Вогнепал
Вогнепал
Всі персонажі вигадані,
будь-який збіг з реально живими або
померлими людьми випадковий.
І
– Ну ти й сцикло! – задумливо процідив Сергій, спрямувавши розфокусований погляд в напрямку телерадіокомунікаційної вежі, що здіймалась над верхівками лісосмуги за селом. Сказав так, ніби цей образливий висновок не стосувався Юрка, що сидів навприсядки поруч, упершись ліктями в коліна та понуривши голову над зімкнутим колом рук. Юрко також здавався відчуженим, заглибленим у власні думки.
– Сам сцикло – не змінюючи пози відповів врешті він, машинально та без будь-якої фізіологічної потреби потягнувшись за сигаретою в нагрудну кишеню сорочки військового зразка, вицвілої від сонця і численного прання.
День був у ро́зпалі, червневе сонце шкварило несамовито і на сільській вулиці о цій порі нікого не було видно. Вони сиділи на подвір’ї у Юрка під старою абрикосою, обпиляні «культі» нижніх гілок якої слугували вішаками для різного хатнього начиння.
Мова йшла про Марію Прокопівну, чи, як її називали позаочі, – бабу Маньку, що жила на одній вулиці з Юрком. Кілька років тому вона поховала свого чоловіка, діда Павла, а її єдина донька ще за радянських часів поїхала кудись до Сибіру за «довгим рублем» та так десь там і прижилась, роками ніяк не даючи про себе знати.
Тож баба Манька жила одна.
А ще в неї був «ствол». Принаймні, мав бути. Свого часу дід Павло був заядлим мисливцем і, нібито, крім зареєстрованої рушниці мав «під стріхою» ще дещо: якусь вогнепальну зброю, – військову гвинтівку, абощо; щось таке, що ніяк не підлягало офіційній реєстрації і невідь-звідки зберігалося у діда.
Так подейкували в селі.
Щоправда, незадовго до смерті дід Павло продав свою мисливську «берданку». Після похорону в його лахах знайшли поіржавілі бляшані банки з мисливським порохом, капсулі «жевело», гільзи з пожовклого картону, саморобний дріб і ще тьма-тьмуща іншого начиння. Ніякої зброї знайдено не було, і це чомусь сприяло ще більшій впевненості в тому, що вона й досі надійно схована в будинку старої.
Заволодіння нею було спільною метою Сергія та Юрка.
Достеменно хлопці й самі не знали, навіщо вона їм потрібна. Намірів ставати на шлях професійних розбійників в них не було, хоч як і не вабив ореол оспіваних у шансоні відчайдух. Зброя скоріше асоціювалася з невловимим відчуттям «крутості», тоді як реальні життєві орієнтири мали бляклі і розмиті обриси: школа, «бурса», армія… А далі що? Одруження… Діти… Ненависна робота за копійки… Злидні. Повторювати долю батьків, які все життя тяжко працювали, витягуючись задля більш-менш прийнятного існування, – бажання не було.
Курити не хотілося. Юрко це зрозумів після першої ж затяжки. Утримуючи цигарку між брудними пальцями правиці, він опустив голову ще нижче, уперся лобом в складені передпліччя, та крізь зуби став спльовувати собі під ноги дрібні цівки слини.
– Собаки немає. В хаті крім баби – нікого. Баба – глуха! Що тут ще можна думати? До того ж, хто заявить, якщо «ружжо» не має дозволу? Це ж як на себе заявити! – не вгавав Сергій.
– А ти ніби знаєш, де воно сховане? – відповів запитанням Юрко, вперше за цей час піднявши голову і повернувшись обличчям до Сергія. Під його ногами окремі бульки невтопленої в пилюку слини стали зливатися в калюжку, перш ніж він щиглем пожбурив недопалок за паркан.
– А що там шукати…
Будинок Марії Прокопівни сінником був розділений на дві частини. Вхід з лівого боку вів до житлової частини де й мешкала стара. За дверима праворуч знаходилось господарське приміщення в якому, крім іншого, був вхід до комори з малесеньким віконечком під самою стелею. Зі слів Сергія, саме ця частина будинку була дуже захаращена різноманітними речами, більшість з яких давно вийшли з ужитку. Скоріше за все, зброя знаходиться десь там. Насамкінець, в сіннику на стелі є ляда на горище і хтозна, які там скарби можуть зберігатися…
Однак, Юрко все це знав не гірше за Сергія, а можливо навіть і краще, бо бував вдома у старої не лише під час періодичних відвідин, коли школярів направляли до одиноких пенсіонерів допомагати з заготовкою дров чи копанням картоплі. Як не як, він жив з нею майже по сусідству і знав її з самого малечку. Юрко згадав духмяні пиріжки з маком, якими в дитинстві його інколи пригощала бабця. Ніколи і ніде він більше не бачив такої кількості перетертого в макітрі смаколику!
І тут йому дійшло, що́ саме так його гризе. Баба Манька була уособленням його безтурботного дитинства, світлим якорем, за який чіпляється пам'ять у спогадах про минуле. І незважаючи на прагнення бути крутим, він не бажав зла старій, що доживала свій вік на самоті.
Юркові було жаль її… Її і трішки себе, за те що змушений прощатися з дитинством і робити цей складний і неприємний вибір.
Та здавалося, що вибір вже зроблено. Юрко не знаходив можливості уникнення ганебного проступку і збереження душевної рівноваги. Усвідомлення цього навіювало відчуття якоїсь приреченості.
– А якщо вона прокинеться? – Юрко ніби намагався почути вичерпні аргументи на користь необхідності вчиняти крадіжку, так, щоб хоча б у своїх власних очах мати формальне виправдання тому, що́ має статися; переконати себе у відсутності можливості діяти інакше і вимушеності «вмити руки», знявши тим самим з себе тягар відповідальності та поклавшись на сліпу волю обставин.
– Ой, він баби старої злякався! – Сергій взагалі не відчував гризот свого друга і перейшов на жартівливий тон удаючи вимову малої дитини.
На мить очі Юрка спалахнули гнівом, а губи стиснулись в тонку нитку.
