17.05.2019 16:47
Без обмежень
10 views
Rating 0 | 0 users
 © Шепітко Олександр

Бідний Толік

Толіку, ти чого? - голос звучав звідусіль.

Тирекс знав, що це луна так жартує - його печера славилась ж бо гарною акустикою. Про неї Толік дізнався випадково, коли якось зачепив своїм хвостом сталактит і той впав йому на ногу. Громоподібне "Аирараа" замість декількох секунд тривало аж поки тиранозавр не вибіг з печери. Спершись спиною на пальму, він тряс головою, щоб заглушити крики сотні тиранозаврів, які скаженіли від болю всередині його тимчасової домівки. 

То ж після того - якщо Толік ненароком ламав в печері якийсь сталактит, чи сталагміт і той влучав по тілу, - як би не було боляче, тірекс зціпивши зуби мовчав, або тихенько пищав, щоб потім на галявині перед своєю домівкою на весь прадавній ліс видати славнозвісне "Аирараа". Звірі думали, що Толік зголоднів і намагалися втекти якнайдалі від джерела крику. Лише бронтозаври збивалися до купи й часто поглядали в сторону тірексової печери - втекти швидко вони не могли й надіялися лише на свою масивність та згуртованність.

- Толіку, ти чого? - відлуння все ще повторювало запитання. 

Тирекс не реагував - робив вигляд, що спить. Тільки коли щось ляпнуло йому на віко, він розплющив око й поглянув догори. 

Під самою стелею невідомо як висів археоптерикс.

- Це ти сказав? - пошепки запитав Толік.

- Я, - голосно відповіла пташка.

- Я-я-я! - підхопила луна.

- Ти можеш говорити тихіше? Бач яке відлуння, - знов пошепки промовив тирекс, хоча дуже хотілося закричати на цього незваного гостя. - Про що ти питав?

- Кажу: Толіку, чого ти плачеш? - вже тихіше промовив археоптерикс.

- Я? - Толік забувся і відлуння почало повторювати за ним його голосне відповідь-запитання.

Перечекавши, поки луна стихне, тирекс продовжив: 

- Нічого я не плакав, тобі здалося. Хіба що трохи, бо їсти хочеться. Знаєш, як перестав вживати м`ясо й сів на мангрову дієту, дивні сни бачити почав.

- Толіку, тобі до лікаря треба.

- До якого лікаря? Що ти верзеш?

- Насамперед до стоматолога - із твоєї пащеки такий сморід. Він же догори піднімається - я тут майже очманів. Тобі давно пора міняти зубну щітку.

- Я...- голосно почав Толік, та коли луна прокинулася, стишив голос, -...ку щітку? Ти мої передні лапи бачив? - Тирекс показав кінцівки. - Як ти це собі уявляєш?

- Хм! Проблема. А якщо це комусь довірити?

- Ха-ха-ха, - засміявся тиранозавр тихенько. - Хто побачить мої зуби, подумає не про те, щоб їх чистити, а про те, як би в них не застрягти.

- Твоя правда, вибач. - Археоптерикс по стелі переповз трохи далі від Толіка. - І все таки, чого ти скавчав? Може змерз? Холодно ж бо тут у тебе.

Чи може самотність задовбала?

- А що таке самотність? Ти поясни вже, з чим його їдять?

- Толіку, не нервуй. Навколо багато чого є такого, що нам навіть і не снилося. Самотність - це коли ти один.

- А навіщо мені ще хтось? Хіба для спарювання, чи для того, щоб його з`істи? - Толік раптом якось дивно усміхнувся.- Втім, ти правий, мій пернатий друже. Пхиньк! Я страждаю від самотності. Пхиньк! Якби поряд був хтось теплий, пухнастий, я вважав би себе найщасливішим тиранозавром на світі. Пхиньк!

- Толіку, ти що, знов плачеш?

- Так, трішки. До речі, я навіть не знаю твоє ім`я. Ти не міг би мені його прошепотіти поближче - кляте відлуння позаштовхувало ще глибше сірчані пробки в моїх вухах, а прочистити їх - ти сам бачив. - Толік по всяк випадок показав свої передні лапи.

- Я тобі що, Колобок? - ляпнув археоптерикс і сам здивувався своїм словам.

- О, ще одне нове слово. А що воно означає? Чи це твоє ім`я?

- Ні. А слово це просто спало на думку, а потім на язика. Може звір який, чи дерево, не знаю. Мене ж звати...

- Не поспішай, спускайся нижче. Я не з`їм тебе - сам же знаєш, що тепер харчуюсь лише зеленню, як бронтозаври.

- Воно то так, але...

- Ніяких але. Ти ж не хочеш, щоб я знов плакав? Спускайся, познайомимося поближче. Нумо!

- Та якось боязко...

- Ти ж чув - весь ліс говорить про те, як я змінився. Чи ти не довіряєш громаді?

- Довіряю, але...

- Не сумнівайся - я вже інший. Ур-р.

- Що це було?

- Мій шлунок. Ось дізнаюся твоє ім`я і піду пастися на галявину. Хутчіше, ти ж не хочеш, щоб я помер з голоду?

- Ні, звичайно. - Археоптерикс наче потупцяв на одному місці, потім махнув крилом. - Е-ех! Наша біда в тому, що ми не довіряємо один одному. От так колись і вимремо всі від недовіри. Вмовив - посунься, я зараз підсяду до тебе. 

Птах розправив крила й почав падати вниз, в надії приземлитися поряд з тирексом: 

- Отже, мене звати...

Тиранозавр не дав здійснитися планам археопртерикса, впіймавши того розкритою пащекою. Клацнули зуби, полетіло пір`я. І все. Луна навіть не зрозуміла, повторювати тихий зойк пташини, чи ні.

Толік вийшов з печери, сперся на скелю, відригнув:

- Ет, поспішив трохи - так і не дізнався, як його було звати. - Сплюнув пір`їну. - І все таки птах мав рацію - я дуже самотній. Аирарааа



м. Дніпро 5 вересня 2017 року



Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Десята весна / Оповідання | Шепітко Олександр».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Шепітко Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо