Вареники з капустою
з рубрики / циклу «Василіада»
І де та Клавка вчора зі своїм вином взялася?
Сиділи в барі, розмовляли, потихеньку потягували «Манхеттен», аж раптом їй згадалося, що Микола – так звати Клавкиного чоловіка, – купив у якогось дідка на базарі домашнє вино. Дід його навіть не рекламував – сидів собі, поглядав на перехожих і усміхався. Смикнув же Миколу якийсь чорт перепитати про смак того напою. Дідок натомість дістав чарочку, хлюпнув туди з пляшки й простягнув чоловікові:
– Пробуй!
Клавки тоді поряд не було – старшій закортіло в туалет, – тож Микола залишився з молодшою. Звичайно, що вино скуштував і відразу придбав пляшку. Та дружині сказав про неї вже в готелі, мовляв, перед від’їздом сядемо з Лідою, тобто зі мною, й розіп’ємо.
– А чого його чекати? – подруга від коктейлю була вже веселенька. – Мої з Миколою зараз на атракціонах, я швиденько візьму пляшку, сядемо у тебе й продегустуємо. Якщо сподобається, то завтра я в того дідка нову куплю, щоб чоловік не сварився.
Клавка забігла у свій номер, а через хвилину – я навіть сиру нарізати не встигла, – з пляшкою в руках питала, де у мене склянки.
За вікном вже увімкнулися ліхтарі, десь біля набережної грала музика, а я з подругою смакували саморобне вино. Взагалі-то ми не алкоголіки, вдома нічого кріпчішого за джин-тонік не вживаємо, але тут, на морі, дозволили собі розслабитися.
– Заздрю я тобі, Лідо, – Клавка розливала чергову порцію вина по склянках. – По доброму заздрю. Відома письменниця, понад півтора десятка книжок, слава, шанувальники – у нас на факультеті, окрім тебе, ніхто більше не спромігся на таке. А тут: спочатку вчителька мови й літератури, а потім двічі мама... От закінчиться декретна відпустка й не знаю, куди йти працювати – школа не приваблює, а на більше не спроможна, – Клавка підняла склянку. – Тож вип’ємо за твій талант!
Я сьорбала вино, мовчки слухала подругу й подумки їй заперечувала: “Клавко, Клавко! Якби ти знала, що насправді це я заздрю тобі. Книги та слава не зігріють холодними ночами, не зготують вечерю, не подадуть вранці каву в ліжко, не поцілують перед сном. З шанувальниками це теоретично можливо, але без кохання – то вже торгівля тілом. Я пробувала, я намагалася бути, як всі, але ні – тілу наче приємно, та огидно на душі. Я вже не кажу, Клавко, про дітей – це таке щастя відчувати себе мамою, спостерігати, як вони ростуть, пізнають світ. Мої книжки про ангелів – суцільна вигадка. Справжні ж ангели, ось вони – граються в пісочниці, не дають працювати татові й, щиро усміхаючись, заглядають тобі в очі. Ніякий талант, ніяка слава не зрівняється з таким щастям. ”
Мої роздуми перервав стукіт у двері.
– Лідо! Клава у тебе? – почулося з коридору. – Телефоную, а вона слухавку не бере.
– От, дідько! Микола вже повернувся, – подруга швиденько сховала напівпорожню пляшку під стола й голосно відповіла за мене. – Тут я, сонечко, тут. Ми з Лідою обговорюємо її нову книжку. А телефон я забула в номері, вибач.
Клавка пройшла до дверей і відімкнула їх:
– Ви вже нагулялися?
– Так. Орися, бачиш, заснула. Йдімо вже, Клаво, до себе?
– Гаразд, зараз підемо. Лідо, ми завтра на екскурсію – фортецю дивитися. Ти так і не надумала?
– Вибач, видавництво вимагає коректуру. Їдьте самі – я попрацюю.
– Тоді, на добраніч!
– Навзаєм.