– А хоча, – твоя правда, – різко змінив тон Сергій. – Треба відразу все робити правильно і прораховувати всі можливі варіанти. Дивись: по-перше, – баба рано лягає спати. Знову ж таки, – вона глуха. Тому, скажімо, опівночі нам точно нічого не загрожує. Якщо ж вона якимсь чином нас «запа́лить», – Сергій розвів руки і, не зводячи з Юрка виряченого погляду, повільно похитав головою з боку в бік (ніби: чуваче, – я навіть і не знаю за яких обставин таке взагалі може трапитись), – ми швиденько назад у вікно і бувай, як знали. Ну справді! Не буде ж вона за нами бігати? А от щоб вона не змогла потім на нас вказати, – ми будемо в масках.
Юрко запитально поглянув на друга.
– Ну, там… Панчохи одягають на голову. Можна також дірочки в «підарці» вирізати. Для очей. Та будь-що, головне, щоб не було видно обличчя! А там… Ні, ну серйозно, що нам стара зробить?!!
Сергій не вгавав, а Юрко зрештою вийшов із заціпеніння і тепер всім своїм поглядом був звернутий до співрозмовника. Він дивився в його палаючі очі, на його руки, що жестикулювали не знаючи спочину; на мить відводив погляд йому за спину, ніби усвідомлюючи й зва́жуючи почуте, та щоразу виринав з власних думок до слів, що ніби були зірвані з його власних уст.
Не усвідомлючи, Юрко все частіше в знак згоди кивав головою, а в душу все глибше закрадалася холодна пустка. Хай там як, – думав він, – але вони таки мають це зробити. І мова навіть не в гвинтівці, якій Сергій в своїх балачках вже відпиляв приклад і вкоротив «дуло». Юрко розумів: це, як іспит. Тест на «внутрішню крутість». Шанс, змінити все своє життя. Якщо вони зараз не «ви́ставлять» якусь пенсіонерку, то які в сраці з них тоді крутелики? Або він зробить цей вибір тут і зараз, або коту під хвіст всі ці розмови і мрії про інше життя.
Для Сергія ж взагалі все було просто і ясно. Кінець-кінцем, думав він, не такий це вже і злочин. А якщо попутно вдасться ще на чомусь поживитись, – ну що ж, навряд чи бабця від цього збідніє. Скоріш за все, вона навіть нічого й не помітить.
Та і нащо воно їй, – скільки їй, старій, залишилось?
ІІ
Пізно ввечері вони знову зустрілися дома у Юрка. Батьки останнього вже відпочивали. Зважаючи на літні канікули хлопець був позбавлений суворого контролю і, якщо не враховувати певні повсякденні обов’язки по господарству, був залишений сам на себе.
Сергій приніс з собою плоскогубці і невеличкий ліхтарик на двох «пальчикових» батарейках. А ще з кишені штанів він дістав коричневу в’язану шапку із завернутими назовні краями. Саме в ній Сергій ходив взимку до школи. Коли він розвернув краї шапки, Юрко побачив в ній два отвори для очей. Отвори були дуже маленькі, зашорені нитками, які стирчали зусібіч. Складалось враження, ніби шапку побила міль. На превеликий подив виявилось, що Сергій дійсно лише розширив пальцями отвори, які вже й так були в шапці. Однак, ще більше псувати її ножицями він все ж таки не хотів.
Приміряючи її перед Юрком, виявилось, що шапка в розвернутому вигляді ледь дістає Сергію до рота. При цьому крізь отвори було погано видно, а сама шапка була жаркою і викликала свербіж на шкірі під носом.
Друзі вирішили обійтись без масок: якщо навіть баба прокинеться, вони це почують заздалегідь і матимуть можливість втекти ще до того, як вона дочовгає в господарчу частину будинку. У крайньому випадку можна було б накинути їй на голову якусь ряднину, аби вона не змогла швидко зорієнтуватись, доки вони вибігатимуть через вхідні двері.
В чому проблема? Це стара жінка і не варто так її боятись.
Після денної спеки ніч несла заспокійливу прохолоду і полегшення. Безхмарне небо всіялось зорями. «Видно, хоч голки збирай», – згадався Юркові рядок пісні, яку він чув у якомусь чорно-білому фільмі про війну. На вулиці в цей час крім цвіркунів та далекого гавкання собак також нічого не було чутно. Якби це була субота з центру села було б чутне гупання басів сільської дискотеки, дівочий сміх та горлання підпитих молодиків. Проте сьогодні було тихо і це заспокоювало.
– Покуримо? – запитав Сергій, ніби соромлячись свого запитання, та зазираючи в очі Юркові, що стояв напівобертом до нього.
Не повертаючись до нього Юрко мовчки витягнув зім’яту пачку цигарок «Отаман», верх якої був розірваний з однієї сторони. Сергій майже постійно «стріляв» сигарети, але зараз це найменше хвилювало Юрка. Утримуючи пачку в правиці і нахиливши її отвором вниз, Юрко коротким ударом об долоню лівої руки вибив кілька сигарет так, щоб вони вийшли з отвору не більше ніж до половини. Проробивши звичну маніпуляцію з пачкою сигарет, він простягнув її другові.
Сергій незграбно потягнувся за сигаретою, проте промахнувся, лише ковзнувши пальцями по пачці. Після другої невдалої спроби він притримав руку Юрка і, примірившись, ухопив врешті краєчок однієї. Однак витягуючи сигарету з пачки слідом на землю випала ще одна. Сергій швидко нагнувся, підняв її з трави, покрутив в пальцях перед Юрком, ніби демонструючи відсутність злого наміру і випадковість того що сталося, та засунув її собі за праве вухо.
В Сергія тремтіли руки і Юрко це відразу помітив.
Продовжуючи вслухатися в нічні звуки та озираючись навколо, Юрко підніс пачку з сигаретами до рота і також витягнув одну з них, схопивши її губами за край фільтру. Напівпорожню пачку він поклав назад до нагрудної кишені сорочки і доки застібав ґудзик Сергій запопадливо підніс йому вогонь запальнички.
Поки диміли цигарки ніхто не проронив жодного слова. Сергій жадібними потрійними затяжками дуже швидко докурив до самого кінця і був змушений чекати на свого друга, що курив, ніби смакуючи. Коли ж у недопалку Юрка до фільтру залишилось близько сантиметра (хтось йому сказав, що «правильно» сигарети викурювати «до назви»), він пожбурив його по звичній траєкторії у сусідський двір і нарешті повернув голову до Сергія.
– Не бзди, синок, – жартівливо і в той же час якось безрадісно спробував його підбадьорити.
– Хто бзди? Я бздю?!! – спробував зобразити обурення Сергій. – Це ще хто з нас бздить. Хто тут недавно соплі розпускав?
Проте Юрко навіть не слухав ці виправдання:
– То що, йдем?
І вони вийшли з двору.
ІІІ
Дорогою вони також не розмовляли. Сергій одночасно відчував жар у грудях і холод в пальцях рук; серце калатало і збивало ди́хання. Він не міг пояснити собі причину такого неприємного збудження і це його ще більше бентежило. А ще він боявся, щоб гупання серця не почув Юрко.
А той, в свою чергу, впевнено йшов прямо, так, ніби й не мав ще зовсім недавно сумнівів щодо цієї затії. Юркові все це теж було ой як не до душі, але він змирився із своїм рішенням і лише хотів якнайшвидше з цим покінчити.
Тиша більше не заспокоювала. Розлігшись навкруги вона голосно бриніла напружуючи слух; змушувала оглядатися увсебіч, стишувати ходу, та навіть тамувати подих. А ще обох гнітило зоряне небо, завдяки світлу якого їх було далеко видно.
Коли вони підходили до подвір’я Марії Прокопівни, розташованого з правої сторони вулиці, нікого навкруги не було видно. Намагаючись не звертати на себе уваги вони, як і було домовлено, не зупиняючись пройшли далі і через дві хати звернули праворуч на звивистий шлях, що перетинав центральні вулиці і вів вниз до ставка. Це була вузька ґрунтова дорога посічена глибокими канавами від стічної води і тріщинами в землі. Вона знаходилась у природньому виярку, тож ліворуч і праворуч над нею здіймались вали, які щодалі, ставали вищими і густішими від заростів чагарів та акації.
Дуже скоро дороги не стало видно зовсім і Сергій, добряче підвернувши щиколотку в одній з баюр та здавлено вилаявшись відбірними матюками, нарешті увімкнув ліхтарик. Зупинилися. Відразу здалеку почулося протяжне собаче підвивання, якому відповіли подібним вже десь зовсім близько. Від такої несподіванки Сергія ще більше обпекло десь під ребрами. Певний час, перемістивши вагу тіла на здорову ногу, він розминав стопу підвернутої, уперши її пальцями в землю та здійснюючи колоподібні рухи п’яткою.
Юрко мовчки спостерігав за Сергієм, доки той, зробивши невпевнений крок підвернутою ногою, та, певне зрозумівши, що травма несерйозна, не пішов далі вперед, освітлюючи шлях ліхтариком.
Так вони вийшли на вулицю, розташовану паралельно тій, де мешкала Марія Прокопівна. Це був досить широкий і освітлений нічним небом шлях. Вони знову звернули праворуч і продовжили рух скрадливо озираючись та прислухаючись до навколишніх звуків. В цій частині вулиці до дороги виходили людські горо́ди, тож хлопці, проминувши два з них, піднялись пологим узбіччям до третього, який і належав старій. Там, вони вийшли на стежку, що по межі піднімалась до подвір’я баби Маньки, і скоро дійшли до невеличкого садку, відразу за яким знаходилась вбиральня, сарай з прибудовою та навісом для дров, погріб, що ніби курган здіймався посеред двору.
Обидва добре орієнтувалися на місці, тож без зайвих зволікань підійшли до вікна нежитлової частини будинку. Сергій дістав плоскогубці і в одній з секцій вікна став розковирювати нижній штапик, вдавлюючи інструмент в деревину́ так, щоб захопити шляпку цвяха, яким той кріпився. Захопивши цвяшок, він акуратно потягнув його вгору разом з штапиком, який по мірі підйому тріснув у місці кріплення іншим цвяхом, але навіть наполовину зламаний потягнув за собою і його. Швидко впоравшись з нижнім штапиком, Сергій взявся за лівий, але тут йому ніяк не вдавалося вхопити його за кріплення. Вирішивши залишити його «на потім», Сергій взявся за праву сторону і тут в місці тиску плоскогубцями на штапик віконне скло несподівано тріснуло на пополам. Наступну мить Сергій прислухався навкруги затамувавши подих. Гаряча кров з серця ударила в голову і обпекла скроні; у вухах відразу загуло, а в грудях прокотилась холодна хвиля, яка тілом опустилась вниз.
Юрко стояв позаду і також напружився.
Та навіть і через хвилину нічого не сталося, а оціпеніння поступово стало відходити. Сергій вирішив змінити тактику і замість спроб ухопити центральний цвях вчепився плоскогубцями за нижній край самого штапика, дякуючи, що той був частково відкритий. Як і у попередньому випадку штапик потягнувся разом з першим цвяшком кріплення та зламався на другому. Однак тепер другий цвях залишався нерухомим і дерев’яна планка просто відірвалась в місці кріплення саме там, де горизонтальна тріщина розділила скло на дві половини. Тоді Сергій відтягнув праву частину нижньої половини скла на себе, ухопив її руками і витягнув з-під лівого кріплення. Це, в свою чергу, дало змогу підчепити лівий штапик і вирвати його майже до верхнього кута секції вікна, де за три сантиметри до кінця він з якоїсь причини зламався.
Втративши терпіння, Сергій вхопив руками край залишеної зверху половини скла і став тягнути його вниз розхитуючи з боку в бік. Зненацька, через надмірні зусилля та різкі рухи, скло розломилось знову. В руках у Сергія опинився один з уламків і доки він з подивом спостерігав, як по ньому цівкою стікає його власна кров, інший уламок упав на підвіконня і розлетівся на дрібні скалки розриваючи потайну тишу дзенькотом нерозсудливості та глупства.
У відповідь на розірвану тишу ляско загавкав сусідський пес якого миттю підтримали інші собаки. Юрко з Сергієм, що продовжував тримати в руках закривавлений шматок скла, побігли назад до садка і причаїлись в бур’яні поміж дерев. На щастя гавкіт не зчинив великого ґвалту і через деякий час все затихло. Рідина на уламку скла швидко стала холодною і в’язкою. Сергій відкинув його вбік і стиснув порізану правицю в кулак.
