Хочете жити, як в Гонконзі?
Ерік Сігал, 1977 відгук до роману "Історія Олівера" Ерік Сігал 1977
Хороша художня книжка – це не тільки цікавий сюжет. Там завжди можна відшукати поживу не лише для душі, але й для мізків. Проте в «Історії Олівера» Еріка Сігала, що більше нагадує жіночий роман про кохання, якось це трапилось геть несподівано. Вплітаючи в історію кохання соціальну тематику, автор навряд чи тоді в 1977 році планував наскільки корисним буде порівняти майбутнім читачам його текст та викладену філософію з реальним Гонконгом 40 років по тому.
Фрагмент роману:
Господар цеху поспішив привітати Джона. Ну, і мене, західного гостя. Ми почали огляд. А подивитися було на що. Максимум видовищ при мінімумі місця.
Наглядач базікав по китайськи. Джон пояснив мені, що той пишається, наскільки ефективно працює виробництво.
- Сорочки у них виходять чудові, - прокоментував Джон.
Він зупинився і показав на дівчину, яка квапливо згодовувала рукава сорочок жадібним щелепам величезною швейної машини.
- Подивіться, яка дивовижна подвійна строчка. Найвища якість! - нахвалював сорочки Сян. - Такого в Штатах не роблять!
Я подивився.
На жаль, приклад попався не самий вдалий. Не в плані якості роботи, а в плані самої трудящої.
- Скільки років цій дівчинці? - запитав я.
Дівчинка працювала мовчки, не звертаючи на нас жодної уваги. Ну, хіба що трохи додала темп.
- Чотирнадцять, - повідомив начальник цеху.
Схоже, по-англійськи він все-таки розумів.
- Джон, це брехня, - спокійно сказав я, - дитині років десять. Максимум.
- Чотирнадцять, - як папуга, повторив начальник цеху. Втрутився і Джон:
- Олівер, це законний мінімум.
- Я не обговорюю закон, я просто говорю, що дівчинці десять років!
- У неї є картка, - заявив куратор. Схоже, мова він знав цілком стерпно.
- Я хотів би на неї поглянути, - запропонував я. Чемно. Хіба що ні додавши «будь-ласка». Джон безпристрасно спостерігав, як куратор попросив у дівчинки посвідчення. Вона тут же запанікувала. Господи, як їй пояснити, що це не облава?
- Ось, сер, дивіться. - Начальник цеху помахав картою. На якій не було навіть фотографії.
- Джон, - сказав я, - тут немає фото.
- Поки вам не виповнилося сімнадцять років, можна працювати без фото, - відповів він.
- Розумію, - сказав я.
Двоє чоловіків свердлили мене поглядом, судячи з усього, з нетерпінням бажаючи рушити далі.
- Тобто, - продовжив я, - дитині дали карту старшої сестри.
- Чотирнадцять, - знову заволав куратор. Він повернув дівчинці її посвідчення. Вона полегшено відвернулася і почала працювати ще швидше, ніж до того. При цьому крадькома поглядаючи на мене. Так вона запросто могла покалічитися.
- Скажіть їй, що все в порядку, - сказав я Джону.
Він вимовив щось по-китайськи, і дівчинка продовжила роботу, більше не звертаючи на мене уваги.
- Чаю? - куратор з поклоном запросив нас в загородку, що служила йому офісом.
Джон міг бачити, що номер не пройшов. Він звернувся до мене:
- Слухайте, Олівер, вона правда робить те, що можна робити чотирнадцятирічної дівчини.
- А отримує? Ви говорили, що платите підліткам половину.
- Олівер, - незворушно відповів Джон, - вона заробляє десять доларів в день.
- Чудово, - сказав я і додав, - гонконгських доларів. В американських доларах це один долар вісімдесят центів, так?
Куратор простягнув мені сорочку.
- Він пропонує вам оцінити якість роботи, - перевів Джон.
- Чудове, - погодився я, - подвійна строчка вищого класу (що б там це не означало). Я сам ношу такі.
На сорочці красувався лейбл «Mr. B. ». Останні тенденції моди говорили, що в цьому році хлопці будуть носити їх з светрами.
Потягуючи чай, я розмірковував, чи в курсі неземна міс Неш з старого доброго міста Нью-Йорка, яких нелюдських зусиль вимагає виробництво тих чарівних дрібничок, які вона продає?
- Ходімо, - сказав я Джону.
Так, мені дійсно потрібно було на повітря!
