02.05.2020 16:53
for all
48 views
rating 5 | 1 users
 © Маргарита Проніна

Порожні кімнати

Я була наділила його неіснуючою владою наді мною. Дозволила вести мене сліпо туди, де я не знаю – чи мала би бути. Заповіла свою прискіпливо-вибіркову довіру, як маленького ховрашка, який має усі шанси виживати у цьому світі і бути хижим. Я не завважила, що, власне, він і шукає сліпу, щоби вести її своїми пустелями розмов і обіцянок, які ніколи б не мусили здійснитися. Бо не мали тої алхімії, здатної справджувати нову реальність. Об’єктивно.

Він розмивав поняття дружби так акварельно витончено, що ти ніколи б не побачила загальної картини, тим паче годі оцінити її мистецьку вартість. Так, тобі було кольорово й фарбно, але то не стало веселкою. Дешевий трюк фокусника, його улюблений – «дружба».

Нам ніхто не винен уміння розправляти нам плечі, мов крила, бути успішним, люблячим. Ніхто не підстава нашій наповненості й щастя. Не варто покладати сподівання справжності на простих ілюзіоністів. Нас, відвертих, ніколи не було. Так, леткі ейфорійні миттєвості. І це ж не боляче: оприлюднити правду. Й сказати її собі поміж усіх тих, хто дослухається. Оновити зміст облізлих фарб колишньої розкоші самовираження – мати співбесідника. З яким баглося бути трохи відкритішою, усміхнено-привабливою, інертною, щедрою на особисті спостереження. Прийму щирі вітання, що не сліпа і йду далі, і шукаю виходи. Віднаходжу винаходи самостійного побутування. Я не потребую його щомиттєвої інструкції наступному крокові, бо не залежу від демону його думки і янгола його ж слова. Тим паче мене не обходить Бог його дзвінка. Я атеїст своєї одноосібності. Я віддалилася. А відтак, побачила картину здалеку. Розмазаний мурал старовірування у щирість гри win-win або tet-a-tet. Скільком людям ти ввіряєш своє «нікому не казав – тільки тобі?» Кілька фальшивих помахів пензля величного задуму. На тому все: складені мастихіни натхнення. Навіть так: кинуті, природньо, незграбно-наспіх, забуті свідки хобі, сповнені сльозливої недоречності.

Сплутанні свідчення колишніх розмов, промовлені помилково тобі знову, бо забуті ув адресності. Якась велика неприховна блискуча провинність й чужина погляду, який все давно розповів у надлишку. Не відсторонені хіба жести та потяг рук, а проте – моя зустрічна щира відсахнутість – догравання ролі, розвернене обличчя, питання по-суті, а душа – спиною… І це не дисонанс душі з тілом на твоє лицемірне товаришування з багатьма однаково, це моє всеохоплююче право вето на нашу відкритість. О, там для тебе – збита наглухо стіна. Все, що тебе зустрічатиме надалі – сухий примітив ресепшіоніста з переадресацією у непристойні напрями. Я радо ставлю підпис у нашому пакті про ненапад, щоб колишнє вважати пройденим уроком, рудименти спогадів не розпросторюючи на витвори мистецтва, а відчутим фактам близькості – не йняти віри.

Життя сповнене іншими, як комірками, де розставлені їхні речі, залишені на полицях подарунки, чемно за датами зберігаються записи голосів, зразково розкладені по роках папочки з висновками й інструкціями дій. А ось навіть у рамочці спільне фото, як доказ одного прожитого спільно дня. А оце рожеве в ящику – певне відчуття, у цій мішурі зберігаються окремо взяті влучні фрази, які, зазвичай, розвішуються щороку на ялинку сподівань, мовляв, щоб справдилося. Є розбиті, але тим не менш, не наважуєшся остаточно витурити з комірчини цей давно не актуальний та такий щемкий бокс. Вата слів, дощик надій, закарбованих поглядів, нотний розпис інтонацій.

З переїздом, буває, розгрібаєш той мотлох, вивільняєш простір під нове, трапляється, випаде десь загублений спомин, похопишся розглядати, констатувати, як мудрий архіваріус, дати… Милуєшся мить. Дякуєш. Любиш все-все у пам’яті. Дивуєшся змінності констант. Аж потім окидаєш оком ту звільнену кімнату, обов’язково світлу, наповнену сонцем й мружним мерехтінням. Там якусь хвилину господарює минуле. Таке зникоме, що ти навіть не певна, чи щось бачила. Скільки ще кімнат залишати по собі, віддаючи незнаним іншим? Скільки їх ще доведеться окидати оком наостанок упівоберта? І йти геть. Йти далі, дослухаючись примарного шепоту від щілини протягу «дякую-ю-ю…»


Маргарита Проніна цікавиться

  • Хочете залишити відгук про прочитане?
  • Відгук

Публікації: Маргарита Проніна

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора