Нарешті
з рубрики / циклу «Проза»
Нарешті все закінчилося – вони розлучилися…
Чому вона так довго терпіла, чому все йому прощала? Чи душа така жалісна, чи боялася залишитися сама?
Що їх зв’язувало? Ніщо і ніхто. Що спільного було? Нічого…
То чому ж ми так міцно тримаємося навіть за негативні стосунки, при цьому витрачаємо силу, енергію, а емоції часом такі сильні, що потім відчуваєм себе руїною…
Хто заважає нам бути зрячими і не пірнати наосліп у відносини чи спілкування? Ніхто…
Чому нас не оберігає від помилок попередній досвід рідних, близьких і друзів?
Чому боїмося дати відкоша на початку, а потім, коли далі терпіти неможливо, все рівно розлучаємося, але стільки часу витрачено даремно, і на початку це було б менш болюче для обох, аніж після тривалих стосунків…
Кожного разу розривати з`вязок дуже боляче, тому що ріжемо без ножа і без наркозу по-живому, дарма що не тіло, а душу…
Сьогодні вже вкотре згадую мудрі рубаї Омар Хайяма, і одну його думку викладу у власній редакції - «Краще бути самотньою, аніж жити разом із психом-тираном»…
#Ольга_Шнуренко
м. Київ,