– Ну? Що робимо? – вперше за весь час запитав Юрко уважно поглядаючи на друга.
– Та… Ніби тихо… – невпевнено і якимсь тріснутим голосом відповів Сергій.
Юрко підняв погляд до неба, потім подивився на Сергія і несподівано дуже гостро зрозумів, що саме в цей момент він здатний змінити хід подій, який, незважаючи на удавану відстороненість, нехорошим передчуттям свердлив його всю дорогу до будинку старої. Невідомим чином Юрко осягнув владу над ситуацією. Прямо на цьому місці вони могли б відмовитись від задуманого і піти до нього додому. Юрко навіть міг би націдити їм домашнього самогону, що зберігався його батьками у коморі в трилітрових банках під капроновими кришками (він вже кілька разів потай проробляв цю процедуру, потроху зливаючи пійло з різних банок та завбачливо маскуючи свої дії добавлянням в банки кип’яченої води). Юрко як ніколи відчував свою спроможність впливати на Сергія, який тепер здавався розчавленим і скоріш за все сам очікував слушної пропозиції.
Юрко міг робити вибір за себе та за друга і, здавалося, не боявся майже нічого…
Але так лише здавалося. Муляло те, що коли вони заберуться звідси зараз, – нічого не зміниться. Добре це, чи погано, але все залишиться таким, як було і це був майже доведений факт. В протилежному ж випадку мало б змінитися геть усе. Це дивним чином вабило та… страха́ло. Лякали і саме незнайоме відчуття, і приреченість, яка ставила жирну крапку на всьому минулому, і невідомі перспективи майбутнього.
Це були дуже надокучливі думки, які прийшли на зміну душевним гризотам і штовхали на дії своєю зухвалою впертістю.
– Треба ближче підійти. Я там плоскогубці залишив, – вивів із роздумів Сергій.
Ні, подумав Юрко, відмовитись зараз, – це слабкість. Саме в такі моменти доля вирізняє слабодухів від вольових людей: у кожного трапляється подібний рубікон і якщо перші зупиняються на півдорозі і повертають назад, щоб продовжувати своє жалюгідне існування вже без надії щось змінити, інші торують свій шлях попри всі труднощі і добиваються успіху. Все має йти, як йде.
– Пішли, – відповів він, – тільки тихо.
IV
Плоскогубці лежали під вікном. Юрко, що йшов тепер попереду, підійшов до отвору у вікні і зазирнув всередину приміщення. Тиша. Вочевидь дзвін скла не розбудив господиню.
На вулиці також крім звичайних нічних звуків, було тихо і якось порожньо.
Поставивши ліву ногу на призьбу, праву Юрко просунув у отвір вікна, намагаючись всередині знайти для неї якусь опору. Але нога так і гойдалася в просторі кімнати. Юрко уперся руками в нижню частину віконної рами і змістивши на них вагу тіла, просунув ногу далі. Проте і це не дало результату. Тоді він трохи висунув ногу назад і вигнувши спину та низько нахиливши голову, просунувся в отвір всім тулубом.
Там він повторив спробу дістатися правою ногою до підлоги утримуючи вагу тіла на руках, що впирались в підвіконня та віконну раму. В долоні впиналось бите скло і рештки віконної замазки, а штани зачепились за дерев’яні скалки в «цікавому» місці. Та Юрко на це навіть не зважав з огляду на вкрай незручну позу в проймі вікна. Поступово він спускав праву ногу все нижче, задираючи при цьому ліву, що залишалась знадвору.
Нарешті він таки став правою ногою на підлогу і різким рухом перекинув в приміщення ліву ногу потягнувши за собою скалки скла, що з шумом посипались вниз. Як і в попередній раз хлопці завмерли: Юрко з бабиної хати, а Сергій з вулиці, напружено дивились один одному у очі, прислухаючись до тиші. Але на цей раз навіть не загавкали собаки.
По деякому часі Юрко гукнув Сергію і той поквапцем заліз у вікно, проявивши при цьому більшу вправність.
Огледілися. Сергій ввімкнув ліхтарик, проте користі від нього було мало. До того ж, батарейки стали розряджатися прямо на очах.
Юрко підійшов до протилежної від вікна стіни і став водити долонею по її поверхні, в пошуках вимикача. За мить кімнату залило ввімкнене світло і деякий час довелось мружити очі. Тільки при світлі хлопці побачили, який безлад вони вчинили при проникненні в будинок: бите скло, дерев’яні скалки, рештки засохлої фарби і віконної замазки були розсипані на підлозі. Підвіконник прикрашали розмазані бризки крові з відбитками рук.
Навпроти вікна знаходились двері в сінник. Праворуч від них долі стояв сундук великих розмірів накритий поліетиленовою плівкою, на якому розмістились два відра з водою та емальований кухоль з надщербленим дном. Внизу стояла величезна макітра з здоровенною дерев’яною товкачкою, що впиралась у піч, якою власне і закінчувалась протилежна стіна. В стіні праворуч розташовувались двері до комори.
– Робимо все швидко, – пошепки мовив Юрко, проте його внутрішній голос, що несподівано знову дав про себе знати, протестував: «Ні! Це дурний сон. Це все неправильно. Господи, що я тут роблю?».
– Я в комору, – так само тихо і здавлено відповів Сергій.
Він підійшов до старих дощатих дверей, які відкривались натисканням важеля над ручкою. Спочатку тишу порушило звучне клацання запірного пристрою, потім – жахливе рипіння навісів дверей, що відчинялись в комору. В ніс Сергію вдарив різкий запах старих злежаних речей. В коморі було тісно і темно. З правого боку знаходились стелажі заставлені різними речами. Однак речами, подекуди до самої стелі, був завалений весь прохід: ящики і коробки різних розмірів, зав’язані клунки, старий одяг і взуття, скляний посуд, стопки старих газет та багато чого іншого. Сергій зрозумів, що для ретельного огляду потрібен час і простір; потрібно хоча б частково розвантажити приміщення комори повиносивши з неї значну частину речей.
