09.06.2019 13:02
Для дорослих (18+)18+
36 views
Rating 0 | 0 users
 © Шепітко Олександр

Шарко

Чорні ясна


Мамина цицька!

Ось вона переді мною - тепла, туга від розпираючого її молока, завжди готова втамувати мій голод. Смачнішої, ніж вона…

Гов, гов, ти це куди? Ич, нахаба! Я перший, я сильніший - тож шукай собі іншу цицьку. Або чекай, поки наїмся й відповзу...

Овва! Не зрозумів? Куди це вона поділася?.. Тільки-но вдихав її аромат, намірився м`яти лапами, а воно наче й не було нічого!

Гей! Не бачили, куди мамця поділася?..

Ви що, спите? Де мамця, питаю? От пентюхи! Ну ж бо, посуньтеся - розляглися тут, пройти ніяк…

Ой!.. Ой-ой! Що це мене догори тягне! Пищить та шкіриться, наче з’їсти хоче. Й белькоче, незрозуміло що… 

Ма-амо, я боюся! Ма-мо! Скажи нехай відпустять до кубла, до сестер-братів! Там звичніше, там тепліше, там... 

Ой, лишенько! Ще одне зуби свої показує. Й пальцями до мого рота лізе. Пхе!..

Чого сюсюкаєш, мені твої ласки не потрібні, краще відпусти! 

Ой-ой! Воно відтягло свою шкіру й заштовхує мене туди. Ма-амо! Я не хочу! Пусти, чуєш?! Ма-амо!..

Поки пручався - потеплішало, майже як біля мамчиної цицьки. Хоч нею й не пахне, та все одно пошукаю - може все-таки вона тут? Чи отут?..

Гойдає, неначе несуть кудись…

А-а-а-в.

Здається знайшов її - ось вон-а-а-в, ось…


***

- Агов, малече! Погляньте, що ми принесли!

Найстарша, Галина, повністю одягнена, стояла біля вхідних дверей. Рум`янець від морозу горів на її щоках; очі світилися веселою посмішкою; руки дівчини бережно щось притримували в себе за пазухою.

Сашко з Ганусею, почувши голос старшої сестри, навипередки позіскакували з печі, де гралися ляльками. Катруся, що сиділа за столом, лише поглянула на них й продовжила далі щось писати в зошиті.

Марійка, яка прийшла з Галиною, вже зняла свій кожушок - на ньому ще не встигли розтанути сніжинки, - й присіла на стільця, щоб стягти чобітки з ніг. 

- Підходьте ближче, не бійтеся.

Сашко відразу заглянув старшій сестрі під свитку: 

- Ух ти! - тільки й спромігся вимовити він.

- Що там? Дайте, дайте мені поглянути! - підстрибувала біля Галини найменша, Гануся.

- Ось, дивися, тільки потихеньку, - свитка розвернулася й звідти визирнув мокрий собачий носик. 

- Який гарнюній! Дай-но мені сюди, - Ганусині руки вже витягали цуценя з його тимчасового захистку.

- Обережно, не розчави, - Сашкові теж хотілося потримати це, майже іграшкове, собача, та він знав, що з Ганькою краще не сперечатися - незважаючи не те, що вона була на два роки молодша, але могла за себе постояти, про що свідчили нові подряпини на обличчі хлопця.

- Де ви його взяли? - Катруся відклала свого зошита й тепер теж дивилася на маленький хутряний клубочок, що вертівся на руках у Ганусі.

- Марійка в соломі знайшла - відповіла Галина, розв’язуючи свою хустину.

- Уявляєте, взяла я сапетку, підхожу до соломи, - озвалася Марійка, - а там щось ворушиться. Я спочатку злякалася, заверещала. Тут Галина підбігла, ми солому розгорнули й побачили кубло з цуценятами. Ось цей найжвавіший був, тож ми його за пазуху й до мами побігли - щоб дозволила взяти додому.

- І що, мама не заперечувала? - перепитала Катруся, намагаючись теж погладити цуценя.

- Спочатку бурчала: мовляв, прийшли, щоб допомогти біля телят поратися, а натомість вже цяцьку собі знайшли - яка тепер робота? - Галина стягала з ніг чобітки.

- Ага, - знов вклинилася Марійка. - Ми пообіцяли завтра знову піти з нею до телят, тільки щоб дозволила забрати цуценя. Нагадали мамі, що Балан вже старий - хто знає, скільки він ще протягне? - а біля хати собака повинен бути. Тож вона довго й не сварилася - відправила нас додому.

- Катерино, принеси тарілочку. Сашко, а ти молока - будемо зараз годувати нашого цуцика, бо він всю дорогу у мене за пазухою цицьку шукав. Ганусю, давай-но його сюди, - Галина присіла на маленького стільчика, взяла у сестри собача.

- А це цуцик, чи собачка? - запитала найменша.

- Цуцик - ми дивилися. І мама перевіряла - навіщо, каже, нам біля двору сучка, щоб цуценят потім топити?

У двері хтось постукав і майже відразу вони відчинилися. До хати, розчервоніла з морозу, зайшла тітка Надя, з міста.

- Что ето ви нє одкриваєтє - стучу, стучу. Там такой мороз! Бр-р!

- Ура! Тьоть Надя приїхала, - Гануся вже заглядала в очі рідній тітці, а руки вже тяглися до її валізи, за гостинцями - як же без них!

- Анька, подожді! Дай согрєюсь.

- Тьоть Надя, а чому ви без хустини? Самі кажете, що мороз, а голова не прикрита, - перепитала Галина, привітавшись перед цим з маминою сестрою.

- Ви нічево не панімаєтє - у нас в городе не прінято платкі носіть. А что ето у вас за шерстяной шарік?- її палець вказував на цуценя, що тулилося до Марійчиних ніг.

- О! Так його й назвемо: Шарік, Шарко, - миттєво зреагував Сашко…

***

Світло. Таке яскраве, аж очі розплющувати не хочеться. І гамірно. Дуже. Чого вони всі так кричать? Виривають мене один в одного - так же розірвати можна ненароком.

Я не хочу цього - я до мами хочу.

Де ти, мамо?! Де твоє молочко - я зголоднів? Тут хоч і тепло, та запахи чужі. Перекидають мене з рук в руки, гладять, що непогано, та мамин язик все одно краще, спокійніше. І братів-сестричок не вистачає - щоб збитися до купи й гріти один одного.

Куди це вони, куди мене підштовшують? Запах нагадує цицьку, але це не вона.

Носом тицьнули - аж розічхався. Злизнув крапельку - начебто їстівне. Знов тицьнули. По бороді тече, довелося облизуватися: хоч і не мамине молоко, проте пити можна. Поки сьорбав - невміло, обережно, бо вперше, як-не-як, - всі шкірилися, щось дзявкотіли. Добре, хоч поки їв, не чіпали, але потім знов по руках пустили.

За що мені це все, мамо? Я хочу вернутися до тебе, в кубло; я хочу гратися, але не з цими двоногими!

Спробував сховатися, та мене витягли й знов лоскочуть і белькочуть щось по-своєму. Бачу, старша зглянулася, відібрала мене в малечі й поклала до ящика, де вже лежала ряднина. Поки скавулів, шукаючи щось знайоме, тепле, рідне, всі спостерігали за мною, наче таких, як я, ніколи не бачили.

Чиїсь руки вкрили мене рядниною, я склепив повіки й знов побачив мамин живіт. Він притягував до себе, вабив, а я не міг зрушити з місця - скавчав, плакав, та все марно…

***

- Татку, татку! А Галина з Марійкою цуцика принесли.

Батько лиш зайшов до хати, а мала Гануся вже доповідала йому всі головні новини:

- Шаріком назвали. Кумедний такий. І за мамою сумує, бо скавчить весь час. Ми йому вже й молочка давали - він трохи поїв і знов плаче. І ще до нас тітка Надя приїхала.

- Здоров, Надю! - тато привітався зі своячкою, відсторонив Ганусю та всівся на стільця, щоб роззутися.

- Здравствуй, Аксентію! А что ето ти в домє звєрінец устроіл? Собакам место на уліце - сам же говорил.

- Говорив. Але цуценя ще мале та й на вулиці мороз. Як підросте, то бігатиме двором, а в хату зась.

- Что, даже в такую погоду?

- Звичайно. Он Балан - весь рік на подвір`ї, і нічого. У собак хутро таке, що ніякий мороз не проб`є. Трохи потеплішає й переведемо Шарка в сіни, а весною привчатимемо до мотузки - що ж то за собака, яка без прив`язі бігає. До речі, дайте-но його сюди - я розкажу, як дізнатися, злий пес, чи ні?

Сашко швиденько витягнув цуцика з-під ліжка, подав його татові.

- Для цього треба подивитися, якого кольору у нього ясна. Ось так.

Батько поклав собача животом догори собі на коліна, пальцями розкрив йому щелепу:

- Поглянь.

- Начебто червоні, - сказав Сашко.

- Вірно, червоні. Це означає, що собака добрий. А коли злий, то ясна чорні, зрозумів?

- Зрозумів. А ти звідки це знаєш?

- Так люди кажуть. Держи свого Шарка. Надю, ти вже вечеряла?

- Когда? Я недавно только в дом вошла, відішь, пальци єщо нє оттаяли.

- То пішли до кухні, накриємо на стіл - скоро жінка з роботи прийде, повечеряємо всі разом. А поки розповіси, що там у вас нового в місті…


***

Злі вони всі. Раніше прикидалися, що гладять, жаліють, а тепер показали себе, які є насправді. Хоча, про всіх це я спересердя. Найзліший із них - це той, що в штанцях бігає. Причому став таким не відразу, а після того, як довелося мені в грубих руках найстарішого в цій сімейці побувати. Він ще рота мого розкривав, щось там розглядаючи. Пхе!.. 

Малий після того деякий час тихим ходив, все позирав на мене, а потім взяв на руки і каже: "Ну що, Шарко! Будемо з тебе клятого пса робити!"

Я, дурний, тоді ще хвостом завиляв, думав гратися почнемо. А воно та гра не зовсім приємна була. 

Малий поставив мене на підлогу, погладив по спині, а потім щосили смикнув за хвоста. Боляче було. Дуже. Звичайно, що я заскавчав. Але я тоді ще не знав, що на мене чекає далі. 

Він знов ущипнув мене, вже за бока. Поки я повертався, щоб сказати, як воно неприємно, він вже іншого бока смикав, потім за вухо, і за протилежне майже відразу. Це щоб вертівся, мабуть? 

Спочатку я жалівся, маму кликав, а потім забув про всіх своїх рідних, відчував тільки біль, не встигаючи реагувати на смикання. Хотілося якнайшвидше втекти від цих тортур, забитися кудись в щілину, підібгати під себе хвоста й сидіти тихо-тихо. Але малий звідусіль діставав мене, аж поки я не починав огризатися. Тоді мій мучитель брав палку та штрикав нею мені в писок. Звісно я гарчав, кусав дрючка, ледь тріски не летіли, а хлопець сміявся й товк деревиною мої боки.

Дивлячись на малого й найменша, та, що в платтячку, теж собі намагалася смикати мене. Але вона була не така спритна й тому, коли декілька разів скуштувала моїх, тоді ще слабих, зубів, перестала щипатися, хоча я бачив, що таке бажання в неї залишилось...

Одного сонячного дня мене вивели познайомитися з місцевим старожилом.

Весь білий, хоч і брудний, з більмом на одному оці, старий пес спочатку обнюхав мене, потім лизнув мого лоба.

- Ну, привіт, малий. Це тебе Шарком кличуть?

- Мене. А звідки ви знаєте?

- Я хоч і старий, та слух ще не розгубив - із хати тільки й чути: "Шарко, подай! Шарко лови!" Колись і мені так гукали, лиш призвісько називали моє.

- А вас теж смикали безперестанку? Вам тоді боляче було?

- Смикали? Ні. Коли я був твого віку, то в цій сім`ї з батьками лише дві дівчинки жили та їм не спадало на думку мене злити - у них було своє життя, а у мене своє.

- Я до мами хотів би повернутися - вона мене гріла, облизувала й не смикала, як ці...

- Забудь про маму, малий. Ти вже сам по собі, тож вчися за себе постояти. Гавкай більше - хазяїн хоч і вдає, що свариться, та йому це подобається, я знаю. Злодіїв ганяй, котів теж можеш - за бажанням. А там сам вирішуй, що, та як, робити. Тепер цей двір твій.

Старий пес позіхнув, розвернувся й почвалав до своєї буди, що стояла під деревом. А я ловив дрижаки - надворі було холодніше, ніж в хаті, - й не хотів заходити в приміщення, хоча такий привілей ще мав…

***

- Ось так! - Юхтима заправила білу сорочку синові в штанці. - Ганусю, поглянь який красень! Мало не забула - Сашко, там, в садку, айстри, - піди, нарви гарних!

Хлопець зняв портфеля, поклав його під хату, потім пройшов через хвіртку до садка:

- А чорнобривців можна?

- Можна, але самі айстри в букеті краще виглядатимуть.

- Мамо, а коли я піду до школи? - Гануся сиділа під хатою на лавці, копирсалася пальцем в носі й бовтала в повітрі босими ногами.

- Ми зараз всі підемо - Сашка в перший клас проведемо.

- Ні, я не про це. З портфелем, по справжньому - коли я піду?

- Підростеш ще трохи, навчишся читати, рахувати й через два роки теж підеш.

- У-у! Там читати треба! - скривилася дівчинка. - Краще я тоді вдома Сашка чекатиму. Мамо, а чому Катя у бабусі залишилася? Їй, що, до школи не треба?

- А вона там ходитиме - тато домовився.

- Тихо тепер в хаті буде. І на дворі теж - Балана нема, один Шарік бігає та кури.

- Балан осліп, майже зовсім. Може тому одного дня з дому пішов і здох в ярку, бо не хотів мороки нам завдавати. Тато його там, під глодом, і прикопав. А про тихо - нам вашої з Сашком гризні вистачатиме. Хоч би один день без пригод провели - як не поб`єтеся, так ще в якусь шкоду влізете. Може тепер, коли один до школи ходитиме, тихіше буде.

- Може й буде, - Гануся прижмурила очі й посміхнулася.

- Ти не усміхайся - взувай краще капці, підемо вже. Онде наш першокласник з букетом повертається…

***

Пооблітало з дерев листя. Ночі довші й холодніші стали. Якщо влітку я витягав ряднину, що мені вкинули до будки - бо в ній блохи, як у себе вдома почувалися, - то тепер вже не чіпаю її - хоч якийсь, та захист від сирої землі. Звичайно, що краще було б соломи - кубло зробити, та хіба комусь скажеш? Я майже все розумію, що мені говорять, а на мої слова тільки й чую: "Чого розгавкався? Замовкни вже!" Плекаю надію, що хазяїн сам додумається про солому - він наче розумний, досвідчений. Чого не скажеш про його синочка - щось як вб`є собі в голову, то тільки й дивишся, куди сховатися від його задумок.

Коли старий пес ще бігав подвір`ям, то й мені поговорити було з ким, і витівки хлопця ділилися між двома собаками. Правда, Балан не дуже реагував на них: його палкою штрикають, а він очима незрячими гляне, вухом поведе, немов муху відганяє, й далі собі чимчикує по своїх справах. Мене аж завидки беруть - оце витримка! Я так не вмію - на дрючок реагую емоційно, з криком, з піною на зубах.

Хлопець якось дражнився, дражнився, а потім палку кинув й до хати побіг. Бачу, тягне батька за руку: "Тату, поглянь, а у Шарка вже ясна чорними стали. Бачиш - це я його натренував!" Батько нічого не сказав, гмикнув тільки й знов до хати пішов.

Не знаю, про що вони потім говорили, але після того мене вже не так часто діставали палкою, чи віником.

А потім старий пес пропав - пішов вранці з двору і не повернувся. Шкода - який не який, а все-таки чотирилапий друг.

Через деякий час хлопець почав майже щодня кудись ходити з портфелем. Дівчинка залишалася вдома й мене не чіпала - боялася, мабуть. Затишшя було, майже ідилія.

А це ось вже який день обоє вдома: то по вулиці гасають, то в хаті верещать. Он сьогодні вдвох по двору бляшанку буцають.

Я лежу тихо біля буди й одним оком спостерігаю за ними. Чути, як хазяїн біля свиней порається. Кури потрохи збираються біля курника - подзьобати кукурудзи й відправлятися на сідало - бо сонце вже сідає.

О! Дітлахи щось замовкли, шепочуться, на мене поглядають.