Мені дійсно треба було здати рукопис. А ще я не хотіла, щоб подруга зайвий раз бачила, як я дивлюся на їхню без всілякого перебільшення щасливу сім’ю.
Клавка раніше сватала мене за Миколиних знайомих, та коли зрозуміла, що це безнадійна справа – аж надто я перебірлива, – жартома запропонувала мені свого чоловіка. Бо час іде, тридцять п’ять – критичний вік для народження дітей, а Микола вже перевірений – хоча б дівчинку, але змайструє. Я тоді лише усміхнулася, дала подрузі легенького щигля й перевела розмову на інше. Клавка й на море умовила поїхати, бо влітку тут більше шансів зустріти своє кохання – принаймні, вона в це вірить. А мені все одно треба було зробити паузу від безперервних презентацій, розмов з редакторами і перебування в порожній квартирі – кицьку Мусю, я вважаю, можна не рахувати …
Я сховала пляшку з вином в холодильник, озирнулася. Братися за рукопис не хотілося – на світанку працюється краще. Тому після душу вмостилася в ліжко, проте заснути не встигла – завібрував мобільник.
“Мабуть, Клавка, ” – подумалося.
Але на екрані світився напис: “Номер не визначено”.
“Цікаво, хто це може бути? ”
– Слухаю!
– Озерянська Лідія Станіславівна, авторка серії книг "Янгольське кохання"?
– Так.
– Вас турбують з офісу Люцифера…
– Звідки?
– Ви правильно зрозуміли, але не перебивайте, будь ласка. Отже, за результатами щорічної благодійної лотереї вам випав один з головних виграшів – здійснення найзаповітнішого бажання…
“Невже “Ангел та пастушка” стане книжкою року? ” – перше, що промайнуло в голові. Та потім те тверезе, що ще залишилося в ній, засумнівалося в правдивості почутого: “Це черговий обман – ось побачиш, зараз вимагатимуть гроші. ”
– Ніхто нічого не вимагатиме, – наче у відповідь на мою думку проказав голос у слухавці. – Але у нас виникло утруднення – ваше бажання значно перевищує кошторис, тому вам доведеться компенсувати витрати.
“Я ж кажу – гроші, ”- знову подумалося, бо насправді я мовчала – говорив лише мій співбесідник.
– Це не гроші, – продовжив незнайомець. – Але дещо вагоме, цінне для вас.
– Звідки ви знаєте, чого я бажаю, якщо навіть мені це не відомо?
– Ми багато чого знаємо: вам улюблений колір, напій, мелодію. Навіть те, що Муся тиждень тому сама надрукувала своє ім’я – принаймні ви в це вірите.
Дійсно, кицька стрибнула на ноутбук, коли я на ньому працювала, й на екрані з’явилося її прізьвисько. Я ще посміялася, Мусю переставила на подушку, стерла надруковане й продовжила працювати з текстом. Але ж тоді, окрім кицьки й мене, більше нікого у квартирі не було? Невже те, що Гугл слідкує за користувачами через камеру, правда?
– Ми не Гугл, – продовжив незнайомець, – але нам все відомо. І ваші бажання також. Озвучувати їх я не стану, а от компенсацію повинен – вам доведеться розрахуватися своїм талантом…
– Що? Втратити найцінніше, що у мене є? Та йдіть ви… – я натиснула червону клавішу.
Якщо це розіграш, то доволі безглуздий. І взагалі, яке вони мають право вимагати компенсацію – виграла, отже моє!
Я засміялася: “От, дурепа! І повірила ж! Хто тебе після цього вважатиме сповна розуму? Все, досить на сьогодні пригод – спати, спати й знову спати. ”
Проте моїм намірам здійснитися не вдалося – мобільник завібрував повторно. У ваганні – брати, чи не брати слухавку, – перемогла цікавість.
