Пропозиція
Сатиричне оповідання близько кінця XVIII сторіччя
З повагою, Автор
Був гарний сонячний день. Сонце світило ще по-літньому, сиплячи свої промені з безхмарного неба. Тихий і спокійний ліс тонув у зелені. Інколи вітер пробігав по верхівкам старих, кремезних сосен і здавалося, що по безмежному темному морю пробігли і затихли хвилі. В променях сонця стояли молоді берізки, яких ще лише де-не-де торкнулася золота фарба осені. Тут росли і молоді липи з широким листям, і високі кремезні дуби, які, мов шапкою, закривали молоденькі, кількарічні, від грози і вітру. На схилі стояли ялинки. Вони були великі, але ніжно-зелені, тож здавалось, що вони зовсім молоді, зовсім юні. Хоч вже наближалася осінь, ліс стояв зелений, і лише кілька жовтих листочків сором’язливо ховались у вітах.
Біля лісу стояв гарний великий будинок. Від нього заквітчана стежка вела до дерев’яної альтанки. Там сиділа дівчина, років 20, у ніжно-блакитному платті. Вона схилилась над книжкою, і темні каштанові кучері розсипались по тоненьких плечах. У неї було гарне біленьке личко, густі чорні вії, тонкі брови і ніжно – рожеві губки. Дівчина захоплено читала і раз у раз її брівки здивовано підіймались, а губки розпливались у посмішці.
По стежці від дому впевнено крокував молодий юнак. Він був одягнений у чорний фрак і циліндр.
- Доброго дня, Анно, - сказав він, знявши циліндр.
- Доброго дня, Олексію, - відповіла Анна, піднімаючи голову.
- Що читаєте, якщо не секрет?
- Поезію.
- Ви захоплюєтесь поезією?
- На мою думку, це – найкращий спосіб вираження почуттів.
Анна повернулась до книжки. Олексій сів навпроти неї. Він деякий час мовчав, знервовано поправляючи фрак. Вочевидь не знав, як почати розмову. Врешті-решт він сказав:
- Анно, мені треба з Вами поговорити.
- Я слухаю Вас.
- Я хотів би поговорити про мою пропозицію.
- Вранці я все сказала.
- Однак, яка Ваша кінцева відповідь?
- Ні.
Олексій замислився.
- Послухайте, Анно, Ви справді дуже вродлива. Ваші очі схожі на це чисте небо. А чи є щось гарніше Вашої посмішки? Ви найгарніша, кого я коли-небудь зустрічав. До того ж добра, щира, ніжна. Ви справді схожа на фею, богиню. Ніхто не має більше такої ніжності в очах, любові, такої краси…
- Облиште компліменти. Ні.
Олексій встав і почав нервово ходити взад - вперед. Його обличчя почервоніло. Врешті-решт він сів і задумався.
- Я не розумію… Я не розумію… Чому? Чому ні?
- Бо Ви мені не подобаєтесь, - просто і холодно відповіла Анна.
Юнак встав і подивився на неї.
- Невже я настільки негарний?
Анна не відповіла. Олексій сів і задумався.
- Я – молодий художник зі стрімким кар’єрним ростом. Я зроблю для Вас усе, усе, що забажаєте. Чуєте, Анно? Все. Прошу Вас, погодьтеся…
- Моє рішення не зміниться.
- Я прошу Вас…
Олексій говорив нервово, гаряче, швидко, а Анна відповідала холодно і спокійно.
- Ні.
Олексій сів, гарячково взяв її руку і поцілував.
- Ваш батько дуже хотів цього. Він дуже любить Вас і не побажає лихого. Невже Ви знехтуєте бажанням батька?
- Рішення однаково залишається за мною. Ні.
Олексій зітхнув і подивився на Анну.
- Анно, я не житиму без цього. Прошу Вас, погодьтеся.
- Ні, - відповіла Анна, не піднімаючи голови.
- Благаю, молю…
- Ні.
- Хочете, я знову стану на коліна?
Олексій став на коліна, взяв руку дівчини і подивився на неї.
- Підведіться. Не треба…
Юнак зітхнув, підвівся, сів і підпер лоба руками.
- Анно, Ви така прекрасна, ніжна… Може…
- Як же Ви мені набридли!
Анна підвелася, взяла книжку, спустилася з альтанки і пішла стежкою між квітами до будинку. Олексій ще деякий час сидів у бесідці, сперши голову на руки, потім встав, взяв циліндр і швидко наздогнав Анну.
- Послухайте…
- Здається, я Вам усе сказала.
- Ні, вислухайте мене, будь ласка. Ви найкраща, найгарніша, і… більше мені такої не знайти, - Олексій підняв голову, поглянув в небо, потім поцілував Анні руку і подивився їй в очі. – Ви найвродливіша, найніжніша з усіх тих жінок, що я коли-небудь бачив. – А без цього… - юнак зітхнув і сумно посміхнувся. – Без цього я не житиму. Ви – так, Анно, саме Ви – головний шедевр мого життя.
- Ні.
Анна легко вивільнила свою руку і пішла далі. Олексій знову наздогнав її. Деякий час вони йшли мовчки, а на східцях, коли Анна вже відчинила двері, юнак швидко взяв її за руку.
- Анно, благаю, погодьтеся. Ви справді надзвичайно красива. Я більше не знайду такої…
- Як же Ви мені набридли… - сказала Анна і зітхнула. – Гаразд, Ви можете намалювати мій портрет і використати для своєї картини.
Анна увійшла і закрила двері. Художник зітхнув і посміхнувся.
