Вже кілька років я не я, найкращі дні пішли у небуття. Для мене не існуєш більше ти - звикаю до мінорних звуків самоти…
І вовком виє вітер за вікном, довкілля п’є дощу краплини, як вино. Самотній вечір на порозі ночі догорів, і розбиває темінь світло ліхтарів…
І що мене чекає у обіймах ночі - казкові сновидіння чи пророчі? Що Бог пошле мені в дарунок на світанку? Чи зазирне проміння сонця у фіранку?
А чи здійсняться мрії й сподівання - стомилася душа і тіло від чекання. Чи справдяться синоптиків прогнози, що завтра буде – дощ, чи сніг, а чи здивують нас міцні морози?
Щоденно в голові звучать питання риторичні, хтось скаже, що вони банальні й прагматичні, не всі, звичайно, зрозуміють суть проблеми, для когось це лиш аксіома, а для мене - теорема…