– Не повторюватиму, – у знайомого вже голосу з`явилися сталеві нотки. – Якщо ви погоджуєтеся з компенсацією, то очікуйте завтра після третьої години дня нашого представника, який допоможе здійснити бажання. Ваші вподобання ми врахуємо, а задля додаткової гарантії ви ще впізнаєте його за словами: “Вареники з капустою – моя улюблена страва.” Як відгук, запропонуєте миску з цими самими варениками. Бо підтвердженням вашої згоди стане їх купівля у будь-якому супермаркеті – ми розуміємо, що ліпити їх вам ніде, тож підійдуть і фабричні. Зготуєте на кухні ресторану – там вам допоможуть. Якщо ж ви не згодні, то нічого не робіть – завтра після шостої вечора ваш виграш автоматично анулюється. На добраніч!
В слухавці почулися гудки, а я все не могла второпати, що це було…
***
Короткі проміжки сну, в якому я копирсалася в уявному лахмітті своїх бажань, шукаючи те, найзаповітніше, обривалися щоразу, як мені наче вдавалося його знайти. Потім розплющені очі крізь темряву безрезультатно намагалися роздивитися його на стелі. І знову був сон, після переривання якого мій погляд знову розганяв на стелі уявних павуків…
Прокинулась я пізно. Голова тріщала, наче перестиглий кавун. На безсоння грішити чомусь не хотілося, тому винуватим стало те саме вино – хтозна з чого воно було зроблене.
Та я, мабуть, все-таки зрозуміла, чого хочу найбільше. Якщо відверто, за це дійсно можна було б віддати свій талант – я вже написала вдосталь книжок, тож і слава, і навіть гроші, у мене будуть і надалі. А зараз треба бігти в магазин, бо до третьої години залишилося вже й не так багато часу…
Біля холодильника з напівфабрикатами на мене знову напосіли сумніви щодо адекватності своїх дій. Споглядання дівчинки років п’яти, яка поряд вибирала морозиво, врешті-решт підштовхнуло до висновку, що втрачати особливо й нічого – якщо ніхто не з`явиться, посміюся, об`їмся вареників і згадуватиму потім, яка була дурна й довірлива.
На кухні ресторану моєму проханню не здивувалися й через пів години на столика у своєму номері я поставила миску зі ще гарячими варениками.
“Якщо дійсно хтось прийде, то бажано було б прийняти душ, нафарбуватися і що там ще треба”, – думки в моїй голові стрибали, наче блохи на вуличній собаці.
Я не пам’ятаю, як роздягнулася, зайшла в кабіну, крутнула ручку змішувача. Але миттєво отямилася тоді, коли душова лійка впала мені на голову. Довелося перекривати воду й телефонувати на рецепцію. Дівчина, яка підняла слухавку, пообіцяла, що черговий сантехнік підійде якнайшвидше.
Я накинула халат на голе тіло й всілася в крісло – чекати слюсаря. Головне, щоб вони з представником Люцифера не з’явилися одночасно, бо годинник на телефоні показував уже пів на п’яту.
За той час, що мені довелося провести в очікуванні “начальника гівна та пару” – так сантехніків називає Клавкин Микола, – я сотню разів пошкодувала, що вплуталася в цю сумнівну справу, і сотню разів заспокоювала себе, що все буде добре.
Нарешті у двері постукали. Ще до моєї відповіді вони відчинилися й на порозі з’явився типовий сантехнік: невизначеного віку, в комбінезоні та бейсболці з логотипом готелю, з квадратною валізою в руках, ще й курносий.
– То що тут стряслося? – замість привітання відразу запитав чоловік.
Я жестом вказала на ванну кімнату:
– Мені терміново треба прийняти душ, а там…
– Зрозуміло. Зараз глянемо, – сантехнік зник за дверима. – О-о, дійсно проблема. Але в мене якраз є така лійка. Хвилинку…
Почулося калатання – мабуть, діставалися ключі з валізи, – мугикання, а потім шум води.
