Малий клопіт
з рубрики / циклу «Сімейні оповіденьки»
- ...Борщ на плиті, хліб під хустиною. Галю, ти чула, що я казала?
- Чула, чула, — дівчинка відірвалася від шибки, до якої прилипла носом і крізь яку було видно сусідній двір та дітей, що грали там у квача: Василь з Мишком — діти дядька Софронія, — гасали в одних шортах, босоніж; їхня сестра, Олька, сиділа під горіхом і щось малювала в альбомі кольоровими олівцями.
Галинці теж хотілося побігати, або помалювати з Олькою, але сьогодні, мабуть, знов сидітимуть в замкненій хаті разом з дворічною Марійкою...
- Що ти чула? - мати біля порогу зав`язувала на голові білу хустину. - Знов горобців по кущах перераховуєш?
- Яких горобців? Немає там ніяких горобців. І ворон нема, — про всяк випадок добавила дівчинка.
- Якщо нема, чого тоді до вікна прикипіла, ледь шибку не видавила?
Галинка нічого не відповіла, лише з-під лоба подивилася на маму.
- До хлопців хочеш? - мати теж визирнула у вікно.- Прийду з поля, тоді й підеш на вулицю. А до тих пір сидітимете в хаті — поїсти найдете, а якщо до вітру потреба з`явиться, то он горщик Марійчин — можеш туди сходити.
- Я що, мала, на горщику сидіти?- дівчинка скривила носа. - Горщик сестрин, то нехай вона на нього й ходить.
- Ох ти, боже мій! Забула, як сама недавно на ньому кректала? Ще й чотирьох нема, а вже дорослою себе вважає?- мати легенько надавила пальцем доньці носа. - Як соромишся горщика, то можеш в сінях до відра сходити — тільки ж дивись, не провалися в нього. Все, я побігла, жіночки онде кличуть. І дивися, щоб Марійка крейду з грубки не їла — і так вся обшарпана, мастити треба.
Галинка не зрозуміла, хто обшарпана — груба, чи сестра, — та перепитати не встигла, бо матір вже вийшла з хати. Дівчинка швиденько скочила на лавку біля вікна, щоб бачити, як мама накидає здоровезний замок на двері, бере сапку біля вишні, та вибігає на дорогу, де її вже дожидали інші тітки.
- Пісі хоцю, — почулося знизу.
- О, прокинулася! - Галинці не залишалося нічого іншого, як злізти зі свого пригрітого місця на підвіконні, всадовити сестру на горщик й чекати, поки затихне дзюрчання.
- Вже? - перепитала трохи згодом.
- Ага, — Марійка кивнула. - А де мама?
- Мама в поле пішла. Ми самі дома. Їсти хочеш?
Сестра знов кивнула.
- То пішли.
На кухні Галинка підсунула стільчика до плити, відкрила казана, насипала ще теплого борщу в тарілку й поклала біля Марійки.
- А хліба?
- От вереда, могла б і без хліба, — дівчинка, проте, дістала з-під хустини буханець, відрізала кусень, дала сестрі.
- Галько! - в кухонне вікно хтось постукав. - Ти тут?
Галинка відсунула фіранку й вгледіла по той бік скла Василеву фізіономію.
- Чого тобі?
- Виходь на вулицю гратися, нам якраз в м’яча четвертого не вистачає.
Поряд з Василем звідкілясь намалювалися фізії його брата та сестри.
- Я б рада, але куди ж сестричку діти? Та й мамка нас на замок закрила, не вибратися.
Василь з Мишком перезирнулися:
- А вікно тут відчиняється?
- Зараз спробую.
Галинка залізла на підвіконня, відсунула засувки й попробувала відкрити половинку вікна. Після декількох спроб розвела руками:
- Мабуть, за зиму набрякли — не виходить.
- А ти плечем уприся, — підказав Василь. - Тільки потихеньку, щоб шибку не видавити.
Коли віконце трохи відчинилося, хлопці вхопилися за нього та рвонули так, що Галинка мало не випала на землю.
- Ура! - загорланили Мишко з Олькою.
- А назад як? - спитала Галинка, потираючи плече.
- Просто — ми з Мишком вас підсадимо, — відповів Василь. - Ніхто й не дізнається, що ви були надворі. Давай сюди малу.
Галинка підсадила Марійку, що й досі жувала хлібину, спочатку на табурет, потім на підвіконня, звідки її прийняли хлопчаки.
- Давай і тебе знімемо, — сказав Василь, протягуючи руки до Галинки.
- Відійди. Не мала — сама зістрибну, — дівчинка спочатку примірялась, куди стрибати, потім відштовхнулась від підвіконня. Приземлилася на ноги, та не втрималась й упала на сідницю.
- Ох ти Галько й бойова, — Василь подав дівчинці руку, допомагаючи встати.- Сестра твоя теж така?
- Марійка? Та ні — вона спокійна. Посади, дай іграшку — буде тихо сидіти, наче й нема її.
- То й добре. Сестру веди під горіх, а ми в футбол...
***
Через годину захекані та замурзані дітлахи зібралися під деревом, де Марійка й досі бавилася Ольчиною лялькою.
- Ти диви — як залишили, так і сидить. Не галасує, не вимагає нічого, — Василь лежав на животі, жував травинку й дивився на малу.- Мишко, а принеси-но ту кварту, що на паркані висить.
- Навіщо тобі кварта? - перепитала Олька.
Василь нічого не відповів, усміхаючись взяв посудину, відійшов убік і надзюрив туди, скільки зміг. Потім на ходу підібрав жменю піску із землі й підійшов до малечі.
- Марійко, чаю хочеш?
Та, дивлячись хлопцеві в очі, кивнула.
Галина спробувала заперечити, та Василь похитав головою, мовляв, мовчи.
- Ось, ще теплий. І з цукром, - хлопець висипав пісок у кварту. - Переколоти і пий.
Марійка взяла посудину, глянула на інших дітлахів, як ледь стримували сміх і почала пити. Мишко не стерпів та голосно засміявся:
- Ой, не можу! Гляньте — п`є.
Марійка не розуміючи, чому іншим так весело, пила далі. Чай здавався якимось дивним, та й не солодким, хоч вона й перемішувала цукор.
- Досить, залиш і нам, — насміявшись, Василь відібрав посудину у малої, вилив, те, що залишилось, в кущі. - Олько, а неси-но сюди пляшечку з чорнилом.
- Ти що, писати будеш? То взяти ще й ручку з чорнильницею та папір?- перепитала у нього сестра.
- Яку чорнильницю? Вона ж непроливайка — із неї чорнила не наллєш. Пляшку неси, там, на полиці.
- Що ти ще придумав, — перепитала Галинка, коли Олька зникла в хаті.
- Мовчи й дивись, — Василь присів перед Марійкою. - Мала, а татко твій вино п`є?
У відповідь знову кивок, та довірливий погляд блакитних дитячих очей.
- А хочеш і ти спробувати? Татко ж прицмокує, коли вип`є, еге ж? Мабуть, смачне, вино те. То як, дати скуштувати?
Марійка знов кивнула, озираючись то на свою сестру, то на сусідських дітей.
Василь взяв у Ольки, що саме підійшла, пляшку з чорнилом, наповнив кварту ледь на чверть й подав малій:
- Пий!
Мишко стояв з розкритим ротом, спостерігаючи за братом. Олька помалу хихотіла, спершись плечима на дерево. Галинка хотіла було завадити Василевій вигадці, та зустрівшись з ним поглядом, відійшла й мовчки дивилася, як сестра п`є вино-чорнило.
- Нічого собі! Наш татко так не п`є, як ця мала. Ти глянь на неї, — Мишко штовхнув брата, показуючи на Марійку.
- Та бачу. Й замурзана — гірше, ніж ми в класі після чистописання. Правда, Олько? - Василь реготав голосніше всіх.
- Ой, а що це з нею? - Олька раптом перестала сміятися. - Чого це її тіпати почало.
Галинка підбігла до сестри:
- Марійко, що з тобою?
Дітлахи розгублено дивилися на сині вуста малої, що повторювали рухи викинутої на берег риби.
Мишко, розгублено озираючись, раптом завмер, потім торкнувся плеча сусідки:
- Галько, он ваша мама з поля йде.
Дійсно, вже майже біля околиці села було видно групу жіночок з сапками.
- Ой, а нам мамка зранку роботи надавала... Мабуть, вже підемо, а то перепаде, якщо не виконаємо, - Василь став підштовхувати сестру з братом в бік своєї хати.
- Хлопці, ви куди? А як же ми? А Марійка?- Галинка ледь не плакала.
- Твоя мамка ось-ось підійде, вона й допоможе, — тільки-но сусідські були тут, а вже здиміли, що й сліду не залишилося.
Марійку лихоманило ще більше: рот синій — чи від чорнил, чи від чогось іншого, очі закочувалися, із рота вилазило щось схоже на довгого язика.
- Ма-мо! - закричала Галинка, ковтаючи сльози.
- Ой, Божечки! - мати, що вже була недалеко, кинула сапу й підбігла до дівчат. Вгледівши, що із рота молодшої лізе щось пласке та синє, схопила його пальцями, неначе обценьками, висмикнула та відкинула якнайдалі. Марійка полегшено зітхнула, перестала дрижати й тихенько заплакала.
- Що ж це ви тут робите, бісові діти! Я ж вас в хаті замкнула, як ви звідти вибралися?
- Ми не хотіли, то Василь висадив нас у вікно, — крізь сльози мовила старша донька.
- Ой, Галино, Галино! Давно батькового паска не частувала? І в кого ти така вдалася?
- В нанашку Софію — ти ж сама не раз казала, — схлипуючи відповіла дівчинка.
В цей час підійшли жінки, одна з них на палиці несла щось схоже на ремінь з метр довжиною.
- Що тут сталося? І звідкіля ось ця зараза вилізла? - спитала одна із них.
- Я й не роздивилася його як слід. Ого, та це ж бичачий ціп`як! Галино, що тут трапилося, чому твоя сестра вся в чорнилі?
- Василь напоїв.
- Знову Василь. А ти де була?
Галинка, опустивши очі долі, тільки шморгнула носом.
- Мамо, їсти хоцю, — Марійка вже стояла, дивилася на матір знизу й смикала її за спідницю.
- Оклигалася. Коли вже в нашому селі дитсадок відкриють, щоб не залишати дітей без нагляду. Он в сусідньому вже є, — мовила одна з жінок.
- Якось воно й до нас дійде — головне, щоб діти здорові були, — мати підхопила Марійку, взяла старшу за руку. - Пішли відмиватися. І готуй, Галино, сідницю — батько прийде, — ох же й дістанеться їй сьогодні.
- Малі діти, малий клопіт. А як виростуть...- почулося із гурту.
- Як виростуть, то побачимо, - закінчив інший голос.
Піднявши свої сапки, жінки рушили далі, по своїх домівках.
Вечоріло...
м. Дніпро, 5 червня 2017 року
