Літо, спорт, сморід...
в забутому жанрі "лист до редакції"
Минулого року десь о цій порі зайшов на легкоатлетичний стадіон подивитися на змагання. Всеукраїнські чемпіонати у нас тепер трапляються частенько після реконструкції місцевого стадіону. Товариш приніс книжку Лорана Біне "Голову Гіммлера звуть Гейдріх", яку читаю до цих пір.
Соромно, пора би вже й повернути...
Сиділи поблизу сектора для стрибків. Листав книжку, краєм ока роздивлявся дівчат, що змагалися в потрійному стрибку. Прекрасні та неймовірно скакучі дами. Але при всьому бажанні бути гендерно (чи як там воно?) рівними, одна дама, що була в сенсі росту на голову вища за всіх інших, стрибнула на метр далі. Раз, два - гуп і є медаль. Генетиці про рівність нічого не відомо. Всі різні: одні мають переваги, а інші їх не мають...
Трибуни невисокі, видерлись на самий верх. Щоб краще бачити. Сонце смалило нещадно. І смерділо. Бідні спортсмени. Носилися по бігових доріжках крізь щільний, невидимий неозброєним оком сморід. Спостерігати одне задоволення. Вітер тріпав зачіски. Хтось казав, що якщо опуститись нижче, смердить менше...
Цього року знову змагання. І знову смердить чимось на пів міста та околицю. Добре, що у нас промисловість стоїть (чи лежить?) дубом. Почаділи б...
Завдяки добрим людям знову поновили доріжки на стадіоні. Змагатимуться багатоборці в липні. Напевно піду теж, поверну книжку.
Приїжджайте до нас, буде цікаво...
