Листопад назавжди
Як би не намагалася дістатися місця, де щось про себе дізнаюсь, не виходить. Здається вже ніколи чогось вищого не зрозумію. Можливо так є через те, що листопад. Він приходить з лісу. Як відповідальність. Волога, туманна й сувора, як тиша. Падає на тебе зламаним деревом, перегороджаючи останню просіку до примарного виходу. І все - ти відповідальний, як маленький принц. І ліс тобі сниться щоночі, бо ти хочеш про нього думати, фантазувати, як він тебе кличе, навіть чути, як хрумтить дрібне хвориння.
Десь у серці егоїзму жевріла мрія, щоб листопад був завжди. От тільки він. Бо тоді тобі затишно, і приємно писати про напівпрозорі вершечки беріз, темнокоричневий мох пагорбів та сухолуччя берегів маленьких річок кольору кави з молоком... Кава з молоком, без молока, амерікано, капучіно, латте, допіо, допінги... Скільки їх сталося з тобою за цю осінь? Аби тільки листопад зберігався у кишенях. Щоби не було літа і веселощів, непотрібних мрій про подорожі і вселенської балачки про усюдисущу радість.
Тобі хочеться листопаду і цих кольорів, навіть цієї кави всоте, бо це дно. Щось твердо подане на означення краю, границі, умовної демаркації, за якою можна почати відлік знов. І як би ти не дійшов до цієї межі, факт межею є, а тобто затишком, глухим кутом, де можна відсидітися втомленим звіром, у передчутті зими.
Восени навіть суха кукурудза, полишена на полі через літні засухи, навіює тобі відповіді на давно покинуті сиротами запитання: "не шелести..." Вітер знає краще, що вкласти до серця. Він відвертий, тому йому не сором казати тобі правду про внутрішній дисонанс. Там багато пустот... на місці колишніх сенсів, і вітру легко зробити з тебе сопілку, а тоді тільки слухай, ЩО ти за мелодія...
Буває другий раз, що кілька вечорів балакаєш з матір`ю, про сучасне, минуле, наболіле, ви обидві не знаєте, які можуть бути виходи. Бо так виходить, що вони знаходяться самі, а сценарій життя цілком не матеріальний, і ти не режисер, а глядач. А буває навпаки, проте, ти ніколи не знаєш, хто зараз має вступати. А тому просто сидите і журитесь про те, про інше. Інколи зачіпаєте майбутнє, але у листопаді про нього ніхто не хоче говорити. Бо на межі клопіт один: благополучно перейти на той бік року, коли можна щось вдіяти. А поки чекання. Посапування чайника, догляд за щільністю вікон. Молитва за здоров`я.
Біля одного могу дому берег річки, біля іншого - залізна дорога. Я люблю обидва ці місця, бо вони якраз про листопад. Завжди має бути якась границя, в яку упирається твій світ та огляд, щоб не рушити той спокій, без якого деяким людям не можна, бо тоді на них обрушиться світ, якщо впаде планка. Розповідаю метері останні новини і дуже хочу, щоб вона дізналась наступні, а потім ще і ще, щоб я стала для неї безпередплатною газетою, на кшталт "Коммунист", яка гарантійно приходила, будь-як, будь-коли. Це саме той випадок, коли читач чи слухач важливіший за того, хто є точкою інформації. Тільки все ніяк не принесу новин виправданих надій, бо слухачу насправді теж важливіша більш ситість та справність листоноші, відлагоджений діючий механізм, у якого все добре. І я знову їду. Ганяти пошту, за черговою порцією новин, можливо одного разу справді сенсаційних.
На дорогу наїдаюся пельменями, потім чаюємо з медовиком... Не можу відмовитися від частувань, бо вони справжній скарб, коли час такий плинний і цілком у милості Божій. Я хочу так наїстися, щоб якийсь якір втримав мене ще тут, по цей бік демаркації осінньою перепоною, на тій залитій опалим листям просіці, що тягне мене нестримно на манівці, за новинами, за майбутнім, за важким добуванням прілого листя календаря, бо сенс майже невловний, просто життя то вічний клич у вирій, а я топчуся, бо я полюбляю листопад тут, напередодні відльоту по той бік року.
Коли річка заспокоюється і її не тривожить літня радість, добре видно її дно. А я цілий рік чекаю на цю глибину прозорості. Нарешті мені видно Божий задум, нарешті всі відчуття загострюються, і я можу чути, ЯКА я мелодія, поки мною легенько прогулюється вітер листопаду. Не можу набутися, постійно щось відволікає, інформація дзвонить у телефон, пише повідомлення, чекає на здійснення твоїх їй обіцянок, коли ти відпрошувався сюди. Мені приємно бути потрібною, і знати, що процес безугавний, але у листопаді мені потрібно щось від мене особисто, тому я не маю права розпорошуватись.
А тоді постійно потрібно шукати закути міст, безпечні ділянки недосяжності, де я зберігаю довкілля своїх сенсів, бо інакше не вийде сопілки, залишися я виїденим яйцем після розстрілу інформацією. "Не шелести ..." казала мені кукурудза. Як можна порушити її заповіт? Я постійно тримаю оборону.