Мала побігла в хату, а хлопець підходить помаленьку й усміхається; руку простягає, гладить по голові - приємно, що не кажи, коли тебе гладять!

Прибігла дівчинка, теж намагається доторкнутися до мене. Я вже й не знаю, що робити - наче не смикають, то ж гарчати причини немає, але все одно підозріло все це.

Хлопець помалу заліз на мене - це вже щось нове! - говорить лагідно й шерсть перебирає. Дівчинка теж примостилася на моїй спині позад нього. Що це вони вже задумали?

Малий схопив мене за вуха, потягнув на себе та як загорланить: "Н-но!". Я вже думав швиденько вилізти з-під них і раптом відчув, що мій хвіст одночасно і ламають, і крутять. Згадалося, як хлопець вперше шарпнув мене за нього, згадався біль та розпач, пережитий тоді. Я вже не маленьке цуценя з молочними зубами та писклявим голосом! І терпіти таке більше не збираюся! Досить!

Я хутко вивернувся з-під дітлахів - дівчинка аж відлетіла до паркан, - і з несамовитим гарчанням вчепився в те, що було найближче до мене - в обличчя малого. Вся злість за знущання наді мною, вся кривда, принесена мені цим маленьким двоногим створінням, за допомогою моїх зубів щосили вп’ялася в його щоку. Я себе не контролював - рвав її, неначе переді мною була не дитина, а дорослий хижий звір. Тваринний інстинкт взяв своє: мені зробили боляче - я відповів.

А потім почув крик хлопця, верещання дівчинки, і трохи згодом відчайдушне горлання батька. Тільки тоді отямився, кинув малого й швидко забіг до буди. Проте держак від лопати все-таки встиг зачепити мого хвоста. Було боляче, але ейфорія від того, що я тільки-но зробив, втамувала цей біль. І нехай старий там репетує - я не дурень, щоб з`являтися зараз перед його очі, я пересиджу в найдальшому кутку й мовчатиму. Але я зробив це - постояв за себе. Я не іграшка, я живий - нехай собі затямлять на майбутнє…

***

Юхтима саме спускалася від ферми до місточка через долину, коли в напівтемряві розгледіла чоловіка, що йшов їй назустріч.

- Аксентію, а ти це куди?

- До ферми. Не знаєш, машина там яка-небудь є? 

- Так, молоковоз стоїть біля магазину. А навіщо тобі? Що сталося?

- Прийдеш додому - побачиш. - І швидко пішов далі.

- Аксентію, що трапилося? Чого мовчиш?

- Біжи додому, кажу, - не зупиняючись, проговорив чоловік...

Всюди - і в хаті, і надворі, - було ввімкнено світло. Двері відчинені, широкий червоний слід вів знадвору до хати. В кімнаті, біля купи скривавлених рушників та розламаної хлібини яскраво-червоного кольору, сидів Сашко, руками притримуючи біля обличчя колись білу наволочку. Вся сорочка, штани і підлога навколо хлопця теж були в крові.

Поряд з ним сиділа Гануся - по ній було видно, що вона тільки-но перестала плакати. Побачивши маму, дівчинка знов розревілася. Сашко лише схлипував й косився то на сестру, то на матір.

- Падку мій! Що це ви вже натворили, бісові діти? Сашко, Ганю, де це ви так?

Хлопець спробував щось сказати та скривився від болю. Мала хоча ще ревіла, але вже намагалася відповісти матері: 

- Ц-це Ша-арік. Ми ката-алися на ньом-му, от він і покуса-ав, - дівчинка потроху заспокоювалася. - Тато дав хлібину - прикласти до рани, - але вона миттєво просякла кров`ю, тому довелося в шафі брати білизну.

- Скільки вам казала - не дражніть собаку, не чіпайте його! І що тепер? Боже мій, боже! Покажи-но, що там у тебе?- Юхтима хотіла трохи підняти скривавлену наволочку біля синової щоки, щоб роздивитися рану, але Сашко відсахнувся та щось промимрив. - Добре, добре, не буду. Зараз батько прийде з машиною, відвеземо тебе до лікарні.

Неначе почувши її слова, біля воріт засигналив автомобіль. 

- Швиденько перевдягайся, поїдеш з Сашком, - сказав чоловік, вбігаючи до хати. - Я думаю, до фельдшера їхати не треба, відразу в місто, до лікарні...



***

Сашка відразу забрали в операційну. Юхтима чекала в приймальному покої, аж поки не вийшов лікар і не спитав: 

- Це ваш хлопчик - той, якого собака покусав?

- Мій. Як він там?

- І де ви його взяли? Вкололи йому знеболювальне, питаємо - дуже боляче було? А він - видно, що боляче, але посміхається, - наче комарик укусив, каже. А насправді ваш син в сорочці народився - ще б на сантиметр вище й залишився без ока. Губа розірвана: мы наклали шість швів зовні та три всередині. Все це заживе, а от шрам залишиться на все життя.

- Про сорочку - це правда: коли в пологовому будинку мені його вперше подали, то він весь був неначе сметаною вимазаний. Казали, що буде щасливий - а воно бачте, як вийшло. 

- Не хвилюйтеся - все налаштується. Зараз вашого сина перевезуть до палати, тож приходьте завтра...

Вранці Юхтима вже була в лікарні, відразу спитала у чергової, де лежить її Сашко.

- Йдіть по коридору - в якій палаті почуєте голосний сміх, от там і шукайте свого хлопця, - усміхнулася медсестра.

І дійсно, майже в кінці коридору з однієї палати почувся регіт. Юхтима прочинила тихенько двері й біля вікна побачила сина, що сидів на ліжку. Рукою він тримався за пов`язку на обличчі й намагався стримувати сміх. Ближче до дверей чоловік з поламаною ногою, в якому жінка впізнала тракториста з сусіднього села, щось розповідав. Помітивши Юхтиму в дверях, перервав свою розповідь:

- Сашко, он до тебе прийшли! Ви ж його мама, вірно? Він вже все про вашу сім’ю нам розказав: і що льоха привела сім поросят; і що тато самогон не варить, а сирим п’є; що найстарша ваша дочка маляром в столиці працює, а інша на токаря вчиться. Може й більше розповів би та помітно, що пов’язка заважає.

- Мамо, дядьки розповідають смішні історії, а мені сміятися боляче - Сашко вже тулився до материної спідниці. - І їсти важко - доводиться тільки чай потихеньку пити.

- Пішли в коридор, щоб тебе не смішили, - сказала мати. - Я тобі молока свіжого привезла, вранішнього.

Вони вмостилися на лавці, біля вікна. Сашко пробував пити молоко, а мати гладила його по голівці:

- Сашко, Сашко! Що ж це ти натворив! Такий гарний хлопець був, а тепер споганив собі обличчя.

- Чого ви так журитеся - до весілля заживе.

- Воно, звичайно, заживе, але шрам залишиться.

- Ви краще розкажіть, як там Шарко - тато його не дуже бив?

- Бив, та як - я не питала.

- Мамо, скажіть татові, нехай не вбиває Шаріка - він не винуватий - то я його за вуха тягав, от він і сказився.

- Ти за вуха, а Ганька хвоста йому крутила. Ох, діти, діти…


***

Спека. Вже який день дихати нічим. Навіть у тіні не сховатися від неї. Кури позаривалися в пилюку й сидять тихенько з розкритими дзьобами. Якщо яка й підійде до миски, щоб видзьобати залишки мого обіду, то навіть гавкнути на неї лінь - як і кури, лежу, висолопивши язика та впівока спостерігаю за навкіллям.

Синок он, хазяйський, пройшов до хати. На мене навіть і не глянув. Після того, як порвав йому губу, наче підмінили хлопця - не дражниться, палкою не товче, - їсти подасть й відходить зразу.

І гратися не лізуть - ні він, ні сестра його менша. Видно батьки добряче наказали їм не чіпати мене, та й вигляд мій - коли попереджаю, - мабуть, стримує. Хлопець спробував мої ікла, і не раз. Минулого літа, коли заганяв мене додому - я порвав цеп та бігав по сусідських городах, - спробував палкою підігнати. Звичайно, що був покусаний, цього разу за лікоть. Я чекав потім, що старий дубасити мене почне, але минулося - малий, мабуть, не розказав йому нічого.