Інформація для роздумів:
Чи хочеться комусь жити, як в Гонконзі, питання риторичне. Звичайно хочеться отримати все і відразу, приїхати на все готове в Гонконг і не задумуватися звідки воно взялося. Але в Вашій країні, де Ви живете, життя можливо далеко не гонконгське. А, зокрема, для України, для якої це місто-епітет та приклад для наслідування. Тому хотілося б знати, що ж наслідувати і в якій послідовності? І, якими будуть оті перші ознаки надходження того гонконгського життя? І чи можна якось, оминути оте описане вище економічне пекло і відразу скочити в фінансовий рай?..
В Гонконзі в 1975-1976 рр., за словами автора, таких підприємств в основному малих та середніх було біля 30-ти тисяч. Непогано так навіть для великого міста з околицями. На сьогодні – це один з найбільш розвинених мегаполісів у світі з високим рівнем життя та активним громадянським рухом. Буквально вчора 09.06.2019 там відбулася мільйонна маніфестація, що мала на меті захистити права тих співвітчизників, кого хотіли видати в руки владі Китаю. Але 40 років назад, коли зароджувалося їх теперішнє економічне диво, все виглядало саме так, як описано в фрагменті. Бо саме таким був шлях до достатку більшості розвинених країн світу. І США та Великобританія, до речі, не виняток.
Для того, щоб стати тим, ким Гонконг зараз є, довелося буквально «закопати» ціле покоління (і не одне) співвітчизників. Працювати понаднормово, в немилосердних умовах і за мізерні гроші. При цьому надавши активній частині суспільства право нещадно експлуатувати і надмірно збагачуватись.
Друга сторона успіху – це стратегія збагачення (накопичення капіталу). Замість експортувати робочі руки і природні ресурси назовні, держава в далеко негуманний спосіб, як ми бачимо, змусила економічну систему створювати кінцеві продукти виробництва на місці і шукати для них ринки збуту в багатих країнах. Для цього гонконгським підприємцям довелося піти на небачений демпінг, жертвами якого впали в першу чергу прості робітники з низькими і ще нижчими зарплатами. І відкрити двері іноземцям: в першу чергу людям з іншим кольором шкіри, ментальністю та достатком (а оце вже нетривіальна річ для голів наших політиків). Принаймні, якщо на думку громадян з експлуатацією в Україні усе більш-менш (хоча мільйон здорових та працьовитих українців в Польщі підтвердять, що тут вони взагалі не були потрібні), то державна стратегія збагачення геть не гонконгська. "Зрубив бабла - вивів в офшори" явно не схожа на їхню, де гроші служили лише для одного: непервного збільшення об`ємів виробництва та кількості нових підпиємств під нові ринки збуту. Робочі місця крокували слідом. За ними повільно, але впевнено зростали доходи.
Замість очікування дива і кредитів від МВФ, такі держави, як Південна Корея, Сінгапур, а пізніше й Китай (який власне безхитрісно скопіював модель Гонконгу), самі вирішили їх заробити в цей примітивний, жорсткий, середньовічний, але напрочуд дієвий спосіб. І, оглядаючись назад, можна сказати, що вони не помилились. Почавши з текстильної промисловості та різноманітних сувенірів, вони дуже швидко переключилися на електронні вироби, технології до яких щедро продукувала Японія, що в свою чергу шукала засоби здешевлення вироблення кінцевої продукції. І в цій схемі не було нічого особистого чи братерського – лише бізнес та приватний інтерес.
Роман Еріка Сігала по великому рахунку зовсім не про це і не Гонконг його головна дійова особа. Але, як не дивно, в сучасному прочитанні, знаючи, де опинився Гонконг на шляху свого розвитку, ліберальні думки головного героя, що міркує з точки зору людини, що уже живе в успішній країні і не знає, як воно буває інакше, виглядають подекуди наївними і нікчемними. Про що нам, думаючим українцями, чудово відомо. Бо шлях бідної держави – це або так, як Гонконг 70-х і успішні внуки, або джерело деревини та робочих рук для більш успішних країн з послідуючим сповзанням до числа невдах світу, які, окрім примітивного сільського господарства та застарілої інфраструктури, жодних активів не мають.
Роман Еріка Сігала «Історія Олівера» рекомендовано до прочитання в першу чергу жінкам, бо це все ж більше історія кохання і не одного. Та, як виявляється, економістам, бо це й історія економічного успіху. Справжня, а не вигадана.
