13.04.2019 10:10
Без обмежень
8 views
Rating 0 | 0 users
 © Мирний Панас

Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Частина друга. Розділ 12-13

XII

У МОСКАЛЯХ

Погнали некрут з рідного краю, аж у Московщину. Гнали їх цілою юрбою. І який же невеселий здався їм той довгий перегін! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то різні пригоди з життя пригадували, то про давні бої переказували, сподіваючись незабаром собі стрітись у чистому пблі з ворожою силою... Максимові спали на думку дідові приповісті; він поділявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала...

"Ой, та й знатимуть же мене вражі вороги!" — думав він сам собі, качаючись уночі на долівці коло своїх товаришів, котрі, виморившись, мертвим сном спали. І виплітали його думки в темній темряві страшну картину січі... Гук, крик, бій; дим застилає все поле, аж очі ріже; огонь, як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблі; гуркають гармати; палять гаківниці; брязкають списи; тупотять коні... Татарва мчиться, як скажена... "Ага? вражі татарю-ги! " — кричить він услід їм і пускається навздогін своїм баским бистроногим вороньком... Шабля заблищала — голова татарська покотилася; кінь настоптав копитом — голова луснула, як стиглий кавун... У Максима аж дух у грудях сперло... — Господи! коли б швидше!..

На ранок уставши, знову їх гнали. І знову вони йшли, то пісень співаючи, то задивляючись на невідомі міста, котрі приходилось переходити. Багато вони тих міст уже поминули, а ще більше, кажуть, напереді зосталося!

Довго вони йшли все своїм краєм, між своїм людом, вже їм аж обридло.

— Чи далеко ще та Московщина? — питали вони один одного...

— Та ще підтопчем ноги, — одказували другі, догадуючись: не близько, мов!

Поминувши свої степи, з невеличкими хуторами, що, як квітнички, весело кидались в вічі, свої великі села, з кривими улицями, з білими хаточками, з вишневими садочками, свої городи, схожі на села, увійшли вони в лісний край. Перед ними й за ними стояли страшні бори сосни, ялини та осичини. Ішли вони день, ішли другий... ліс та й ліс!

— Оце й Московщина починається, — сказав хтось.

— Оце?!. Та й невесела ж яка вона!.. все ліси та бори, куди оком не скинь... тільки небо крізь верховину мріє...

Сумно стало Максимові серед лісу; жаль йому стало своїх степів безкраїх, свого неба високого: тут за лісом було тісно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим. І справді воно було низьке й похмуре: йшлося вже до осені, — темні хмари, аж чорнуваті, снували по небу; перепадали часті дощі.

Пройшли вони верстов з п`ятдесят чи шістдесят лісом — ні хатинки, ні людинки!..

— Де ж тут хутори, села, городи? Хіба тут і людей немає?.. — толкуються самі між собою.

— Та тут либонь один тільки город Москва й є, та й той аж на самому краї Московщини, — одказав хтось.

Усі похмуріли, зажурилися: йшли мовчки, повісивши голови.

Пройшли ще верстов з десять або й більше; вийшли на узлісся... З-під тесової стріхи якоїсь чорної будівлі показався димок... Очі напрямились на його.

— Що то? кузні? — пита Максим.

— Село, — одказав йому старший москаль, що вів їх.

— То це кузні у царині?

— Не, то — избы.

— Що то за ізби?

— Хаты, по-твоєму, хахол!

Максим зареготався.

Увійшли в село, або краще — в одну довжелезну вулицю, котра й була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на вулицю виглядали без вікон хати — чорні, як комори, закурені димом... Де-де забовваніли й люди — в личаках, у довгополих балахонах, з бородами...

От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував... Таркани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було їх і в страві, і в квасі. У хаті — не виметено, смітник по коліна, несло од його чимсь смердючим; під сволоком лави, де на його стороні зайві горшки ховають, тут були замість ліжка... Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами... Дим з печі валив прямо на хату, — бо хата без димаря, — давив у горлі, різав очі... Максим не поліз на "палаті"; страшно йому було прилягти і в тій багнюці, що на долівці. Він за цілу ніч не прилягав: з хати ходив надвір, знадвору — в хату; смоктав люльку (бо хазяїн прохав, щоб не курив у хаті)...

Ранком знову погнали їх далі.

Чим далі йшли, тим не краще, а гірше. Поминали вони ще таких же сіл, може, з десяток; минули й город один... Церков біліло аж шість, чи сім, а то все чорніло сіро-чорним цвітом... За городом тільки якась фабрика муріла, бо до цегли не так дим приставав, а може, була ще недавно вимурована... Засумували наші некрутики! А до того ще попідбивалися так, що молили бога, коли б уже швидше доставитись на місце, — хай воно вдесятеро буде гірше того, що бачили, аби спочити. Ішли вже два тижні й два дні...

Аж ось, пройшовши ще днів з п`ять, сказано їм, що вже недалеко те місце, куди їх гнали. Ліси щодалі все рідшали та рідшали; почалося нив`я — не нив`я, а так поле з пеньками (видно, не дуже давно й там ліс був); а здалека заманячило їм щось високе — то там, то там... Підійшли ближче, побачили верховини церков — із золотими банями, і з блакитними, а найчастіше — по зеленому полю золоті зірочки... Ще трохи — вітер доносив до них заводи дзвонів, гвалт, крик... Серце в кожного радісно забилося. Ось-ось таки спочинуть!

Велике місто з своїми церквами високими, з своїми палацами довгими та широкими, з кам`яними крамницями розкинулось на невеличкім згірку. Внизу, посеред города, текла річка — широка й глибока; багато по ній снувало барок, плотів, пароходів; коло річки й на вулицях — гармидер, крик, тіснота, як на ярмарку...

Багатство міське некрутів здивувало. Там — ціла вулиця кам`яних крамниць, де видимо-невидимо понапихано всякого краму. У крамницях за прилавками сиділи бородаті кацапи-купці й закликали прохожих, разом викрикуючи, які у них товари. От — базари з усякими наїдками, напитками. "От би це в Піски перенести!" — не втерпів Максим... А це — величезні хороми з такими вікнами, що всього тебе з ніг до голови видно, як у дзеркалі... Вулиці широкі, рівні, каменем убиті.

"Бач, бісові кацапи! — подумав Максим, — які в себе городи позаводили, а села більше на загороди схожі, ніж на людське житво?! Все, що було на селах найкращого, мабуть, постягали сюди..."

Привели їх до кам`яниці довгої-довгої, облупаної, чорної. Построїли в лаву перед кам`яницею. А з неї повиходило панства-панства — і в палєтах і без палєтів... Ходило те панство поміж їх рядами, обдивлялося...

— Ай да маладец какой! — промовив один до Максима.

— Собі такий удався! — одрубав Максим. Усі зареготалися. Панок грізно глянув на Максима — і пішов далі.

— В казармы! — хтось гукнув спереду.

Повели їх у казарми.

Хати були великі, просторі, тільки темні та чорні; по стінах цвіла пліснявка; патьоки збігали додолу. Посеред хат стояли довгі столи у три ряди: то нари для спання. На долівці — сміття по боки. У хаті стояв мов чад; смерділо, як з помийниці.

— Тут, видно, чорти жили, а не люди! — промовив Максим, увійшовши.

Усі сумували, журилися, повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми ні рук, ні ніг не чули, а спати довго не спали... Усе їм здавалося, що це вони в тюрмі, в неволі... Що, якби побачили родичі, де вони кочують? Мабуть би, одцуралися навіки... Були такі, що плакали, згадавши про домівку... Нелегко було й Максимові; оже він не плакав, а насміхався над усім... і над кацапами, і над своїми, і над собою. Є такі люди, що найважчу тугу виливають сміхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони ніколи горя не знають; зовуть їх за те щасливими. Отаким щасливим і Максим удався.

Ранком вивели їх з казарми на двір; розставили лавами: вищий з вищим, нижчий з нижчим. Знову їх обдивлялися, розставляли, переставляли, як було треба, наказуючи, щоб не забували, хто біля кого стоїть. Попорядкувавши, одпустили їх передихнути, бо завтра вже на учення.

Замість передишки, некрути одпрохалися в старших москалів гброд подивитися. Ті одпустили. Проблукали наші новобранці цілісінький день по городу; набродилися й надивилися до утоми, так що, вернувшись, зараз же полягали спати та й поснули, як побиті. Нові дива, котрі вони бачили в гброді, прогнали вчорашню думку про домівку.

Тільки що стало на світ благословитися, затуркотів барабан. Піднялась шатанина. Кожен схоплювався з постелі; нашвидку вмивався, натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. На "плацу" розставили їх невеличкими купками, приставили до кожної по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли й що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день... "І нащо це воно, кому вона здалася оця муштра?.. для чого?.." — думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно їм гірше каторжної роботи.

Оже Максимові було все це за іграшку. Скоро він вивчився добре "носки" витягувати, марширувати, стрибати, по-московськи викрикувати... Так мов старий москаль! Старі москалі дивувалися його дотепності та вихвалювали перед молодшими — неуками.

Трохи згодом нап`яли на його мундир, муницію — ранець, каску, притупею, — дали шинелю і ружжину. Яу убрався Максим — москаль москалем. Рідна б мати не пізнала! Меткий, поворотний — на всі боки москаль!

Вранці-рано піде на учення; промуштрують їх — геть уже сонечко підоб`ється. Ведуть снідати каші з салом, а того сала — і духу нема. Перепочинуть трохи, знову на збір: обідати. Пообідають. Сонце вже повернуло з полудня. Барабан туркоче — знову на учення. Муштруються вже аж до пізнього вечора...

Минають місяці, рік... Одно та й одно!

"А бий тебе сила божа! — думає Максим. — Хоч би вже повели куди-інде... або ворог де вирискався!.. А то — муштра та й муштра! Та хоч би різна, а то: яка сьогодні, така і завтра, й позавтрому... Витягай ногу, кричи: "раз!.. два!.." Скидай ружжо на плече; скидай з плеча; приціняйся разів сто на день... а хоч би тобі раз сказали вистрелити!.. Я думав: що в тих москалях? аж воно одна тобі муштра... на ученні, й на смотру, й на параді під церквою... Уже так затвердив, — як свої п`ять пальців... Ні, муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти..."

От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горілку, як воду, дудлити... Москалі підхвалювали його за те, що "чисто" п`є; іноді й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею... Ті гроші, що мати передала, давно пропив...

Раз побився Максим на взаклад, що вип`є кварту й не буде п`яний. Заклад на п`ять карбованців. Товариші розняли руки. Дали кварту горілки. Максим як приложив до губів — тільки на три ковтки й стало. І хоч би скривився, поморщився! Тільки мов очі заблищали та повеселішав трохи. Супротивник вийняв п`ять карбованців, дає йому.

— На біса мені гроші? — крикнув Максим. — Катай, братця, на всі!..

Пропили ті п`ять карбованців, попилися п`яні, як земля — насилу рачки до казарми поприлазили. А тут, як на те, була вночі перевірка. Недолічилися щось п`яти чи що. Виходять ранком на двір, — аж вони рачкують по дворищу. Забрали їх, позапирали в темну. Сумують вони. — Не сумуйте, братця! — утішав Максим. — Сім бід, один одвіт! Я вас визволю.

— Як же ти нас визволиш?

— А так: кажіть, що я напоїв.

— Ну то що?

— Ну, то й нічого. Там уже моє діло... Коли це — кличуть їх до ротного. Ротний так і накинувся на них звіром. Стоять москалі та одно твердять: "винуваті!", "винуваті!".

А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний уподобав за його моторність.

— Я, — каже він, — усьому виною, ваше б-родіє! Я їх напоїв. От уже скільки тут, а не зібрався подякувати їм за науку. А це, вибрав нічку та й то негаразд. Бийте мене, ваше б-родіє, скільки хочете: я всьому виною... Не наказуйте тільки моїх товаришів, учителів!

Це ротному сподобалось. Пом`якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи та й прогнав: "Не сметь мне другой раз... засеку!"

Вийшли од ротного, сміються; дякують Максимові, що, коли б не він, дуже б солоно прийшлося...

Після того Максим став душею москалів. Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід; оступався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спірку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство... Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, — він не жалував нічого свого.