Сергія охопило відчуття паніки. Ще дорогою до будинку Марії Прокопівни він почувався розгубленим і навіть чекав від Юрка пропозиції відмовитись від усього. Він би погодився, нехай навіть той взяв би за це його на кпини. Зараз розуміння того, що все йде якось не так, лише посилилось.
Але Юрко де й подів колишню невпевненість. Підійшовши до сундука він по-хазяйськи став знімати відра на підлогу. Все робив бездумно і машинально. Доки Сергій безсистемно і марно порпався в коморі, Юрко вигорнув назовні і оглянув вміст скрині (здебільшого це був одяг та інші вироби з тканини), перевірив заставлене кухонним начинням вертикальне заглиблення в стіні біля печі та перемістив свій погляд на протилежну стіну, де знаходилось вікно, через яке вони потрапили до будинку. Ліворуч від нього у куті розташовувався дерев’яний стіл, під яким також знаходились якісь речі, накриті зверху рулоном домотканої доріжки. Юрко нагнувся і стягнув її додолу.
Потягнувшись до клунків, які побачив під нею, він раптово усвідомив, що щось змінилось. Щось невловиме. Кров вдарила в обличчя, а шлунок і стравохід різко зсудомило, ніби перед блюванням.
Сергій більше не шурхотів в коморі, ось що не так!
Юрко виліз з-під столу, повернув голову ліворуч. Сергій стояв біля комори білий як крейда і дивився кудись за спину Юрка.
– Юра?!! – біля навстіж відчинених дверей сінника в одній нічній сорочці стояла Марія Прокопівна.
V
Сергій продовжував стояти на місці. В голові проносилась маса плутаних і обірваних думок. Руки, напівзігнуті в ліктях, мимоволі були виставлені вперед. Сергій всім серцем не бажав цієї ситуації, протестував такому висліду. Протест застряг в пересохлому горлі і з вуст лише зринули нечленороздільні заперечення: «Ні… я не буду… не я». Сергій не міг дати собі ради і не знав, що робити далі. Його «блискучий» план накрився одним місцем, а плану «Б» він звісно не мав і переляк перейшов у ступор.
Проте, насправді все це відбувалося лише протягом кількох секунд, не зважаючи на вихор думок, який ніби коротке замкнення, подавив волю і здатність тверезо мислити у Сергія.
В голові Юрка також за коротку мить промайнуло безліч думок, проте ніякого заціпеніння не було. Коли він побачив бабу Маньку його найпершою емоцією був подив. В животі все похололо, а в колінах (він все ще сидів навприсядки біля столу) з’явилась підступна млосність. Та майже миттєво здивування змінилося на гнів: «якого хє́ра вона вийшла? Чому не можна було просто сидіти в своїй кімнаті і не висовувати свого паскудного носа куди не слід?!!».
Юрко різко схопився на ноги. Так, що навіть в потилиці щось ніби клацнуло і злегка закрутилась голова: «Сучка! Все через тебе! Навіщо ти вийшла? Що я тобі поганого зробив?!!» – не вгавав потік думок. Юрко підскочив до печі, біля якої лежала скинута ним додолу стара наволочка з рештками якоїсь сушеної трави, схопив її в руки, подивився на неї, кинув геть. Схопив синтетичний мішок, один із складених біля сундука, повернувся з ним до баби, намагаючись накинути його їй на голову і паралельно розуміючи недолугість цього заходу, зважаючи на те, що стара його вже й так впізнала.
«Вона заявить! Мене посадять! Через неї, через цю кляту …!».
Проте, не маючи інших ідей, Юрко заніс лантух над головою баби, спробувавши його накинути їй на голову. Марія Прокопівна інстинктивно виставила руки вперед і занадто легкий синтетичний мішок лише краєм ковзнув по її голові та упав на підлогу. В очах старої відобразилось спантеличення і переляк.
Юрко нахилився підібрати мішок, проте стара в цей момент позадкувала до дверей в сінник. В мозок Юрка вдарила чергова порція ненависті до баби і жалості до себе самого. В голові промайнуло: «за що?». Вмить згадались яскраві моменти з дитинства: ось батько, що тоді працював в колгоспі шофером, взяв його малого з собою кудись в далеку поїздку і він вперше побачив світ за його звичними межами; Новий Рік з наміром все ж таки побачити Діда Мороза; поїздка з батьками до райцентру на базар перед школою і смачне морозиво в кафе (до цього Юрко не знав, що морозиво можна їсти ложкою з металевої піали на високій підставці); ось він щодуху мчить велосипедом з гори так, що у вухах вітер, а в руках дрібне дрижання і напруження від утримування керма…
Згадалась і баба Манька, яка тоді була ніби молодшою. Згадались пиріжки з маком…
Можливо навіть несподівано для самого себе Юрко вихопив з макітри здоровенну товкачку, заніс її над правим плечем і навідліг опустив бабі на голову…
Чвак!..
Звук не був ні дзвінкий ні глухий, радше, нагадав звук коров’ячого лайна при падінні на землю.
Марія Прокопівна ніби трішки присіла, а обличчя спотворила страшна гримаса як від враження струмом. Надпотужний удар їй прийшовся в ліву сторону темені. Вона поточилась назад, проте якимсь незрозумілим чином залишалася стояти на ногах.
«Ось він, момент незворотності» – промайнуло в Юрка у голові. «Я знав! Я чув застереження, та не слухав їх». А ще частина думок була звернута до старої, тільки тепер це радше була образа, а не гнів: «Навіщо ж ти так? Чому ти тут? Навіщо ти змушуєш мене це робити? Я ж ще надто молодий!».
– Навіщо ти? – нарешті спромігся вимовити Сергій, – Ти ж її…
Юрко, ніби згадавши про присутність Сергія, рвучко повернувся до нього продовжуючи утримувати товкачку обома руками, як бейсбольну биту. Але на той момент з його погляду було важко щось збагнути, – такі потужні емоції в ньому вирували. Побачивши оскаженілий і якийсь відсутній погляд Юрка, Сергій на мить похолов, схопився за дверну раму комори і навіть зробив півкроку назад.
– Ти ж бачив? Правда? – Юрко ніби виправдовуючись шукав підтримки у Сергія.
– Так, – ледь видихнув той.
– Вона ж сама. Я ж не хотів, ти ж бачив?
– Бачив, бачив… Все нормально.
Раптом Сергій підняв руку вказуючи пальцем на щось позаду Юрка. Той повернувся і побачив, що Марії Прокопівни в приміщенні немає. Він вискочив у сінник і з розгону налетів на порожнє відро, яке з лязгом відлетіло вбік і вдарилось об стіну. Старої не було, проте двері в світлицю були відчинені і там було ввімкнене світло. Юрко заскочив до кімнати, що мала форму букви «Г». Прямо навпроти дверей біля вікна, що виходило на його вулицю, стояв стіл застелений вишитою скатертиною. Ліворуч знаходилось інше вікно, а праворуч – грубка. Саме за рогом цієї грубки кімната розширялася вправо. Пройшовши далі від дверей, Юрко побачив на підлозі тіло старої. Її голова була заюшена кров’ю, в якій заплутаними прядками позліплювалося сиве волосся.
– Вона… мертва? – Юрко здригнувся від несподіваного голосу Сергія з-за спини. Він не уявляв, що робити далі. Перш за все хотілося щонайшвидше забратися звідси, кинувши все і тікати, тікати…
Кинувши все? Е, ні! По-перше, треба прибрати всі сліди своєї присутності, перш за все – повитирати місця, де вони з Сергієм бралися руками. Забрати плоскогубці, які Сергій взяв з дому і які зараз лежать біля вікна. По-друге, необхідно ретельно подумати, що вони розповідатимуть в міліції, на випадок, якщо їх з Сергієм будуть розпитувати, чим вони займались цього вечора. Юрко розумів, що треба зважити кожну дрібницю.
Розмірковуючи над тим, як діяти далі, Юрко не відразу звернув увагу на Сергія, який діловито порпався у тумбі біля ліжка старої.
– Що ти робиш? – запитав Юрко.
– Зараз, – відповів той, – здається, я знаю, де вона ховала гроші.
– Нам не можна тут довго залишатися. Світло видно на вулицю.
– Так. Я знаю. Тому давай швидше.
Вдвох вони стали обшукувати кімнату. В тумбі нічого цінного Сергій не знайшов, тож він перейшов до шафи з одягом і став викидати його вміст на підлогу. Юрко ж, майже відразу під скатеркою на столі знайшов вісімдесят гривень. Не знайшовши більше нічого вартого уваги він підняв погляд на ікони, що висіли в куті кімнати під стелею. Божа Матір з Ісусом була більшою за дві інші і знаходилась в центрі. Юрко мало що тямив в біблійних сюжетах та зображеннях святих, проте зміст цієї ікони визначив відразу.
Це був масивний дерев’яний короб зі склом під яким, власне, і знаходилась ікона. Обличчя Богородиці та маленького Ісуса, а також кисть руки Божої Матері були виконані фарбами і, певно від часу, дуже потемніли. Натомість оклад, який вкривав майже всю іншу площу ікони, мав яскраво жовтий колір. Юрко виліз на стіл, схопив ікону обома руками і потягнув на себе. Виявилось, що вона кріпилася за допомогою цвяхів і проволоки.
Сергій в цей час стояв поруч біля столу і без зайвих запитань простягнув руки, щоб прийняти ікону з рук товариша. Ні в шафі, ані під матрацом він нічого цінного не знайшов.
Юрко тим часом зняв дві інші, менші ікони, що висіли по обидва боки від головної і таким же чином передав їх Сергієві, після чого зіскочив зі столу.
Хлопці обвели поглядами приміщення світлиці, переглянулись між собою, ніби запитуючи один у одного: «ну що, все?». Сергій відчував спустошення і… образу. Очевидно, що не для цього вони затіяли все це. До того ж, в баби не виявилось нічого цінного. Щодо самої господині, – якоїсь гризоти сумління Сергій не відчував. Після кількох потужних викидів адреналіну те, що сталося цієї ночі, ще не усвідомлювалося належним чином. А ще відчувалася втома і бажання якнайшвидше покінчити з цим і залишити будинок старої.
Схожі відчуття вирували і в душі Юрка. Гнів і образа на Марію Прокопівну минув майже так раптово, як і спалахнув. Пізній час, незвична для нього ситуація, в якій він знаходився, стрес домішували відчуття нереальності, та сну. Провини в скоєному він також не відчував. Можливо, було трохи жаль стару, але тільки й всього. Юрко сам дивувався таким змінам і навіть відчував щось схоже на гордість від того, що́ він зробив.
Ікона Богоматері виявилась занадто громіздкою. Юрко поставив ікону на підлогу і ногою розбив скло. Діставшись до зображення він взявся обдирати оклад, проте це виявилось дуже складним завданням. Сергій метнувся до тумбочки, яку він раніше оглядав, і взяв звідти помічений раніше кухонний ніж.
З ножом справа пішла краще. Проте знімаючи металеві частини ікони Юрко все більше пересвідчувався, що це скоріш за все ніяке не золото, а звичайна латунь. Не можна сказати, ніби він раніше був впевнений в «благородності» цього металу, але ж якась надія жевріла. Ікона здавалась такою старовинною і безумовно цінною...
Раптом Юрко повернувся до тіла Марії Прокопівни і причаївся, ніби прислухаючись. Деякий час хлопці (Юрко навприсядки і Сергій навстоячки) тамували подих. Не розуміючи, що відбувається, Сергій звертав погляди то на Юрка, який нічого не пояснював, то на стару, куди була прикута Юркова увага. Аж, раптом Юрко підвівся, простягнув Сергієві шматки окладу і підійшов до розпростертого тіла. Прислухався. Нахилився нижче, роздивляючись обличчя і рану на голові, завмер.
Сергій уважно спостерігав за тим, що відбувається. Він зрозумів, що привернуло увагу Юрка, але сам бажав залишатись осторонь, бо ледве сприйнявши одну реальність, він не хотів сприймати іншу. Нову реальність. Зловісну!
«Баба не померла!..
…І тепер, коли все так надто далеко зайшло, це проблема…»
Та раптом зловісна картина злочину доповнилась брутальною огидою: Юрко підніс ножа до горла старої і став здійснювати ним поступальні рухи по напрямку леза. Однак, ніж виявився настільки тупим, що вгрузаючи в задубілу зморшкувату шкіру залишав за собою лише незначні порізи. До того ж, чим більш Юрко застосовував тиск на лезо ножа, тим більше з боку в бік ходором калаталась закривавлена голова старої.
Сергій відчув різку нудоту і вискочив у сінник, а далі – до вхідних дверей будинку. Проте сінник не освітлювався, а збагнути мудрагезне пристосування запірного пристрою дверей часу вже не залишалось. Повернувшись ліворуч від вхідних дверей Сергій дав вихід потужній судомі, відчуваючи легке запаморочення і гіркоту в горлі.
На щастя, все скінчилось швидко і сплюнувши їдку тягучу слину Сергій витер вуста тильною поверхнею руки і присів поряд обпершись спиною до стіни. В бабину кімнату заходити не хотілось, хоча Сергій розумів, що побачене там вже не зможе викликати повторної хвилі блювання. А ще його дивувала холодна розсудливість Юрка, ніби він оце вперше його побачив і відкрив в ньому стільки нового для себе.
Кволо промайнула думка: «що тепер з нами буде?». Сергій повільно підвівся, вийшов в господарську частину будинку, дістав за вікном плоскогубці (щоб потім не забути), огледівся. Інша думка: «які ж ми все-таки ідіоти», – теж була не стільки осудливою, скільки муляла саме недолугістю їх дій і ризиком відповідальності за скоєне.
Сергій повернувся і пішов до Юрка. Той в цей час стояв випрямлений і витирав кров з ножа квітчастою скатертиною столу. Баба Манька лежала долі в тій же позі, проте на шиї в неї зіяла здоровенна кривава рана з якої в центрі стирчало утворення округлої форми світлого кольору – хрящі гортані. Поруч була чимала калюжа крові, – схоже таки стара дійсно була ще живою, коли Юрко різав їй горло тупим ножем. «Але вона нічого не відчувала», – заспокоював себе Сергій, – «вона була у відключці».
Юрко, поглядаючи на тіло вбитої, як майстер на результати своєї роботи, відчужено мовив:
– Ніж теж треба забрати.
– Що далі? – запитав Сергій, дивлячись на Юрка, якого він знав з дитинства і який за останні хвилини ніби став набагато старшим.
– Що-що… Валим звідси, – ось що.
Юрко взяв ікону, одну з двох, що залишилися цілими, і передав її Сергію. Сам взяв іншу. В Сергія також були також рештки розбитої ікони.
Виходили з хати через вікно, яким проникали всередину. Далі – тією ж дорогою через город вийшли на сусідню вулицю.
Про ружжо так ніхто і не згадав…
VI
Якби їх тільки міг хтось побачити о тій порі посеред вулиці! Два місцевих шибайголови, серед буденних «заслуг» яких, щоправда, найсерйознішими проступ-ками до цього часу значились напівкримінальні потуги в справі збору металобрухту, дрібне хуліганство з саморобним пугачем, вилученим потім дільничним інспектором, або вживання алкоголю під час занять в школі, – злодійкувато озираючись пришвидшеним кроком, прямували до краю села в напрямку лісосмуги.
З іконами в руках!
Хлопці не мали судимостей та вочевидь не знаходились на якомусь обліку в правоохоронних органах. Ба, їх навіть можна було пожаліти, бо ж обоє були з незаможних родин. Батьки в одного і в іншого, – звичайні добропорядні односельчани, трудівники, яким, щоправда, зовсім не вистачало часу на дітей.
Але на той момент хлопці самі вже в повній мірі відчували себе пропащими злодіями і переміщуючись темною вулицею вони радше керувались інстинктами направленими на досягнення проміжної мети, – дістатися непоміченими до лісосмуги, намагаючись не забивати голову дурними питаннями про свої подальші дії.
Запитаннями, на які ніхто з них не знав відповіді…
VII
… Взяли їх під обід того ж дня.
Спочатку хтось звернув увагу, що в Марії Прокопівни всю ніч горіло світло. Зрештою, коли розвиднилось, сусіди ризикнули провідати стару і виявили кривавий злочин. Спочатку на місце прибув сільський голова, що також мешкав на цій вулиці. Він же, будучи людиною досвідченою, першим подбав про те щоб біля хати, а тим більше всередині, не товклися занадто «допитливі». Згодом на місці злочину керував вже дільничний інспектор, який, проаналізувавши найперші усні повідомлення, та бігло оглянувши сліди злочину, майже відразу склав короткий перелік підозрюваних, в список яких потрапили і хлопці.
Слідчо-оперативна група приїхала за кілька годин, ще за півгодини – начальство з райцентру, а пізніше і з самої області. Звіряче вбивство Марії Прокопівни в селі викликало справжній резонанс, тож на вулиці біля її двору була численна кількість люду, які жваво обговорювали те, що сталося, та ділилися власними версіями.
Ні в кого не викликало сумніву, що це скоїв хтось із своїх. Так само було зрозуміло, що злочинець був вкрай незграбним і недосвідченим. Насамкінець, зникнення ікон, які в грошовому еквіваленті майже нічого не коштували, укріпило переконання, що це справа рук якихсь підлітків. Точилися дискусії, хто саме це міг бути, кого коли бачили і таке інше. А ще хтось чув вночі собаче гавкання, ніби «хтось лазить»; хтось ніби бачив худорляві статури, що бігли городами притримуючи щось під пахвами…
… Коли додому у двір зайшов дільничний інспектор міліції разом з молодим оперуповноваженим, Юрко сидів під старою абрикосою. Дома також знаходилась його мати, яка саме закінчила якісь справи у будинку і вийшла на подвір’я. Вона вже знала, що сталося, проте навіть не думала обговорювати це з своїм сином.
Дільничний, якого в селі називали на ім’я й по батькові, мовчки попрямував вглиб двору, підійшовши ближче, привітався з Юрковою матір’ю і так само не поспішаючи повернувся до Юрка, підняв з землі табурет, що лежав біля дерева, мовчки всівся і з флегматичним виразом обличчя і втомленим голосом людини, яка не приймає заперечень, звернувся до самого Юрка:
– Ну що, Юра, давай, розповідай все, як воно було.
– Що значить, «розповідай», Сергію Васильовичу? – втрутилась була мати, аж раптом в неї ніби все всередині обірвалось. Вона й собі опустилась на східці перед будинком.
Юрко неначе перебував в якомусь трансі.
– А де ж дружбанчик твій, га? Де ж мій тезко? – продовжував Сергій Васильович.
Юрко відвернув голову в бік і мати побачила, як в його очах зблиснули сльози, які певний час утримуючись якоюсь внутрішньою волею, раптово вирвалися на волю і покотилися по щоках в декілька струмків. Вона вже й забула, коли востаннє бачила сльози сина, а той, ніби відпустивши все, що до останнього намагався стримувати в душі, розридався ще дужче. Тепер він плакав і за безвинно убитою ним бабою Манькою і за її пиріжками з маком, і за тим, як він бездумно занапастив свою долю.
На порозі зовсім беззвучно плакала його мама.
- Збирайся, Юра, - видихнувши мовив дільничний, коли Юрко став заспокоюватися і лише періодично хмикав, раз-повз-раз випускаючи зелену бульбу з носа.
Оперуповноважений підійшов до Юрка, взяв його праву руку і уважно придивився на засохлі буруваті плями, залишені на манжетах його вицвілої сорочки.
– А ви б не могли дати йому іншу сорочку, - звернувся він до матері Юрка, - бо цю ми будемо вилучати.
VIIІ
Міліційний УАЗик, що зупинився біля двору Юрка, швидко звернув на себе увагу і коли того виводили на вулицю там вже зібралось чимало народу.
– Юра-Юра… Що ж ти накоїв?!.
– Та як же ж ти міг?! Як тільки в тебе рука піднялась…
– А іншого впіймали?..
Сергій Васильович відчинив дверцята автомобіля кивком голови запрошуючи Юрка на заднє сидіння. В якомусь напівсвідомому стані, викликаному спекою, безсонною ніччю та усвідомленням скоєного, а також з руками, замкнутими за спиною кайданками, Юрко, намагаючись залізти до машини, дещо втратив рівновагу, заточився, але своєчасно був притриманий оперуповноваженим, що знаходився позаду.
– Дивись, він ще й п’яний!
– Стрілять таких!
– Негідники…
В салоні, попри відчинені дверцята, було нестерпно жарко. Юрко, впираючись замкненими руками у спинку сидіння, дивився в підлогу і не піднімав голови. Він розрізняв людей за голосами, бо ж більшість з них знав змалечку. Але тепер всі вони стали далекими і чужими. Йому хотілось зникнути, розчинитись в цьому жагучому мареві, втекти звідси, нехай навіть так, в супроводі працівників міліції. Натомість, здавалось, ніхто нікуди не поспішав.
Спочатку дільничному довелось відтіснити юрбу від автомобіля, яка, мабуть як і сам Юрко, пасивно чекала невідомо на що. Потім на «Ланосі» до них під’їхав кремезний чоловік, який лише запитав в оперуповноваженого: «де він?», а потім з хвилину мовчки розглядав Юрка, після чого так само мовчки поїхав. Хвилин за десять він повернувся знову, супроводжуючи якогось ще більшого здорованя якому, вказуючи на Юрка, пояснював: «це – він».
Врешті, до Юрка підсів оперуповноважений, який виводив його з дому, ще двоє сіли попереду і автомобіль рушив вулицею до подвір’я Марії Прокопівни, де закінчувалось проведення огляду місця злочину. Юрко чи не вперше за цей час підняв голову і відразу стикнувся з поглядом сусіда дядька Сашка, що саме виходив з двору вбитої. Той збентежено та ніби цураючись знайомства з Юрком відвів очі в бік і швидко пройшов повз.
Ніби вперше Юрко роздивлявся подвір’я старої звертаючи увагу на найдрібніші деталі, яких він раніше не помічав, але думок не було взагалі. Він линув у вирі відчуття безвиході і приреченості. Коли до автомобіля підійшов Сергій Васильович і через відчинене вікно повідомив, що Сергія знайшли, що той в усьому зізнався і що йому, Юркові, не слід викаблучуватися, ще більше обтяжуючи свою провину, – ніякого бажання заперечувати свою причетність до скоєного чи вигадувати якісь виправдання вже не було.
Врешті на подвір’ї з’явилася висока молода жінка з дерматиновою папкою, яка зовсім не пасувала її вбранню, та чоловік середнього віку з пошарпаною чорною валізою. Позаду за ними з недоречною усмішкою на вустах йшов молодик з якоюсь ломакою в руках. На відміну від жінки та літнього чоловіка, що попрямували до припаркованого поруч Ланоса, той підійшов до дільничного і звернувся до нього, продовжуючи щиритися у посмішці:
– Васильович, що це за бардак ти тут розвів? Крадіжка… Вбивство з обтяжуючими… А тут дивись, що я знайшов у дровнику, – вогнепал! – мовив він, простягаючи принесене.
Ломакою в руках у молодика виявився заіржавілий остов рушниці з якої найбільш виразними залишалися лише довгий ствол та спускова скоба на кінці.
– І на́що воно тобі? – запитав Сергій Васильович.
– Як це, нащо? Ти що, не бачиш? Вогнепальна зброя! Ну, правда, вже не зовсім вогнепальна… І зовсім не зброя… Але ж знахідка яка! До того ж відпрацювання зараз. Може якось…
– Хіба в музей, Вітю, хіба в музей. Та й то, якщо домовишся. Павло Мусійович от не зміг, – там цього барахла виявилось вдосталь. А в тебе ще все попереду.
Ентузіазм у того, кого Сергій Васильович назвав Вітею помітно згаснув і він знову взявся оглядати свою знахідку. Тим часом дільничний звернувся до когось позаду автомобіля, а потім знову повернувшись до молодика мовив:
– Гаразд, з вами добре, а без вас ще краще. Бувайте. Мені ще треба знайти чим труп до моргу відвезти. А ти, Вітю, все ж забирай це ружжо, бо кажуть, іноді і палиця стріляє…
28.02.2019