Цієї весни знов попав під мої щелепи: приніс кістку, а потім відібрати хотів, за що отримав прокушене зап`ястя. І знов промовчав - бо наслідків ніяких для мене не було.

Зате коли я вхопив найменшу дівчинку за щоку - лізла гратися, коли я обідав, - і крику було, й дубців одержав добрячих, після яких два дні з буди не вилазив. Малій тоді на рану якусь залізячку причепили. Коли загоїлося, її зняли та шрам, хоч і набагато менший, ніж у хлопця, все одно залишився.

О, ще одна дівчина - на Марійку озивається, - прийшла додому. Вона нечасто тут буває - з`явиться на декілька днів, потім знов довго не видно. Сьогодні рано-вранці з матір`ю сапи взяли й пішли кудись. Матері не видно, а дівчина вже повернулася. Пішла до криниці, витягла води, п`є. Подивилася на мене, зачерпнула ще кварту й хлюпнула точнісінько на мою голову. Я від несподіванки зірвався й цапнув її за ногу. Дівчина кварту кинула, скривилася й пошкандибала до хати, гублячи по дорозі червоні краплі.

Хто її просив обливатися? Жарко всім - та я вже якось сам собі ради дам!..

Скоро й батько їхній з поля прийшов. Крик, гамір в хаті. Я в буду заховався, сиджу тихо, час від часу позираючи на ганок.

Старий вийшов із хати злий, витяг мене з буди, відв`язав цеп й накоротко прив`язав його до труби, на якій антена висіла. Поки він тягнув мене подвір`ям, в хатніх вікнах я помітив дітлахів, що поприлипали до шибок. Хлопець дивився на мене, прикусивши нижню губу. В іншому вікні дівчата з широко відкритими, сумними очима щось шепотіли, неначе просили.

Старий звідкись взяв припона, до якого - я сам бачив, - прив`язували в долині телят; не приміряючись вперіщив мене по спині, аж щось хруснуло.

Так боляче мені ще ніколи не було!

Я заскавчав, наче мале цуценя; намагався зразу зализати те місце, куди вдарили, та припон ще раз дістав мене, вже по ногах.

Перестаньте! - щосили горланив я.- Боляче! Дуже боляче, нестерпно!

Мамо, де ти - щоб пожаліти, зализати мої рани? Мамо!..

І раптом біль зник, розчинився, неначе й не було його ніколи. Легко стало, спокійно і що дивно - я себе побачив збоку й трохи зверху.

Тиша. Біля труби моє тіло з проламаним черепом і перебитими лапами. Кров струмує через рани. Чоловік з ломом - мій господар, - ще розмахує ним по інерції. Потім бачить, що моє тіло вже не дихає; кидає припона вбік, сідає на землю. Руки в нього трусяться, він намагається витягти цигарку з кишені, але та ламається; слідом за нею й друга розсипається на порох. Чоловік нервово відкидає пачку, витирає тремтячими долонями лоба; потім встає, витягає з буди ряднину, стелить поряд з моїм тілом. Із-за паркану дістає вила, перекочує ними мене на підстилку, яку потім тягне в садок.

Спостерігаючи за всім цим, я одночасно бачив і хлопця у вікні - дівчата кудись зникли, - який тихенько плакав. Сльози поволі текли шрамом до верхньої губи, щоб потім впасти на підвіконня й розлетітися на сотню маленьких краплинок.

Хазяїн взяв лопату, викопав під деревом яму, згорнув туди те, що донедавна було мною й закидав зверху землею...

Все! Більше нічого мене тут не тримає.

Мамо, я йду до тебе! Нарешті я зігріюся біля твого теплого живота.

Нарешті…


***

Через сім років, під час перекопування садка, Сашкові трапилися якісь кістки. Трохи глибше знайшовся й проламаний череп, схожий на собачий.

Хлопець зняв з паркана свою стару сорочку, обережно зібрав на неї все, що викопав. Поміркувавши трохи, поглибив яму, так, щоб нічого вже не відкопати ненароком і поклав туди пакунок з кістками. Потім прошепотів: "Вибач, Шарко!" й взявся закидати імпровізовану могилу…



м. Дніпро 30 вересня 2017 року




Рекомендуємо також:



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Шепітко Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 3 | Знайдено: 18
Автор: Шепітко Олександр
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Сімейні оповіденьки;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;