Лучалося що-небудь роздобути, все те йшло на гурт, на товариські пропої...

Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи од-біжить, бува, люльку в спірці, а грошей на нову катма, — вони складалися по шагу там, чи по копійці — і купували; чи порвалося що з одежі, при бійці, до останку, — вони йому вислужену й залежану в якого бережливого брали й давали... Повага й шаноба Максимові!

Привик Максим до такого життя. "Ні, — думав він, — Московщина далеко краща, ніж рідна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вітер по степу; а люди — кожен сам собі... А тут — чого душа забажала — все є; а товариші — брати рідні: за ними, як у бога за дверима: і поможуть, і виручать... з ними краще, ніж з батьком та матір`ю!"

Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це — життя у казармі вонючій та вонюча їжа. Хліб той — чорніший землі, з остюками та ще до того як згадає Максим, глядячи на його, що він у шаплику ногами мішаний, то аж занудить... Капуста — до носа не приводь; каша — з рота верне...

— За все, за все у вас добре, — хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, — одно скверно: їсти нічого!

— Підожди! — одказують, — діждемо неділі, будемо прохатись на прокормлен! є. Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!

— Куди на прокормлєніе? — пита Максим.

— Да по миру прайтись. Авось отьпцется добрый челаек... даст свои заплатьї солдатские дыры заплатать!

Максимові стало ніяково. Одначе він на те нічого не одказав.

Діждали неділі. Тільки що почало на світ благословитися, — прибігають товариші.

— Брат! а, брат! — будять.

— Ну?

— Вставай, найдем к ротному.

— Чого?

— Как чаво? разве забыл?

Максим устав. За ним прокинулись деякі другі; почалась з товариством розмова.

— Ну, что фельдфебель? — пита один.

— Собака!

— Как?

— Да. так... двадцать пять садрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, — не смей и рта разинуть!..

— Стараво, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна всю ефгу механику, — виясняв один з нар, посмоктуючи люльку і спльовуючи на стелю.

— Да ведь пайми те, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова!

— Поди... Станет он разбирать: где свой, где чужой... Ему — дай!

— Ну, и не зверь ли?.. Зверь и есть.

Отак розмовляли москалі, поки Максим умився, убрався. Пішли вони-втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повів їх до ротного.

— Ну, што, Федосеич? — пита ротний. — Все благополучно?

— Всё, ваше б-родие. Только адно худо...

— Што?

— Ребятам, ваше б-родие, худо...

— Чем?

— Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокорм ление.

— Куда?.. зачем? —скрикнув ротний. —Я им дам у прокормление!

— Есть нечево, ваше б-родие, — одно йому фельдфебель. — Гаварят: памрём с голоду...

— Што ты врёшь, старый хрен?.. Как есть нечево? Верно, уж успел содрать?..

— Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четвёртая часть за позволение!

Ротний замовк; крутнув уса.

— Кто идёт? — спитав, помовчавши трохи.

— Да вот: Иванов, Евпраксеев да хахол Максим. Поди сюда, ребята! —гукнув він крізь двері в сіни.

Реб`ята увійшли в хату, стали, витяглися в струночку — як верстви на шляху. Ротний зараз до Максима (любив-таки "хохлика"):

— Што, брат Максим, — худа жить?

— Худо, ваше благородіє: їсти нічого!..

— На прокормление хотите?

— Точно так, ваше б-родие, — забелькотали усі в один голос.

— Разве пазволить, Федосеич? — питає ротний, скоса поглядаючи на фельдфебеля. — Пазволить легко... Ну, а как попадётесь?

— Никак нет, ваше б-родие, — знову забелькотали разом москалі.

Ротний подумав ще.

— Ну, позволяю.. Только смотрите: попадётесь — засеку! Слышь?..

— Слушаем, ваше б-родие!

— Ну, с богом, братцы... марш!

— Благодарим покорно, ваше б-родие! — викрикнули москалі на прощання й вийшли за двері.

Скоро вся рота заворушилася. Оступили кругом заробітчан; розпитують, куди ті йдуть; одні раять — в одно місце, другі — в друге. Гудуть, мов бджоли в улику... А заробітчани раді такі! Думка: хоч тиждень усмак поживляться: попоїдять м`яса, а не гнилу капусту та хліб з остюками; побудуть на волі, а не в казармі вонючій.

— Не худо бьі, братцы, — каже хтось, — пойти по купцам с образками!

— А што?.. Право, братцы, не худо! — промовили заробітчани.

Побалакали отак, порадились, зібрались, пішли. Надвечір з півсотні рублів несуть! Рота радіє, юртується... Присудили зараз віддати двадцять п`ять Федосєїчу, а останні `ддали до схову старому унтерові.

Швидко заробітчани знову пішли, а рота, сподіваючись на добру поживу, загуляла. У кого зосталася копійка про чорний день, — той і ту витрушував. Зложились гуртом; купили горілки; набражились, як квачі; співають, лаються, згадують тогорічні пригоди, свої заробітки, утрати... Горілка порозв`язувала язики. Той журиться вголос за своїми: як там жінка, діти? Той розказує про зрадливу дівчину, як він їй пацьорки обірвав; той хвалиться коханням своєї... Кожен — своїм!

Сонце вже спускалося, як вийшли заробітчани з города в чисте поле. Пройшли верстов з п`ять... Перед ними сосновий бір стояв як чорна стіна; за ними місто гвалтувало, — невгавучий крик та гомін доносився до них... Заробітчани все йшли та йшли... уже й захід сонця став жовтіти та блідніти: ніч насовувала на землю; ясні зорі виблискували в темному небі; мороз дужчав; дорога рипіла під ступнями... Заробітчани йшли мовчки. Не доходячи до лісу, почули вони жалібний скрип полозків об мерзлу дорогу, важку ступню кінську і цмокання людського голосу; незабаром показалися й сани, повно навантажені. Зверху сидів здоровенний чоловік, у бороді, зодягнений по купецькому!

— Стой! — крикнув один з москалів — Іванов, перебігши шлях, і вхопив коня за удила. Кінь став.

У Максима мороз побіг поза спиною... "Що ж це воно буде?" — думав він, та й одійшов убік подивитися. Другий москаль, Євпраксєєв, підступив до купця.

