з тобою!
Ще сумніше, ще важче стало. Дощ, як із відра, линув. Кожен поворухнувся й на самі очі насовував кобеняка.
Лиско ближче підсунувся до діда; ліг у самих його ніг. Дід мотнув головою: "А той же батько! як дві каплі води..." — промовив уголос.
— Хто? — поспитав Грицько.
— Отой! — дід указав на Чіпку.
— Хіба ви знали батька? — пита понуро Чіпка.
— Чому ж не знати, коли ми з одного двору.
— Хіба мій батько панський був? Адже він — москаль! — каже, здивувавшись, Чіпка.
— То що, що москаль... Хіба москалі родяться москалями?.. Тобі ще, видно, ніхто не розказував за його...
— Ні.
— Ото ж то й є! Люди ще й досі не забули...
— А що ж там? — пита Чіпка, насторочивши уха й не зводячи очей з діда.
— Гм... бач! — Дід вийняв луб`яну табатирку, понюхав табаки.
— Розкажіть, діду! — пристає Чіпка.
— Добре. Коли ніхто не розказував, то я тобі розкажу... Давня то річ, — зачав дід. — Мені було тоді літ з двадцять, як привели твого батька в горниці лакеєм до панича... Розказували, що твоїй бабі старий пан хотів ласку зробити, та взяв та й приставив до евого сина твого батька... Він був собі якийсь малий, пуздра-куватий, болізний... та шкодливий такий, як кіт! За паничем ходить — не ходить слухать — не слуха.Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув... А той, як виважить руку, як удере його з усього маху по пиці... так паненяті носа й розтовк! Прибігла на крик пані; увійшов сам пан... — "На стайню його!.." — Узяли його лакеї на стайню, та так оджарили, що ні лягти, ні сісти... Тоді йому вже нікому було "й пожалітися: батько у винниці в казані скипів, — упав якось у казан, — а мати з холери вмерла... Ото, як одшкварили його, — то вже він ніколи не бився, — тільки пустився на хитрощі. Усе дурить панича та видурює з рук усячину... аж поки його й за це не вибили! Як провчили, він хотів утопитись, та люди не допустили... А пан знову вибив, щоб не топив кріпацької душі, бо за неї треба подушне платити! Так він ото, як мандрував Шамрай, — таки з двору кучер, — то й він за ним потяг аж у Донщину. Тамечки виріс, оженився й оселився... Та лихий його попутав провідати про Хруща, козачого сина, що одних з ним літ, поплентався на Дін до дядьків, — та там би то, кажуть, і вмер... Та не так про Хруща, як про рідну сторону... Як згадає її, здається, зараз би таки знявся та й полетів, коли б не неволя... А тут, як на те, підскочив Хрущ. От він роздобув десь Хрущів пашпорт та покинув жінку, дітей і оселю — приплівся сюди. Його прийняли в козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вільний... А може, він думав худобу Хрущеву посісти, та добрі люди до його ще по шматках рознесли... Так він став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоєю матір`ю. Літ зо двоє, може, пожив, — та й знову потяг на Дін до першої жінки. Отам його й злапали! — Привели сюди... суди та пересуди... Хто він такий?.. Що це він зробив?.. Та, кажуть, н а ш-таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаєте, мені його не треба! Так до його дуже не чіплялись, а в перший прийом і завдали в москалі... Бач! Он він який москаль! Знаєш тепер?!
Чіпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи... Незчувся, коли й вечоріти стало... Дід удвох з Грицьком і отару заняли.
— Ану, рушай! додому час! — гукнув дід уже з шляху.
Чіпка глянув на діда, підвівсь і поплентався стороною, позад отари, немов п`яний, наче учадів... Голову на груди звісив, очі в землю потупив... Нічого не чув, не бачив... Не знав, коли й у село прийшов, як і додому достався... Очумався уже в хаті...
— Так отакий мій батько був, мамо?
— Який?