– От і все. Можете купатися, – чоловік, витираючи руки об ганчірку, яку потім сховав до кишені, вийшов з ванної кімнати.
– Я вам щось винна?
– Ні. А от вареники з капустою – це моя улюблена страва.
Я спочатку не зрозуміла, що сказав сантехнік. Сподіваючись, що він відразу піде, навіть почала розв’язувати поворозку на халаті. Та після цих слів подивилася на чоловіка – не питаючи дозволу, не чекаючи на запрошення, сантехнік вже старанно пережовував вареника. І муркотів при цьому, наче моя Муся.
– Що ви сказали? – повільно запитала я.
– Кажу, вареники з капустою – моя улюблена страва. Не можу пройти спокійно повз неї. Тому вважайте, що це плата за мою роботу.
Я гарячково намагалася згадати слова незнайомця з мобілки, але нічого нового, окрім фрази-паролю, на думку не спадало. Наче ще говорилося там про мої вподобання, проте я була впевнена, що чоловіки такого типу, як оцей з вареником у роті, мене мало цікавлять.
– Якби ще й запити чим, то й день, вважай, не дарма пройшов би, – сантехнік простягав руку за черговим вареником.
– Є й запити, – смикнув за мого язика якийсь дідько. – Вино будете?
– Буду. Все одно зміна закінчується. О, це ви у діда Івана брали, на базарі? – сантехнік вже тримав у руках пляшку, яку я тільки-но дістала з холодильника. – Гарне вино, але щоб відчути весь його букет, я додаю декілька краплин ось цього.
Звідкілясь була витягнута й відкоркована маленька пляшечка й поки я збиралася перепитати, що то таке, чоловік вже встиг потрусити нею над вином і підсунути його мені під носа. Хоч я й відсахнулася, але аромат невідомих фруктів, прянощів та квітів, який вчора був чомусь недоступним, відчула.
– Спробуйте, – сантехнік все ще тримав склянку. – Не бійтеся – в пухирцеві заспокійливе. Знаєте, інколи такі клієнти трапляються, що лише воно й рятує!
Я з недовірою покосилася на чоловіка.
– Гаразд, ось дивіться, – мій співбесідник легенько сколотив напій, понюхав, потім зробив ковток і завмер із заплющеними очима. – Ммм! Бачите – живий і здоровий.
Він взяв ще одну склянку, хлюпнув туди вина й подав мені:
– Вип’ємо за знайомство – мене звати Вася.
Я взяла запропоновану посудину, повторила те, що робив сантехнік, відчула зовсім не схожий на вчорашній смак і зробила ще один ковток.
– А вас я упізнав, – продовжив чоловік. – Ваші книжки продаються у фоє готелю і мені в перервах між викликами довелося одну прочитати. Скажу відверто – лайно рідкісне.
Я аж похлинулася.
– Втім, не зважайте – у мене взагалі смаки нестандартні. Бо не кожному аж до тремтіння в руках подобаються вареники з капустою. Якби ще й домашні, та посипані підсмаженою цибулькою, – Василь знов запустив пальці у миску з варениками.
Я дивилася, як він наминає їх один за одним, а сама не могла вирішити – чи є цей чоловік тим самим представником, чи мені слід чекати іншого?
Після чергового ковтка вина перед моїми очима раптом завертілася спіральна райдуга…
Отямилась я від того, що мене термосила за плече Клавка:
– Агов, подруго! Чого це ти спиш з відкритими дверима? Ми повернулися пізно, тож вчора турбувати не стали. Сьогодні ж вирішила провідати, натиснула на ручку, двері й відчинилися. А якби хто зайшов і зґвалтував? – подруга засміялася. – Чоловіком я стовідсотково не стрималася б – гола жінка, вже в ліжку, – Клавка взяла зі столика порожню пляшку з-під вина. – І, мабуть, напідпитку. Ти що, сама її допила? Чи хтось таки був?..
Я хотіла відповісти, що нікого не було, але пляшка, а потім і миска з надкушеним вареником, що стояла на столику, дещо мені нагадали:
– А де Вася?
– Який Вася? – Клавка притиснула порожню пляшку до грудей і сіла поряд зі мною на ліжко. – Нумо, кажи, що тут сталося!
Довелося розповісти подрузі про дивний дзвінок, несподіваний виграш, вареники та сантехніка Васю.
– … а ще я пам`ятаю сон, в якому кохалася з безкрилим ангелом...
– Ти на цих ангелах взагалі дахом поїхала. Скажи краще, що все це видумала, еге ж?
– Задля чого?
– Та хто тебе знає…
На хвильку в кімнаті запанувала тиша, потім подруга взяла зі столика рекламний проспект готелю й набрала на мобільнику номер:
– Дівчино, доброго ранку! У вас працює сантехнік Вася?.. Він учора ремонтував у нас душ, та сьогодні знову лійка зламалася… Номер триста тринадцятий… Дякую, – Клавка вимкнула мобільника. – Зараз все з’ясуємо.
Через п’ять хвилин у двері тихенько постукали.
– Я сама, – подруга побігла відчиняти.
На порозі з’явився чоловік, зовні зовсім не схожий на вчорашнього сантехніка.
– Це не той Вася, – я щільніше замоталася в ковдру.
– Як не той? У нас один Вася, і це я. Що у вас зламалося?
– Дійсно не той? – перепитала Клавка. У відповідь я замотала головою. – Вибачте, шановний, помилковий виклик.
Подруга виштовхала чоловіка з кімнати й зачинила двері.
– Оце халепа! Залишається чекати, що покаже тест – якщо дійсно тобі не наснилося все це…
А тест показав дві риски.
Ще до нього виявилося, що я вже не можу написати хоча б одну сторінку нормального тексту. Видавництво цікавилося, як просувається робота над новим романом й доводилося брехати, що все гаразд. Хоча насправді Муся за бажання “друкувала” зараз більше знаків, ніж я.
Клавка спочатку наполягала зробити аборт, мовляв, хтозна, що то за Вася. Та й тверезий сантехнік з її слів – це взагалі казковий персонаж. Проте гінеколог сказала, що у моєму випадку позбавлятися дитини не бажано, тож подруга трохи заспокоїлася:
– Гаразд, побачимо, як розвиватиметься плід, а потім і вирішимо. Принаймні, виховати дитя ми тобі допоможемо.
Ще одна спроба дізнатися щось про ймовірного батька нічим не увінчалася. Повторне відвідування готелю, розпитування дівчат на рецепції та реального, але не того, Васю-сантехніка, доводило, що тієї зустрічі не могло бути взагалі. Та відчуття, як під серцем формується щось таке, в порівнянні з чим написання найідеальнішого тексту взагалі не має ніякого сенсу, перекреслювало всі ті докази.
Періодичні обстеження вказували на нормальний розвиток плоду, а пізніше мені повідомили, що народиться хлопчик…
Коли я вперше його побачила – червоненького, обліпленого білим слизом, – насамперед звернула увагу на кирпатий носик. І мені чомусь подумалося, що моєму синочку теж смакуватимуть вареники з капустою.
Та це буде потім. А зараз, коли Василько – бо саме так зватимуть мою крихітку, – смокче цицьку, я раптом згадала, що Люцифер теж ангел, хоч і колишній. Дивно, що зі своєю спеціалізацією мені раніше не вдалося згадати цей факт.
А ще у мене з`явилася думка щодо компенсації за дарунок біля моїх грудей. Всупереч останнім невдачам, я все одно спробую описати те, що зі мною трапилося. Якщо спроба буде вдалою й роман сподобається читачеві – це означатиме, що таланту ніхто мене не позбавляв і моє дитя дійсно дитя ангела.
м. Дніпро, 28 серпня 2019 року