— Здорово, купец! А что, брат, за товар везёшь?

— А ты — што? Што тьі, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь!.. — Та й устав з саней.

— Глаза имеешь, сам видишь! — одказав Євпраксеев.

— Да вижу, что — салдат... Но чево тебе нужна?

— А вот чево, купец, вот ты товар везёшь; а у тебя ево и без ефтаво многа...

— Ну-у?..

— Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у салдата ничево... у салдата, сам знаешь — и душа казенная... Пажертвуй, что твоя милость, на солдатское житье-бьггье!

— А ты откелева — такой?

— Да уж откелева — не тебе знать... Мы просим... Дашь, за твое здоровье выпьет брат-солдат; а не дашь, не надо — проваливай!

— Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал... а то, вишь, лошадь астанавливает, словно вор какой...

— Да ведь тебя, барада, не астанави, — обізвався з-перед коня Іванов, — ты нашево брата и слушать не станешь, вот что!

— Дашь, спрашиваю? — приставав Євпраксєєв.

— Во-на! — одмовив купець, показуючи кулака.

— Ну, бог с табой! Пусти ево, брат, — промовив до Іванова Євпраксєєв.

Той пустив коня. Підійшов до них і Максим та разом і потягли лісом. Купець пильно дивився вслід їм і щось думав. А це як скрикне:

— І-ій, ты? слышь?.. как тебя?..

— А што? — питає Євпраксєєв, повернувшись до купця.

— Возвратись!

— Да чаво? поезжай себе!

— Возвратись, гаварю!

Москалі гуртом вернулися.

— Вот вам, братцьі, красненькая... вспомяните раба божия Парамонта, — промовив купець, подаючи до рук десятирубльову бумажку.

— Спасибо, купец. Не забудем. Парамонта, говоришь?

— Парамонта, братцы! Парамонта!

— Ну, прощай. Счастливаго пути!

— Пращайте, братцы. А далече идете?

— Да на села.

— На побывку?

— На побывку.

— Помоги вам бог!

— Спасибо. Прощай, батюшка!

Розійшлися. Купець поїхав у город; москалі пішли далі шляхом. Максим дивувався. "Узяв би ти в нашій стороні! —думав він. — Мабуть би, чорта спік..."

— А добрий, братця, купець, — обернувся він з словом до товаришів.

— Что, брат!.. Купец, брат, — свой челаек. Он сам знает нуясду солдатскую, — всегда пособит... Вот — барин, брат! О, то вострый, шельма! У таво просьбой не возьмешь: дух разве вишиби... ну, тогда так!

Отак, розмовляючи між собою, йшли заробітчани бором. Уже до півночі добиралося, як вони входили в село, та прямо до шинку. Там ще світилося. Чутно було: п`яними голосами тоненько бородачі виводили "Лучинушку".

Заробітчани ввійшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посідали вряд на лаві.

— А дай-ка, хозяин, три касушки служиламу брату... Ево косточки разагреть, — промовив Іванов до шинкаря.

— А пошто я дам?

— Как пошто?

— А по то: деньги есть?

— На што те деньги? Разве ты с миру не надрал? Небось — никаво в кабаке не было!..

— Ну, дак што?.. были... спасиба, заходют добрые люди!

— А то: ани вот и внесли свою копеечку на солдатскую долю, — обізвався Євпраксєєв.

— Как бы не так? Держи карман!

— Да уж верна!

— Да, верна... Только вот теперь народ что-то забаловался: водки мало пьет.

— Ну, не ври!

— Как же? Стану те врать...

— Ну-ну! давай... полна те!

— Да што тьі?.. Давай деньги, вот те и сказ!.. у меня, вишь, водка не своя — купленая.

— А мне-то что за дело, что купленая?.. Ты с миру надерёшь... А солдату где взять? Ты знаешь: солдат — казённый челаек!..

— Филиппыч! а, Филиппыч! — кричить на шинкаря один з п`яних кацапів, — дай уж им... право-дело, дай! Люблю солдата... Солдат, брат, казенный челаек... Не ровен час, завтра все найдём... Вон, сказывают, турка-шельма царя-батюшки не слушает... Дай!

— А ты, что ли, мне заплатишь?

— Будет — заплачу... Дай!

— Как же? С тебя твоих не выдерешь, а ты ещо и за других!..

— Да што тьі, не веришь на слово доброму челаеку? барада ты казлиная! — крикнув Євпраксєєв і сунувся до бороди.

— Да ты барадьі не трожь! — одказав, одпихаючи його руку, шинкар. — Сам бы насил, да, небось сбрили...

— Стал бы я твоим казлиным атродьем свае благородное лицо марать!!

— Да ты-то што такое?

— Разве не видишь? мироед ты одакой! Разве не видишь, кто я?

— Да видно, што солдат. Ну, а што?

— Как, ну?.. Ты знаешь, что такое солдат? Солдат за тебя, дурака, грудь сваю под неприятельские пули подставляет... кровь сваю проливает... Вот што солдат!

Такі слова розжалобили всю п`яну беседу.

— Терёха? а, Терёха! А правду ведь солдат говорит... У-ух какую правду... Солдат — это, брат, — беда! Солдат... это, брат, казёнцый челаек, слуга царский... Это не то, что мы с тобой! Он, брат, сваю грудь под неприятельские пули подставляет, кровь за нас проливает!

Тєрьоха, як видно, лизнув уже й геть-то, бо посоловілими очима мутно тільки дивився на свого товариша, хитаючи з боку на бік головою, а слова не здужав вимовити.

Другі кацапи й собі підняли голос за москалів: давай шинкаря лаяти, ганьбувати; страхали, що більше в його ні чарки горілки не вип`ють. Шинкар стояв за стойкою, мов не до його річ, — тільки почервонів та знай оддимався та гладив рукою свою широку та густу бороду.

— Да што, братцы, на ево сматреть? — крикнув Євпраксєєв до п`яниць. — Тащи, кали так, целое ведро! — Та й кинувся за перегородку до бочки.

— Толька тронь — убью! —заричав, зціпивши зуби, шинкар і вхопив здоровенний обрубок у руки, замахнувся... П`яниці підскочили, вихопили з рук обрубок.

— Дак ты ещо на жизнь маю посягаешь, барада ты казлиная?! — закричав Євпраксєєв, уплутавши п`ятірню в шинкареву бороду... Шинкар у крик.

— Вали, братцы, ево! вали! Вот я ему задам солдатских тесеков, чтобы он знал, мираед эдакой, как вас, братцы, абдирать, да с солдатом абходиться! Вали!

Кацапи разом кинулись. Та и шинкар, видно, при силі був, бо тільки струхнувся, так усі й одскочили, як груші. Шинкар кинувся на москаля, збив з ніг і насів, як шуліка курча.

Жаль пройняв Максима, як він побачив, що свого б`ють. Одним замахом кулака повалив він шинкаря на землю, взявши між ноги його голову. Тим часом підскочив другий москаль і давай почищати тесаком. Шинкар не кричав, не пручався, а тільки стогнав. Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся...

— А что, теперь дашь по касушке? — питає знову москаль.

— Бери... пусть те удавит! — крізь сльози промовив шинкар і пішов собі в другу хату.

П`яниці сміялися. Москалі випили по косушці, заїли хлібом.

— Ну, теперь нам не время... Нада на работу паспешать... Пращайте, чесная кампания! Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да вперёд умнее будь! — промовили москалі до шинкаря, поклонилися чесній компанії і вийшли з хати.

За ними деякі з п`яниць. Одного москалі завербували з собою — і потягли на ніч до його, розпитуючи: хто тут на селі багатир і як хто поводиться з людьми.

На ранок чутно: то того, то другого обікрадено. Шинкар, чухаючись, і свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями... та їх уже й слід замело! На другому селі уже спродували те, що добули в цьому.

Прошвендяли заробітчани цілий тиждень. Вернулися в город, несучи з собою чималу силу грошей. Що слід, оддали ротному, а на останні загуляли.

Такі походи хоча спершу й будили якийсь сум і острах у душі Максимовій неправдою, крадіжкою, рабунком, а не чесним заробітком; оже при такому товаристві, при гульні та вихвалках одного перед другим своєю силою, своєю вдатністю, — стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про неї. Усе ж таки для його непосидячої натури це була робота, з котрої одному виходила користь, другому — шкода... Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як думав Максим, нікого ні знобить, ні гріє. І він цілком оддався тій роботі. Ні один случай не обходився без його. Тут він виказував свою силу й свій розум. Іноді й геть-то круто прийшлося, якби не він!

Зате його рівні любили, як товариша, котрий нікому не попустить свого брата в образу; старші любили, як добру дійну корову; а начальство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарці і на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офіцером.

XIII

МАКСИМ — СТАРШИМ

Що можна лялі, того не можна мамі. Що можна простому москалеві, того, борони боже, старшому. Тепер Максимові не можна вже ні погуляти, як колись, бо начальство старших частіше бачить; ні на "прокормлєніє" попрохатись, бо старших не пускали...

Старші держали себе геть далеко од простих москалів, щоб ті не зазнавалися; докоряли їх за всякі провини; били, нехтували. За те їх прості москалі завжди ненавиділи. Не жили старші в миру й між собою: кожному бажалося вискочити перед начальством, показати себе за найкращого. Через це кожен на кожного клепав, наговорював, всяк підставляв ногу другому. Не стало братерства, не стало товариства — і кожен думав тільки про себе, норовив тільки для себе, аби самому добре!..

Перевернуло старшинування й Максима. Спершу він був запишався, почав гордувати нижчими себе, а найбільше — своїми земляками; став їх ганяти, а часом і зуботичку давати, щоб похнюпний "хахол" держав рівніше голову; іноді по руці або по нозі тесаком увірве, що не так ружжом кидає, не так носки витягає... Учні терпіли. Хоч у душі й проклинали Максима, а проте слухали — духу його боялися... На те служба!

Оже ні похвальба старших, ні покора нижчих не вдовольняли Максима. Стало йому те старшинування гірше полиню... Ні з ким душі одвести; ні до кого по-братерськи забалакати; ні на чому своєї сили показати... А вона так і прохалася на волю... та волі ні в чому не було!

Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся він на неї, як на свого ворога; пригорнувся, як до матінки — почав учитися. Нудно й трудно було заучувати ази та буки. Та що ж робити? — вчив. Як пройшов усю азбуку, — аж повеселів: діло пішло спірніше. Він бачив, як з літер складалися слова, і дивувався дуже. Почав уже читати. І тут біда! Нігде не запопаде такої книжки, щоб до душі припала. Перечитав він псалтир, часословець, перечитав житіє якогось святого... Раз — уторопав тільки через десяте-п`яте, а вдруге — такі книжки його не вдовольнили. Молода душа, гаряче серце, викохані на живих грізних дідових переказах про січі, про бої, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова про такі самі бої та чвари, а не чернечого смиреномудрія. Максим його не розумів і куди з більшою охотою слухав іноді побрехеньку якого-небудь сідоусого москаля про походи з "світлішим князем Суворовим" або про давні московські виходеньки! Надокучила йому й грамота, як нікчемна річ. Йому хотілося гуляти, битися, рубатися... Як на те ж: кругом було тихо" нігде ніщо ні шерхне.

Що його робити? Волею-неволею приходилось миритись з своєю долею, з таким нудним життям. Максим помирився, почав тільки про одного себе думати, за одного і для одного себе дбати. Як грамотний, він усіх рівних підвертав під себе — першим лічився у начальства. А з простими москаликами недобре поводився: не тільки зобижав їх, як другі, а так же, як і всі старші, почав обрізувати та обкраювати ті злиденні московські достачі, які давалися... А щоб чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавівся якоюсь повійницею та й гуляв іноді з нею...

Ішов 1848 рік. Заворушились французи і махнули свого короля геть з престолу. За ними піднялись німці, італьяни... Обхопив вільнолюбивий дух чехів, цесарців з ляхами... Загомоніли піддані проти своїх королів, цесаря... Скрізь червоніла пожежа вільного духу... Поки ж те зарево було тільки здалека видно, — сількісь! Аж ось палає огонь у сусіда на самій границі... не дай, боже, віхоть перекине й на нашу сторону!.. Що тоді?.. "До зброї! до зброї!"—загукали наші і забили тривогу... "До зброї, — боронити цесаря од його бунтівливих підданих". Це вже нам була не впервина. Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтівливого холопа — білого орапа... Узброїлись наші й тепер, погнали полки за .долками обороняти австріяка од венгра, — тушити пожежу, котра то там, то там прокидалася по Слав`янщині...