Чіпка почав розказувати...
— Такий же...
— Чому ж ви мені давно цього не казали?
— То що б було, сину? Замовк Чіпка. Щось думав...
— Нічого... — нешвидко вже одмовив, та й знову замовк.
Сумно стало в хаті, як у льоху... Чіпка сидів на лаві, ноги звісив, голову спустив трохи не до колін... Якби його так намалювати, — сказали б: то не чоловік сидить, то — сам сум!
Мотря, дивлячись на його та згадавши давнє тихо плакала...
— Ні! Недобре зробив батько, — глухо якось, з протягом, почав Чіпка... — Ні... негаразд!.. Чому він їх не вирізав, не випалив?..
— Кого, сину?
— Панів! — одказав твердо Чіпка.
— Що це ти, сину, кажеш? Хай їм господь за те оддячить, а не люди!
Чіпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хаті під темний вечір; тихо слався по долівці, по стелі, по білих стінах та давив, як обценьками, серце і в матері і в сина.
Він сидів зажурений, німий, як стіна. В його думці, перед його очима, носився чорним вороном батько...
"Бідний мій тату! — думав він. — Не знав ти долі від самого малку — може, аж до смерті... Ганяла вона тебе з одного краю світа на другий, од панського двору до Дону, од Дону — до прийому... Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тліє під землею твоє наболілеє тіло? Чи порвала його московська нагайка на шмаття? Чи пронизала тебе вража куля у бої?.. І загребли твої кості з кінськими кістками в одну домовину, в одну високу могилу?! І нікому вона не скаже, не по-віда, що під нею лежить твоя мучена душа без одплати... А може, тебе доля занесла куди в далеку чужину, на інший край світа, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей, про матір: як вона тут, бідолашна, повертається, що з нею виробляють люди... Ой, боже наш, боже! Ти — всесвітній царю: ти все бачиш, все знаєш... ти один наглядаєш над землею і маєш волю над нею... Чому ж ти не скараєш злого — хай не карає доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своїм гнівом праведним?.. Ні... ти мовчиш... мовчиш, як глупа ніч... До тебе не доходить плач наш... наші сльози... їх заступили од тебе вороги наші... Ти не скараєш їх... ні?!
Знемігся Чіпка. Як колода, повалився на лаву, та тільки стогнав. Силу його під`їхала важка, несподівана туга; думки помутилися, куйовдились у голові без порядку, як завірюха зимою... Не пам`ятав він, що думав; не почував, як тяжко стогнав...
— Чого ти стогнеш, сину? — питає журливо Мотря. Мовчить Чіпка.
— Чи ти нездужаєш?
Мовчить.
— Ти спиш, сину?
Мовчить.
Дощ давно вже перестав; хмари розійшлися; виплив ясний місяць, заглядав у вікна, а на долівці й по стінах розмальовував чудні якісь виводи-узори. Мотря тихенько підвелась, підійшла крадькома до лави, де спав Чіпка, заглядає в його бліде лице. Очі йому від знемоги закрилися, зуби зціплені, вид — страшний, грізний. У матері аж серце боляче повернулося од того виду страшного...
— Хай тебе криє мати божа від усього лихого, — шепче вона. — Спи, сину, може, переспиш.
Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрімати.
Тепер Чіпку не напала пропасниця, тільки помарнів на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та такий сумний!
Сяк-так добув Чіпка підпасачем до осені. Восени почали з діда правити гроші. Дід не давав, бо десяти карбованців не було, а п`яти не прийняли. Потягли діда, як до різниці вола, до пана Польського у двір... На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше сповивав його смуток. То, було, хоч з дідом одведе душу, розважиться, а тепер — діда нема... і в двір не пускають!
VI
ДОЗНАВСЯ
Лягла зима. Вийшов Чіпка за царину, ходить коло землянки, голову повісивши. Дідова оселя снігом прикрита; мороз малі віконця позамуровував; двері замело, забило. Розгріб Чіпка ногами сніг, одкинув трохи, одхилив двері, увійшов у землянку. Пусто та холодно! — "Нема діда, — думає Чіпка, — і землянка, така ще недавно привітна, тепла, стала холодною та неодрадною... От що робить сильний з немічним! Пани — з кріпаками... Вони й з моїм батьком таке виробляли... одібрали його від мене... я його не знаю, не бачив... покрили мою голову соромом, докорами... Прокляті!"
Вертає Чіпка в село. Йде вулицею мимо шинку; роздивляється, прислухається. Там люди сновигають; там чоловіки бідкаються своїм убожеством та лютими морозами; там молодиці сваряться через тин... Коло шинку кріпаків ціла юрба, позбивались у купу. Крик, гук, спірка, змагання...
Одні викрикують:
— Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаються? Ще якісь два роки видумали?.. ще трохи?!
— А видно, що трохи, — одказують другі. — Так вони, бач, намовились, щоб не зразу свої панські руки покаляти...
— Кат їх бери, з їх руками! — озиваються треті: — вони звикли чужими жар загрібати...
— Егеж... А тепер прийшлося своїми, так вони: хоч ще два роки!
— Так-то, видно, їм наші руки подобались, — зарішає сивоголовий дід.
— Ну, стривай! — кричить знову хтось з гарячіших: — тільки дійде до царя чутка, що вони й його й нас дурять, — знатимуть вони! Він їх зараз у кріпаки поверне, а нас панами поробить...
— Це тоді буде, як на долоні волосся виросте, — охолоджує неймовірний.
— Чого волосся виросте? — кричить гарячий. — Скаже цар: будьте панами... ну, і будемо!
— Оттоді-то буде!! — глузує неймовірний.
— Авжеж... не те, що тепер!
— Я б свого зараз, як бовкуна запріг у санчата — та по дрова... а то тепер у хаті така холоднеча, що аж вовки виють, — каже хтось з гурту.
— Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було... — загомонів гурт.
— То чи не підемо гріться до Гальки?
— Ходім, ходім! — одказало разом кілька голосів.
Юрба посунула в шинок. Чіпка пішов додому, повісивши голову, про все, що чув, роздумуючи... Прокльони клекотали в його серці, пекли його, мучили.
На весну радиться Чіпка з матір`ю:
— Що, мамо, робити? дід у неволі... чи не взятись мені з ким овець пасти?
— Знаєш, сину, яка моя рада? — каже мати. — Ось покинь ти свої вівці, не вік же їх тобі пасти... Приймайся краще коло землі. Не все ж чужим та чужим її робити. Може, як-небудь розгорюємось на скотинку: свій хліб буде. Сам хазяїном станеш... А на осінь, як бог приведе діждати, треба й об чому іншому подумати. Я вже стара, нікчемна стала... хто в хаті порядок дасть? Слава тобі господи, й ти вже немалий... Другі твоїх літ дітей мають...
Та не слуха Чіпка материної ради. Степ, привілля, — от що йому сниться! "Я зріс, викохався коло овець... коло них і посивію", — дума він.
На другий день пішов радитись з громадою.
Не прийняла його послуги громада. — "Молодий ще, ненадежний... Нам треба вівчаря старого, щоб овець не порозгублював". — Так одказали Чіпці хазяйські голови й наставили вівчарем якогось діда з другого села.
Тяжко образила Чіпку громадська неправда. "Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене яка пропажа сталася?.. І де правда? де вона? І громада, бачу, живе кривдою... Скрізь однаково..."
Вернувся він додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись.
Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло — як щітка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива — місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!
Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, у же й хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку.
Радіє Мотря. Коло тієї корови, як коло дитини, ходить. Ось і телятко знайшлося. І молоко своє, і сир, і маслечко. Чого ще? Є для себе, є й для людей. Продає Мотря молоко глечичок по глечику, складає копійку до копієчки. Настягалася рублів на кілька грошей та к різдву справила Чіпці парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрі юхтові. Дякує богові, що з Чіпки вийшли люди...
Ось знову весна-красна. Чіпка так і припадає до хазяйства. Рано встає, пізно лягає, — та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіє, та й не журиться: за роботою ніколи. Сам на себе, , на свою працю всю надію покладає. Припадає до того поля, наче закохався в його... Не тільки в будень — і в свято...
— Чого се ти, сину, так унадився в те поле, що й у неділю не посидиш дома? — питає Мотря. — Чи ти, бува, не наглядів чого там?
— Егеж, наглядів, — сміється Чіпка: — там така перепеличка!
— Ти б собі пошукав, сину, хазяйки, а мені — помочі...
Чіпка нічого не одказав: узяв шапку, вийшов з хати.
Неділя. День випав якийсь хмурий. Дощу не було, — тільки десь сонце заховалося, небо сірими хмарами обмазалось. Стали благовістить до церкви. Чіпка убрався, пішов з матір`ю. Вернулися з церкви, пообіда`ли. Напоїв Чіпка корову, кобилу. Рано ще. Ходить він по двору, нудиться. "Хіба піти? — дума. — Піду... її не побачу, — на поле налюбуюся..."
Знявся й пішов. Перехопивсь через місток, доходить до луки. Коли чує — знову той самий голос... Він увесь затрусився, а серце — отак заходило!
— Ні, постривай... тепер не так! — прошептав він. — тепер незчуєшся, звідкіля й лихо складеться!.. — Постояв ще трохи, послухав та присів у борозну й тихо, як той злодій, порачкував на голос.
Дівчина сиділа на обніжку, на зеленій траві, та плела вінок з ромену, сокирок, трав`янок і других польових квіток, що тут же недалеко на луці розстилались чудовим цвітним килимом, напували пахощами обвітря. Вона сиділа спиною до того місця, звідкіля підкрався Чіпка. Кругом неї обсипано було квітками, натрушено травою; повна фартушина того польового добра розстилалась на колінах. Дівчина знай опускала туди то одну, то другу руку, витягала квіточку по квіточці, підбирала один колір до другого, сплітала докупи, перев`язуючи гнучкими Петровими батогами. Одначе робота ця забрала не всі її думки: дівчина стиха співала... Тихенький подихав вітер, шевелив її невеличкими чорними кучерями, що повибивались на висках з товстої та довгої коси, маяв червоною широкою стьожкою, заплетеною в косу, й розносив по полю журливу пісню... По сумному голосу, по задуманому личку можна було помітити, що дівчина не жила без лиха...
— Здорова була! — гукнув їй на саме ухо Чіпка, скравшись з-за спини.
Дівчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утікати, та, висипавши на землю квітки з фартушини, похопилася, знову опустилась на траву й стала обома руками гарбати й. кидати назад у фартушину польове добро.
— А куди ти тепереньки втечеш від мене? — пита її Чіпка.
— Я й тікати не буду... — перевівши дух, одмовила вона, та й підвела на його свої оксамитні очі. — О-ох... та й злякав же ти мене... хай тобі!
Од іскристого погляду, од її голосу, свіжого та дзвінкого, — так і звився Чіпка. — "А хороша ж яка!.. а люба та мила!.." — промелькнуло у його в думці. Він стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, підбирала квітки. Він осмілився — сів поруч з нею.
— Що це буде? — обізвався перший, показуючи на недоплетений вінок.
— Хіба не бачиш? — вінок! — аж скрикнула. Знову замовкли обоє. Він схилився біля неї трохи на лікоть та скоса поглядав на її личко, що від такої несподіваної, тривоги зашарілось, здається — пашіло полум`ям. Вона підбирала квітки та зв`язувала в невеличкі пучечки одномасних кольорів. Навкруги тихо, гарно, зелено; тільки буйні жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовляли з собою; од квіток пахощі разом з повітрям втягались грудьми — і легко й мило було дихати...
— Се твоє поле? — трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чіпки, не одриваючи очей від вінка.
— Моє.
— І хліб твій?
— Мій.
— І то, під гаєм, твоє?
— Моє.
— А я тут місцину найдужче люблю... Бач, які на ній гарні квітки ростуть.
Чіпка не потрапив, що їй одмовити, — та замість того уставивсь на неї очима. Розмова перервалася. Хвилина... дві... Чіпка не спускає з неї очей.
— Чого ти дивишся на мене? — обізвалася вона, скинувши на його погляд. —Дивись, яку моду вигадав... мов з`їсти хоче...
Чіпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!
— Не дивись! — скрикнула вона та й затулила йому очі своєю рукою.
Чіпка — сам не свій... так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своєю біленькою, пухкенькою рукою... Здається, якби можна, так би й гамкнув за мізинчик-пальчик, що світився навпроти світа, як рожева квітка... Вона в одну мить прийняла руку. Він знову, осміхаючись, уп`яв свої очі.
— Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! — Та взяла справді й повернулась до його спиною.
Чіпка, як мала дитина, переліз на другий бік, — та все-таки заглядав в вічі.
— А-а-а, осоружний... причепа! не дивись, кажу! не дивись! — Та давай його вінком по голові й по виду бити.
"Вий, — думає Чіпка, — бий дужче... бий хоч цілий вік так, тільки не прогонь від себе... Мені так любо та мило з тобою!"
Вона тріпала об його вінок, а він тільки осміхався... Вінок швидко розсипався; головки од. квіток поод-літали; бадилля вона кинула геть у траву й зацокотала:
— Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! — Та, згорнувши попід ліктями свої білі руки, — сама вже послала йому бісики очима...
Чіпка не видержав. Як кіт на мишу, — так він кинувся на неї; міцно-міцно здавив її цупкими руками, вліпивши в щоку такий поцілунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усієї мочі.
— Пу-у-сти... п-у-у-ст-и-и! — закричала дівчина, пручаючись. Він її ще міцніше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду...
Тоді він випустив.
— Ну, та й удрала ж, — аж закрутило в носі! — каже він, скривившись.
— А чого ж ти лізеш, безстиднику? Рад, що саму дівчину застукав на полі, то вже й лізе!.. — каже вона. А в самої очі — так і сміються, так і грають!
— Дурна ти... хіба що?
— Як що? Он, послинив... ве-е! — та й стала витирати рукавом щоку.
— Не одкусив же, — сміється Чіпка.
— Ото б добре, якби одкусив... Тоді б я тобі очі видрала.
— Якби подужала.
— Тоді б побачив...
Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а він — на неї. Повінув вітрець; розірвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-під неї ви-плило в своїй пишній красі й обдало їх хвилями блискучого світу, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотіли, піднімаючи догори свої похилені колоски.
Дівчина прямо глянула Чіпці в вічі; якраз стрілася з його очима та, спустивши вниз довгі й густі вії, запитала :
— Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?
— Ніколи було, — не признається Чіпка, а сам собі подумав: чому я її не зустрічав тут?
— Що ж ти робив? — вона йому.
— Коло хазяйства...
— А в тебе земля ще де є?
— Ні, нема.
— А хата є?
— Є.
— А батько та мати? брати та сестри?
— Одна мати.
— Де ж ти живеш?
— У Пісках. А ти де?
— Тобі навіщо?
— А ти ж мене питала...
— Нащо ж ти розказував?
— Скажи хоч: як тебе зовуть?
— Так, як хліб жують...
— Чия ти?
— Батькова та материна...
— Чудна ти!
Він приліг грудьми на землю, підпер своє лице обома руками під щоки та пильно-пильно дивився на неї.
— Чи ти справді налагодився мене з`їсти?.. Чого ти витріщив очі?
— Бо хороша дуже...
Вона осміхнулася, навела на його свої чорні очі — гладила ними, вабила...
— Іди вже собі додому... Чого ти прийшов?.. ковтнуть хоче! не дав вінка доплести...
— Нащо ж ти побила?
— Чого ж ти ліз, безстиднику? Геть собі! — Та як пихорне його руки своїми, — так Чіпка й клюнув носом у зелену траву. Вона зареготалася молодим та дзвінким сміхом, мов хто срібло розкотив по золотій тарілці.
Не вспів Чіпка підняти голову, коли чує, щось гукає: "Галю!.. Галю!.. Галю!.."
Дівчина кинулась, стрепенулася. Чіпка дивиться то на неї, то в той бік, звідкіля вчувся голос.
— Хто то? — питає він.
— Не знаю! — промовила вона. — Та як сполохнута перепелка, разом зірвавшись з гніздечка, прожогом пурхає вгору, — так вона одскочила від його, і — тільки оком моргнути — майнула подовж жита.
Чіпка підвівся, встав, випрямився, не спускав її з очей... Вона, як вихор, мчалася густим житом, воно тільки розлягалося за нею, як розлягаються хвилі під натиском дужої руки, що керує човном. Далі та далі, пролинувши через квітучу луку, вона піднялась на гору, стала з очей зникати... Чіпка підтюпцем побіг собі в догоню за нею... Вона окрилася за горою... Він напружив ноги, наче доганяв злодія; мчався стрілою; миттю вискочив на гору, перевів дух, глянув на долину — і йому в вічі кинулось ось що. Коло хутора, гін, може, зо двоє від гребеня того самого згірка, на котрім стояв він, під двором стояла натоптувана жінка, наставивши руку над очима від сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дівчина бігла прямо до жінки, та ще здалека озивалася: "Чого ви? Я — ось! Ось-ось — зараз!.. зараз..." — Незабаром вона опинилася коло жінки, та разом обидві й пішли у двір.
— Ну, тепер же і я знаю, чия ти! — промовив голосно Чіпка й весело повернув назад.
Післля того — не пізнати Чіпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став він веселіший, привітніший; іноді можна було й пісню почути від його... Щастя його манить до себе, пестить, голубить доброю надією; світ йому любо усміхається, хоч і бачить він у йому лиха багато, плачу, лементу... Він тепер дивиться на його не злим оком; прислухається чутким серцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, втихомирити горе...
Повернеться він до себе думкою, чує, як у голові борюкається острах з надією: то надія подужує острах, то острах — надію. Оже надія все-таки зверху! "А може... всього на світі буває! Часом убогий покохає багачку, а багачка убогого, та й поберуться..." А страх знову сполохне надію: "Може, москаль її панові судовому кохає... не попусти, боже! зав`яне, помарніє свіжий квіт її вроди під холодним, жовтим поглядом судовика... погаснуть ясні очі, поблекнуть рожеві уста... захляне душа... Не доведи, господи! не одна душа згине, а разом аж дві! А може... — проривається наверх-таки надія: — щастя, як трясця..." — І очі в його засяють радістю; серце затрепече в грудях вільніше...
З того часу — поле як причарувало його. Перебуде день, два, — та й іде... — "Може, хоч здалека побачу, коли не доведеться побалакати..." — Ходить по полю, з ниви на яиву, від шляху до гори, від гори до шляху; всюди. никає, до всього додивляється... — "Отут її вперше забачив... осьдечки вінок плела... ось та місцина, де сиділи... сюди тікала... а це, видно, недавно ходила, бо свіжий слід..." Дививсь — не стямився й звідки, вихопилась та й почимчикувала житами, тільки одежа матнається... Чіпка помітив — берегтися стала.
— Ач, утекла!.. — мовить він голосно. — Ген-ген уже... за горою... Ну, та й дівчина ж!!
І вертає він назад у Піски, радий та веселий, що хоч здалека побачив.
1875 р.