Пішов і Максим, повів свого звода. Тут йому вперше довелось побачити січову смерть своїми очима... Раз, серед кривавої січі, де крик, гам, дим, річки крові, де те, що йшло вгору, мішалося з тим, що ховалося в землю, — Максимові трохи не довелось свою голову зложити... Напали на їх трьох — цілих десять; сікли, рубали... Вони не подавалися... Коли це, де не візьмись, підскочило ззаду три своїх... як рубонуть венгерців, то один тільки втік, а дев`ять на капусту посікли... Подякував Максим незнакомим москалям-товаришам, що виручили з видимої смерті, та й знову побіг рубатися...

А то — вдруге, вже він виручив трьох москалів і знамено. День був палкий-гарячий, а до того сонячного жару піддавали ще й гармати свого — то з одного, то з другого боку. Наші стояли на однім згірку, а венгри навпроти, на другім. Палили з гармат, палили — нічия не бере! Тоді сказали конниці "батарею взяти...". То не вихор понісся по долині, то наші улани помчалися батарею брати. А насупроти їх — мчалися венгерські улани... Як зачали рубатися, господи! А з гармат — одно палять, одно палять... аж земля стогне... Не видержала конниця, ні їх, ні наша, картечного гороху, — прибрала муштуки в руки, — та назад... Що його робити? "Піхота — в штики!" Піхота кинулась бігом... Картечний град брав своє по дорозі, — оже піхота добігла... Узяли наші батарею та вже хотіли назад вертатися... Коли — зирк! — гон, може, зо двоє, вбік зчепилася купка, рубається... А посеред купки, видно, знамено: то опускається вниз корогва, то знову піднімається вгору. Максим стояв скраю. Як побачив, — та, не дожидаючись приказу, як крикне: "Звод, за мною!". Повіявся звод за Максимом. Підбігають зблизька — аж то наші з венграми за знамено різанину справляють. Як кинеться Максим на ворогів... Так хіба лев кидається на охотника! Ті бачать — непереливки, — та врозтіч. А Максим тоді: "Пали!" Москалі приложилися: бух! бух! бу-бух!.. Один поточився, два стовбура стало... Максим прицілився: бух! — венгерський офіцер заорав носом — і не скрикнув, і не тіпнувся... Ні душечки не оставили ворогів. Тоді до своїх. Посеред калюжі свіжої крові лежало чоловіка з п`ять; а оборонили тільки трьох та знаменб. Максим глянув на живих — порубані, покарбовані; тоді глянув на мертвих... і затрусився. Посеред купи лежав, об`юшений кров`ю, той самий чорненький москаль, що оборонив Максима од смерті, —лежав, тіпався, ще живий... "Ой, лишечко!.. — кричав недобиток: — Ой, рятуйте!.. Мотре!.. Хівре!.. Ой, рятуйте... Простіть мене!.." І, захарчавши, спустив дух...

— Хто то? — питає Максим недорубків, що один був без уха, другий без пальців, а в третього з плеча кров юшила.

— Знаменосец... хохол Хрущов, — одказав безпалько...

— Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!.. Понесем знамя, — каже безухий.

— Понесем...

І всі пішли.

Повів і Максим назад свого звода. Оглянуться, — аж немає їх Федосєїча, фельдфебеля. Де він? Там, мабуть, де й другі... Сказали ротному; той полковникові. Не можна під такий гарячий час роті без фельдфебеля бути! Кого ж його? Хто більше зарубав, хто кидався у саме пекло?.. А хто ж, як не Максимі Він і знамено одборонив. Буть Максимові фельдфебелем! Став він фельдфебелем. Незабаром йому за знамено Георгія почепили. А тут і війна — шабаш! Погасили в сусіда вільнолюбиву пожежу, — тепер і са.мим безпечніше. Годі! Вертайся додому!

Вернулися.

Більше старшинування ще дужче гнітило Максима. Тепер уже треба бути кожну годину готовим, сподіватися, що ось-ось кликнуть до ротного або й до самого полковника. Треба стерегтися, щоб не чутно часом горілки.

Покинув Максим зовсім пити; розплювався з своєю дівчиною; став тільки ще дужче про себе дбати. Воно й добре. Тепер зручніше глибше п`ятерню запустити в московські достачі: не звод який там, а ціла рота на руках! З миру по нитці — голому сорочка. Максим зарубав собі на умі, що це мудріше правило на світі, — то й став по йому жити. Ніщо не проходило мимо його рук, щоб він не одколупнув хоч трошки на свою долю; ніщо не перепускалось через його руки, щоб він не вигадав остачі для себе.

Назбирав він і грошей, і одежі... Навіщо? Сам не знає, де його подіти, куди приткнути. Хоч би сім`я, — тоді інша річ! А то — сам, як палець. "Сім`я? — подумав Максим: — добре б тепер діло сім`ю мати: знав би, на кого працюю, було б кому покинути... Та й душу б можна одвести..."

Часто Максим, загадуючись над своїм бурлацьким життям, отак думав. Одно лихо: ніяк собі пари не знайде. Кацапки йому не сподобались. Біляві, хоч іноді й хороші, вони завжди здавалися Максимові немоторними, неповоротними: ляже тобі, як колода — ні пригорнути, ні поцілувати незугарна! Жалкував він тепер за своїми Марусями, Горпинами, Пріськами, Мелашками — часом і геть-то чорнявими та палкими дівчатами, котрих він змолоду так безжалісно з ума зводив...

"Проклята сторона! — думав він. — Хоч би швидше вирватись дододу, — щоб хоч пару знайти, а то доведеться тут і посивіти!"

На його втіху, пара себе довго не заставила ждати.

На самому краї того самого гброда, де вони жили казармами, на великому розпутті, куди завжди звозили гній, нечисть, викидали всяку падаль, — стояла одним одна хатка, як кажуть, на курячій ніжці. Стіни попрогнивали, вивалювалися — порохня сипалася з голих колод; а повесні текла всяка нечисть — слизотіла й пінила; вікна побиті, ганчірками позатикані; верха зовсім не було; оселя наполовину геть чисто зогнила. Руїна, а не хата! Кругом — пустир, гноїще. Один бог знає, скільки та хата переховала всякого темного й лихого люду, що ховався в цій берлозі сам і переховував легкою працею зароблене добро.

Жив тепер у тій хаті якийсь москаль з своєю невінчаною половиною. Москаль та його половина тільки й знали, що лаялися та билися, пили та гуляли, переховували всяких блудяг, переводили крадіжку.

Чи на добро, чи на лихо, росло в тій хатці невеличке дівчатко — Явдошка, що найшлася через рік після того, як косоока Меланія зійшлася з кривоногим Терьохою. Росло воно само собі, без усякого призору, без турбот та клопоту батька-матері, немов воно було не їх дитина. Чи їло воно, чи голодне й холодне було, — байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою, то знай голосила на всю хату, коли хотіла їсти; а піднялася на ноги, стала по дворах ходити, прохати христа-ради... Що, ради душі спасенія, клали люди в простягнену дитячу ручку, — все воно несло до себе в нору. Гроші зараз же пропивалися, проїдалися, а одежинка надягалася на старе рам`я й носилася без перемінки, поки сама не опадала стряп`ям та гноттям.

Швендяння змалку по дворах, простягання христа-ради руки попідвіконню привчали дівчину не до праці, а до біганини, до неповаги на чуже добро, часом тяжкою працею чесно зароблене. А до того — й примір перед очима! Дівча щоночі бачило якихсь людей, котрі приносили до батька-матері всяке добро, та оддавали скритно до схову. Воно й само привчалося до того... стало піднімати усе, що тільки лежало не приглянене...

Раз якось, простягаючи од хати до хати христа-ради руку, помітила Явдошка в одному дворі на вірьовці розвішані два здоровенних платки. Не довго думавши, вона потягла їх, сховала під юпочку та й однесла додому. Батько та мати й не спитали: де вона взяла їх, а почали її по голівці гладити, звати "умницею" — й дали трошки горілки випити. Явдошці вона подобалась. Після неї стало тепло й весело... З того часу дівчинка не пропускала вже ніколи такого случаю: через його вона приймала ласку од батька-матері й горілку...

З року на рік, підростаючи та розумнішаючи, робилася Явдошка все хижіше та хижіше; до горілки привчилася, як до води. Батько-мати тепер уже не цуралися дочки, як спершу: вони її прихиляли до послуху то сим, то тим, а найбільше горілкою. Вони бачили в своїй дочці добру помічницю — й раділи, що знайшли таку поміч.

Як минуло їй п`ятнадцять літ, вони ще щось запримітили. Кинулись їм у вічі тонкі на шнурочку брови, блискучі, хоч і сірі, очі й волосся, як льон, біляве і личко, як рожа, рум`яне... Запала їм в пам`ятку її краса, урода дівоча... Вони порадились — не пропустити даремно, не взявши свого...

Пораїлись... Вимили, вичесали її, обули, одягли в нову одежинку, як панночку, і однієї темної ночі одвела її сама мати у місто, до великого будинку...

Пустилася дівчина, як собака з ожереду: щодня, ріцоночі гуляє! Тут знайшовся офіцер якийсь, узяв її із сирої холодної хати, перевів у свій теплий, ясний І будинок. Прожила там Явдошка з півроку, в теплі та добрі, та в розкошах купалася; та несита її натура не вдовольнилася тим: покрала вона срібло та золото в офіцера... Прогнав її офіцер, обідравши, як білочку. Одначе вона не довго тужила: незабаром знайшовся другий. Обікравши й того, вона вже сама втекла. Потім того ні до кого вже не переходила жити, а стала сама до себе приймати — хто більшу плату давав. Знаючи красі своїй ціну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи случаю зірвати найбільше, а то — й підголити. Слава про злодійкувату Явдошку одбила хіть у панства та офіцерства заїздити до неї. Грошики, що придбала, пішли на розкішні убори, на дорогі наїдки та напитки... А тут, лихо! почала вже й краса осо-вуватись, спадати... Треба щось казати з собою! Треба заздалегідь десь захисту шукати, притулку для себе... Про батька-матір вона давно забула: — не знала, чи й жили вони на світі... Живучи сама собою, вона розгадала, що через них втеряла.

На той час зустрів її Максим. З своїм норовом веселим та безжурним, при своїй, хоч уже й пом`ятій, а ще хорошій красі, — Явдошка запала йому в око, вразила у серце. Максим почав лабузнитись. Явдоха, помітивши це та розпитавшись, що Максим між москалями не остання спиця в колесі, — давай на його ще дужче налягати. То, дивись: словом укольне, то мовчанням дойме, то приголубить його коло себе, то знову одіпхне його — гулянками з другими.

Максим біснувався, а проте ще дужче закохувався. Часом вона розжалоблювала його розмовою про своє безталання, про свої недостачі. Максим нанесе їй на Другу ніч того й другого; дарує, жалує.

Не обійшлося без того, щоб і вона не задумалась про Максима. Карі його очі заглянули і їй у серце; чорний ус здавався таким хорошим; постать — бравою, дужою; та Максим чоловік і не без достатків, не без копійчини... Зійшлися вони. Прожили рік, другий; звикли між собою, як чоловік та жінка. Дітей не було. Журби й турботи не знали... Тільки те й робили, що пили та гуляли нишком та тишком, щоб, бува, начальство Максимове не дізналося.

Тоді саме перегнали їх полк з одного міста в друге. Пішов Максим — та й засумував. Зосталась Явдоха — й теж сумувала. Через місяць подає їй Максим низенький поклін, цілує її в "сахарнії уста" та в "білосніжну грудь", посилає грошей, просить, щоб приїхала: коли хоче, то вони й повінчаються. Тоді вже розлучить їх "мать сира-земля". Явдоха зібрала свої манатки, поїхала. Швидко вони й побралися.

Вийшла з Явдохи справжня московка. Не страшні їй ні походи, ні переходи; завжди моторна, весела, до гулянок удатна. Щоб недаром жити, немарне тратити час, вона взялась то сим, то тим перепродувати. Накупить рублів на десять усякого краму та й перепродує москалям. А часом який-небудь молоденький москалик підніме що й чуже, однесе до тітки Явдохи. Явдоха прийме москалика й подарунок... Правда, іноді й доставалося їй од Максима за ті подарунки: не раз, не два ходила вона з підсиненими очима. Та — байдуже! Москалі це добре знали, а все-таки лабузнились до Явдохи, а Явдоха справляла з ними сміхи та реготи... Московка-—московкою: її поб`ють, а вона ні гадки!

Отак прожили вони щось років з десяток. Максим постарів; постаріла й Явдоха — краса її спала, помарніла, одцвіла... Уже тепер не так і молоді москалики горнулися... Рада-нерада, треба було схаменутися. До всього того десять літ безпутного життя витягли всі грошенята, що Максим наскладав до парування. Треба було надалі подумати... Оханулась Явдоха, а через рік гойдала невеличку дівчинку Галю.

Галя зразу все переломила. Гулянки одлетіли; жарти — теж: виступили наперед клопоти та жаль за марно потраченим добром. Малесенька Галя спарувала Максима з Явдохою уже навіки, зв`язала міцно їх думки докупи, підбивала на одно діло. Максим бажав дочку виростити в багатстві та розкоші; бажала й Явдоха того самого... Вона думала, що багатство та розкіш заховають дитя її від такої лихої долі, яка їй судилася... І обоє вони клопотали об однім—над поживою та наживою... Чи сяк, чи так, а нажитись треба!

Знову Максим з Явдохою, хоч і інаково, прийнялися за діло молодих літ. Максим—за "прокормлєніє"; Явдоха — за крадіжку. Максим, докладуючи ротному, що москалі просяться "на побывку", — брав з них своє так само, як і покійний Федосєїч. А як верталися москалі з "прокормлєнія", — вони заносили до Явдохи накрадене, награбоване добро, а вона вже сама знаходила йому ярміс... За те тітці Явдосі, як сховачу й переводчику, доставалася половина всього...

Так їх захопила "чиста". Та ба! Чистої Максимові не дали. У той саме рік почалася остання війна з турками. Погнали Максима під Сілістрію, а потім перевели в Крим. Явдоха з маленькою Галею й собі повіялась за полком, все-таки не кидаючи свого краму. Тут вона таки добре заробила, бо не одні прості москалі купували в неї всячину, купували й небагаті офіцери. Зовсім би добре, коли б не страшно, що от-от Максим зложе свою голову, одтинаючи другим. Оже страх її не справдився. Максим тепер уже знав ціну життю — не кидався так, як замолоду, у саме, мовляв, пекло. Тільки всього, що його в руку штиком кольнув якийсь француз. Максим зрадів та зараз у лазарет... Пошепотав там з лікарем: "Не годиться, кажуть, у службу: в чисту його!" Максим полежав ще з місяць; дали йому "чисту", почепили ще нову мендаль, та й випустили на всі чотири сторони. Максим забрав жінку з дочкою та й потяг на рідну сторону відшукувати батьківщини.

Вертаючись додому через тридцять літ, він думав застати Піски такими ж самими Пісками, якими кинув. Через те й раявся з жінкою, прибувши додому, спродати батьківщину, оселитись де в багатому, люднішому місці та й пристроїтись до торгу на ті гроші, що придбала Явдоха. Коли приїхав — і здивувався. Не ті Піски, та й годі! Ніде ні одної землянки — скрізь мазанки; село велике, широке, довге, а кругом край веселий, людний, хоч і небагатий... "Значить, більше поживи для грошовитого!" — подумав Максим.

— Ні, жінко, — каже Явдосі, — мабуть, уже кістки зложимо на моїй стороні... Бач, який гарний край!

Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батьківській хаті.

Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках їздив, купивши коняку. Жили собі тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рік батьківську хату перекинули, збудували нову, — простору й ясну, з світлицею, з кімнатою під проїжджих.

Дивуються піщани, що то московська служба з людьми діє, якими їх робить! Ішов Максим у москалі розбишакою, волоцюгою, — сказано: Махамедом, а повернувся поважним чоловіком, з багатством, з заслугами... Прості люди з заздрістю дивляться на Максима Ивановича, поважають, шанують, хоч Максим Іванович геть-високо дере голову проти "нетесаного мужичья". Батюшка, волосні завертають до його "чайку" попити та пропустити чарочку-другу тієї "живиці-водиці"; сам становий Ларченко, коли не їде через Піски, завжди завертав до Максима в двір.

Отак прожив він щось років три чи чотири в Пісках. А це зразу — спродав дворище, будинок, забрався, — та й виселився на хутір, на батьківську землю.

Піп, волосні так жалкують:

— Не кидайте нас, Максим Іванович, — не сиротіть наших Пісок!

— Там мені, — одказує, — буде краще, вільніше... Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував...

На хуторі зараз же на перше літо двинув будинок, мов панські хороми, а не мужича або москалева хата. На друге літо — обзавівся трояком коней; вибудував станю, комори рублені; обплівся височезною густою лісою з острішком, і з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка — буцім хоче постоялий одкрити...

Піщани зовсім роти пороззявляли. Одні догадувались, що Максим, видно, в службі грошей заслужив; другі казали, що, мабуть, чи не в Туреччині де поживився, — може, уклав якого багатого`та собі гроші забрав; а треті мовили, що за жінкою взяв.

Отже, ніхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторі. Як виселився з Пісок, то ні до його ніхто, ні він ні до кого: так мов умер! Якби не доводилось піщанам бачити його по ярмарках, то, певно, ніхто б не знав, чи є він на світі, чи вже немає... А то з ярмарків, було, привозять новину про Максима: вибудував, мов, оте й те, а наміряється, кажуть, будувати ще й те! Отак переказували люди те, що чули, а самі, на свої очі, ніхто не бачив... Знали тільки, що в його все було на запорі — позапиране, позамикане...

— Москаль хвортецю собі вибудував! — сміються іноді піщани.

 1875 р.




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора